top of page

Поранений Харків — місто очима тих, хто документує наслідки російських атак для українських і світових медіа

Харків після нічної дронової та ракетної атаки росіян. Ранок 17 січня 2024 року. Фото Якова Ляшенка


Обгорілі будинки й автівки, вибиті вікна, плями крові на асфальті, вкриті мертві тіла на землі — рани на тілі міста. Від кожного обстрілу, «прильоту» чи інших наслідків російських атак страждають люди, а з ними і їхнє за все життя нажите майно. Зникають улюблені місця, руйнується історична архітектура, багатоповерхівки стають покинутими будинками-привидами, а панорама міста втрачає свій звичний вигляд. Протягом двох років росіяни нещадно намагаються взяти Харків: спочатку — штурмом, але після невдачі взялись до ракетного та дронового терору. Чийсь дім, перше місце роботи, бар для побачень і зустрічей з друзями, університет тощо — цілі для росіян. Місто стирають на очах, десь залишаються лиш спогади й фото. Говоримо з харків’янами — місцевими документалістами, яким доводиться фіксувати чи не кожне місце болю у своєму рідному місті. Павло Дорогой,  Яків Ляшенко та Олександр Магула розповіли про рани Харкова, які болять і їм.


Бар «Старий Хем»


Зруйнована будівля, у якій знаходився бар «Старий Хем».  14 березня 2022 року. Фото Павла Дорогого


Туди фотограф Олександр Магула запрошував на побачення дівчат, а Яків Ляшенко з друзями мріяв там відсвяткувати майбутню перемогу. Проте 14 березня російська ракета «Іскандер» влучила в історичний будинок 1911 року на вулиці Свободи, де у підвалі й був «Старий Хем». Пабу, який назвали на честь відомого американського письменника Ернеста Гемінгвея, більше не існує. Місце, де збиралась творча молодь, а Сергій Жадан проводив літературні вечори — тепер руїна. Тоді загинули двоє людей. Для Олександра цей бар був одним з улюблених місць відпочинку в Харкові: «Коли ми з друзями були ще студентами, то часто туди ходили. Так само часто ми виходили з бару на перекур і дивилися на старовинну будівлю навпроти. Важко повірити, що вона зруйнована, як і сам бар. Росіяни стирають багато важливих місць».


Руїна у центрі Харкова поруч із баром «Старий Хем».  Вересень 2022 року. Фото Олександра Магули


Під час повномасштабного вторгнення росіян бар став імпровізованим бомбосховищем для харків’ян: там перестали розливати пиво, але почали надавати прихисток. «У мене немає фото цього закладу і його руїн. Бо ми ходили туди відпочивати, а не документувати», — з сумом ділиться фотограф Яків Ляшенко.  


Салтівка 


Павло Дорогой та Олександр Магула у певний період свого життя мешкали на Салтівці — найбільшому спальному районі Харкова. До початку повномасштабної війни тут проживало близько пів мільйона людей, тобто майже третина населення міста. Зараз це одна з найбільших, найвідоміших і найболючіших ран Харкова, особливо її північна частина. Звідти окупанти намагались штурмувати місто.


Росіяни починають обстрілювати Харків. Вид з вікна на Салтівку. Осінь 2022 року. Фото Олександра Магули


«Зі свого будинку я бачу Росію, — починає Олександр Магула,  а коли починалась тривога, я з вікна на горизонті помічав вогник. З РФ вилітали ракети. Через 40-50 секунд у Харкові лунав вибух. Це означало, що ракети вже долетіли».


Ракетна атака росіян по Слобідському району Харкова. 22 червня 2022 року. Фото Олександра Магули


Північна Салтівка у травні 2022 року. Фото Олександра Магули


Олександр Магула порівнює свій будинок з оглядовим майданчиком, де можна було спостерігати не тільки красиві заходи сонця, а й те, що Росія зробить з Харковом через кілька секунд. Одного разу, коли він був вдома, прилетіло поруч з його будинком на сусідню вулицю. Він відчув, як у його квартирі затрусились вікна. «Я побачив величезне червоне полум’я. Здавалося, що це неначе якісь ворота до пекла. Тоді було дуже страшно», — згадує Магула.


Пошкоджена історична будівля у центрі Харкова. 12 березня 2022 року. Фото Павла Дорогого


Дитинство Павла Дорогого теж пройшло на Салтівці, з якою його пов’язують найкращі спогади. «Я дуже люблю цей район. Хоч багато хто вважає його депресивним. Я жив на 9-му поверсі і завжди любив дивитися, що ж там за цими будинками далі є. Я вдивлявся у край міста і поля за ним», — ділиться Павло. Для нього Салтівка — це найперше зелений район з розвиненою інфраструктурою та рідними вулицями, де досі живе його мама. «Блочна забудова панельок, де поряд кінотеатр «Росія» і ТЦ «Україна» — ось таке поєднання», — зауважує Павло.


«Деверо війни» біля постраждалої харківської багатоповерхівки. 9 березня 2022 року. Фото Павла Дорогого


Рятувальники розбирають завали після обстрілів росіян. 16 березня 2022 року. Фото Павла Дорогого


Павло Дорогой розповідає, що йому було важко знімати те, у що росіяни перетворити його Салтівку. Там він побачив те, що почав називати «деревом війни», коли на гілках висять чиїсь речі, яких вибуховою хвилею викинуло з будівель. «Це для мене теж така дуже моторошна річ. Зрозуміло, що це всього лише речі, але це чиїсь речі. Де їхні власники? Що з цими людьми?» — ділиться Павло.


Світло рятувальника у зрунованій росіянами будівлі. 31 грудня 2023 року. Фото Якова Ляшенка


Яків Ляшенко називає Салтівку «панельним мурашником», він ніколи тут не жив і не хотів, проте ще більше не хотів би бачити ці всі руїни й те нещастя, з яким довелося зіткнутись мешканцям цього району. Росіяни нещадно бомбили весь Харків і Салтівку також. 70% північної частини району — знищена. Люди тижнями жили в метро. Яків Ляшенко досі чітко пам’ятає, як вперше приїхав на Північну Салтівку з іноземними журналістами під час активних російських атак навесні 2022 року. 

 

«1 квітня. Дуже лячно було. За 10 хвилин до нашого приїзду, там якраз відпрацював російський «Град». Ми побачили, як горіла багатоповерхівка, а біля неї ходила самотня бабуся. Працювала російська артилерія, а літня жінка спокійно ходила навколо цього будинку. Військові переконували її виїжджати, а вона не захотіла. Вона залишилась у цій небезпеці. Вона обрала бути вдома. Ця картина мене дуже вразила», — говорить Яків Ляшенко.


Жінка літнього віку ходить навколо свого будинку, який обстріляв російський «Град». 1 квітня 2022 року. Фото Якова Ляшенка


Після контрнаступу українських військ у вересні 2022-го, коли наші Сили оборони відтіснили росіян до кордону, життя на Салтівці стало спокійнішим. Чимало людей, чия домівка вціліла, повернулись додому.


Серце міста


Центр міста після атаки росіян на Харківську ОВА. 1 березня 2022 року. Фото Павла Дорогого


1 березня 2022 року росіяни вдарили двома ракетами по центру міста під час битви за Харків. Тоді постраждала будівля обласної військової адміністрації. Як наслідок — 44 людини загинули.  


«Це центральна площа міста. Це серце міста. Кожен харків'янин там майже щодня проходить повз. Там і парк, і Держпром поруч. Така візитівка Харкова. Мабуть, ця атака була найболючішою для мене», — ділиться Павло Дорогой. Тоді вперше росіяни вдарили по центру Харкова, руйнувань зазнали й  історичні будівлі. На очах фотографа з ОВА виносили тіла загиблих, які діставали з-під завалів протягом двох тижнів.


Харків’яни виносять тіло загиблого з Харківської ОВА. 1 березня 2022 року. Фото Павла Дорогого


«Це був такий сильний моральний удар. До того моменту здавалося, що війна десь там навколо Харкова, а тут вона стала ніби явною. Ближчою. Вона тут. Відтоді багато змінилося в місті і я сам», — каже Павло. 


Павло Дорогой говорить, що саме фотографія і давала йому сили документувати все, що відбувається з його рідним містом. «Якось воно дивно виходить, що фотографія, з одного боку, дає змогу бути спостерігачем, нібито відсторонено дивитись, а з іншого — всі ці події неможливо не пропускати крізь себе», — каже Павло.  


«Боюсь, щоб моє місто не перетворилось на Газу» 


У центрі Харкова розташовані одні з топових закладів вищої освіти України. Освіту теж не оминули російські ракети. Війська РФ атакували Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова, знісши два поверхи. Олександр Магула документував пошкоджену будівлю, де він раніше часто бував. Там навчались його друзі, туди він ходив на додаткові заняття з англійської. 


«Складно було бачити ці зруйновані стіни, коли ти пам’ятаєш їх цілими», — каже Олександр Магула. Кількість дорогих для нього місць, котрі знищують росіяни, стає все більше. «Крім того, постраждав ще мій університет імені В. Н. Каразіна, зокрема кафедра журналістики, де я навчався. Відчуття, що моє місто загалом перетворюється на руїну. У цьому списку також вже дві мої перші редакції «057.ua» та «Ґвара медіа». Я боюсь що одного дня я приїду додому і моє місто перетвориться на Газу», — каже Олександр Магула.


Ракетний удар росіян по ХНУМГ ім. О. М. Бекетова. 5 лютого 2023. Фото Олександра Магули


«Я розумію, що є багато будівель, які ми втратили назавжди», — розмірковує Павло Дорогой. — Їх не будуть відновлювати. Бо і до війни у Харкові була проблема з архітектурною спадщиною загалом та із забудовою міста. Зараз це буде тільки погіршуватися, я вважаю. Звісно, це засмучує і навіть викликає злість. Інколи здається, що нам навіть не потрібно зовнішнього ворога. Ми самі зруйнуємо те, що будували попередні покоління, навіть якщо це покоління радянських українців».


Пожежа у будівлі після чергового обстрілу росіян. 2 березня 2022. Фото Павла Дорогого


Документаліст зауважує, що війна завдає болю не тільки через втрачену архітектуру, все ж найгірше те, що страждають люди, які залишаються без житла. У Харкові є ті, кого російська агресія дістала другий раз, каже Павло: «Вони приїхали з області, де росіяни вже зруйнували їхній дім. Це найболючіше, що людям дістається навіть не по одному разу»


«Я не обирав знімати війну»


Влучання у багатоповерхівку чи приватний будинок, промисловий об’єкт, нафтобазу, термінал Нової Пошти, в чергу людей, які отримували гуманітарну допомогу, тощо — список довгий і постійно збільшується. Яків Ляшенко серед тих харківських документалістів, хто майже щодня фіксує злочинні дії росіян для іноземних медіа. Йому важко визначити, де «приліт» заболів найдужче. Про вибухи він дізнається з вікна свого помешкання, тому миттєво вирушає на місце обстрілу. «Коли стається «приліт» у Харкові — я чую. Я не очікую відбою тривоги, а відразу вирушаю на місце для документування подій. Бо якщо чекатиму, то там уже нічого і нікого не буде, коли я приїду», — розповідає Яків.


Удар росіян по черзі харків’ян, які чекали на гуманітарну допомогу. Весна 2022 року. Фото Якова Ляшенка


Він не приховує, що часто побачене на місцях зйомки — не залишає його байдужим: «Одного разу на місці трагедії залишилась калюжа крові й палець людини. Поранених і загиблих уже забрали, а той палець так і залишився на землі. Неможливо про це не думати». 


Яків Ляшенко підсумовує: «Якби я фотографував щось цивільне, я міг би обирати, що знімати. А зараз я нічого обираю. Це війна обирає мене. Доводиться знімати те, що є».


Вночі 17 січня 2024 року медик тримає на руках дитину після чергової ракетної та дронової атаки росіян по Харкову. Фото Якова Ляшенка


Поліція евакуює поранену жінку з житлового будинку, який постраждав від атаки росіян. 30 грудня 2023 року. Фото Якова Ляшенка


«Харків — це місто, яке мене тримає і надає силу»


Олександр Магула зазначає, що, за його спостереженнями, змінився і портрет середньостатистичного харків’янина, адже раніше місто було студентським. «Я помітив цю зміну у метро. Раніше там завжди було багато молоді, зараз заходжу і помічаю, що можу бути чи не єдиним чоловіком молодого віку у вагоні», — ділиться Олександр. 


З меншою кількістю людей і менша кількість автівок. Проте дороги — артерії міста — циркулюють, інколи бувають затори й проблеми з паркуванням. «Зрозуміло, що люди живуть, люди борються, люди святкують життя, якось тримаються. Це чудово, але руїни, які стали шрамами, залишились. Коли їх бачиш, це завжди засмучує», — додає Павло Дорогой.


Харківський патрульний намагається увійти в університет ім. О. М. Бекетова після ракетного удару росіян. 5 лютого 2023. Фото Олександра Магули


Та попри дронові атаки, Харків живе. У місті проводять культурні події. Самі харків’яни повертаються додому попри обстріли. «У Харкові навіть під час війни, напевно, відбувається більше подій, ніж у містах, які не знають, що таке війна. Тут проводять концерти і працюють театри», Яків Ляшенко також зауважує, що у місті відкривають нові кафе. «Люди починають з нуля. Вони багато працювали під обстрілами у надважких умовах, аби відкритися. Такі харків’яни робили, що могли, аби їхнє місто продовжувало жити. Повага їм за це».  


Чи буде Харків таким, як і до вторгнення, прогнозувати ніхто не береться, але, мабуть, і не варто. Нова сторінка історії міста-Героя продовжує писатися щоденно. Проте, на жаль, вона наповнена в основному датами російських атак, нотатками про кількість постраждалих і візуально підтверджена документальними світлинами, аби нічого й нікого не було забуто. 


«Якось друзі військові з «Кракена» сказали мені: щоб у Харкові все було добре,  треба, щоб лінія кордону з РФ проходила як мінімум через центр Бєлгорода. Тоді, відсунувши настільки передній край, ми зможемо встановити ППО в Харкові, й воно буде спроможне нас захищати. Ось такий жарт, але, мабуть, є в цьому доля правди», — Олександр Магула сподівається, що, може, у такому випадку росіяни перестануть атакувати місто хоча б ракетами С-300.


Comments


bottom of page