top of page

Слова відступають перед ненавистю, особистою і всеохопною. Олена Гусейнова аналізує фото тижня


Рятувальник ДСНС намагається увійти у згорілий будинок, щоби знайти загиблих, фото Георгія Іванченка для Frontliner

Ввечері 9 лютого з Бєлгородської області Харків атакували російські ударні безпілотники. Кілька з них влучили в резервуари нафтобази в Немишлянському районі. Пальне витекло, змішалося зі снігом і розтеклося вулицею, почалася велика пожежа. Всю ніч і наступний день рятувальники боролися з вогнем та шукали людей, які постраждали. 


Фотографія Георгія Іванченка зроблена на тій самій харківській вулиці й тієї самої ночі. І щоби описати цю фотографію, мені не вдається позбутися стереотипних фраз та риторичних конструкцій: ріки вогню, жовтогарячий силует напівзотлілого дому, темрява нічного неба, густий дим виповзає з будинку й танцює в повітрі. Так фотографія, на яку я дивлюсь, розчиняється в невигадливих метафорах і нейтралізує досвід, який я не можу осягнути. Я повертаю себе до фотографії цифрами: площа пожежі 3700 кв. м, майже 200 рятувальників, семеро загиблих, дві родини, троє дітей — 7 років, 4 роки, 10 місяців. Трагедії, які вже сталися, перевершують здатність зрозуміти їх. А потреба знати суперечить бажанню не бачити. 


Рятувальник намагається увійти у згорілий будинок, щоби знайти загиблих. Жовте світло будинку, який тліє, та синє світло налобного ліхтарика рятувальника робить фотографію пласкою і навіть розрізає її на дві — теплу й холодну. Це протистояння життя і смерті знову затягує на територію риторичного. Але протиставлення це нестабільне — теплим і життєдайним виявляється вогонь, який несе смерть, а холодним та вбивчим — ліхтарик рятувальника, який має цей вогонь вгамувати. Ця уявна зшивка демонструє вразливість риторики. Бо ж навіть зусилля 200 рятувальників не врятує всіх. Слова відступають перед ненавистю, особистою і всеохопною. Її не поясниш тому, хто не спускався в підвал під звуки повітряної тривоги, тому, хто не бачив як підіймається жовтогарячий вогонь в рівень будинку, тому, хто не відрізняє вихід і приліт на слух, тому, хто не освітлює власним налобним ліхтариком місце воєнного злочину. 


 

Олена Гусейнова – українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм. З 26 лютого 2022 року Олена працювала ведучою у прямому ефірі цілодобового інформаційного радіомарафону на Українське радіо (Суспільне). Авторка двох поетичних книжок "Відкритий райдер" (2012), "Супергерої" (2016). Пише есеїстику та малу прозу.


Георгій Іванченко  український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він став знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжуючи подорожжю лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною, зараз його увага зконцентрувалась на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії виступив майже місяць прожитий в Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, розділяючи побут з місцевими у підвалах, волонтерами, медиками, військовими, та вогнеборцями. У квітні, працюючи над матеріалом про Часів Яр, що на Донбасі, його машина була розстріляна та знищена російським снарядом. Зараз автор продовжує свою рефлексію про численні ситуації, що траплялись на його шляху та працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва).


Читайте також: 



bottom of page