top of page

Бої за Охтирку

Підірваний міст у селі Клементове між Охтиркою та Тростянцем. Фото Ірина Рибакова


Прес-офіцерка Ірина Рибакова показує фото та розповідає про полонених росіян, трофейну техніку та опір місцевих

УВАГА! Цей матеріал містить сцени жорстокості та може бути чутливим для Вас.

Місто Охтирка розташоване на Сумщині. Відстань до кордону з Росією не більше 30 кілометрів, проте російські війська не змогли окупувати місто. Охтирка має стратегічно важливе розташування. У разі захоплення міста для військ РФ відкрився би прямий шлях у центральну частину України, на Полтаву та Миргород, а також на південний схід у бік Харкова, який дозволив би заблокувати область. 


У перші дні повномасштабного вторгнення, російські військові обстрілювали місто забороненими міжнародним правом термобаричними вакуумними бомбами та з важкої артилерії. Значно постраждали житлові квартали міста, а від приміщення міської ради залишилась лише частина фасаду.


Військова ЗСУ, пресофіцерка 93 бригади Холодний Яр та фотографка Ірина Рибакова в Охтирку потрапила на третій день повномасштабного російського вторгнення. 24 лютого 93-тя ОМБр Холодний Яр дала бій колонам окупантів, захопила у полон російських військових та здобула трофейну техніку. Ірина з капеланом їхала з пункту постійної дислокації до батальйону, який розбив російські колони.

Наслідки авіаційних та артилерійських ударів по Охтирці. Фото Ірина Рибакова


«Ми зупинилися на парковці біля офісних будівель – там у підвалах був командно-спостережний пункт батальйону. Вийшли з машини і тут яяяяяк бабахне! Такого звуку я не чула ніколи, це скидалося на величезний землетрус. Я інстинктивно впала на асфальт», – пригадує фотографка. Виявилось, що це вже третя поспіль російська фугасна авіабомба (ФАБ), яку ворог скидає з літака на 91-ий інженерний полк. Перша потрапила у казарму і зробила у будівлі наскрізну дірку, друга впала поруч на дорогу, утворивши озеро діаметром метрів з 30. Третя бомба впала на військову санчастину, куди почали переносити поранених від першої бомби. Там обвалилася половина будівлі. Це було на відстані не більше кілометра від командного пункту.

Прохідна офісного центру стала «центром прийняття рішень». Тут був штаб батальйону: командири віддавали накази, розвідники доповідали про розташування ворожих військ, сюди прибували нові групи солдат, а також завозили зброю. На дорогах були виставлені протитанкові розрахунки – установки «Корсару» з ракетами.

“Центри прийняття рішень” Фото Ірина Рибакова

Протитанкові розрахунки з установками «Корсару» на дорогах міста. Фото Ірина Рибакова


Ірина Рибакова разом із батальйонним психологом зробила спробу підійти ближче до казарм полку. Там постійно детонував боєкомплект та було чутно стрілянину. Вони перебігли у сусідній житловий мікрорайон. Будівлю місцевого дитячого садочка обстрілювали градами, напередодні на його подвір’ї загинули люди – на асфальті залишились уже сухі плями крові. У підвалі переховувалося десятки цивільних людей, було навіть немовля. «Спочатку люди підозрювали, що ми «заслані козачки». Я була у статутній формі зі всіма шевронами, показувала військовий квиток. Потім люди самі стали розпитувати в нас, яка обстановка, що далі робити, що сталося з казармами – у багатьох в частині служили члени сім’ї», – розповідає Ірина Рибакова.

Немовля із бабусею в одному з підвалів. Фото Ірина Рибакова


Від будівлі садочку Ірина з товаришем піднялась на вулицю та йшла поміж будинків-хрущовок у бік інженерного полку. З підвалів виглядали люди та розпитували про ситуацію, питали, наприклад, чи можуть вони піднятися до себе у квартиру в туалет. «Постійно звідкись лунали кулеметні черги. Це скидалося на гру Fallout, де не знаєш обстановки, в тебе немає їжі та союзників», – додає Рибакова.


У одному з дворів на Ірину з товаришем почали кричати одягнені у військове люди. Навели на них автомати, гранатомети та змусили покласти зброю та підняти руки. Це була територіальна оборона, яка ловила «ДРГ» по Охтирці. «У товариша, який є кадровим офіцером, питали, вказуючи на «муху»: «Ти хоч знаєш, що це таке?». Статутна форма ЗСУ з усіма шевронами, нашивками, вишитим чорними нитками прізвищем та всі документи, не гарантували, що тебе випадково не пристрелять біля п’ятиповерхівки», – пояснює абсурдність ситуації Ірина Рибакова.

Українські військовослужбовці на вулицях міста. Фото Ірина Рибакова


У той день вони із батальйонним психологом до казарм так і не дійшли. Звуки кулеметних черг від «ловців ДРГ» ставали дедалі наполегливішими. Спочатку вирішили йти нешвидко та впевнено, утім, після чергової кулеметної черги, впали на землю, скочили та дуже швидко, пригинаючись, побігли в сторону свого підвалу. 

Під вечір Ірина з розвідниками поїхала на місце бою біля заправки «Маршал». Там ще димилася вантажівка, в якій тлів труп росіянина – де-не-де було видно кістки. Далі розташувались спалена БМП і ще одна вантажівка з дірками від куль на склі та дверях. Біля перехрестя були українські військові з управління роти, розвідники, ТРО та місцевий мешканець, який їм допомагав. Хтось копав окопи, хтось чергував на посту із бусоллю. На дорозі розставили гармати МТ-12, пофарбовані у білий колір трофейні вантажівки, трофейні міни та 120-ий міномет. Усі були втомлені, але в дуже доброму настрої. Люди охоче фотографувались, щоб зафіксувати цей історичний момент і свою долученість. «Наш боєць – молодий невисокий солдат із позивним «Вампір» – схвильовано розповідав про минулі події. Згадував, як рухалася колона, як вони з хлопцями не були впевнені, що з гранатометами й кулеметами зможуть зупинити росіян на броні, як зайняли позиції й стріляли та як він розрядив один магазин у російського офіцера, який вийшов з машини. «Солдат повів нас показати трупи російських військових, яких на той момент вже відтягли з дороги», – каже Ірина Рибакова. Тіло бурята у російському пікселі присипали сіном. Біля зупинки зробили мінні загородження з трофейних протитанкових мін на випадок, якщо по цій дорозі знову буде прориватися ворог.

Наслідки боїв у місті. Фото Ірина Рибакова


Коли Ірина Рибакова їхала назад, казарма інженерного полку продовжувала диміти, а снаряди детонували. Через день їй вдалося потрапити і знімати розбір завалів. За словами Ірини, там загинуло більше сотні людей.

Наслідки удару по казармі Інженерного полку та розбір завалів. Фото Ірина Рибакова

 

Ірина Рибакова — Пресофіцерка 93-ї бригади Холодний Яр Сухопутних військ ЗСУ. Напевне, одна з найвідоміших та найуспішніших прес-офіцерок, фотографка, журналістка. Народилася у Києві. За освітою журналіст, з 2004 року працювала в українських друкованих та онлайн медіа, а також менеджеркою з комунікацій в антикорупційній організації Transparency Int. Вперше потрапила на війну у лютому 2015-го року у складі добровольчого батальйону «Карпатська Січ» у Піски на Донеччині. З того часу вирішила документувати бойові дії в Україні. У 2017-му році призивалася в 93-тю бригаду. Фіксувала бойові дії, в яких брало участь з’єднання, в період ООС і під час повномасштабного вторгнення. Знімала звільнення Охтирки, Тростянця, Харківщини, перебіг бойових дій у Соледарі та Бахмуті. Публікувалася в зарубіжних агентствах (Reuters, Associated Press).


Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де ми публікуватимемо спогади та світлини українських документальних фотографів.

Проєкт реалізовується завдяки підтримці ЗМІN

Comentarios


bottom of page