top of page

Бої за Карачун та Савур-могилу, або Де починались бої за Донбас. Гаряче літо 2014-го в об’єктиві Олександра Клименка

Військовослужбовці Національної Гвардії України на позиції на горі Карачун у Донецькій області. 21 червня 2014 року. Фото Олександра Клименка


13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України розпочала широкомасштабну антитерористичну операцію, яка в результаті переросла у війну проти російської армії. Бої за Карачун та бої за Савур-могилу увійшли в історію як одні з найкривавіших битв на Донбасі на початку АТО. 


Українська асоціація професійних фотографів публікує документальні світлини фотожурналіста Олександра Клименка.


Карачун


Бій за гору Карачун тривав з 14 квітня до 5 липня 2014-го. У боях загинуло близько 20 українських воїнів. Фото Олександра Клименка


Наступного дня після початку АТО, 14 квітня, гора Карачун під Слов'янськом стала однією з перших гарячих точок конфлікту на Донбасі. Тоді бойовики боролися за цю висоту з силами АТО, щоб відімкнути українські канали, адже на ній стояла телевежа. Відома гора Карачун мала стратегічне значення для того, щоб контролювати місто Слов’янськ і під’їзди до міста. Це дуже добре розуміли російські військові, спецпризначенці, які практично ізолювали цю контрольну висоту. Облога тривала майже два з половиною місяці. В боях за цю землю українська армія зазнала перших втрат.  


Польовий аеродром у штабі АТО біля села Довгеньке Ізюмського району. Звідси доставляли вантажі на гору Карачун. 4 червня 2014 року. Фото Олександра Клименка


29 травня 2014 року російські війська збили український гелікоптер Мі-8. Того дня близько опівдня генерал на гвинтокрилі доставив боєприпаси та продукти на блок-пост на Карачуні й полетів далі. Борт, що повертався з завдання в зоні бойових дій, збили російські бойовики з переносного зенітно-ракетного комплексу.


В авіатрощі Мі-8 загинули 11 бійців спецпідрозділу МВС і гвардійців та генерал-майор Сергій Кульчицький. Він став першим за всю історію незалежності України генералом, який загинув під час виконання службових обов'язків. На честь екіпажу біля гори Карачун на трасі між Краматорськом і Слов’янськом відкрили меморіал. 


Фотожурналіст Олександр Клименко пригадує, що гора Карачун стала одним з перших місць, які йому довелось знімати на початку російсько-української війни. Тричі фотографу вдавалось летіти разом з бортом МІ-8 і доставляти військову допомогу, зокрема їжу та воду, оборонцям Карачуна.


Вертолітники 16-ї бригади армійської авіації доставляють боєприпаси та провізію на гору Карачун у Донецькій області. 4 червня 2014 року. Фото Олександра Клименка


«Перший раз я не знав, куди ми летимо, коли ми вже повернулися, я зрозумів, що це був Карачун. Ми летіли дуже низько, так, аби нас бойовики не збили. Вертоліт сів і з нього все дуже швидко розвантажили. Але там був один чоловік, який попросив відзняти фото на пам’ять. І я зробив таке фото. Наступний раз я був на Карачуні уже з 95-ю бригадою. Загалом я був: 4 червня і 21 червня 2014-го. Звідтам було чітко видно Слов'янськ. Коли я полетів на Карачун вдруге  там зустрів знову цього чоловіка, тоді вже з ним і познайомився. Потім він став одним з тих, хто повісив прапор на телевежу на Карачуні. Це була така відома історія. Цього десантника з 95-ї бригади звали Сергій Шевчук», — пригадує фотограф. 


Десантники 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на горі Карачун у Донецькій області. 21 червня 2014 року. Фото Олександра Клименка


Олександр зауважує, що тоді йому вже було зрозуміло, що «це ніяке не АТО, це справжня війна, люди воювали й були обстріли, сліди від мін і куль». 


Вид крізь приціл на окупований Слов’янськ у Донецькій області. 21 червня 2014 року. Фото Олександра Клименка


Вогнева позиція на горі Карачун у Донецькій області. 21 червня 2014 року. Фото Олександра Клименка 


Звільнення Слов’янська стало переломним моментом у деокупації низки інших міст і сіл Донбасу. Бої за Слов’янськ тривали з квітня до липня 2014 року. Підтримувані Росією бойовики покинули місто в ніч на 5 липня 2014-го. Це дало змогу українським військовим протягом 5–6 липня встановити контроль над Краматорськом, Артемівськом, Дружківкою та Костянтинівкою.  


Військові Національної Гвардії України на горі Карачун у Донецькій області. 21 червня 2014 року. Фото Олександра Клименка


З Карачуном також пов’язана відома «справа Марківа». 24 травня 2014 року поблизу цієї гори внаслідок мінометного обстрілу загинули італійський фотокореспондент Андреа Рокеллі та його російський перекладач Андрій Миронов. Поліція Італії у 2017 році затримала українського нацгвардійця Віталія Марківа, який має громадянство України та Італії, за фейковою підозрою у причетності до вбивства італійського фотокореспондента. Італійський суд засудив його до 24 років позбавлення волі, але потім виправдав.  


Савур-могила 


У боях за Савур-могилу з 6 червня по 29 серпня 2014-го загинуло 49 бійців АТО. 


Савур-могила на Донеччині це стратегічний курган заввишки 278 метрів, розташований у Шахтарському районі Донецької області. 7 серпня 2014 року група під командуванням полковника Ігоря Гордійчука та добровольців «Правого сектору» взяли під контроль Савур-могилу. Протягом місяця українські військові утримували висоту в повному оточенні й під вогнем російської артилерії.


Курган Савур-могила істотно вивищується над навколишніми степами. З його вершини проглядається територія радіусом 30–40 км, що дозволяє контролювати значну ділянку українсько-російського кордону. З Савур-могили видно терикони шахт, завод в Амвросіївці та Азовське море. У Другу світову війну тут відбулася масштабна битва із нацистськими військами.


Відколи висоту контролювали проросійські сили, її перетворили на укріплений пункт, який дозволяв їм вести спостереження за постачанням Збройних сил України та коригувати обстріли Сил оборони України з території РФ. Інтенсивність боїв за Савур-могилу наростала протягом червня та липня 2014 року. Для захоплення висоти українське командування залучило, зокрема, підрозділи 79-ї окремої аеромобільної бригади та 3-го полку спецпризначення.


5 червня 2014 на південь від висоти українські війська за підтримки авіації вели бої з проросійськими угрупуваннями, які намагались прорватися в Україну з території РФ поблизу митного пункту «Маринівка». Напад був відбитий. Утім вже 7 червня проросійські сили зайняли Савур-могилу. Позиційні бої за контроль над висотою перейшли у затяжну фазу. Через високу щільність артилерійського вогню ЗСУ не могли взяти курган. Проте на початку серпня висота опинилась під контролем українських військових. У штурмі Савур-могили брало участь близько 70 людей і, після двогодинного бою, їм вдалося взяти висоту й 8 серпня остаточно там укріпитися.


Савур-могила перебувала у глибокому тилу противника й утримувати контроль над нею було дуже складно. Протягом трьох тижнів українські бійці давали відсіч російським військовим. У цей час ЗСУ вели спостереження за силами ворога й навіть корегували вогонь української артилерії.


Бійці говорили полковнику Гордійчуку про недоцільність утримання висоти в аж такому глибокому тилу противника, однак він не збирався відходити без наказу. 24 серпня 2014 року надійшов наказ про відхід із кургану. На той час Савур-могила вже була у щільному кільці. Машину 3-го полку спецназу, яка приїхала за пораненими, розстріляли російські найманці у Петровському. Групи українських військових виходили з оточення без важкої техніки, пішки, рухалися до найближчих українських підрозділів. Частина військових потрапили в полон до росіян.


1 вересня Міністерство внутрішніх справ України визнало відхід українських військових із Савур-могили. 8–9 вересня з ознаками тортур надійшли тіла українських військовиків, які загинули під час боїв на Савур-могилі. Останки полонених бійців, котрі знайшли на місці польового табору біля Савур-могили, були спотворені до невпізнання. Офіцер Сил військово-цивільної співпраці Юрій Стоянський тоді заявив: «Там були сліди катувань — відрубані фаланги пальців, руки викручені, шматки тіл, були сліди задушення».


Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.



Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком і Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022); був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).


Матеріал створено за підтримки міжнародної некомерційної організації «репортери без кордонів».

Comments


bottom of page