top of page

Фронт — це не сафарі для фотографів. Розмова з українськими документалістами

За 20 місяців повномасштабної війни фотографія стала однією з основних мов, якою Україна спілкується зі світом. Саме цією мовою, яка закарбовує події, фіксує емоції, свідчить про злочини, пишеться візуальна книга історії.

Ми поговорили зі учасниками UAPP В’ячеславом Ратинським, Сергієм Коровайним та Данилом Павловим про те, які складності досі існують у доступі до історій, який вплив має документальна фотографія на суспільство і як воно — бачити війну на відстані витягнутої руки.


Публікуємо деякі тези із розмови з фотографами:


Про висвітлення теми війни іноземними фотографами та українськими


Данило Павлов: Я вважаю, що в іноземців якісно відрізняється підхід до побудови історії. Людина, яка приїхала з-за кордону, має два тижні, вона концентрується на чомусь конкретному і робить історію. А ми постійно в цьому контенті. І переважна більшість колег робить новинний формат не через невміння створювати щось ще, а через прив'язаність до нашого українського контексту і до війни. І важко поєднувати два фокуси уваги одночасно.


Про зміну сприйняття нашого супротиву


Сергій Коровайний: Я ніколи не думав до цієї війни, наскільки ми робимо важливу роботу. Тому що просто росія робить звірства, які не можна було б уявити у XXI столітті, якби ми, наші колеги, не поїхали після деокупації Київщини в Бучу, Горенку, Макарів, Тростянець, то люди просто б не повірили в Україні та за кордоном, що на вулицях передмістя великої європейської столиці лежать тіла закатованих людей, якби там не було фотографів і фотографок. Тому ми дійсно робимо важливу роботу. І ми маємо і будемо продовжувати працювати.

Фото Сергія Коровайного


Про доступ до історій та роботу в полях


В'ячеслав Ратинський: Дуже багато бюрократичних перепон стоять на шляху журналіста, фотографа до лінії фронту. Але це не претензія ні до кого, пресофіцери дуже часто сильно стараються, роблять все, що в їхніх силах, але цього недостатньо для того, щоб не програти цю інформаційну війну.

Зараз українських фотографів дуже рідко пускають на довготривале перебування на фронті, хоча саме довгі поїздки дають справжні результати, як ми бачимо по Маріуполю, роботі іноземних журналістів у нас.

Фото В’ячеслава Ратинського


Сергій Кровайний: На Сході все залежить від пресофіцерів і від особистих контактів. В мене є відчуття, що наша армія разом з нами вчиться на ходу, як співпрацювати разом. Якщо чесно, маю велику надію на Ілларіона Павлюка, який очолив Управління преси та інформації Міністерства оборони України. Бо це журналіст з бойовим досвідом і я сподіваюся, що він налагодить роботу з медіа, як до того було неможливо, і стане краще усім.


Данило Павлов: Дуже багато фотографів хочуть отримати цей доступ до місць, де йдуть бойові дії. Іноді потрібно, щоб пресофіцер розумів, що ти не бажаєш зла, а хочеш зробити історію, щоб вона була якісна в першу чергу, а не хочеш робити гарну картинку, яка буде виглядати не зовсім чесною.

Я можу сказати, що ми не можемо конкурувати з The New York Times, тому що Reporters у порівнянні дуже маленьке медіа.

Однак фронт — це не сафарі для фотографів.

Я розумію це бажання постійно поїхати ближче, в мене теж воно є, але історії мають бути не тільки з лінії фронту. Нас оточує купа різних проблем і купа різних історій, які ми можемо висвітлювати.

Фото Данила Павлова


Про світлі моменти війни


В'ячеслав Ратинський:

Війна складається, як і повсякденне життя, з гамми моментів, чорних і білих. І вони іноді дуже чорні, а іноді дуже яскраві. Просто ці миті дуже швидко змінюються.

Прямо за день може статися кілька речей, які просто абсолютно тебе

знітять, засмутять, або зроблять тебе абсолютно щасливими.


Сергій Коровайний: Нещодавно я працював над вибіркою світлин для подачі на річні конкурси разом з колегами з Wall Street Journal. Ми робили колективні заявки і я побачив, що так виходить, що в моїх фотографіях більше світла, просто фізично, більше світла, більше кольорів. Я тут живу і бачу цю країну як організм, що дихає і що теж живе.

Мабуть, цим я відрізняюся від моїх колег-іноземців з Wall Street Journal. Тим, що ми бачимо світло там, де інші, можливо, шукають тільки горе.

Данило Павлов: Зі світлих митей мені чомусь запам'ятався Новий рік і ялинка на пустій площі в Бахмуті, яку ми несли з ДСНСниками та поставили там, зустрічаючи 2023 рік.

Це був дуже радісний момент, а потім повернулися звідти й стало невимовно сумно.


На війні є ще одна світла річ: ти за секунди можеш відчути людину, побачити реально дуже класних, світлих людей.
— В'ячеслав Ратинський

Дивиться повне інтерв'ю:

 

Учасники дискусії:


Сергій Коровайний – Фотожурналіст та портретний фотограф. Співпрацює з міжнародними виданнями, зокрема Wall Street Journal, Washington Post, The Guardian, Financaial Times та іншими. Знімає свої документальні проєкти, де фокусується на темах російсько-української війни, екології, та різних аспектів української сучасності.


В'ячеслав Ратинський – Український репортер і документальний фотограф. Випускник факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Співпрацює з агенцією Reuters.

Публікувався у багатьох українських виданнях (Українська правда, Громадське, NV, Reporters та інших), а також у низці зарубіжних видань (Time, The Guardian, The Wall Street journal, The Washington post, The New York Times, Der Spiegel).

Данило Павлов – Фотограф-документаліст з України. Фоторедактор Reporters.media, фотограф The Ukranians.


Ліна Зеленська — журналістка, телеведуча та модераторка зустрічі.


Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні українських голосів.

Comments


bottom of page