top of page

Ти ніколи не можеш знати, де ти зробиш свій найкращий кадр

Український репортер і документальний фотограф В'ячеслав Ратинський про роботу в гарячих точках, sensitive content та власні правила документування


В'ячеслав Ратинський з перших годин фотографує перебіг россійсько-української війни.

Як фотограф-фрилансер, співпрацює з REUTERS та іншими медіа.

Ми поспілкувались з В'ячеславом про трансформації у ставленні до воєнних подій, чим можна ділитись зі світом з відзнятого та рефлексійну фотографію іноземній аудиторії.

Як трансформувалось твоє ставлення до війни з часів подій 2013-2014 років по

сьогодні? Над чим цікавіше працювати/документувати тоді і зараз?


У 2013 році я знімав події Революції гідності, провів там дуже багато часу, днював там і ночував. Це було неймовірне видовище, я ніколи такого не бачив, стільки людей. таке єднання, стільки жаги до свободи і змін. Звісно, дуже багато болю, сліз, страждань і жорстокості. Через багато років ці фотографії вилились в окремий проєкт. Після подій на Майдані я певний час відчував глибоке вигорання. Згодом намагався включитись у зйомку подій на Донбасі, але у мене чомусь це не виходило. Я кілька разів їздив туди, щось знімав, але фактично я пропустив цей важливий час. Уже в 2015 році увага до цих подій майже зникла зовсім. Словом, всі ці роки я дуже шкодував, що так і не зміг зняти нічого про жорстоку війну на Донбасі. Але у мене є кілька гарних, рефлексійних фото, які стосуються тих часів, ось одна з них:

Фото: В'ячеслав Ратинський


Тоді щонайменше раз на тиждень рух Азов відправляв автобуси із добровольцями на війну на Донбасі. Зазвичай це були молоді люди, вони збирались на Софійській площі, були одягнені у військову форму, у балаклавах, читали молитву українського націоналіста, а потім довго і чутливо прощались зі своїми коханими людьми, дівчата та жінки плакали, обіймаючи, цих молодих чоловіків. На моєму фото хлопці у балаклавах сидять на сходах біля пам'ятника Богдану Хмельницькому, поруч із ними стоять їх подруги, а вітер грайливо задирає їм спідниці.


Чому я люблю це фото: воно не про біль і страждання, які неодмінно несе війна і Росія, а про молодість і любов до життя.

Чи, наприклад фото з військовими, які мали урок фізкультури в одному з зі спортзалів на території Міністерства оборони.

Фото: В'ячеслав Ратинський


— Що стало першим об'єктом, на який вирішив спрямувати погляд і як з часом повномасштабного вторгнення це змінилось?

— Мені все цікаво, немає чогось одного, чогось важливішого. Все, що стосується України в часи війни, те, як ми проживаємо цей неймовірно важкий шлях. Звісно, основна увага прикута до військових, до лінії фронту, але навколо відбувається дуже багато речей, неймовірно цікавих історій, подій історичного масштабу, які є наслідком війни, але не пов'язані напряму з військовими.


Я люблю повторювати, що ти ніколи не можеш знати, де ти зробиш свій найкращий кадр. Вже неодноразово переконувався, що він чекає на тебе у найбільш неочікуваних місцях. Саме тому треба бути цікавим до усього. Краще шукати, знайти, зняти, ніж не наважитись і потім шкодувати про це десятиріччя чи довше.


Звісно, більшість фото, що я роблю зараз це все більше репортерська робота, для новин, але це не значить, що паралельно я не знімаю щось крупніше, чи певні фотографії не увійдуть в майбутньому в окремі проєкти. Хотілося б більше концентруватися на документальних проєктах, але події досі доволі динамічні, не завжди вистачає часу на рефлексію, документальні історії все-таки більше рефлексійні.


Дуже важко в такому темпі роботи сформулювати ідеї цих історій, ще важче самоорганізуватись, щоб їх знімати.


Новини — це завжди швидкий результат, ось факт, ось подія, ось фото, ось публікація.

Документальні історії — це довго і складно.

Ми знаємо, що в серпні в Європі ЗМІ майже не публікують травматичних новин (sensitive content), бо у людей відпустки. Також якщо є фотографія мертвого тіла, то навіть якщо воно попаде в етер, його заблюрять повністю. Як ти для себе визначаєш, чим можна ділитись зі світом з відзнятого, а що краще не показувати?


Нещодавно знімав наслідки обстрілу у Запоріжжі. Загинуло троє цивільних. Я приїхав на місце, як завжди дуже важко потрапити до епіцентру, купа служб, які зазвичай не сприяють роботі журналістів. Насилу потрапив в епіцентр удару, догорає церква, поруч зруйнований маркет, в багатоповерхівці навпроти звуки прибираємого скла, купа медиків, купа поліції, військових. Навколо темрява і дим. Побачив групу людей у військовій формі з ліхтариками, які стоять навколо чогось, вивчають щось, підсвічуючи ліхтариками. Починаю знімати, ще не знаючи, що відбувається. Словом знімаю ці фото і швидко відправляю. Такі правила роботи новинної агенції. Перші кілька фото мають бути вислані негайно.

Додам, що зйомка тіла це неповага до загиблого, до глядачів, але бувають різні обставини, іноді це необхідно, щоб шокувати глядача, щоб показати максимальний жах того, що відбувається від першої особи. Але стараюсь уникати дуже жорстоких сцен. Фотографую лише у виключних випадках. Точніше фотографую завжди. Як документ. Але публікую рідко.


Так от продовжуючи історію. Надсилаю у поспіху фотографії і тільки потім помічаю, що люди у формі вивчають тіло загиблого. Ця нещасна людина лежить серед уламків, тіло без голови. Сцена жахлива. Я це зрозумів уже згодом, коли я відібрав усі фото і надіслав у редакцію. Мені телефонує редактор і каже: я все розумію, але ми тобі не патологоанатоми, ми не публікуватимемо такі фото.

Тому треба бути уважним завжди. Уважним до почуттів людей. Не можна черствіти та стати байдужим.

Що стосується західних видань, то все залежить від самого медіа, деякі жовті видання тільки та чекають на подібного роду фото, це зазвичай жовті видання, але від цього їх не читають менше. Але зазвичай це низькопробний продукт.

Але є інші видання, ось, наприклад, я співпрацюю з німецьким Süddeutsche zeitung magazin. Це журнал, який виходить щоп'ятниці у додатку до найбільшої німецької газети - Süddeutsche zeitung. Її читають мільйони німців. Журнал зроблений прекрасно, хоч і є лише вікенд-додатком до газети. Там працюють прекрасні фоторедактори, візуальна частина завжди на висоті.

Цей журнал навесні 2022 року запровадив рубрику "Фотографії з війни" і публікує у кожному випуску по одній фотографії з України. Так от в цій рубриці ніколи не побачиш шокуючих фотографій чи фото з "вау-ефектом", там навіть не буває вибухів, дуже рідко з'являються фото прямо з фронту. Зазвичай це дуже рефлексійна фотографія, за якою стоїть глибока історія.


Мушу визнати, що такі фотографії найскладніші і напевно найцікавіші.


Це така публіцистика у фотографії, де в одному знімку має бути довга глибока історія. Такі фото зробити надзвичайно важко. Але кілька моїх фото уже були опубліковані Süddeutsche zeitung magazin і ось наступного тижня вийде журнал із черговим моїм фото.

На фото зображені працівники одного з маркетів столиці. Вони перечікують повітряну тривогу сидячи на газоні поруч із торговельним центром Retroville в Києві, на Виноградарі, у серпні 2022 року. Річ у тому, що після тогорічного ракетного удару росіян по торговельному центру в Кременці, влада зобов'язала людей виходити із торговельних центрів на час тривоги. На додаток, це саме той самий Ретровіль, по якому прилетів російський Кинджал у березні 2022 року. За спинами людей ми можемо бачити вибиті та забиті дошками вікна.


— Поділись власними правилами та табу документування воєнних злочинів та перебігу бойових дій


— Та немає табу, документувати потрібно все, а там розберемось. Головне — не нашкодити.


Не можна знімати, те, що заборонено, те, що може зашкодити військовим чи становить загрозу для цивільних і т.д. От скажімо, чи можна знімати роботу ППО? Звісно можна! Чи можна публікувати роботу ППО? Я теж вважаю, що можна. Лише питання у тому, коли це можна опублікувати. У новинах я б цього не публікував. Головний принцип — це не нашкодити. Наша робота має нести суспільну користь.


Commenti


bottom of page