Продовжуємо серію інтерв’ю з професійними українськими документалістами.
Про досвід роботи фоторепортером у газеті, досвід зйомок війни на Балканах та в Україні, а також про переваги чорно-білої фотографії ми поговорили з Олександром Клименком.
Дивиться повне інтерв'ю з Олександром на YouTube:
Мені подобається поняття «фоторепортер». Моя робота – це живий репортаж, зйомка життя. Натомість фотокореспондент – це такий чоловік, який ходить та знімає завдання від редактора. Визначаю себе як фоторепортер. Коли багато працюєш, намагаєшся вирішувати сам, що будеш знімати та що будеш робити. Звісно, я працював з 1991 року фоторепортером газети «Голос України», якої вже нема давно. Виконував якісь завдання, але намагався сам собі шукати завдання та теми. Це було прекрасно і мені це подобалось дуже.
Я вам розкажу трохи про історію газети. Газета постала в кінці 1990 року. Назву придумав Дмитро Павличко за аналогією з «Голосом Америки». Це був 1990 рік, були ці комуністичні газети «Правда України», «Радянська Україна», «Робітнича газета» і «Сільські вісті», до речі, де я працював після університету, і це було дуже круто. Дмитро Павличко та демократична більшість вирішили, і з цим погодились усі, що Верховна Рада повинна мати свою газету, яка буде доносити їхню думку, а не думку комуністів, скажемо так, загальну. Коли відбувалися всілякі мітинги, демонстрації, відразу починалася така масована атака пропагандистська у цих комуністичних газетах, що оце зробили бандерівці, націоналісти і так далі. Наша газета певною мірою протистояла. Навіть не певною мірою, насправді ми були вільною газетою: депутати вирішили, що кожен з них має право висловити свою думку в газеті, і в кожного квота, і квота була у партії. Тобто комуністи могли не погоджуватись із «рухівцями», проте депутати могли писати все що завгодно. У перший рік наклад нашої газети сягнув одразу мільйон. Оце було приємно. Було приємно працювати у такій газеті, у вільній пресі.
У Львові виходила газета «За вільну Україну», яку можна було передплатити в усій Україні. У неї також був величезний наклад. Я її передплачував і вона без проблем приходила в Київ, у мою поштову скриньку. У мене навіть є там фото. 16 квітня 1991 року у Києві відбувався великий страйк – на роботу не вийшли працівники тролейбусного заводу, заводів «Ленінська кузня» та «Арсенал» – це тогочасні промислові гіганти. Там стояв ланцюжок міліції і один з них читає «За вільну Україну». Це було дуже знаменито.
У газеті «Голос України» у мене була шикарна лабораторія, двокімнатна. Я там роздруковував світлини. Знімав на плівку, звісно, чорно-білу. Я проявляв світлини, бо треба було встигнути в номер. Дедлайн був десь о дванадцятій чи першій годині. Ти мав сфотографувати, прибігти і віддати фото.
Газета виходила п’ять разів на тиждень, окрім понеділка та неділі. Це було драйвово – знімав, прибігав, проявляв, друкував обов’язково, бо плівки не сканували – потрібна була фотографія, швидко сушив і віддавав. Це було цікаво. Що ми знімали? Знімали життя. Тоді якраз почались ці всілякі бурхливі процеси. Маса подій і в Києві, і поза Києвом – були страйки, мітинги, демонстрації. Наприклад, у Донецьку був дуже великий страйк шахтарів у 1990 році, до речі. Мені здається, що фото, які зараз у мене є, дуже історичні, вони про те, як починалася наша Україна. Однак, на жаль, період зараз зовсім інший.
Це дуже довгий період, не зможу визначити лише п’ять знакових світлин за цей час. Будемо вважати, що бурхливий шлях до незалежності України почався наприкінці 1989 року. Тоді почалися розкопки в Биківні – це місцина під Києвом, ліс між Києвом та Броварами, де були масові поховання репресованих, вбитих системою, вбитих Сталіним, людей. Дуже довго про це говорили. Спочатку заперечували, що «ні, ні, це німецьке поховання, це вбили німців там», ну і так далі. Зрештою, ми туди поїхали у квітні 1989 року. Ми поїхали з кореспондентом газети, у якій тоді працював – «Сільські вісті», зняти, як це розкопують. Там була поліція, тоді ще міліція, слідчі, і казали: «Ні, не можна». Проте зі мною був кореспондент, такий старий дід, як мені тоді здавалось, хоча насправді йому було років 65 – 70, і він сказав: «Ні, ви всі …». Одним словом, ми пройшли на зйомки. Я фотографував, як викопують ці тіла. Там є фотографія – людський череп прямо з діркою в голові, тобто зрозуміло, що це розстріляна людина. Далі я бачив там ящики з горою кісток. Хотів йти далі, але мене не пустили. Знімав телеоб’єктивом. Це одна така знакова фотографія.
У 1990 році були страйки шахтарів у Донецьку. Це також така сильна картина – уся площа перед тодішнім Обласним комітетом партії заповнена шахтарями, які щойно вийшли з шахти. Вони немиті, вони чорні. Я приїхав зранку – таке світло було, такий контражур ранковий. Я знімав на чорно-білу плівку і зняв кілька кадрів на слайд. На слайдовій плівці вийшло не дуже – усе жовте та маса чорних людей. Ці люди, шахтарі, вони відчували в собі силу.
Пригадуються зйомки в Коломиї – там був «Собор духовної республіки». Його організував Олесь Бердник – письменник, фантаст, дисидент. Тисячі людей вийшли на гору і там проводили молебень. Звідти маю цікаві світлини.
24 серпня 1991 року, звісно. Власне той день, коли Верховна Рада України прийняла Акт про Незалежність. Знімав усі пристрасті у залі Верховної Ради та біля залу Верховної Ради. Наприклад, така проста фотографія, яку всі знають – це просто плакат із написом «Україна виходить з СРСР» і люди щось кричать. Власне, мені не дуже подобаються фотографії, на яких потрібно читати. Фото повинно говорити без тексту. Наприклад, коли іноземець подивиться на це фото, не зрозуміє, що це таке. Однак, з іншого боку, це фото без тексту не можна зрозуміти. «Україна виходить з СРСР» - тоді це була дуже якась така крамола, а зараз ми – вільні.
Пригадую світлину із В’ячеславом Чорноволом, яку зняв 18 серпня у Запоріжжі, напередодні путчу. Був музичний фестиваль «Червона Рута».
Хочу згадати ще пару знакових фотографій. Восени 1990 року був величезний мітинг на стадіоні. Люди йшли від центрального стадіону до тодішнього музею Леніна. Вони несли усілякі плакати, серед яких був напис – «Не хочемо московського ярма». Також була труна Леніна, дуже креативна. І фінальне фото з 24 серпня 1991 року, коли усі – Народна Рада, Чорновіл, інші люди, зібрались біля трибуни і почали співати. Усе завершилось, прапор винесли, і вони почали співати – спочатку «Червону калину», а потім – гімн. Це фото, воно дуже знакове.
У історика та письменника Олександра Зінченко зараз вийшла книга «Як українці зруйнували імперію» за мотивами його ж фільму. Книга ілюстрована повністю моїми фотографіями і ця світлина, де усі співають, на обкладинці.
В’ячеслав Чорновіл показував тризуб рукою і так його показували усі інші на всіх мітингах. Напередодні 30-річчя Незалежності, якесь креативне агентство, яке підтримав Міністр культури Олександр Ткаченко, вирішили показувати тризуб по іншому. Почалася дискусія. Я опублікував фото з В’ячеславом Чорноволом і журналістка 5 каналу Оля Снісарчук, дружина мого друга Владислава Соделя, зробила пост і сказала: «Ось тризуб». Усі цей пост підхопили.
Я багато знімав В'ячеслава Чорновола. Він на фотографіях здебільшого дуже сумний, задуманий. Я дивлюсь інколи на ці фотографії і відчуваю біль. Чорновіл виступав 24 серпня – він кричав, руками махав, він був дуже емоційною людиною.
Я також багато знімав Кравчука, можемо згадати і Кучму. Я працював у журналі Der Spiegel, і вони домовились про інтерв’ю з Кучмою відразу після обрання його президентом. Приїхала велика делегація з Гамбургу, з журналу, був заступник редактора, журналісти. Ми пішли до нього в офіс Української спілки підприємців, яка на Хрещатику. Тоді він ще був там. Він говорив, я знімав, і раптом він дуже сильно засміявся. Мені подобається, він дуже щиро сміється. Звісно, фото не увійшло в інтерв’ю, яке було дуже офіційним. Натомість фото у мене залишилось, було надруковане в книжках. У цьому фото немає жодної зневаги.
Можемо сказати, що чим далі ми йдемо, тим більше фотографій. Я не можу навіть уявити, щоб, приміром, у 2000 році хтось телефоном знімав. В тебе є телефон? Ти – фотограф. Я кажу це зовсім без іронії – телефоном можна зняти що завгодно і пристойної якості. Якщо ти опинився у потрібному місці, де відбувається знакова подія, і в тебе є телефон – ти це знімеш. Кажуть, що наша війна найбільше знята, і це правда. Дуже багато фотографій. Я слідкую за фотографіями з війни. Проте можу, наприклад, згадати тільки Малолєтку – його світлини з Маріуполя справді знакові. Я вважаю, що ці фотографії, якщо не зупинили війну, то змінили ставлення у світі до неї. Пригадую фотографії Козацького, хлопця, який був у Маріуполі у підвалах, зумів передати ці фотографії й це також було дуже круто.
Дуже багато фотографій було з Бучі, там було багато людей. Це було вільне місце і кожен міг, теоретично, туди поїхати і зробити фото. У Маріуполь ніхто не міг поїхати. Там був великий ризик для життя, як у фільмі показано. Це моя думка власне про те, чому світлини з Маріуполя – знакові.
Насправді у світі все йде по якомусь колу. На жаль. Я згадував про розкопки в Биківні і, коли я побачив розкопки в Ізюмі, це було майже один в один. Просто тут можна було вільно знімати, було багато людей, але теми, сюжети та розриті могили – були майже такими ж. Я знімав зруйновану бібліотеку в Сараєво, а потім у Мар’їнці. Зараз багато фотографій зі знищеними бібліотеками. Чому ми не бачимо ці фотографії? Не знаю. Світ широкий, дуже багато інформації, нам тяжко за усім слідкувати.
Я знімав війну на Балканах. У 1994 році прес-служба Міністерства оборони запитала мене, чи полечу з ними, чи не боюсь. Та чого боятися? Все нормально. Ми полетіли літаком ІЛ-76, сіли в Анконі. Там було дуже багато людей, 130 чи 140 солдатів на борту, і ми далі не змогли полетіти. Ми повинні були заправитись і летіти далі. У Сараєво стався якийсь вибух, на їхньому аеродромі заборонили посадку і ми залишилися на ніч в Анконі. Прилетіли в Сараєво зранку, доїхали до бази, де розташувався 240-ий український батальйон – там було колишнє військове училище. Це було місце серед гір, були снайпери, які розстрілювали, були мінометні обстріли людей, заблокованих у Сараєво. Також загинуло кілька наших військовиків, які перебували в цьому училищі. Будівля обстрілювалась з гір, військові зробили загороди з мішків. Таким був перший день. Наступного дня я рвався щось знімати. Було ще два фотографи – Павло Пащенко та Валерій Соловйов. Тобто, ми в Сараєво, на яке дивиться увесь світ, а ми сидимо на базі і знімаємо якісь надумані кадри. Зрештою, ми знайшли людину, яка нас провела по Сараєво.
У нас навіть не було акредитації і ми самі не могли піти в місто. До речі, мене там мало не арештували, але відразу визволили. У Сараєво людина з фотоапаратом – це шпигун. Звідки вона йде? Що вона фотографує? О – це шпигун, якщо на тобі нема напису «Преса». Ми пройшлись містом. Звісно, я там щось зробив, якісь фотографії. Ми заїхали в бібліотеку в Сараєво, потім було ще одне місце, де люди перебігали вулиці. Там був автобус і потім простір, який прострілювався з гір. Я це зняв. Такі знакові фото з Сараєва. Потім побачив, як люди набирають воду. Знімав усе, про що хотів сказати.
Маю емоційні фотографії. Ми летіли з Миколаєва і, напередодні польоту, солдати пішли до церкви. Священник сказав: «Хто з вас не хрещений, я зараз похрещу». Багато людей, близько двадцяти, погодились похреститись. Я це зняв. Вони стояли на колінах, слухали священника, ставили свічки. Така окрема серія в мене є.
Знімав у місті Мостар. Маю фотографію чоловіка Звонко на вулиці Церковній у Мостарі. Вулиця повністю розстріляна, її просто немає. Звісно, це не порівняти з тим, що зараз у нас робиться. Там були просто будинки ,посічені кулями. Немає жодної рівної поверхні, все посічене кулями. Ми йшли і йшов такий дід. Ми розговорились. «Привіт» – «Привіт». «А ви хто?» – «Ми журналісти з України». «О, а я вам…», – і чоловік почав нам розказувати. Він почав жалітись: «Я воював, я ветеран. А мені там не дають грошей». Такий дід емоційний. У Мостарі ще зняв розбитий будинок, усе згоріло, і поруч, стик в стик, одна стіна вже відбудована. Білий мармур… Такий контраст.
Зараз знімати війну дорого. Наприклад, я маю з Києва взяти машину, поїхати, витратити пальне, десь ночувати, в готелі, не в готелі. Крайній раз я був у квітні минулого року біля Бахмута, в Іванівському. Фотографії, які зняв там, продав іноземним агентствам.
У ролі іноземного журналіста я був, коли їздив у колишню Югославію. Я приїжджав, дивився, що «о, як погано». Приїжджав у Київ і там було все добре. У 1994 році на Балканах фотографував війну. Мені здається – це такі загальні правила журналістські. У Сараєво не було таких обстрілів, як у нас, коли ти потрапляєш кудись в Іванівське, починаючи з 2014 року. Ти повинен бути обережним. Якщо стріляють, то лежи.
Що означає, молоді колеги не були готовими до війни?
Журналіст має бути завжди готовий до всього.
Ми говорили з ними про ПТСР. Можливо, у мене це десь у підсвідомості сидить глибоко, але я не можу сказати, що «ой, як я страждаю, я бачив смерть» тощо. Було одного разу і, мені здається, швидко пройшло. Тоді ми дві години їхали в машині, де лежали два трупи. Це було у липні 2014 року на Луганському напрямку. В одного військовика голова лежала у пакеті, багато крові. Мене це зачепило, мені здається, це було найстрашніше. Потім ми були там під обстрілами, але мене не чіпляло…
Кажуть, що не лише фотографи, які бачать війну, але і редактори агентств, які відстежують війну, які просто бачать на екранах усі ці жорстокі фотографії, не повинні аж так віддавати себе, інакше згорять дуже швидко. Ви не повинні бухати. Ви повинні читати книжки, ловити рибу і відноситись до цього як до роботи.
У цьому допомагає журналістська освіта, досвід. Ти десь щось прочитав, десь щось почув. Наприклад, у 2014 році я прочитав, якщо ти боїшся їхати на війну, якщо тобі там погано, – не їдь. Однак якщо ти їдеш, то вже не бійся, ти вже приїхав – і вже нічого не зміниш. Просто поводь себе обережно. Трапиться щось, ти маєш бути готовий. Перед поїздкою ти повинен привести всі свої справи в порядок. Якщо, не дай Боже, з тобою щось трапиться, щоб за тобою потім не вигрібали і не говорили поганого. У тебе має все бути чітко закінчено, якби страшно це не звучало. Я не герой, я такий самий, як усі.
У 2014 році під обстрілом, коли падали міни, мені було так само страшно. Ми були біля села Тоненьке, біля Авдіїви, де була дорога на аеропорт. Такий був випадковий обстріл восени 2014 року. Ми йшли дорогою з моєю колегою, журналісткою, почали «гради» падати, почалися міни. Йде обстріл, ми перебігли до хати глиняної, де були військові. Обстріл триває, ми лежимо на підлозі, а навпроти, через дорогу, бетонний ангар – там пожежна частина і там безпечніше. Ми все-таки туди перебігли. Обстріл триває, усе навколо бахкає і бахкає. Я писав про це у книжці. Було таке враження, все кидаєш, вибігаєш на вулицю і біжиш. Просто біжиш кудись з цього місця і все. Були думки про те, що погано загинути безпомічним – ти лежиш, а тебе вбивають. Краще десь в атаці з кулеметом бігти, кричати «Ура!», тоді це цікавіше.
Хочу ще сказати про те, що всі журналісти – я, і молоді, і старі, і нові, ми поїхали і приїхали. Ми маємо враження, що «о, так, я там був під обстрілом». Проте на війні хлопці сидять в окопах місяць, два, три, рік. Тому ми – просто дитячий садок. Не варто нас героїзувати.
От саме у цьому випадку мене можна назвати фотокореспондентом, який йшов у Верховну Раду на завдання. Я працював в газеті Верховної Ради «Голос України». Єдине, коли було цікаво – це 24 серпня, коли я душею і серцем знімав. Можливо, ще були якісь випадки…
У лютому 2014 року Верховна Рада не відігравала жодної ролі, але, можливо, я помиляюсь. У 2004 році, коли була Помаранчева революція, Верховна Рада приймала закони і брала активну участь, щоб не відбулося нічого страшного. У 2014 році Верховна Рада нічого не зробила.
Я фотографував у залі внизу. Нас було троє фотографів, і двоє з нас ходили у Верховну Раду почергово, через тиждень. Насправді, м'яко кажучи, було нуднувато, не цікаво. Усе залежало від особистостей, коли депутати були цікавими – тоді і працювати було цікаво. Я маю на увазі перше скликання – Павличко, Драч, Заєць, Плющ, львівські депутати. Були якісь постійні розмови, які цікаво слухати.
Після університету я працював у «Сільських вістях», потім у газеті «Голос України» – знімав на чорно-білу плівку. Потім я працював у журналі Der Spiegel, де принципово була тільки чорно-біла фотографія. Уже була кольорова плівка, але вони знімали тільки на чорно-білу. Можливо у 1995 році вони перейшли на колір. У газеті ми перейшли на колір, кольорову плівку, ще до цифри, у 1996 чи 1997 році.
Я більше люблю свої чорно-білі фотографії. Мені важко пояснити чому. Пам’ятаю, як це робив своїми руками: знімав, проявляв, друкував. До речі, я зараз друкую фотографії, у мене є збережена лабораторія.
Зараз фотографую на цифру та в кольорі. Знімати на цифру в чорно-білому – це просто, завжди можна додати ефект у Фотошопі. Проте, коли знімаєш на чорно-білу плівку, – це зовсім інша хімія. Після того, як ти знімаєш на цифру, коли ти не думаєш про економію, ти просто тиснеш кнопку і чекаєш найкраще фото. Коли ти знімаєш, переходиш на чорно-білу плівку, ти забуваєшся і теж строчиш, як з кулемета. Я їздив у Африку кілька разів і обов’язково брав з собою камеру, брав чорно-білу плівку. Ну і її дуже багато витрачалося, а ви знаєте – це коштовний процес нині. Я люблю чорно-білі свої фотографії більше. Можливо, це тому, що вони більш історичні. Можливо, тому, що справді, було не так багато фотографів, як зараз. Не знаю…
Люблю свою чорно-білі фотографії не тому, що це – ностальгія. Колір відволікає, коли дивишся фотографію. Натомість я зняв вибух у Донецьку – це було восени 2014 року. Там все горіло, я знімав, і раптом це вибухнуло, а в мене все готово, я тут знімаю. Звісно, там такі кольори. Я думав, якби я зняв це на чорно-білу плівку, кадр би так не вражав, як вражає цей колір. З іншого боку, щось інше у чорно-білому було б краще.
Над матеріалом працювали:
Авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Українська асоціація професійних фотографів у партнерстві з Ukraїner продовжує цикл публікацій важливих фотографій минулого місяця, що стосуються ключових подій в Україні.
У вересні 2024 року українські фотографи у своїх історіях розповідали про події на сході, півдні України та у столиці, які стосувались бойових дій навколо Покровська та польових госпіталів біля Вугледара, обміну полоненими, а також Українського тижня моди.
Над вибіркою працювали Юрій Стефаняк та В’ячеслав Ратинський.
Поранені Українські військовослужбовці після боїв на вугледарському напрямку у медеваку відїжджають з польового госпіталя поблизу Курахового Донецької області. Вересень 2024 року. Фото Валентина Кузана, військовослужбовця 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців
Волонтери «Схід SOS» надають медичну допомогу пораненому літньому чоловікові під час евакуації цивільних з Покровська Донецької області. Вересень 2024 року. Фото Костянтина Ліберова
Військовослужбовці Сил оборони України стоять поруч із будинком у Харкові, в який влучила російська авіабомба. В тому будинку загинуло щонайменше 3 людей, а ще 31 мешканець будинку був поранений. Вересень 2024 року. Фото Ніколетти Стоянової
Мешканці Покровська Донецької області проїжджають на велосипедах повз дім, який вночі був розбитий ударом російської артилерії. Вересень 2024 року. Фото Ольги Іващенко
Поле, що спалахнуло після російського артилерійського обстрілу неподалік села Нова Полтавка, що в Донецькій області. Вересень 2024 року. Фото Георгія Іванченка
Морські піхотинці відпрацьовують форсування річки та подолання водних перешкод на гумовому човні у Херсонській області. Фото Костянтина Гузенка, військовослужбовця 35-ї бригади морської піхоти
Артилеристи 148-ї артбригади стріляють по позиціях російської армії у Донецькій області. Вересень 2024 року. Фото Євгена Борисовського, військовослужбовця ЗСУ
Бойові медики 68-ї єгерської бригади з позивними Мерін і ДТП під обстрілами забирають тіло загиблого піхотинця на покровському напрямку в Донецькій області. Вересень 2024 року. Фото Олександра Магули
Українській військові обіймають рідних і колег після повернення з російського полону. Вересень 2024 року. Фото Анатолія Степанова
Моделі з ампутаціями ідуть по подіуму під час Українського тижня моди у «Мистецькому арсеналі» в Києві. Цього року Український тиждень моди проводився вперше від початку російського повномасштабного вторгнення. Вересень 2024 року. Фото Аліни Смутко для Reuters
У подібних фото будь-який пошук метафор видається перебільшенням заради себе самого. Реальність страшніша за вигадку та інтерпретацію.
Так, це одна із таких фотографій, у яких я не маю сміливості навіть на те, аби щось припустити. Висловитися зі свого місця (цілком собі доброго крісла книжкового фестивалю, із якого запитую людей розумних і освічених, як же нам жити одне з одним, коли межі нашого досвіду такі неспівставні навіть в одній родині) здається святотатством. Навіть коли твій фах, справа і навичка — це свідчити, писати й шукати слова, та все ж вони лишають досвіди гранично різними. Дивитися на подібні знімки — відчувати себе неправильно. Чи б пак відчувати правильно — тобто ніякового. З крісла книжкового фестивалю я не думаю про те, що діється під Вугледаром, бо думаю про заготовлений план розмови з людьми, які мають мені щось пояснити чи хоча б підказати, як його жити тепер.
Тож нехай нині жодних метафор — сама лише історія автора фотографії.
Цей знімок зробив фотограф Валентин Кузан, який нині у війську, під час двох ночей на стабілізаційному пункті в Кураховому, куди привозили поранених із Вугледару та околиць. Місто на горі, з найвищих будинків якого так гарно вранці видніються низинні поля, уже стає відомим. Усі, хто погано знав карту України (направду майже всі), тепер доладно вивчають її із кожним зруйнованим містечком. Бачиш карту з віддалі і вкриту димкою, але щойно якесь містечко чи селище спалахує, то ніби стираєш пелену над тим місцем монеткою, як оці старі картки для поповнення мобільного. І от бачиш містечко, тільки вже важко роздивитися, яке воно насправді. У першу ніч на стабпункті Валентин Кузан застав шалений потік поранених, і це саме ті миті, у які всі, хто ще не чув про Вугледар, почують про нього.
Валентин ледь встигав знімати, як надають допомогу військовим, не те щоб поговорити з кимось. У тому стабілізаційному пункті в коридорах медики поставили стіл, де б поранені нарешті змогли попити чаю, з’їсти печива чи навіть бутерброд, поки чекають на евакуацію до шпиталю. Дехто чекав на це добу, адже вивозять переважно тоді, коли спадає чорнота.
І медики, і поранені, хто може йти, виходять курити в ніч під будівлею. Поза знімком лишається страх і розуміння, що будь-якої миті росіяни можуть сюди щось скинути. Фотограф запам’ятовує, не фотографуючи, глупу ніч, синє притлумлене світло медеваків, і спокійні плавні вогники розпечених цигарок, що застигають між пальцями тих, хто чекає нових поранених, і тих, хто чекає, коли їх звідси заберуть.
На цьому знімку — поранений військовий. Він не хотів фотографуватися, але зрештою погодився з фотографом, що у таких бинтах його не впізнають, та й потрібно показувати, що діється. Це друга ніч на стабпункті, трохи спокійніше, ніж попередньої, але всі ліжка зайняті тими, хто чекає на машину до шпиталю. Чоловік сидить на одному з ліжок, позаду в нього така світла блакитна стіна, а за нею та сама глупа непроглядна ніч і цілком керовані авіабомби. У нього на шиї на одному ланцюжку хрестик і, придивімося, сріблястий перстень. Не знаємо, що він означає для нього, але таки щось означає, коли так близько носить при собі.
Цей чоловік ні про що не розповів фотографу. Увесь час він говорив телефоном або набирав когось. Чи телефонував різним людям, чи зв’язок постійно переривався? Валентин Кузан лише уловив і запам’ятав, як той, притуливши телефона до вуха, сказав щось на кшталт «привіт, братику» або ж «здоров, братику».
Таким одним фото важко передати те, що з чоловіком постійно хтось на зв’язку — можна двома. З того вечора у Валентина Кузана є ще один знімок, він зробив його, коли приїхало медичне авто евакуації, і поранених переводили всередину, звідки й виривалося згадане синювате світло.
Усередині медеваку по обидва боки полиці у два ряди, ніби купе у потязі. Хтось сидить, хтось лежить, видно ноги поранених, що звисають із верхніх полиць. Саме там прямісінько по центру фотограф вдруге побачив чоловіка з телефоном, він усе ще розмовляв. Навіть поза його майже не змінилася. Тож Валентин зробив ще один знімок.
А таки ж добре, що маємо нині мобільний зв’язок, а не два тижні порожнечі від листа до листа, у яких немає жодної певності. Колежанка вириває із думок, бо говорить про той самий неспівставний досвід. Сестра пише їй і питає, як ти там, на що подруга каже: нічого, готуюся до весілля, а ти?
Нічого, переїжджаємо, нас переводять під Вугледар.
Текст: Віра Курико
Фото: Валентин Кузан
5 жовтня 2023 року військові РФ завдали удару ракетою «Іскандер» по кафе у селі Гроза на Харківщині. У закладі проводили поминальний обід, на який зібралось багато мешканців села. Унаслідок удару загинуло 59 людей, серед яких — восьмирічна дитина.
Фотограф Яків Ляшенко зняв наслідки ракетного удару по селу Гроза, поховання загиблих та скорботу тих, хто залишився.
5 жовтня 2023 року о 13:24 армія РФ обстріляла село Гроза Харківської області, яке розташоване за 35 км від лінії фронту. Ракета «Іскандер» влучила в кафе, де у той час проводили поминальний обід. Мешканці Грози прощалися зі своїм односельцем Андрієм Козирем. Чоловік мобілізувався добровольцем у березні 2022 року і менше ніж за місяць загинув у боях біля Попасної. На початку повномасштабної війни Гроза була окупована російськими військовими й Андрія поховали у Дніпропетровській області. Після звільнення Грози син Денис, який мобілізувався разом із батьком, вирішив перепоховати його у рідному селі. Денис Козир служив до червня 2022 року.
Потім переїхав у Грозу та одружився з Ніною, яка працювала лаборанткою у Харківській гуманітарно-педагогічній академії. Вони разом з дружиною вирішили організувати перепоховання та поминки. У кафе прийшла майже третина мешканців села — 60 людей. Загинули 59 людей, серед яких був восьмирічний хлопчик. У селі виріс новий цвинтар, у центрі якого — могила Андрія Козиря. Далі на околиці лежить велика родина: дружина, донька, син, невістка, дядько, двоюрідні брати та племінники. Дата смерті у всіх одна — 5 жовтня 2023 року.
Через тиждень слідчі СБУ назвали ймовірні імена навідників російських ракет. Ними виявилися два колишні місцеві жителі Грози — Володимир Мамон та його молодший брат Дмитро. Напередодні звільнення Харківщини брати втекли до РФ та розпитували у своїх односельців і родичів про розташування Сил оборони України та про масові заходи у Харківській області. Примітно, що до звільнення Грози брати Мамони дружили із родиною Козирів. Прокуратура розпочала досудове розслідування теракту, а Верховний комісар ООН з прав людини направив до села польову групу для збору інформації. Зрештою, в Управлінні верховного комісара ООН з прав людини підтвердили, що ракетного удару по селу Гроза в Харківській області 5 жовтня завдала армія РФ, а всі 59 загиблих були цивільними.
Наслідки ракетної атаки по селу Гроза зняв український фотограф Яків Ляшенко, який приїхав туди одразу після влучання ракети. «Тоді був фотографом EPA Images. Мені зателефонував редактор і запитав, чи я зараз вільний і чи маю камеру. Сказав, що є прильот, де багато жертв, і потрібно терміново їхати, — пригадує Яків Ляшенко. — Я навіть не знав точної адреси і їхав у напрямку Куп’янська. Потім редактор мені підказав локацію. Паралельно я дивився новини й дізнався про трагедію в Грозі». Яків додає, що спішив дістатися у Грозу одним із перших, адже згодом туди приїхало дуже багато українських та закордонних журналістів.
«Коли приїхав, був шокований побаченим. Все було завалене тілами загиблих людей — вони лежали по обидва боки паркану. Скоріш за все частину людей вже встигли витягнути з-під завалів і перенести з кафе, — розповідає Ляшенко. — Коли під’їжджав до села, то не бачив трупів, але вже відчував цей специфічний запах. Навіть не знаю, як правильно описати запах загиблих людей — запах крові, згорілої плоті... Проте коли ти відчуваєш цей запах, то одразу розумієш, що хтось загинув». У Грозі такий специфічний запах був доволі відчутний.
Одразу після прильоту в село Гроза приїхали поліцейські, співробітники ДСНС та судмедексперти, які збирали тіла чи їхні частини, а також записували свідчення людей. «Навколо лежали фрагменти тіл: десь рука, десь нога, а десь просто шматок незрозумілого м’яса. Все лежало окремо. Були й повністю вцілілі тіла, але люди були мертвими», — каже фотограф. Пригадує, що біля розбитого ракетою кафе, ходила молода жінка та допомагала поліцейським у впізнанні тіл. «Село доволі маленьке і всі одне одного знають. Жінка ходила і називала імена й прізвища загиблих людей. Деякі тіла впізнати було складно — хтось обгорів, інших придавило плитою», — говорить Яків Ляшенко.
Фотограф був у селі до темряви й поїхав додому, щоб віддати фотоагенції світлини з Грози. Ляшенко їздив туди ще декілька разів і знімав підготовку до поховань та чини похоронів загиблих мешканців села, спілкувався із місцевими мешканцями. «Якби це була моя перша зйомка загиблих, може мені б це і було морально важче. Проте це не перший раз, коли знімаю наслідки прильотів. Я вже звик до таких зйомок. Хоча мені б зовсім не хотілося до такого звикати», — говорить Яків Ляшенко.
Яків Ляшенко говорить, що всі історії мешканців Грози особливі. Пригадує жінку, яка не пішла на поминки, оскільки у неї того ранку помер брат і вона була зайнята підготовкою до поховання. Це врятувало їй життя. Яків говорить, що жінка була дуже пригнічена і не хотіла нікуди йти. Проте вона зізналась, якби її вмовляли трішки довше, то вона б погодилась. Ще одна жінка, яка прийшла на кладовище, не змогла помінятись ні з ким на роботі й залишилась працювати. Це її врятувало від загибелі або тяжкого поранення. Навпроти кафе живе родина, у якої дуже постраждав від вибухової хвилі будинок: скосило дах, повилітали вікна. Проте всі вони залишилися живими та неушкодженими.
«Там були три брати. Навіть пам’ятаю їхнє прізвище — Пиріжок. Відповідно всі їх і називали «пиріжками». Вони були з успішної української родини — мали господарство, будинок тощо. У день прощання з Андрієм Козирем у братів були справи, а батьки пішли у кафе й загинули», — розповідає Яків Ляшенко. Коли брати дізнались про трагедію в Грозі, одразу приїхали і були просто шоковані побаченим.
5 жовтня 2023 року у Грозі загинула третина села. «Були два хлопці, які втратили батьків. Вони не хотіли ні говорити, ні фотографуватися», — розповідає Ляшенко. У кожного з місцевих своє горе, адже село невелике, всі одне одного знають і в кожного загинув або родич, або сусід, або близький друг. «У цій хаті вікна більше не горять. І в цих також. У багатьох будинках більше не вмикають світла, тому що там більше ніхто не живе. У Грозі люди загинули цілими сім’ями», — Яків переказує слова місцевого хлопця, в якого загнули батьки.
У Грозу документувати наслідки прильоту приїхало дуже багато іноземних фотографів. Яків говорить, що українські журналісти поводилися дуже стримано. Натомість закордонні фотографи знімали все підряд. «Якби в іноземних фотографів була змога залізти з камерою в труну і там зняти селфі, вони б це зробили. Вони приїхали зняти класні кадри, а на відчуття родичів та знайомих загиблих їм просто байдуже», — ділиться Ляшенко.
Фотограф приїжджав у село ще декілька разів — фотографував, як люди обирають місце на цвинтарі для своїх близьких, знімав поховання та багато спілкувався з місцевими. Знімав і в морзі Харкова, куди для судмедекспертизи привезли тіла загиблих. «Нас впустили в морг пофотографувати. Працівниця моргу відрізала від тіла однієї жінки частину плоті для аналізу. Розумію, що це звична для неї робота. Натомість у мене склалось враження, що я перебуваю у м’ясному магазині, де тобі відрізають шматок для продажу. Для людини, яка вперше знімає в морзі, усе виглядало доволі страшно», — розповідає Яків Ляшенко. Востаннє фотограф приїжджав у Грозу взимку. Був у гостях в родини, яка живе поблизу кафе. Їм відремонтували будинок, частково замінили дах, збудували новий паркан.
Яків Ляшенко говорить, що його дуже зачепили жорстокість і цинізм місцевих мешканців, які наводили ракети на рідне село. «Я заради цікавості зайшов на сторінку Дениса Козиря, який організував перепоховання батька. У нього в соцмережах є фотографія із тим чоловіком, який навів ракету. Там вони обіймаються, — розповідає фотограф. — Тобто люди, які навели ракету на село, колись там жили й точно знали усіх його мешканців. Це якийсь особливий цинізм, розпитувати людей про масові заходити, наводити туди ракети, знаючи, що усі вони там загинуть. Мене це дуже вразило».
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар’єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Був фотожурналістом-фрилансером в EPA Agency та AP. Зараз служить у Національній гвардії.
Соціальні мережі:
Facebook
Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
31 серпня 2015 року біля Верховної Ради у Києві відбулися сутички міліції та активістів, які були проти ухвалення змін до Конституції щодо децентралізації влади. Понад сто людей отримали поранення, четверо військовослужбовців Національної гвардії загинули.
Український фотограф В’ячеслав Ратинський зняв розвиток драматичних подій усередині та біля стін Верховної Ради.
15 липня 2015 року було оприлюднено президентський проєкт закону про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади. Політики та низка експертів загалом схвально оцінювали президентський проєкт передачі повноважень на місця. Натомість один із пунктів Перехідних положень, які планувалося додати до тексту Основного Закону, був надзвичайно дискусійним. Найважливішою відмінністю допрацьованого законопроєкту від його першої редакції було положення про місцеве самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. У фразі «Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом» чимало політиків вбачали надання непідконтрольній Києву частині Донбасу «особливого статусу» та вважали це «капітуляцією» України у конфлікті на сході.
16 липня Верховна Рада ухвалила постанову про направлення до Конституційного Суду президентського законопроєкту про внесення змін до Конституції щодо децентралізації влади. 31 липня 2015 року Конституційний Суд України визнав законопроєкт таким, що відповідає вимогам Основного Закону. Розгляд цього законопроєкту у першому читанні мав відбутися 31 серпня 2015 року.
31 серпня, у день засідання Верховної Ради, декілька політичних сил, а зокрема «Свобода», «Радикальна партія Олега Ляшка», «Громадська платформа» та «УКРОП», організували мітинг. Люди зібрались під стінами Верховної Ради, щоб не допустити прийняття законопроєкту щодо децентралізації влади. У цей же час паралельний мітинг проводила Українська асоціація власників зброї з метою прийняття закону про цивільний обіг зброї та боєприпасів. Спочатку мітинги відбувалися доволі спокійно. Конфлікти на площі виникали тільки через те, що звук з двох сцен, встановлених протестувальниками, накладався і промовці заглушали один одного.
У той час у Верховній Раді, після бурхливого обговорення та сутичок біля трибуни, рівно о 13 годині 265 депутатів підтримали законопроєкт у першому читанні. Одразу після розгляду єдиного пункту порядку денного засідання парламенту закрилося, у залі залунав гімн України. На площі також зазвучав гімн і люди дізналися, що депутати проголосували за зміни до Конституції України. На вулиці одразу почалися сутички між правоохоронцями та учасниками мітингу. Протестувальники підійшли впритул до металевої огорожі, почали її розгойдувати, щоб прорватися до парламенту. Учасники акції почали кидати у міліцію пляшки з водою та бити їх палицями. У декількох місцях розпочалася штовханина активістів із силовиками. У хід пішли сльозогінний газ, димові шашки, шумові гранати й петарди.
Журналістів, які перебували у будівлі парламенту, охорона не випускала на вулицю. Фотографи були змушені спостерігати за подіями з вікон другого й третього поверху Верховної Ради. Поруч з ними біля вікон юрмились і депутати.
Фотограф В’ячеслав Ратинський 31 серпня 2015 року фотографував засідання Верховної Ради. Він тоді працював у новинній агенції й робота у парламенті була частиною щоденної рутини. Однак того дня відчувалося напруження і виникнення конфлікту було прогнозованим. В’ячеслав Ратинський пригадує, що після Революції Гідності сутички біля парламенту були явищем частим та звичним. «Я прийшов у Верховну Раду знімати, як прийматимуть закон про децентралізацію. Було зрозуміло, що проблем не уникнути. Тогочасний спікер Парубій був оточений депутатами з усіх сторін, трибуна — заблокована. Йому не давали змоги поставити законопроєкт на голосування», — розповідає Ратинський. Проте о 13 годині законопроєкт таки прийняли. В’ячеслав говорить, що у нього навіть збереглась фотографія із назвою законопроекту на табло у Верховній Раді.
Після того, як депутати проголосували, а засідання Верховної Ради негайно завершили, усі журналісти й фотографи почали швидко рухатись до виходу із зали. «Я пам’ятаю, як серед колег пройшов якийсь шепіт, і всі почали кудись бігти. Я також побіг з усіма, — розповідає В’ячеслав Ратинський. — Із сесійної зали вихід у коридори, з вікон яких добре видно всю площу Конституції. Там вже була серйозна штовханина — активісти з палицями атакували на нацгвардійців. Ніхто тоді не розумів, наскільки це все серйозно, та навіть не уявляв, чим закінчиться». Слава Ратинський пригадує, що під час Революції Гідності представники партії «Свобода» складали кістяк протестувальників. Потім більшість із них пішли добровольцями воювати на схід, в АТО. Партія Олега Тягнибока залишалась активною і впродовж перших років після Майдану.
«Я підійшов до вікна і побачив, що міліція та протестувальники б’ються серйозно. Почав фотографувати, але з однієї точки кадри виходили майже однаковими і я вирішив вийти на площу», — говорить фотограф. В’ячеслав пригадує, що усі центральні виходи були заблоковані. «Я хотів потрапити в підземний перехід та вийти на площу з боку Кабміну. Зустрів у коридорі Ірину Луценко і вона мене провела до переходу», — пригадує деталі того дня В’ячеслав Ратинський. На вулиці було дуже шумно, навколо стояв дим від шашок, а дихати було дуже важко через перцеві балони. «Атмосфера після Майдану та першого року АТО була дуже наелектризована. На площі було багато ветеранів-добровольців, які щойно повернулись із зони бойових дій», — говорить Ратинський. Він знімав на площі активістів та їхні сутички із силовиками. Постійно вибухали петарди й було дуже шумно.
О 13:46 на площі пролунав вибух, який був значно голоснішим за попередні. «Протестувальники намагались прорватися до Верховної Ради. Проте ніхто не чекав, що події матимуть таке завершення. Один з активістів кинув бойову гранату, яка потрапила в нацгвардійців», — розповідає В’ячеслав Ратинський. Перед ним та місцем вибуху було три шеренги силовиків. Серед людей на площі почала ширитись паніка та продовжувалась штовханина. За кілька хвилин до парламенту під’їхали машини швидкої. Юрма людей перемістилась до готелю «Київ», а потім поволі розійшлась. У той день загинуло четверо військовослужбовців Національної гвардії, десятки правоохоронців отримали поранення.
31 серпня правоохоронці затримали близько трьох десятків активістів, які брали участь у протесті перед Верховною Радою. 16 протестувальників за кілька днів заарештували на два місяці. Серед затриманих був 21-річний Ігор Гуменюк, якого звинуватили у тому, що він кинув гранату у військовослужбовців Національної гвардії. При затриманні, за даними представників силових структур, у нього знайшли ще одну гранату. Ігор Гуменюк на час затримання був добровольцем батальйону «Січ», згодом підпорядкованому МВС. Незадовго до подій біля стін парламенту він написав рапорт про звільнення з батальйону й приїхав з міста Курахове Донецької області до Києва. До вступу на службу Гуменюк був активним учасником партії «Свобода». Ігор Гуменюк, за словами його адвоката Олександра Свиридовського, «не визнає своєї вини у наслідках подій, які сталися 31 серпня 2015 року».
В’ячеслав Ратинський знімав один із судів. «Я так і не зміг сфотографувати хлопця, якого обвинувачували у скоєному злочині. Він виглядав якось непримітно. Навіть не можу його знайти на своїх світлинах серед протестувальників. Прийшов фотографувати засідання Верховної Ради, а там сутички, у ході яких загинули люди. Навіть рутинна зйомка у якийсь момент може стати небезпечною», — каже В’ячеслав Ратинський.Ігор Гуменюк, обвинувачуваний у скоєнні теракту під Верховною Радою, загинув 5 липня 2023 року унаслідок спрацювання свого ж вибухового пристрою в приміщенні Шевченківського районного суду міста Києва. Як він приніс вибухівку у зал суду — невідомо.
В'ячеслав Ратинський — український документальний фотограф та фоторепортер. Працює у сфері фотожурналістики понад 10 років. Співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями й медіа, серед яких Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine та інші. Публікувався у багатьох західних та українських медіа, серед них: The Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The Telegraph, The New York Times, El Pais, Der Spiegel та інші.
Учасник багатьох фотовиставок у Європі, США, Японії та Південній Кореї. Його фотографії опубліковані у кількох книгах. В'ячеслав Ратинський працює в Україні. У своїй роботі фотограф досліджує вплив війни на суспільство, соціальні й політичні проблеми.
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Євген Борисовський, новий учасник Української асоціації професійних фотографів, поєднує в собі дві іпостасі: військовослужбовця та фотографа. Призначений на посаду начальника відділення комунікації 148-ї окремої артилерійської Житомирської бригади, він ніколи не планував обирати кар'єру ні військовослужбовця, ні фотографа, однак і життя, і війна розпорядились інакше.
«Свого часу я бажав мати стабільну зарплату та сидіти в офісі, ніж займатися творчістю з нестабільним прибутком. Тому фотографія залишалася хобі, яке час від часу приносило додатковий заробіток. Втім, хобі таки взяло гору майже 10 років тому. Навіть війна замість автомата таки поклала фотоапарат в руки», — каже Євген.
Перша закоханість у фотографію прийшла до Євгена в дитинстві, коли його батько робив аматорські фото їх із сестрою. «Ми з ним проявляли фотографії в червоній кімнаті. Це вже тоді створювало тісні зв'язки, але серйозно я до цього не ставився», — згадує фотограф. Поворотним моментом став 1998 рік, коли батько придбав дзеркальну камеру «Олімпус» на 1,4 мегапікселя. «Ці фотографії у мене досі зберігаються на комп’ютері.Можна вважати мене архіваріусом шкільних спогадів нашого 10-Г та 11-Г класу. Це зараз у нас камера в телефоні і ми робимо багато непотрібних фотографій впродовж дня. Тоді ж треба було носити два окремих девайса», — говорить він про свої перші роботи.
В кінці 2000-х замість так-званої «мильниці» була вже дзеркальна камера, яка час від часу працювала ключем до безкоштовних входів на фестивалі чи дискотеки. «Тоді я зрозумів, що камера відкриває певні двері. Я пам’ятаю, як на фестивалі «Чайка» мене пропустили на сцену, адже я був з камерою. Це було неймовірно стояти там і бачити тисячі людей», – розповідає він.
У 2008 році Євген Борисовський зробив важливий крок у своїй кар'єрі: почав працювати редактором політичного ток-шоу на телеканалі «Інтер». Крім стандартної роботи, він знімав бекстейджі — залаштункові моменти програми. Саме там Євген зустрів свого першого наставника — штатного фотографа з топовим на той час фотоапаратом Nikon з відповідним набором оптики. «Хоч він того не знає, але він фактично став моїм ментором. Бо пояснював, що таке хороше та погане фото», — згадує Євген. Завдяки цій зустрічі та співпраці він осягнув, як можна заробляти на фотографії й перетворити її з хобі на професію. Зйомки бекстейджів політичних ток-шоу привели Євгена до знайомств з пресслужбами гостей і згодом, після закриття проекту на «Інтері», він отримав пропозицію працювати особистим фотографом віцепрем’єр-міністра. «Це був важливий крок, відмовитися від офісу й зробити хобі роботою. Це була гарна школа й досвід. Постійні відрядження й швидкий темп роботи», — каже Євген.
В 2014-му він отримав пропозицію стати телеоператором, що стало для нього новим викликом. «Часто фотографи переходять в оператори. В перші місяці роботодавець був незадоволений, бо я взагалі не шарив, скільки секунд тримати плани на відео. Бо обіцяли навчити, пояснити, почати зі студії, а вийшло так, що мені видали камеру ввечері і сказали, що зранку на зйомку», — розповідає Євген. Для фотографа стало несподіванкою, що на телебаченні не все так просто, як він думав: «Режисери беруть перший-ліпший план, і він виявляється найгіршим. Я мислив, як фотограф, наклацав серії, зробив дублі й з цього можна обирати спокійно. У мене на початках було багато бракованого матеріалу».
У процесі роботи в Верховній Раді Євген познайомився з дівчиною-фотографкою Лерою, а також з хлопцем Григорієм Веприком, який запропонував створити фотоагентство. «Тоді я вже для себе вирішив, що фотографія мені таки ближче, ніж робота оператора новин на телебаченні і я просто шукав можливість змінити фах. Я сказав, що ведення переговорів й пошук клієнтів — це не моя справа, проте я можу знімати», — пояснює він. Вони разом заснували фотоагентство під назвою The Gate Agency, яке згодом розрослось у великий колектив й, по суті, у продакшн з багатим портфолію.
«Я трошечки розчарувався, адже багато моїх друзів не пішли служити в армію, — зізнається Євген, — проте приємною несподіванкою є те, що інколи колишніх колег я зустрічаю на фронті у пікселі».
Останній рік перед початком війни для Євгена Борисовського став періодом змін і нових пошуків. Покинувши агентство, він вирішив зосередитися на зйомках спорту та реалізації особистих проєктів. «Ми трошки розійшлися у поглядах з колегами по агентству, і я більше зосередився на собі та індивідуальній роботі, — згадує він, — Важко було починати все з початку. Тоді прийшло розуміння важливості бренду власного імені, у яке я сильно не вкладався. По суті, взагалі не вкладався. Пошуком клієнтів займалось агентство, я був просто виконавцем».
Такий поворот не був випадковим. Євген завжди шукав нові можливості для саморозвитку. «Мені подобалось знімати спорт, саме через динамічність та емоції, за його віддачу, перемоги та поразки. Тому за рік до війни, я здебільшого знімав спортивні заходи, – ділиться Борисовський, – Там же я знайшов чимало нових друзів, які допомагають мені і зараз».
Євген мобілізувався до Збройних сил України 26 лютого 2022 року, переживши емоційні труднощі на початку війни: «Я просто не міг сидіти на місці. Це був і страх, але і бажання щось робити. Я пішов у найближчий військомат, мені дали півтори години на збори. Перші дні у навчальному центрі реально ходиш і відчуваєш, що настільки емоційно важко, що хочеш не те що розплакатися, а й кричати та вити. Але не можеш». Євген згадав, як, готуючись до мобілізації, просто взяв з дому камеру, яка згодом стала важливим інструментом у його роботі: «Поспіхом збираючи рюкзак, батько сказав мені, аби я взяв з собою маленьку камеру «Фуджі S-10». На 12-й день мого перебування на Яворівському полігоні, нас поспіхом відправили по своїм військовим частинам. Зранку ми дізналися, що по нашим казармам й по полігону був масштабний ракетний обстріл. Доля відвела. Я потрапив в 71-шу окрему єгерську бригаду, де мене призначили командиром взводу БПЛА, неофіційно. Бо чекали на зміни в штат. Мабуть камеру я дістав з баулу лише через кілька місяців, бо керівництву потрібні були фотозвіти з навчань і фотографувати на телефон не хотілось. От і доклацався, що через рік мене перевели в новостворену артилерійську бригаду на посаду начальника пресслужби, хоча я і казав, що не готовий і не хочу. Але ж це армія. Тут нема такого хочу чи не хочу».
Досвіди, накопичені Євгеном, зійшлися в єдине ціле, коли розпочалась війна в Україні. Сьогодні його робота в армії та фотографії це не тільки фіксація моментів, але й передача атмосфери війни. «Мені важливо, щоб фотографії розповідали історії, які я бачу на фронті. Передавала атмосферу. Це не просто знімки, це свідчення. Війна доволі кінематографічна, якщо можна так висловитися. Тут живописні й страшні «декорації» та колоритні й харизматичні «актори». Не думаю, що майбутні екранізації нашої боротьби зможуть все це передати. Але я бачу війну обмежено, лише шматок, у рамках відповідальності своєї бригади», – підкреслює він.
Євген не прихильник фотографії, яка не несе в собі історії. Він робить знімки для себе та для підрозділу: «Ці фотографії — для хлопців, які воюють. Вони радіють, коли бачать свої знімки, бо це підіймає бойовий дух». Багато знімків залишається лише на згадку, а деякі бійці навіть просять зробити портрети в новій формі для особистих цілей, наприклад, для профілю в Tinder.
«Я завжди роблю папочку з фото для хлопців і заливаю їх в чати, адже важливо бути частиною підрозділу, на одній хвилі з ними», — розповідає фотограф. Це дозволяє Євгену зберегти баланс між професійною діяльністю та інтеграцією в життя військових, з якими служить.
Війна вплинула на його стиль: зображення стали більш мінімалістичними. «Тепер у мене мінімальна постобробка. Бо тут кольори самі по собі гарні й самодостатні і їх мало. Трохи помаранчевого і багато сірого, зеленого й чорного», – каже Євген. «Мені завжди здавалося, що мої фотографії не достатньо яскраві по кольорах», – зізнається Євген. Перед початком війни він навіть записався на курси колористики, щоб удосконалити свої навички. Однак війна змінила його плани. «На друге заняття почалася війна, і я залишився в тій тональності, яка була. Доля не тримає мене в моїй палітрі», – згадує він.
Борисовський зізнається, що інколи відчуває «творчу депресію». В ЗСУ пресофіцер має бути універсальним: писати тексти, робити фото й знімати відео. Він служить в артилерії, де кількість можливих об’єктів для зйомки обмежена. «У нас пара різновидів гармат, і вибір, що знімати, не дуже великий», — пояснює Євген.
Він порівнює свою роботу з роботою колег-журналістів, які мають змогу подорожувати по всій лінії фронту. «Відчуваю професійну заздрість», — зізнається Борисовський.
Робота фотографа на війні супроводжується цензурою. Борисовський служить в десантно-штурмових військах, де світлини, що потрапляють на офіційні сторінки бригади, мають проходити перевірку. «Фото, які ви бачите на сторінках бригади, є компромісними: вони одночасно передають атмосферу і задовольняють начальство і, головне, не підставляють хлопців», – пояснює він.
Та разом з тим Євген створює окремі кадри для своїх побратимів, які не публікуються офіційно. Це дозволяє йому зберегти частину власної творчої свободи та водночас задовольнити вимоги військових. «Не можеш зняти одним кадром — йди в оператори», — жартує він, говорячи про власну мотивацію та бажання знімати якнайкраще зокрема в умовах бойових дій.
Євген розмірковує про своє місце під час війни. «На жаль, я недооцінюю свою роль у цій війні, бо відчуваю себе трохи як тікток-офіцер», — говорить він. Борисовський наголошує, що, хоча його професія важлива, він почувається роздвоєним: «Я і не тиловик, але і не бойовий — катаюся між позиціями, знімаю і повертаюся назад. Інколи не бачу сенсу у своїй роботі, бо хлопці роблять значно важливіший внесок у боротьбу. Ти робиш нереально живописне фото, яке передає атмосферу, але потім відкладаєш камеру і йдеш допомагати хлопцям».
Попри це, Євген Борисовський підкреслює: «Ці фотографії можуть і не змінити погоди, вони можуть ніколи й не публікуватися, але вони важливі для людей, які на них зображені, і для історії», — каже він.
Попри серйозність війни, інколи саме прості моменти знаходять найбільший відгук у суспільстві. Однією з найбільш популярних робіт Борисовського стала серія фото, де військовий годував кота борщем. «Ця фотографія, цей фотосет — попри всі мої старання на війні, був найпопулярніший», — згадує Борисовський. Це підкреслює важливість навіть дрібних моментів людяності, які допомагають створити емоційний зв’язок між військовими та громадськістю.
Для Борисовського фотографія завжди була способом відкривати нові світи й досліджувати різні життєві ситуації. «Фотографії дають тобі змогу потрапляти в такі місця, які простим смертним не доступні», — говорить він, наголошуючи на унікальній можливості опинятися в найрізноманітніших локаціях.
Робота, яку Євген виконував до війни, природно перетекла в ту, що він робить зараз на фронті. Але війна додала нові виклики, зокрема необхідність знімати відео, яке тепер важливе для військового керівництва. «І ти намагаєшся однією булкою на двох стільцях сидіти», — жартує Борисовський, розповідаючи про те, як важко обирати між фотографією та відео в критичні моменти.
Борисовський підкреслює, що хоча відео швидше привертає увагу, фотографія має більше значення у довгостроковій перспективі. «Фотографія — вона одна, ти на неї глянув і її можна ілюструвати багато де, — стверджує він, — Водночас відео швидко забувається. Можна вкласти душу, намонтувати на кілька хвилин відео, а його ніхто не дивиться до кінця і ти не розумієш чому».
Робота пресофіцера Євгена Борисовського полягає у супроводі журналістів, проте це не завжди приносить задоволення. Як він зізнається: «І ти чуєш, які питання вони задають. Тактико-технічні характеристики гармати і т.д. Це реально інколи засмучує. Чому не говорити про життя, про особисте? Про людей? Про щось глибше?»
Євген надає перевагу роботі з західними журналістами, які, на його думку, більше зосереджуються на людських історіях. «Мені подобається працювати із західними журналістами, вони розмовляють реально про життя. Вони ставлять бійцям такі запитання, на які і я б сам відповів: «Як ти реагуєш на те, що твої однокласники не пішли воювати? Про соціум, про майбутнє, переживання, про рідний дім», — говорить він. Ці діалоги допомагають не лише розповісти про війну, але й висвітлити особисті переживання бійців.
Євген описує свій внутрішній конфлікт, коли працює в небезпечних умовах: «Померти за 150 лайків. Ну кому воно треба? Але це частина роботи». Його самоіронія відображає складнощі, з якими інколи стикаються пресофіцери під час виконання своїх обов’язків.
Євген Борисовський продовжує служити у ЗСУ та працювати у сфері візуального мистецтва, незважаючи на виклики, які приносить сучасна ситуація. Війна та соціальні зміни змушують кожного переосмислювати свої пріоритети, але Борисовський залишається вірним своєму покликанню. «В 2022-му році я намагався взяти в руки автомат, але доля все одно підсовує мені фотоапарат. Може досі чинити спротив цьому? Війна, як би це жахливо не звучало, і гарна, і страшна одночасно. Це те, що у мені завжди викликало певні творчі збудження, коли ти бачиш всі ці декорації, розруху. Ти готовий затриматися тут. Ти намагаєшся якомога краще передати цю страшну війну. Навіть у разі демобілізації, певен, мені б хотілося повернутися й знімати історію нашою боротьби, але вже більш вільно, не обмежуючись районом виконання», — говорить він.
Також Євген мріє знімати природні катастрофи, такі як цунамі чи торнадо, відзначаючи, що йому цікаво було б побачити це на власні очі. «Я б хотів зробити такі кадри, перебуваючи всередині стихії. Але з цими бажаннями мені, мабуть, варто звернутися до певних спеціалістів», — жартує Євген.
Євген Борисовський — на даний час начальник відділення комунікацій 148 окремої артилерійської бригади ДШВ ЗСУ. 26 лютого 2022 року пішов добровольцем. У квітні 2023 року переведений в артилерійську бригаду на посаду пресофіцера. До 2016 року фотографію сприймав як хобі та додатковий заробіток, допоки Григорій Веприк не запропонував створити власне фотоагентство The Gate Agency, яке б спеціалізувалось на бізнес-фотографії та зйомках виробництв.
Інстаграм Євгена Борисовського.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Стається: у містечку лишаються самі собаки, а час у нім сходить на пси.
Розсудливий страх перед очевидними метафорами завжди намагається зупинити автора, але як важко їх уникнути, коли йдеться про містечко, яке назвали Часів Яр. Як уникнути метафори міста, спустошеного війною, яке нині певною мірою належить собакам і спогадам, поодиноким залишенцям зі зброєю (бо ж їм треба якось від тих собак відбитися), а головне — військовим, яким треба оборонити містечко від росіян, у який би яр чи провалля заціпенілого часу та пам’яті його не вгортали бої.
Цей знімок із п’ятого поверху одного з будинків Часового Яру на Донеччині зробив Олег Петрасюк, український документальний фотограф та військовослужбовець 24-ї ОМБр. Його бригада від червня працює в районі Часового Яру. Автор фотографії — постійний свідок зникомості: ось, казав, бачив обвуглений скелет дому, під час наступного приїзду — всередині дому проростають кущі й трава, а до третьої зустрічі нічого не залишається — сама вирва.
Того дня Олег Петрасюк заїхав у місто без зброї, про що пошкодував, бо ті пси на стежці, яку видно з п’ятого поверху будинку, це пси, від яких часом слід відбиватися. Вони чують себе тут краще ніж люди, гуртуються в зграї, і живуть так, як їм вдається жити у війні. Можна сказати, що місто намагаються захопити росіяни, але його вже захопили собаки.
На третьому тижні березня 2022 року Чернігів і близько не наближався до руїни, хіба до руйнівного страху перед руїною. Утім, воно поволі втрачало людей, рух і гамір вулиць, на які тоді невеликими зграями почали вибиратися собаки: биті життям вуличні пси, а з ними тепер і білі пуделі та ніжної шерсті чорні вівчарки. Вони рискали між нескінченних ранкових черг з авто, які знову марно пробували вирватися, та між смітників алеї з ресторанами. Тільки на алеї ні відвідувачів, ні недоїдених страв, а смітники стоять геть-геть порожні, тож собаки минають алею і рушають далі, у бік річкового порту. Кимось покинута вівчарка ще кидає незлий погляд то на мене, то на зграю, яка неквапом простує вулицею.
Тато років вісім розповідає ті самі історії про собак, які протоптали стежки до їхніх бліндажів і хат у зруйнованих селах, де так ретельно маскувалися військові. Таж людина сама приручила собаку, казав, і тепер на фронті собаки — це сторожові війни, що не мають жодної позиції, просто ще якийсь час шукають людину, перш ніж віддалитися від неї назавжди.
Польський репортер Ришард Капусцінський, свідок (завсідник, гість?) африканських воєн, писав про Луанду — столицю Анголи — на межі оточення. Описував, як місто стається пусткою, коли люди пакують своє життя в дерев’яні коробки й за всяку ціну прагнуть потрапити на останній літак чи корабель, який забере їх із місця, якого ось-ось має не стати, можливо, завтра. Як спершу виїздять поліцейські, за тим — пожежники, відтак — сміттярі, а тоді й пекарі, і листоноші (хто напише листа в місто, яке завтра щезне), тож місто стає як «мертва кістка, що стирчить із землі до сонця». Усе умирало в Луанді на очах Капусцінського, а наприкінці, пише, залишилися самі зграї псів — ледь не міжнародна виставка собак усіх порід під відкритим небом.
Тільки, зауважує Ришард, і пси зрештою пішли. Хтось головний узяв на себе відповідальність вивести свою зграю з Луанди. Принаймні Ришард не бачив жодного мертвого пса. Просто ось вони ніжилися на сонці в траві, а ось, коли потягнуло чи то остаточним кінцем, чи то страхом остаточності, ушилися навіть собаки, а місто упало в повне заціпеніння.
Стається: у містечку лишаються самі собаки й час у нім сходить на пси. І коли містечко завойовують пси, кожне наступне може дивитися на нього, ніби в дзеркало. Ніби у воду.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст: Віра Курико
Фото: Олег Петрасюк
Український документальний фотограф Олександр Рупета із серією світлин «Інші дні життя» переміг на фестивалі Xposure Photography Award 2024 як найкращий незалежний фріланс-фотожурналіст. Понад рік він знімав життя в різних частинах України, щоб показати війну з іншого, особистого, ракурсу.
Олександр Рупета поділився деталями роботи над серією «Інші дні життя», про можливості говорити про повномасштабну війну в Україні та чому зараз важливо зосередитися на персональних відчуттях війни.
— Розкажіть, будь ласка, де вас застав перший день повномасштабної війни? Чи думали, що будете документувати війну у своїй країні?
— Будинок моїх батьків розташований недалеко від військового аеродрому. У перший ранок повномасштабного російського вторгнення я повернувся туди машиною, щоб вивезти родичів та спостерігав прильоти вздовж дороги.
Війну у своїй країні періодично фотографував з 2014 року. Проте якихось особливих планів документування у разі повномасштабного вторгнення у мене не було.
— Коли ви почали документувати повномасштабну російсько-українську війну? Які перші кадри зробили?
— Перші місяці повномасштабної війни я майже не брав камеру до рук. Повернувся до зйомок лише тоді, коли переконався, що усі мої близькі у відносній безпеці. На першій фотографії, яку зробив, здається, була моя мама у квартирі для переселенців.
— Які теми війни вам важливо показати, задокументувати? Чому?
— Російська сторона коїть злочини щодня. Документування кожного нового злочину — це необхідний і важливий процес. Водночас фотографія, якщо сприймати її як мистецтво, дозволяє знайти відмінні від буквального засоби, щоб показати жахи війни. Приміром, це може бути осмислення індивідуального досвіду або ж відстеження загальних тенденцій; зрештою усе, що автор вважає за потрібне відрефлексувати за допомогою візуальних образів.
— До початку повномасштабного російського вторгнення ви багато знімали вразливі групи населення? Чи продовжуєте працювати над подібними проєктами?
— До початку повномасштабної війни я досліджував теми в Україні та закордоном, здебільшого орієнтовані на виклики для індивіда, які ставить організація суспільного життя навколо. Я досі підтримую зв’язок з деякими героями моїх проєктів. Утім, наразі найбільшим викликом є війна — не бачу важливішої теми в обставинах, що склалися.
— Наскільки красивою та естетичною може бути фотографія з війни?
— «Красиво» та «естетично» — це не тотожні поняття для мене. Документування з відстороненістю автора — це також естетичний вибір. Якщо існує бачення, з яким добирається матеріал, це передбачає естетичний вибір. Фотографія може бути якою завгодно, якщо автор сприймає певний підхід як засіб та має розуміння для чого і як його застосовувати, — це спрацює.
— Як вважаєте, чи сформувались уже певні «штампи» у зйомці повномасштабної війни в Україні?
— Здається, штампи у зйомці війни сформувалися задовго до війни в Україні. Щось нове взагалі зняти важко, безвідносно до війни. Думаю, в питанні уникнення штампів відповідь лежить в площині осмислення власного досвіду, а він у кожного свій.
— Які емоції у глядачів, на вашу думку, мали б викликати ваші фотографії про повномасштабну війну?
— Я волію довіряти глядачу в його інтерпретаціях.
— Розкажіть, будь ласка, про ваш проєкт «Інші дні життя»? Коли виникла ідея, де і скільки часу працювали над проєктом?
— Спочатку я планував зробити серію світлин про Бахмут: провів за зйомками кілька місяців, але не був цілком задоволений результатом. Тож вирішив розширити тему і не обмежуватися певною ділянкою фронту. В результаті серія складається з фотографій, зроблених приблизно за рік.
Я б не називав серію «Інші дні життя» проєктом, адже вона складається із різних аспектів життя, на які вплинула війна, і знімав я її за різних обставин. За можливості фотографував для серії, в інших випадках — використовував нагоду потрапити на фронт. Знімав на замовлення, проте завжди тримав у голові кадри, щоб згодом відібрати у серію. Фотографував переважно на Донбасі та у Харківській області, проте є світлини й з інших частин України.
— Хто вам допомагав обирати світлини для серії? Які фотографії до неї не увійшли й чому?
— У мене є кілька близьких друзів, порадам яких я довіряю. У цьому році мене відібрали до менторської програми VII агенції, тож маю можливість обговорювати фотографії з ментором та іншими колегами. Утім над серією «Інші дні життя» працював ще до цієї події. У мене немає остаточної версії серії — на певний момент зроблений відбір здався найбільш вдалим.
— Які герої ваших зйомок запам’ятались вам найбільше та чому?
— Важке питання. Якщо говорити про фотографії після повномасштабного російського вторгнення, то найбільше запам’ятовуються діти й літні люди, як більш безпорадні жертви. Їхні історії переважно сумні, чи не для загалу.
За багатьма фотографіями стоїть трагедія окремої людини, родини. Мені важко відокремити якийсь випадок.
— Із серією «Інші дні життя» ви перемогли у номінації як найкращий незалежний фріланс-фотожурналіст на фестивалі Xposure Photography Award 2024. Скажіть, будь ласка, чому цей конкурс важливий для вас?
— У фінал конкурсу вийшли українська і російська версія погляду на війну. Добре, що переміг погляд з України.
— Чи можна підтримувати інтерес до війни в Україні за допомогою фотографії? Які світлини, на вашу думку, найкраще «працюють» на іноземну аудиторію?
— Безумовно, можна підтримувати інтерес до повномасштабної війни в Україні за допомогою фотографії. Проте мені складно узагальнювати аудиторію. Чим більше різноманітного матеріалу існує, тим більше верств може бути охоплено.
— Робота над авторськими проєктами дає змогу глибше зануритись у тему. Чи маєте зараз таку можливість?
— У серії, над якою працюю зараз, хочу зосередитися на персональних відчуттях війни. Робота просувається повільніше, ніж хотілося б, але, сподіваюся, усе зрештою вийде.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Львівський фотограф Юрко Дячишин документує життя під час війни з перших годин повномасштабного російського вторгнення. Зокрема фотографує, як змінюються звичні ландшафти рідного міста Львів під агресивною дією війни. Юрко Дячишин розповів про роботу над проєктом War Nouveau, про межі естетики у воєнний час та чому він не вірить, що одна фотографія може зупинити війну, але дуже сподівається, що помиляється.
— Коли ви почали документувати повномасштабну російсько-українську війну?
— Фотографувати повномасштабну війну почав буквально з перших годин. Перші сюжети — це черги біля банкоматів та на автозаправках. У цей момент було зовсім незрозуміло, як розвиватимуться події далі й скільки часу це все триватиме. Важко було навіть уявити масштаби подій, які доведеться долати нашій країні.
— Які аспекти повномасштабної війни, на вашу думку, важливо зберегти, задокументувати?
— Важливо знімати всі аспекти війни і все, що можливо, до дрібних нюансів. Теми та події, які зараз видаються другорядними і незначними, можуть мати велику цінність навіть через невеликий відрізок часу.
— Як показати за допомогою фотографій війну у вашому рідному місті Львові, яке розташоване далеко від лінії фронту? Які маркери війни присутні на ваших фото?
— Звісно, що візуальний ряд і маркери тилу інші. Утім, їх багато, як очевидних, так і ні. Приміром, добре зрозумілий та видимий — це військове кладовище, розташоване неподалік центру міста, а також похорони воїнів та цивільних, які загинули на війні.
— Наскільки можливо зараз усвідомити та пережити досвід, який залишає повномасштабна війна, щоб відобразити, відрефлексувати його за допомогою фотографій?
— Як на мене, це все дуже індивідуально. Хтось із митців реагує миттєво, натомість інші зможуть відрефлексувати за деякий час, чи навіть через багато років після завершення війни.
— Фотографії, які знімаєте під час війни, — це документ часу чи суб’єктивне висловлювання?
— Фотографії — це суб’єктивний документ. Все у світі — суб’єктивно! Кожен автор, журналіст, редактор, куратор чи політик має своє особисте бачення всього. Усе залежить від того, з якого «вікна» ти дивишся — з вікна бійниці танка чи автомобіля «Феррарі», з вікна лікарні чи готелю на курорті тощо. Мій суб’єктивний погляд на трагічну подію в моїй країні може відрізнятися від особистого погляду на ту ж саму подію, наприклад, фотографа з Нью-Йорка.
— Якою мірою може бути естетичною фотографія, якщо ми говоримо про збереження пам’яті про трагічні події?
— Не може бути якихось естетичних окреслень меж, якщо ми говоримо про збереження пам’яті про трагічні події. Бо тоді зайдемо в дискусію про межі естетики фотографій концтаборів Другої світової війни. Естетика і її межі можуть стати предметом дискусій ситого і мирного часу!
Сьогодні в нашій країні ми живемо в не естетичний і в не етичний час. Хтось живе за правилами воєнного часу, і його межі естетики відповідні, а хтось «вдає», що живе на інакшій території та в другий час і «вимагає» іншої естетики. Межі сприйняття естетичності в Харкові та в Маріуполі можуть відрізнятися і мати не таке трактування, як у Львові, а ще інше, приміром, в Люксембурзі. Естетика чи антиестетика не обов’язкові для споживання, тому визначення і стандарту немає. Важливі лише місце і час.
— Повномасштабну війну в Україні зараз знімає доволі багато фотографів, як українських, так і іноземних. Як вважаєте, чи сформувались уже певні «штампи» у зйомці? Наскільки складно зараз зняти щось нове?
— Повномасштабна російсько-українська війна — це не перша війна, на якій працюють фотографи. «Штампи» сформовані давно, змінюються лише декорації та елементи, які присутні в кадрі. Змінилась техніка і швидкість поширення інформації, у тому числі завдяки великій кількості аматорських фото та відео зі смартфонів. Швидкість — це, мабуть, один із головних «штампів» сьогодні. Інший аспект — це сприйняття допустимих меж обробки фотографій: візуально звичними стали заблюрені кадри і їх використання «законодавцями моди», що також формує певні шаблони та їхні межі.
Якщо говорити про креативні творчі підходи, то завжди можна знайти щось нове, незважаючи на те, скільки всього вже було зроблено до сьогоднішнього моменту. Власне зміни декорацій та часу, коли усе відбувається, також задають новий тон, бачення та сенс.
— Розкажіть, будь ласка, коли ви зняли першу світлину із серії War Nouveau? Коли саме вирішили об’єднати світлини у проєкт?
— Фотографувати я почав із появою цих об’єктів (мішків із піском, заліплених скотчем вікон, захисних споруд довкола скульптур тощо) на вулицях міста Львова у перші дні повномасштабного російського вторгнення. Ці об’єкти стали очевидними елементами агресивної зміни навколишнього простору. Тривалий час це було просто документування, таке собі збирання колекції. Спершу ці новостворені об’єкти були постійними неприємними тригерами: кожного разу, коли потрапляли в око, нагадували про війну. Проте з часом до них, як і до інших речей, починаєш звикати і сприймати як один зі сталих архітектурних елементів.
Коли почав сприймати ці об’єкти як сталу архітектурну форму, деякі з них мені навіть «сподобалися», з’явилися особисті фаворити. Здається, що вони є невіддільною частиною фасаду і що так було завжди — тепер годі уявити міський простір без мішків з піском. Тоді я почав формувати цю серію та уважніше дивитися на прості й невибагливі, на перший погляд, форми, спостерігати, як вони руйнуються з часом чи як їх підлатують, укріпляють, ремонтують, а вони все одно залишаються. Я почав шукати різні алегорії та відсилки, за допомогою яких можна розказати про щось більше.
— Чому саме така назва — War Nouveau?
— War Nouveau (гра слів War та Art Nouveau) — придуманий мною термін для вигаданого «архітектурного стилю», а саме для захисних тимчасових конструкцій (найчастіше мішків з піском), які тепер стали частиною нового урбаністичного пейзажу як стала архітектурна форма, що нас оточує.
— Розкажіть, будь ласка, чому серія знята у монохромі? Чи ви початково побачили проєкт War Nouveau як чорно-білий?
— Спершу я зробив добірку в кольорі й не хотів відходити від максимально документальної візуальної мови. Проте я не зміг сприйняти таку версію і довго відкладав цю серію на потім. Згодом я зробив простий монохромний чорно-білий варіант, який мені ще менше сподобався, і я знову відклав ці роботи. Далі я спробував відійти у певну декоративність і подивився на ці фото з примруженими очима, як зі страшного «сну», і зробив їх агресивно-контрастними із підкресленим віньєтуванням. Тоді я відчув цю серію, зрозумів, що зможу передати глядачу певні посили. Я, власне, не позиціоную War Nouveau як документальний проєкт з прив’язкою до Львова, а як більш абстрактний та з ширшими посилами.
— У ваших соцмережах знайшла коментар, що зображення на одній зі світлин проєкту War Nouveau нагадує читачці скульптуру Мікеланджело «П’єта». Наскільки це є збігом чи випадковістю? Які сенси у ці фотографії закладаєте ви?
— Можливо, це випадковість, а, можливо, — моя надивленість різних класичних творів, яка впливає на вибір кадрів. У будь-якому випадку мені приємно, що не лише я фантазую і бачу там ще щось, окрім мішка з піском чи скотчу, який скріпляє поліетиленову плівку.
— Коли проєкт буде завершеним і чи плануєте створити фотокнигу чи виставку світлин серії War Nouveau?
— Можна вважати, що проєкт вже готовий. Я, звісно, буду і надалі фотографувати та додавати нові роботи, замінювати старі на інші, шукати більш ефектні чи простіші, залежно від того, як буду бачити. Щодо виставки, то зроблю її за першої сприятливої нагоди чи пропозиції.
— Наскільки важливо і чи можливо підтримувати інтерес до війни в Україні за допомогою фотографії? Які світлини, на вашу думку, найкраще «працюють» на іноземну аудиторію?
— Це вже проговорювалося безліч разів — про втому публіки інших країн від війни та від інформації про війну в Україні. Потрібно шукати нові форми та підходи, так би мовити, шляхи до серця. Частіше за все ми не знаємо, яке фото, коли й на кого могло мати вплив у прийнятті того чи іншого рішення. Ми мусимо використовувати всі способи, щоб пробитися через цю «стіну». На жаль, я з тих фотографів, які не вірять, що можна зробити одну фотографію, яка зупинить війну. Однак потайки я дуже сподіваюся, що помиляюсь.
— Що дає вам натхнення продовжувати працювати зараз?
— Настрою немає — усе здається безсенсовним. Проте я часто повторюю вислів: «Все, що зараз відкладене, — це автоматично втрачене». Тож я взяв його собі за гасло, яке змушує мене намагатися мислити і робити щось творче.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
У січні 2015 року на околиці міста Харків, недалеко від аеропорту, збудували модульне містечко для переселенців зі сходу України та Криму. Планувалось, що невеликі житлові контейнери стануть тимчасовим прихистком для внутрішньо переміщених родин. Утім, дуже скоро, огороджене парканом поселення перетворилось на гетто і стало проблемою для муніципальної влади. Термін придатності конструкцій минув у 2017 році й лише тоді в будиночки перестали заселяти нових мешканців. «Старожили» модульних містечок залишати своє помешкання відмовились.
Український документальний фотограф Данило Павлов у 2016 році зняв побут мешканців контейнерних містечок, слухав їхні спогади про минуле та мрії про майбутнє без війни.
У 2016 році в Україні було зареєстровано понад 1 мільйон 700 тисяч внутрішніх переселенців — з Донецької і Луганської областей та з Криму. Люди переїжджали з окупованих РФ територій та рятувались від війни. Питання житла для внутрішньо переміщених родин намагались вирішити й за допомогою іноземних інвестицій. Наприклад, на кошти Німецького товариства міжнародного співробітництва в Україні збудували сім модульних містечок — у Харківській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. З часом тимчасові житлові контейнери стали постійним домом для переселенців зі сходу та Криму і перетворились на ізольовані від зовнішнього світу території.
Одне з цих містечок розташувалось на околиці Харкова. На невеликому клаптику землі, який місцева влада загородила сітчастим парканом у комплекті з охоронцями, постали три загальні блоки на 150–180 осіб, 10 чотириквартирних (назва умовна) модулі, а також окремо холодильники, пральня, душ та туалет. З очевидних переваг — безкоштовний інтернет і дитячі майданчики. За проживання у містечку планували збирати символічні 5 доларів щомісяця. Однак прогнози на майбутнє — річ непевна.
«Містечка, які планувалися в перші роки російської агресії як тимчасові, стали постійними. Більшість модульних будиночків перетворились на справжній дім для внутрішньо переміщених людей. Поселення у Харкові було одним із найбільш проблемних, — говорить Данило Павлов. — Влада сподівалась, що модулі допоможуть людям владнати проблеми із житлом на декілька тижнів, поки вони не знайдуть роботу і не зможуть винаймати власне; що контейнери стануть прихистком для родин з окупованих територій і вони будуть рятуватись від війни і не думати про те, де їм зупинитись».
Модульні містечка були споруджені, в першу чергу, для вразливих груп населення: багатодітних родин, самотніх матерів чи людей з інвалідністю. Однак з часом контейнерні будиночки перетворились на гетто, а поселення туди людей — на свого роду сегрегацію. У містечко постійно приїжджала поліція, а його мешканці часто сварились між собою і трохи рідше — з місцевими.
«Інколи я відчував іспанський сором за мешканців цього містечка. Хоча такі не прилаштовані у житті люди — не лише з Донбасу. Бачив складні історії людей в усій Україні, це не обов’язково залежить від місця їх проживання, — ділиться Данило. — Якщо людей об’єднує одна проблема, одне горе, там може виникнути алкоголізм і решта пов’язаних з цим проблем. У цьому містечку так і сталось». Фотограф додає, що багатьом родинам контейнерне поселення допомогло адаптуватись на новому місці. «Люди шукали роботу, починали щось заробляти й виїжджали з містечка. Натомість інші навіть не планували щось робити і казали, що їх звідти ніхто не вижене. Звісно, були й складні ситуації — людям з інвалідністю чи одиноким мамам, яким немає з ким залишити дітей, знайти хорошу роботу непросто», — каже Данило Павлов.
Протягом декількох днів Данило приходив і фотографував мешканців модульних містечок. Люди на камеру реагували дуже по різному, хтось погрожував розбити техніку, інші відверто позували, але більшості було байдуже. Данилові найбільше запам’ятався мешканець модульного містечка, якого всі називали «дядя Юра». Він — футбольний уболівальник і затятий фанат «Шахтаря», а також чоловік і батько. Йому довелося зіштовхнутись на вулицях Харкова з кількома ультрас місцевої команди «Металіст». Про наслідки красномовно свідчило опухле ліве вухо дяді Юри. «У нього взагалі була доволі специфічна зовнішність: усе тіло в татухах, без переднього зуба. У мене є кадр, де по телевізору транслюють матч команди «Шахтар», дядя Юра п’є пиво, а позаду нього сидить переляканий син. У дитини наче на обличчі написано, що невже тато знову п’є…», — говорить Данило.
Напевно, єдині, хто почував себе у модульному містечку комфортно увесь час, — це діти. Вони постійно були на вулиці, де панувала тепла весна, бавились одне з одним, катались на каруселях і гойдалках. Дитячі майданчики у містечку були облаштовані з розумінням ситуації. Про дозвілля дітей на свіжому повітрі батьки могли не хвилюватися.
Найбільше «квітів життя» було у Дмитра — шестеро (молодшому три роки, а старшому — шістнадцять). Він був одягнений у чорні спортивні штани та футболку з написом «AC/DC», на руках були браслети, у роті — далеко не всі передні зуби. «Цей чоловік зовні нагадував мені незмінного лідера «Сектору Газа» Юру Хоя Клинських. Зрештою, він і був лідером, але не групи, а модульного містечка — Дмитро узяв на себе роль коменданта. Йому доводилось домовлятися з волонтерами, які допомагають мешканцям містечка їжею, одягом та організовують відпочинкові табори для дітей»,— ділиться спогадами Данило Павлов.
Після початку повномасштабного російського вторгнення Данило Павлов фотографував модульні містечка, які спорудили на Київщині — в Бородянці та Ірпені. Він переконаний, що не варто заселяти одну категорію людей в окремий будинок, бо, так чи інакше, це — ізоляція.
«Навіть не уявляю, як розв'язати проблеми з житлом для внутрішніх переселенців. Проте «запаковувати» їх у модульні містечка — це також не найкращий вихід. Вони завжди перетворюються на окремі спільноти, відділені від решти й не бажані для місцевих мешканців, — пояснює Данило Павлов. — Люди, які живуть у контейнерах, постійно перебувають у невизначеності».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
30 квітня 2018 року широкомасштабна антитерористична операція на території Донецької та Луганської областей України завершилась. АТО переформатували в Операцію Об’єднаних сил. Командувачем операції став генерал Сергій Наєв.
Український фотограф Данило Павлов провів декілька днів із генералом Сергієм Наєвим та задокументував початок Операції Об’єднаних сил.
30 квітня 2018 року Президент України й Верховний Головнокомандувач Петро Порошенко підписав указ «Про затвердження рішення РНБО “Про широкомасштабну антитерористичну операцію на території Донецької та Луганської областей”». Таким чином, війна перейшла з-під керівництва Служби безпеки України до Збройних сил України.
24 лютого 2018 року набув чинності закон «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій і Луганській областях». Генштаб Збройних сил України на виконання цього закону розробив документи про початок Операції Об’єднаних сил замість АТО.
«З сьогоднішнього дня, 30 квітня 2018 року, широкомасштабна антитерористична операція на території Донецької та Луганської областей завершується. Ми починаємо військову операцію під керівництвом Збройних сил України для забезпечення захисту територіальної цілісності, суверенітету і незалежності нашої держави», — зазначив президент Петро Порошенко. Він додав, що протягом чотирьох років антитерористична операція виконувала всі поставлені завдання та висловив надію, що новий формат допоможе повернути захоплені проросійськими бойовиками території.
«Взаємодія між СБУ і підрозділами ЗСУ, Національної поліції і Нацгвардії є абсолютно іншими, ніж ті, що передбачені в законі про реінтеграцію Донбасу, і керівництво переходить до Збройних сил України. У ЗСУ з’являються додаткові повноваження щодо реагування на агресію, під їхнє підпорядкування переходять частини і підрозділи Нацгвардії і СБУ, прикордонників, Нацполіції», — пояснив Петро Порошенко.
«Якщо ворог перейде в широкомасштабний наступ, в першу чергу на вас лягає відповідальність за забезпечення відсічі широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації», — звернувся до Командувача Об’єднаних сил Порошенко. Президент підкреслив, що це не просто зміна формату, а нові можливості захисту української території та українських громадян. «Ми зробимо все можливе, щоб якомога швидше земля окупованого Донбасу повернулася під суверенітет України», — наголосив Порошенко. Операція Об’єднаних сил тривала чотири роки — від 30 квітня 2018 року до початку повномасштабного російського вторгнення.
24 лютого 2022 року військові частини та підрозділи, що брали участь в ООС, утворили угруповання Об’єднаних сил, до складу якого входять оперативно-тактичні угруповання «Схід» і «Північ» та частини безпосереднього підпорядкування. Угруповання ОС разом з іншими силами й засобами, що беруть безпосередню участь у поточних бойових діях, підпорядковуються командувачу Сил оборони України.
Український документальний фотограф Данило Павлов знімав початок Операції Об’єднаних сил. Він провів декілька днів із Командувачем Об’єднаних сил, яким на той час був генерал Сергій Наєв. «Ми їздили з ним на позиції Збройних сил України, літали на гелікоптері, були на «нулі», в Мар’їнці, а також у штабі. Фотографував тактичні навчання військових Операції Об’єднаних сил, — говорить Данило Павлов, — знімав військових, які допомагали місцевій лікарні, опікувались нею. Вони приїжджали, розвантажували ліжка та гуманітарну допомогу».
Данило Павлов пригадує момент, коли генерал Наєв подарував свій годинний військовому, якого зустрів на позиції в Мар’їнці. «Окопи ворогів були дуже близько до позицій українських військових біля Мар’їнки, метрів за триста — чотириста. Ми дивились на них у спеціальний бінокль. Наєв запитав військового, коли росіяни найчастіше стріляють у наш бік. Той не зміг точно відповісти і тоді генерал зняв з руки годинника й віддав солдату», — ділиться спогадами фотограф.
Настрій у військових у той час був піднесений. Данило говорить, що українська армія до 2018 року дуже змінилася — покращилась форма та екіпіровка.
«Усередині країни панував такий вайб, що війна дуже далеко і взагалі не відчувається. На сході тривав режим припинення вогню. Звісно, були перестрілки, але не було наступальних дій з боку РФ, позиції були зафіксовані, — говорить Павлов. — Мар’їнка була мирною. У місто повернувся бізнес, на центральній вулиці було багато магазинів та кафе. Усе виглядало доволі оптимістично».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Данило Павлов — фотожурналіст з 2009 року, працював у регіональних ЗМІ Донецька, а згодом у медіахолдингу «Сегодня» й агентстві УНІАН. Також працював комерційним фотографом для кількох українських компаній. У фотожурналістиці зосереджується на створенні соціальних фотоісторій та ілюструванні репортажів-довгочитів. Окрім роботи в традиційних ЗМІ, Данило також дописував до онлайн-журналу The Ukrainians, а згодом став відповідальним за візуальний напрям окремого видання Reporters, яке зараз існує як онлайн, так і в друкованому вигляді. Данило продовжує фотографувати та висвітлювати події після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Він робить репортажі з деокупованих територій та військових позицій, а зараз працює над тривалим фотопроєктом, що документує вплив війни на військовослужбовців і цивільних, які потребують пластичної хірургії. Він також співпрацює з Державною службою з надзвичайних ситуацій, за що минулого року був нагороджений державним знаком пошани.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Фотограф і художник Владислав Краснощок, представник нової хвилі Харківської школи фотографії, продовжує документувати російсько-українську війну. На початку повномасштабного російського вторгнення він знімав ситуацію у рідному Харкові та їздив разом із волонтерами на лінію фронту. Він працює над авторськими проєктами, теми яких об’єднуються у велику хроніку війни. Влад розповів про особливості зйомки війни на плівку, про документування роботи бригади армійської авіації та судмедекспертів, а також чому важливо продовжувати працювати над темами, які не одразу можна публікувати в медіа.
— Коли ви почали документувати повномасштабну війну? З яких кадрів усе починалось?
— Документувати війну — це була моя, здавалось, нездійсненна мрія. Проте я не думав, що війна взагалі колись буде в Україні, що можна буде її познімати. Але війнонька прийшла в наш дім і я почав її фотографувати.
Мені потрібно було зробити акредитацію, щоб фотографувати війну. На початку повномасштабного російського вторгнення людину, яка знімає на фотоапарат чи мобільний телефон, хотіли просто вбивати. Усі думали, якщо ти зняв локацію — все, туди одразу прилетить щось… Я починав зі зйомок протитанкових їжаків, руйнувань у рідному місті, російської техніки, яка горіла тут, у Харкові. Фотографував усе, що можна було тоді взагалі спробувати знімати.
Я не думав про користь від цих зйомок. Для мене це було важливо у сенсі документування історії, створення архіву. Я розділив для себе цю війну на окремі аспекти: знімаю одну тему, потім переходжу до наступної та зберігаю знімки у себе в архіві. Можу повертатись до тем, які в мене вже були відзняті, щоб отримати кращі кадри. Коли працюватиму над книгою, то до кожної з тем просто виберу картинки, які візуально сильніші. Інколи просто намагаюся з собою змагатися, щоб зняти найкращі кадри.
— Окрім фотографій, які документують повномасштабне вторгнення, ви пишете тексти, які є щоденником військового фотографа. В одному з таких матеріалів ви згадуєте про поїздку в Сєвєродонецьк. Розкажіть, будь ласка, які кадри ви звідти привезли?
— Спочатку виїжджав на зйомки завжди з волонтерами чи друзями, у яких був хоча б якийсь доступ до місць, де можна було хоч щось зняти. Волонтери привозили місцевим чи військовим необхідні їм речі, а я їхав з ними і паралельно пробував фотографувати. На початку повномасштабної війни таким чином мені вдалось потрапити в місто Лисичанськ, а потім в Сєвєродонецьк. Там уже почались місцеві бої і я був здивований, що волонтери взагалі туди поїхали. Коли там було дуже небезпечно, ці люди повезли в Сєвєродонецьк корм для кішок. Там така була обстановка, що знімати, здавалось, взагалі неможливо. Усе пройшло дуже швидко. Поїздка була радше для того, щоб запам’ятати свої відчуття та все, що там відбувалось.
Звісно, декілька кадрів зробити вдалося. Проте у мене була лише одна думка — як звідти швидко виїхати, поки цілі мости. До речі, мости у той же день зруйнували, але ми встигли вибратись до цього. Інакше довелося б плисти разом з камерою річкою Сіверський Донець, а потім довго іти кудись пішки.
— Наскільки важливо і можливо не повторювати себе самого?
— Думаю, що повтори є у кожного фотографа. Якщо ж говорити про зйомку війни, то уже всі повторюються і зняти щось таке, що ти сам чи хтось інший ще не знімав, дуже важко. Зараз, мені видається, всі застопорилися. Усі можливі теми вже у всіх були, і фотографи, певною мірою, знімають «штампами». Наприклад, якщо є загиблі після прильоту по місту, то у кадрі будуть: якась ковдра, рука, нога, манікюр, а на задньому плані частини зруйнованих автомобілів, хтось лежить і навколо дим… Всі фотографи це знімають. Я не кажу, що цього не потрібно робити, навпаки, важливо документувати. Утім, набагато складніше зняти щось нове, сюрреалістичне, не схоже на жоден кадр, який ти чи хтось інший уже зробив.
Я не часто знімаю прильоти по Харкову. Не завжди маю можливість поїхати, коли зайнятий іншими справами чи роботою. До того ж мені не потрібно робити новини чи знімати репортажі, які треба швидко віддати агенції чи редакції. Коли маю внутрішнє відчуття, що треба знімати наслідки ракетного удару, тоді їду та працюю на місці прильоту.
— Які аспекти повномасштабної війни вам було б цікаво відзняти?
— Як на мене, вартісні кадри можна зняти усюди, де опиняєшся. Єдине, складно отримати дозвіл на зйомку в певних місцях. Є бажання фотографувати багато різних тем, але не завжди до них є доступ. Звісно, є журналісти та фотографи, у яких немає з цим проблем. Проте більшість українських документалістів мають складнощі.
Мав нагоду познімати судмедекспертів у роботі. Але ж це така закрита тема: нічого з відзнятого матеріалу поки не публікую і, можливо, не буду публікувати взагалі. Це радше зйомка «в стіл». Ймовірно, через декілька років це можна буде десь показати, а деякі кадри з цієї роботи увійдуть до моєї майбутньої фотокниги або ж стануть окремою фотокнигою. Інколи так трапляється, коли довго тему копаєш і досліджуєш, робота над нею може вилитись у книгу.
— Ви зараз знімаєте бригаду армійської авіації. Розкажіть, будь ласка, коли розпочали роботу над цією темою?
— Армійську авіацію знімаю вже протягом року і бачу, що матеріалу назбиралося стільки, що також буде окрема книга. Коли маю час, пишу запити й цікавлюсь, чи можна до них приїхати.
Познайомився з бригадою через пілота і капітана Дмитра. Я підписався на його сторінку в інстаграмі й запитав, чи можливо колись познімати хлопців. Дмитро з’ясував у своїх командирів, як це найкраще зробити і який запит потрібно написати. Я приїхав до пілотів, познайомився, знімав, подружився з ними й почав потрохи збирати матеріал. Потім з’явилась думка зробити окрему історію про армійську авіацію.
Спочатку хлопці сприймали мене з осторогою. Потім, коли побачили фотографії, які я для них роздрукував, почали довіряти. Набагато легше фотографувати, коли ти занурюєшся у певне середовище, коли тебе не сприймають за чужинця. Тоді ти знімаєш наче зсередини системи, тебе ніяк не соромляться, роблять свою справу, і ти робиш свою справу — фотографуєш. Люди перестають тебе помічати, і цю невимушену атмосферу потім можна побачити на знімках.
Фотографую підготовку бортів, зарядку ракет, як пілоти йдуть на завдання та повертаються. Іноді мені цікаво познімати і їхній побут. Декілька разів мав можливість політати з хлопцями, коли отримував на це дозвіл. Цікаво також поїхати з авіанавідниками на місце пострілу і дізнатись, як усе відбувається, пропрацювати цю окрему тему.
— Як часто друкуєте для пілотів фотографії?
— Коли маю можливість, завжди намагаюся скинути хлопцям фото. Мені також важливо, щоб вони передали ці фотографії командирам і сказали, які знімки можна публікувати, а які поки ще полежать у столі.
Нещодавно я зробив набір листівок саме зі зйомок армійської авіації. Друкував їх у Харкові, дизайн зробила моя приятелька. Я відібрав сорок фотографій та написав історію, яка є на кожній листівці. Відвіз пілотам набори, щоб у них була ця пам’ять. На листівках зробив QR-код, з допомогою якого люди могли б задонатити кошти для бригади. Важливо, щоб для хлопців була користь від моїх фотографій.
Листівки можна придбати або ж відразу з QR-коду перевести гроші для пілотів. Інформацію про це викладав у себе в соцмережах. Упевнений, що 90% листівок придбають люди, які працюють з темою повномасштабної війни та загалом цікавляться фотографією.
— У розмові ви часто згадуєте про фотокниги. Чому саме цей медіум для вас важливий?
— Книга — це те, що залишиться і після війни, і після того, коли нас не стане. Це спосіб зберегти пам’ять. Зараз ці сусіди гатять КАБами, ракетами, і книга — це можливість врятувати відзнятий матеріал. Якщо прилетить в будівлю, де перебувають фотографії та негативи, то архів може зруйнуватись, пропасти. Утім, якщо є книга, то буде і пам’ять. Це такий елемент зберігання історій про те, що було. Коли людина купить книгу і, якщо фотографії образні, цікаві, то вони дають уявлення про те, що відбувалось у певний час. Звісно, всі теми повномасштабної війни сфотографувати й умістити в одну книгу неможливо, як би ти не намагався.
Я нещодавно подумав, що не всі відзняті аспекти війни взагалі можуть увійти до книги. Окремі знімки можуть візуально вибиватися із загальної картини. Можна щось фотографувати під час війни, але на картинці ти не бачиш цього зв’язку з війною. Тобто цей кадр можна було б зробити і до повномасштабної війни, і після — на ньому немає якогось візуального маркера. Наприклад, коли знімаєш військовополонених — це може бути схоже на зйомку людей в тюрмі, які відбувають покарання. Цю тему складно зобразити так, щоб вона була зрозуміла з самої лише фотографії. Я б хотів, щоб на фотографіях, які увійдуть до моєї майбутньої книги, був цей взаємозв’язок з російсько-українською війною.
Також, щоб зберегти свій архів, передаю фотографії в Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP). Мій давній друг Сергій Лебединський вивіз за кордон більш як дві тонни негативів, фотографій. Це також один з аспектів зберігання цієї історії про війну. Коли передаю фотографії Сергію, вони потрапляють у Європу, де поки безпечно. У Музеї постійно відбуваються різні події, виставки, і це також один зі шляхів нагадування про те, що в Україні триває війна.
— Чи можливо підтримувати інтерес до подій в Україні за допомогою фотографій?
— Це одна із ліній підтримки, яка працює. Потрібно, щоб люди бачили фотографії, зняті під час повномасштабної війни. Не скажу, що це основна складова інформації про війну, але, попри все, одна із. Нещодавно на місці прильоту в Харкові, хтось із військових чи поліцейських намагався прогнати пресу. Один із фотографів сказав, що не піде, оскільки це потрібно документувати та показувати світові, щоб нам продовжували надавати зброю та забезпечили ефективну ППО. Звісно, я розумію, що є закриті локації для зйомки, але в цьому випадку той фотограф був правий.
— Наскільки війна у кадрі може бути естетичною? Зйомки війни для вас — це документування подій чи все ж таки мистецтво?
— Я дивлюсь на зйомку з художньої точки зору. Фотографам новин потрібно якомога жорсткіше показати події, щоб це мало вплив на людей, щоб нам допомагали фінансово та зброєю. Натомість мені важливо, щоб ці кадри були цінними з художньої точки зору та залишилися в історії. Інколи мені можуть закидати, що, мовляв, Краснощок естетизує війну. Я дуже спокійно до цього ставлюсь. Я взагалі не думаю, романтизую я війну чи ні. Для мене головне завдання — це зробити візуально робочу картинку, яка б зачіпала глядача. Важливо, щоб у фотографа була візуальна мова, впізнаваний стиль. Якщо зараз дивитись на фотографії війни, то 90% кадрів дуже схожі між собою, у них схожа мова. Інколи дуже складно за картинкою визначити фотографа, який її зробив.
Візуальна складова для мене дуже важлива. Намагаюсь робити таку картинку, в якій би все об’єдналося й вилилось у таку образну річ. Коли приїжджаю зі зйомки, перше моє почуття — що знову хуйні нафоткав. Проявляю плівки, швидко сканую і мені одразу нічого не подобається. Це відбувається, оскільки немає часового проміжку від зйомки до моменту друку фотографій. Око замилилось і все мені виглядає поганим, не збігається з моїми відчуттями тих подій, бо я це бачив ще вчора. Потрібно, щоб пройшов час і щоб я усвідомив, що сфотографував.
Іноді показую відзнятий матеріал друзям, щоб почути їхній відгук про картинки. У них свіже око, вони не були там, де я знімав, і вони можуть побачити щось нове. Насамперед мені важливий їхній відгук впродовж перших днів з часу, коли я все надрукував. Через місяць чи пів року я можу сам оцінити свої знімки. Я відпочив від ситуації й точно бачу, які кадри варто обрати. Навіть якщо я виберу лише два кадри з цілої зйомки — це вже плюс.
Трапляється, що маю підряд декілька зйомок і перші плівки не встигаю надрукувати. Коли з’являється вікно у зйомках, можу спокійно переглядати свій архів. Я беру папір формату А4, позначаю на ньому номер папки, кількість кадрів, які хотів би надрукувати. Якщо раніше користувалися так званими контактними відбитками, то зараз я просто дивлюся скани плівок і відбираю кадри. Потім обираю день для роботи в темній кімнаті й працюю над знімками.
— У чому особливість зйомки війни на плівку? Чи допомагає така форма документування уникнути фотографічних «штампів»?
— Особливість зйомки на плівку в тому, що я повністю контролюю весь процес — від проявки до друку. Мені це подобається. Ще один плюс у тому, що плівка — це фізична річ. Якщо будуть масштабні блекаути, то у мене принаймні залишаться негативи та фотографії. Також фотографії, зроблені з плівки, та негативи можуть бути документами для доказу воєнних злочинів. Ніхто не скаже, що це фейк. Зйомка на плівку — це те, до чого я звик і з чим мені цікаво працювати.
На зйомку я беру стільки плівок, щоб мені вистачало, щоб я про це взагалі не думав. Якщо день насичений, відбувається багато всього, то гарантовано використаю десять плівок. Коли навколо умовно спокійно, я не спішу, довше обдумую кадр, і плівок йде менше.
Інколи мої фотографії порівнюють із кадрами Другої чи Першої світової війни. Це були війни, котрі знімали на чорно-білу плівку, і такого порівняння, мабуть, не уникнути. Натомість коли фотографуєш на кольорову плівку, виникають асоціації з нашим часом і тут можна експериментувати. Я постійно щось додаю та змінюю у зйомках на плівку. Спочатку я фотографував на звичайний формат, потім перейшов на панорамний формат, а згодом — на середній. Намагаюсь жонглювати форматами плівки, кольором, пробувати різні способи друку, і мені завжди цікаво те, що роблю. У мене завжди є можливість змінювати форму роботи з плівкою та друком фотографій.
Спосіб документування не дозволяє уникнути повторів чи «штампів». Можна однаково добре знімати і на цифру, і на плівку. Головне, на що звертаєш увагу, коли фотографуєш. Мені важливо зробити кілька добрих кадрів, які б міг додати до свого архіву, а потім — до книжки. Намагаюся, щоб повторів було якомога менше. Для мене зйомка війни — це такий марафон, який треба пробігти й зробити якісні картинки. Інколи складається враження, що застопорився на плато, рухаєшся на одній площині і нічого нового більше не в змозі зробити. Потім з’являється цікава тема, а з нею і відчуття, що йдеш далі, продовжуєш підійматися вгору.
— У вас вийшла книга «Больнічка» — сюрреалістична розповідь про роботу медиків, сповнена жорсткого лікарського гумору. Зараз ви знімаєте серію світлин про роботу судмедекспертів. Скажіть, будь ласка, наскільки ця зйомка є продовженням «Больнічки»?
— Нова серія фотографій — це щось на кшталт «Больнічка афтепаті». Наче і продовження цієї теми, але картинка зовсім інакша. Зйомка судмедекспертів також дробиться на менші теми. Навіть сама робота судмедексперта дуже різнопланова. Коли я знімав ексгумацію в Ізюмі, це вже була робота судмедекспертів. Спочатку — на цвинтарі, а потім — у секційному залі. Фахівці готують тіла до видачі рідним і близьким, виїжджають на прильоти, вбивства, самогубства. Якщо цю тему глибоко копати, то з’являться великі об’єми для зйомки і може народитись історично вагомий проєкт. Звісно, тема дуже закрита, але її важливо зняти для історії, для архіву.
Я працював щелепно-лицевим хірургом, і це допомагає при зйомці судмедекспертів. Я розумію, що відбувається у той чи інший момент. Мені легше сприймати побачене, абстрагуватись від запаху, у мене немає внутрішнього шоку і я спокійно ставлюсь до роботи медиків. Коли багато знімаєш на таку тему, вона також стає чимось повсякденним. Намагаюсь знайти красу в цьому всьому процесі, у роботі цих людей. Лікарі запитують, що я хочу тут зняти, і дивуються, що в їхній роботі є також своя естетика. Познімав місяць, другий, роздрукував фотографії, зробив альбом і подарував судмедекспертам. Вони дивились і були в захваті, вони побачили, що це дійсно красиво. Спочатку деякі лікарі не хотіли, щоб я їх знімав, а потім запитували, чому їх немає на фотографіях.
На зйомках судмедекспертів бачив дуже багато різного. Часто це тіла військових, котрі ще вчора працювали, а сьогодні вже лежать на столах. Ловлю себе на думці про те, які ж ці хлопці здорові. Натомість вони вже зовсім не здорові, їх просто немає. Помітив якось татуювання на тілі — обличчя Христа. Виявляється, Ісус — мертвий. На столах лежать люди з різними причинами смерті: хтось повісився, когось вбило током, а поруч — обгорілий танкіст. Звісно, неможливо потім про це не думати.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Книга буде називатись «Documentation of the war». Зараз я відбираю світлини, які невдовзі надішлю дизайнеру свого видавництва. Хочу вибрати щонайменше 100–150 світлин, які точно повинні бути в книзі. Планую включити у видання свої тексти, проте ще не знаю, чи вони будуть лише англійською, чи англійською й українською мовами. Мені важливо, щоб зберігся зміст і художній стиль написання. Завдяки підтримці УКФ купив матеріали для зйомки й мав можливість фотографувати різні аспекти російсько-української війни. Я працюю тут, на своїй землі, і мені дуже хотілось би нашої перемоги.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Перше вересня. Вулиця біля станції метро «Академіка Павлова» в Харкові. Понад десять вибухів (точно почнемо рахувати їх замість овець, коли не зможемо заснути) — зо десять хвилин після них. Цей знімок зробив фотограф Георгій Іванченко. Тої миті, коли пролунали вибухи (уже хтось рахує), він сидів у харківській кав’ярні й одразу ж виїхав туди, прямуючи на дим. На місці вже працювали медики, і вони вже потрапили під повторний російський обстріл, коли надавали допомогу потерпілим харків’янам.
Неможливий, аби охопити його вповні, але цілком очевидний день війни, і руйнівні обставини, у яких час не зупиняється, але мить сковує око. Троє медиків. Двоє котять ноші, на яких лежить їхній колега — він чи говорить до одного із них, чи оглядає свою поранену ногу. Чоловік, який тягне ноші попереду, видається, уже готується затягнути їх всередину швидкої, а той, який позаду, можливо, слухає пораненого. Знімок видається спонтанним і стрімким: люди ніби рухаються через увесь кадр прямісінько в розчинені двері швидкої, яка от-от має рушити, і поки дивишся на них, то тільки й чекаєш удару дверей, зачинених у знервованому поспіху.
У той день уламки поранили двох медиків. Медик на ношах — це лікар-анестезіолог Дмитро Піддубний, пізніше його ногу прооперують. Його колегу 21-річного Євгена Юрка, студента п’ятого курсу медичного й фельдшера швидкої, поранило в голову. Харків’яни збирали гроші на лікування хлопця, але за кілька днів Євген помер у лікарні.
Це — перше вересня. День, коли українські діти пішли до школи, зокрема й у Харкові. Бо так є, коли постійно живеш у війні: скільки би не нарахували вибухів, діти підуть до школи чи вчитимуться вдома (багато дітей у Харкові вчиться в метро), дорослі вийдуть на роботу, й усі вони ляжуть спати в себе вдома, хоч ніхто їм тут нічого не гарантує. Тими, цими чи іншими днями діти повертаються до навчання і у різних країнах світу. І на котромусь уроці, наприклад, уроці права, вони дізнаються, що після Другої Світової війни цивілізований світ побудував такий лад, який обов’язково їх захистить.
Перше вересня — День знань. Наприклад, знань про те, що Женевська конвенція передбачає безумовний захист медиків. Чи про те, що держава, яка утримує військовополонених, має заохочувати їх до «інтелектуальних та розважальних занять». Або про те, що обстріли міст, розстріли й позасудові страти можна засудити дуже по-різному: гостро, різко, сміливо, рішуче, категорично, твердо й ще усіляко.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст: Віра Курико
Фото: Георгій Іванченко
Українська асоціація професійних фотографів у партнерстві з Ukraїner продовжує цикл публікацій важливих фотографій минулого місяця, що стосуються ключових подій в Україні.
У серпні 2024 року увага українських фотографів була прикута до кордону України та Росії у Сумській області, де українська армія розгорнула наступ на територію країни агресора.
Над вибіркою працювали Юрій Стефаняк та В’ячеслав Ратинський.
Український військовослужбовець одягає шолом на пам’ятник Владіміру Леніну у місті Суджа, Курської області під час наступу Сил оборони України на територію Російської Федерації. Серпень 2024 року. Фото Юлії Кочетової
Український танк неподалік російсько-українського кордону в Сумській області під час наступу Сил оборони України на території Російської Федерації. Серпень 2024 року. Фото Ніколетти Стоянової
Активний рух транспорту на прикордонні у Сумській області. Поки нескінченні колони військової техніки прямують на територію Російської Федерації, цивільне населення евакуюється з прикордоння Сумської області. Серпень 2024 року. Фото Романа Пилипея
Спецпризначенці Сил спеціальних операцій зупинились на дорозі, щоб замінити колесо на своєму Humvee неподалік кордону з Росією у Сумській області. Серпень 2024 року. Фото В’ячеслава Ратинського
Російські полонені солдати строкової служби закривають обличчя в одній з тюрем України. Їх захопили українські військові під час наступу на територію РФ у Курській області. Частину з них уже обміняли на українських військовополонених, яких утримували в Росії. Серпень 2024 року. Фото Ольги Іващенко
Місцевий фермер Юрій Мальований вантажить корову в трейлер, намагаючись евакуювати кілька корів, що залишилися живими після удару КАБами по його фермі у селі Басівка поблизу російського кордону в Сумській області. Серпень 2024 року. Фото В’ячеслава Ратинського
Хлопчик дивиться як горить багатоповерхівка після російського авіаудару по Харкову. Серпень 2024 року. Фото Івана Самойлова
Українські рятувальники гасять пожежу на території електропідстанції, яка постраждала від російського удару в Дніпропетровській області. Фото Олександра Бабенка
52-річний ветеран В’ячеслав Рибачук, чий брат, український військовий Олексій, загинув на бахмутському напрямку у 2023 році, стоїть на колінах перед стихійним меморіалом у центрі Києва у 33-тю річницю відновлення української незалежності. Серпень 2024 року. Фото Романа Пилипея
Вид на оборонні споруди, які проходять через поля соняшника неподалік кордону з Російською Федерацією в Сумській області. Серпень 2024 року. Фото Георгія Іванченка
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
У серпні 2014 року під містом Іловайськ розгорнулась одна із найзапекліших битв для українських військових у війні на сході. Українське командування вирішило взяти штурмом зайняте проросійськими бойовиками місто, розташоване за 43 км від Донецька. Натомість операція обернулася трагедією. Бої тривали майже місяць. У «Іловайському котлі» загинуло близько 400 українських військових, ще стільки ж отримали поранення різного ступеня тяжкості, а близько 300 — потрапили у полон. Бої за місто стали переломними у ході російсько-української війни: замість наступу ЗСУ перейшли до оборони. Відтоді 29 серпня — це День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Фотограф Максим Дондюк став свідком подій в Іловайську. Він перебував на передовій та відзняв ключові моменти штурму окупованого міста, життя та загибель українських військових.
У 2014 році Максим Дондюк фотографував події російсько-української війни по обидва боки фронту. Він знімав у Слов’янську, Краматорську, Луганську та Донецьку, оскільки тоді журналісти та фотографи без проблем перетинали лінію вогню. «У той час усі їздили, тому що навколо був хаос. На блокпостах просто перевіряли документи», — пригадує Максим Дондюк. Невдовзі його разом з журналістом Саймоном Островським захопила група «Стрєлка». Хлопцям одягнули мішки на голови та розстрілювали холостими патронами. «По голосу я зрозумів, що допитував нас Стрєлков. Вранці нас усіх звільнили, крім Островського. Можливо, хотіли заарештувати лише його, а я просто був у машині з Саймоном. У мене були фейкові документи, була легенда і мене, зрештою, відпустили», — розповідає Дондюк.
Згодом, коли знімав по інший бік фронту, біля Мар’їнки, потрапив під вогонь українських військових. «Подумав тоді, якщо мене вб’ють на боці сепаратистів, то потім вважатимуть зрадником. Для мене важливо було фотографувати, оскільки й по той бік фронту опинилось багато українців, наших громадян. Спочатку все було розмитим, сюрреалістичним і я намагався зрозуміти ситуацію», — говорить Максим Дондюк.
Улітку 2014 року пресслужба АТО влаштовувала для журналістів та фотографів престури. «Пригадую, привозили різні телевізійні канали, і дівчатка в рожевих шортах стояли на фоні палаючої техніки і розповідали про війну. Якщо ж поглянути на карту бойових дій, то ми були щонайменше за 20 кілометрів від фронту. Я втомився від цієї ситуації і почав шукати можливості працювати з українськими військовими, — розповідає Максим. — Друзі поділились зі мною контактами командира батальйону «Донбас» і він дозволив нам з колегами приїхати». Відтак Максим Дондюк, Олександр Глядєлов, Макс Левін та Маркіян Лисейко стали свідками ключових подій Іловайська.
Максим Дондюк поїхав разом з військовими на штурм міста. «У військових в машинах було мало місця і вони сказали тягнути нам сірники. Саші попався короткий, і перший раз я поїхав один, — пригадує Максим. — Перший штурм, 10 серпня, був невдалим. У цей день загинуло четверо українських бійців. Довелося повертатись, оскільки диверсійна група намагалася підірвати позаду нас акведук, і ми б тоді потрапили у засідку».
Назад українські військові повернулися по дорозі вздовж посадки. У їхню броньовану машину поцілили з РПГ, і хлопців, які були там, евакуювали, виносили на ношах. «Наш снайпер ліквідував бійця з гранатометом і ми пішли далі. Ми рухалися вздовж посадки, а вороги стріляли в нас. Це для мене було таке дуже неприємне відчуття — коли йдеш по асфальту, дивишся на посадку і не розумієш, що буде далі», — говорить Максим.
Потім була ще одна спроба увійти в Іловайськ. Цього разу Максим Дондюк їхав разом з Олександром Глядєловим. «Пам’ятаю, що був прорив фронту з боку РФ. Ми бачили, як наближаються гаубиці і їде частина військ, — пригадує Максим Дондюк. — Ми не доїхали, провели ніч у якомусь дитячому садочку».
18 серпня усе склалось добре. У самому Іловайську не було надто сильного опору, військові заїхали з іншого боку і ввійшли у місто. «Ми заїжджали околицями через різні маленькі села. Усі вони були зруйновані, скрізь по дорозі була спалена техніка, лежали роздуті тіла сепаратистів — ніхто їх не забирав», — розповідає фотограф. Іноді українські військові натрапляли на «дружній вогонь». Ситуація була напружена і бійці виходили один на одного з різних кутів, стріляли, а потім з’ясовували, хто ж перед ними. «До Іловайська ми йшли цілу добу, дуже повільно. В одному з сіл потрапили під мінометну дуель. Дорогою були короткі бої, коли стріляв гранатомет. Постійно потрібно було то лягати на землю, то знову йти. Наші військові захопили декількох полонених. Бачив перед собою щойно вбитих ворогів, які виходили на дорогу і стріляли в нас, — розповідає Максим. — Під вечір, ближче до темряви, ми заходили в Іловайськ. Нас посадили у броньовану машину. У водія вистрілив снайпер. Нам пощастило, що скло витримало два постріли, націлені прямо в голову».
Коли українські військові в'їхали в Іловайськ, на зустріч їм з підвалів вийшли цивільні. Люди думали, що їх вже звільнили та обіймали військових. У них була критична ситуація — залишилися без медикаментів, їжі, води. Бійці відразу почали їм допомагати. Максим Дондюк разом із військовими зупинився у школі. Бійці розташувались у спортивному залі, по класах. Там у підвалах також мешкали цивільні, переважно жінки з дітьми.
«Коли знімаєш у дуже інтенсивній атмосфері, коли навколо постійно війна, то починає вмикатися підсвідомість. Як у людей, котрі вивчають східні єдиноборства і під час бою діють автоматично, оскільки часу міркувати просто не існує, — говорить Максим Дондюк. — Доводиться бігти разом із солдатами й робити фотографії. Не завжди виходить встати та скомпонувати потрібну композицію. Усе настільки швидко, що просто немає можливості подумати. Усе залежить від бекграунду, досвіду та здатності працювати в таких умовах».
Максим Дондюк був в Іловайську разом із фотографом Олександром Глядєловим. «У мене ще не було досвіду роботи в умовах бойових дій і я намагався кудись бігти, де міг загинути із вірогідністю сто відсотків. Утім Саша мене завжди стримував, і я йому дуже вдячний за це. Він казав, що давай спершу подивимось, почекаємо і нас рятувала його витримка», — пригадує Максим. Він додає, що це проблема всіх молодих фотографів, яким видається, що вони ніколи не будуть пораненими, і тим більше не загинуть. «Перше поранення отримав під час зйомок Революції Гідності, друге — у 2022 році, — розповідає Максим Дондюк. — Розумію, що наступне поранення може бути складнішим від попереднього. Стаю стриманішим, можливо, завдяки досвіду, через вік, або через розуміння того, що в умовах війни ти нічого не контролюєш».
Максим Дондюк пригадує один із ранків в Іловайську, коли вони з бійцями заварили каву та вийшли у двір школи. «Ми стояли з кавою, спілкувалися, хтось курив. І раптом по нас прилітає ціла серія пострілів з АГС (автоматичного станкового гранатомета — прим. ред.), прямо у натовп. Я стою з цією чашкою кави, а біля мене щось пролітає, частина військових падає, стогне від болю, кричить. Я бачу, що Саші в ногу потрапив осколок, — каже Максим Дондюк. — Усвідомлюєш, що тебе не поранило не через те, що ти такий чудовий хлопець. Так сталось випадково, просто тобі цього разу пощастило, а комусь — ні. Я почав розуміти, що взагалі не контролюю ситуацію на війні. Тільки здається, що можна її контролювати. Чому в мене жоден уламок не потрапив, а в Сашу потрапив? Чому когось навіть не зачепило, а хтось отримав важкі поранення або загинув? Хто це вирішує?».
Максим Дондюк працював разом з Олександром Глядєловим декілька днів. Потім Олександра евакуювали з іншими пораненими і Максим залишився сам. «Нам сказали, що ми поїдемо з військовими на одну чи дві доби. Бійці швидко зачистять місто і ми повернемось назад в Курахове. Я взяв із собою лише невеличкий тактичний рюкзак і спальник. Я навіть не брав зарядку для техніки. Зрештою, там все одно не було електрики, — пригадує фотограф. — У нашу школу було багато прильотів, і під час одного з них, коли я біг з камерою, мене притиснули до стінки і об’єктив розсипався. Він був механічний, я його склеїв скотчем і продовжував знімати. Камера розбита, батарейки сіли, пам’яті на флешках майже не залишилось. Кожного вечора я видаляв фотографії і міг знімати декілька кадрів на годину».
Школу в Іловайську, де були українські військові, постійно обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Максим пригадує, як сидів у підвалі школи і думав, витримає вона чи ні. Після першого прицільного обстрілу, військові забрали в жінок мобільні телефони. Бійці зрозуміли, що хтось із жінок точно не на їхньому боці. Після масових обстрілів школи, військові почали розходитись містом і шукати різні помешкання й хати для ночівлі. «Був дуже спекотний серпень і я не мився вже десь тиждень. Військові зробили в полі саморобний душ, до якого доводилося йти під час обстрілів. Ідеш і думаєш, помитись чи не помитись. Було страшно, і коли були прильоти, доводилося з душу відразу бігти до хати», — розповідає Дондюк.
У той час за Іловайськом розгорталася справжня трагедія. Фронт «посипався», підходили російські війська і поступово відрізали можливості для відступу. Водночас Києві готувались до військового параду на честь Дня Незалежності. «Коли у нас з’являвся інтернет, ми з Олександром Глядєловим активно писали у фейсбуку про ситуацію в Іловайську. Ми зрозуміли, що перебуваємо в оточенні, й вирішили надати цій ситуації розголосу. Ми там були єдиними фотографами», — говорить Максим Дондюк.
У Максима вже не працювала камера, сіли батареї, і він не міг продовжувати знімати. 23 серпня військові посадили його в машину і сказали, що вивезуть разом із пораненими. Фотограф пригадує: «До цього з Іловайська виїжджала така сама машина і її рознесли прямим влучанням з танка. У нас забрали зброю, а пораненому бійцю дали пістолет та гранату. У хлопця був перебитий хребет, він лежав, і я просто його підтримував, щоб його не дуже трусило на вибоїнах дороги. Він сказав мені, що ніякого полону не буде — якщо машину захоплять, то він її підірве. Отак ми проривалися десять кілометрів під мінометним обстрілом. Коридор повністю не закрився, і ми проїхали крізь якусь щілину».
Максим Дондюк одразу після повернення пішов провідати в лікарню Олександра Глядєлова. «Коли Сашу поранили, він опинився у машині для евакуації. Потім його перевели в іншу машину. Так сталося, що всі його плівки були складені в один футляр і під час пересадки загубились. До мене потім підійшов військовий і сказав, що знайшов плівки, — пригадує Максим Дондюк. — Коли я виїжджав з Іловайська, окрім своїх матеріалів, віз ще Сашині. Я думав, якщо не виберусь, то не залишиться ніяких фотографій, не буде жодної згадки про те, що відбулося і як воювали хлопці».
Максим провідував Олександра у лікарні в Дніпрі, коли Україна святкувала День Незалежності. «Я прийшов до Саші, приніс йому плівки. Він дуже зрадів і ми вирішили це відзначити. Я вийшов у магазин і почув вибухи — це був святковий феєрверк. Я одразу стрибнув у кущі, ліг на землю. Тиждень під обстрілами вплинув на психіку», — розповідає Максим Дондюк.
«В Іловайську ми потоваришували з хлопцями, оскільки разом жили, весь час спілкувалися. Вони постійно намагались дати нам автомат, щоб ми могли себе захистити. Ми відмовилися й сказали, що в нас є камери. Вони жартували, що ми ще більше їбануті, ніж вони. У наших військових дуже часто був прямий контакт із ворогом, — пригадує Дондюк. — Мені видається, що найважливіші фотографії — це фотографії хлопців, котрі загинули, котрі не вийшли з Іловайська». Максим пригадує бійців з підрозділу розвідників, з якими постійно спілкувався. Вони виїжджали на пожежній машині, яку спалив прямим влучанням постріл із танка. Дуже тяжко тепер дивитися на ці фотографії.
Максим Дондюк розповідає про добровольця із позивним «Франко». Він був із забезпеченої родини, жив в Америці й приїхав, щоб допомагати українським військовим. «Я пам’ятаю, як його поранили, як йому надавали першу допомогу. Він помирав просто на очах, зі стогонами. Він розумів, що помирає. Дуже боляче усвідомлювати, що вже немає людини, з якою ти ще вчора жартував», — говорить Максим. Фотограф додає, що військові не дозволяли знімати своїх вбитих та поранених, тому вони з Олександром Глядєловим допомагали вивантажувати закривавлені тіла загиблих.
Фотографії Максима Дондюка з Іловайська фактично ніде не публікувались. Декілька видань одразу запропонували видати матеріал, утім Максим відмовився. Публікація знімків могла поставити під загрозу життя українських військових, які потрапили в полон. Було лише декілька виставок за кордоном із надрукованими фотографіями. Через дев’ять місяців, коли усіх військових звільнили, публікація знімків у новинних медіа вже не була актуальною.
Сьогодні у вільному доступі є книга про Іловайськ із фотографіями Максима Дондюка, Олександра Глядєлова, Макса Левіна та Маркіяна Лисейка. 29 серпня кожного року фотографи зустрічалися зранку із військовими, а ввечері збиралися своєю компанією. Якось у розмові вирішили, що було б добре зробити книгу про Іловайськ. Перед початком повномасштабної війни Макс Левін отримав бюджет на книгу від Міністерства культури та інформаційної політики України. Книгу потрібно було видати до кінця 2022 року. «На початку грудня я приїхав до Олександра Глядєлова із жорсткими дисками, на яких були фотографії Макса Левіна, Маркіяна Лисейка та мої. Ми довго не могли знайти фотографії Макса, усе ніяк не вдавалось зустрітися з Маркіяном, — розповідає Максим Дондюк. — Я місяць жив у Саші й ми працювали над вибором фотографій, підписами та текстами до книги. Нам поталанило знайти хорошу дизайнерку, яка одразу зрозуміла наш задум, та домовитись із друкарнею». Максим пригадує, що ночував в Олександра в спальнику на підлозі, так само як і у школі в оточеному місті, цілий день дивився фотографії з війни і часто зранку не міг зрозуміти, де він перебуває — у Сашиній квартирі чи знову в Іловайську.
«Ми залишилися живими там, де загинули інші. Ми пам’ятаємо і не можемо дозволити пустити це в забуття», — так звучить епіграф до книжки про Іловайську трагедію. Максим додає: «Ця книга для нас — це пам’ять про всіх, хто загинув в Іловайську, і пам’ять про Макса. Я відкриваю книгу і згадую хлопців, їхні імена та позивні, їхні жарти й усмішки. Важливо, щоб залишилася пам’ять, щоб було місце для розповідей про героїчні вчинки наших українських військових».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
В рамках грантової підтримки документальних фотографів від UAPP ми ділимось документальними проєктами фіналістів, які отримали грантову підтримку в попередньому сезоні. Цього разу ми презентуємо проєкт «Unicorn батальйон» українського документаліста Саші Маслова.
Нагадуємо, що до 28 серпня триває набір кандидатів на менторську та мікрогрантову програму від Української асоціації професійних фотографів, деталі участі читайте за посиланням.
Нижче розповідь ведеться від імені Саші Маслова.
Дощового червневого дня в центрі Києва прапори прайду, України та Європейського Союзу мокли під дощем. Близько 500 людей зібралися на Прайд-марш, що тривав лише годину й охопив приблизно сто метрів. Місто Київ та поліція надали дозвіл на проведення маршу, але обмежили його до півтора міського кварталу, посилаючись на питання безпеки.
Це не був типовий Прайд, який жителі Нью-Йорка, Берліна чи Амстердама очікували побачити на вулицях своїх міст. Перші два ряди учасників параду складалися з військовослужбовців та ветеранів, які тримали плакати із закликами до ЄС та інших партнерів України надати більше зброї. Інші плакати закликали припинити російський геноцид українців, забезпечити системи розмінування та звільнити захисників «Азовсталі» — військовополонених, яких утримують у Росії та піддають тортурам. Лунали гасла за рівність, за законопроєкт про легалізацію цивільних партнерств та захист прав ЛГБТК+-спільноти.
Тепер поруч зі своєю нареченою Діаною Гарасько Марія уособлює стійкість і непокору, пройшовши через шалені випробування на фронті та зіткнувшись із навальною гомофобією.
Марія Воля, 31 рік, і її наречена Діана Гарасько, 25 років, стояли в перших рядах, тримаючись за руки. Для Марії, військовослужбовиці 47-ї бригади, цей момент став довгоочікуваним.
Минулого року, 24 жовтня 2022 року, Марія здалася. Вона говорила телефоном з Діаною й сказала, що вирішила покінчити з життям. Вона планувала зробити це шляхом передозування Гідазепамом, селективним анксіолітичним бензодіазепіном, який зазвичай призначають для лікування тривожності та панічних атак.
Діана й Марія зустрічалися всього кілька тижнів. Пройшло близько трьох місяців з того часу, як Діана, цивільна волонтерка з Білої Церкви, написала Марії в Instagram, відповідаючи на одну з історій з брудних окопів під Бахмутом. «Як ти? Хоча, мабуть, це дурне питання, враховуючи твої обставини», — йшлося в повідомленні. Після кількох тижнів листування в інтернеті Діана приїхала до Краматорська й зробила пропозицію на першому побаченні.
Тепер вона слухала хрипкий голос Марії, яка промовляла своє останнє прощання. Діана в паніці набрала номер командира Марії. На щастя, він відповів на дзвінок. За кілька хвилин медики поспішали до Марії.
Через три тижні після спроби самогубства я вперше зустрів Марію. У кімнаті для відвідувачів у відділенні гострої психіатрії для жінок великого лікарняного комплексу за межами Дніпра вона сиділа за столом із пластиковою скатертиною, одягнена у флісову куртку з райдужним значком, не зовсім розуміючи, як вона тут опинилася.
«У мене більше немає дому, у мене немає жодних прав. За що я борюся?» — запитала вона мене. Її розчарування виникло через відчуття неприйняття і нерозуміння з боку її людей та країни навіть після майже десяти років служби.
Марія пішла доброволицею в армію у 22 роки, коли побачила, як Росія захоплює Крим і розпалює війну на Сході України. Її рідне місто Маріуполь було ненадовго захоплене проросійськими сепаратистами, і його звільнення стало однією з важливих перемог українців улітку 2014 року. Після підписання контракту вона швидко помітила ознаки сексизму серед солдатів навколо неї. Чула фрази на кшталт «війна — не місце для жінки» і бачила, як чоловіків-солдатів командири сприймали з більшою довірою та повагою.
Дівчина хотіла довести свою спроможність. Повна ідеалізму, Марія боролася за право бути направленою на фронт. Зрештою її відправили до Пісків як радіоспеціалістку у складі 56-ї бригади, де відбувалися одні з найзапекліших боїв за Донецький аеропорт.
Після активної служби вона залишилася в армії й була дислокована у своєму рідному місті в складі 56-ї бригади до зими 2022 року. Саме тоді Маріуполь став місцем жорстокого протистояння між оточеними українськими військами та масивною, панівною силою загарбницької російської армії. Після важких втрат її підрозділ разом із військовими з 36-ї морської бригади та 1-го морського батальйону забарикадувався на заводі «Ілліча». Вони намагалися прорвати оточення і покинути місто. Перша спроба з використанням бронетехніки провалилась. Друга спроба, цього разу пішки, вдалася. Вони змогли обійти російські патрулі та блокпости непоміченими й неушкодженими і вибратися з обложеного міста незадовго після півночі 12 березня.
Їх було 45 солдатів, які мовчки йшли посеред ночі. Попереду був важкий шлях через ліси й степи Донецької області, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Без мобільного зв’язку, з обмеженими запасами і без інформації про те, де саме знаходиться лінія фронту, вони рухалися крізь крижану пітьму.
Група ночувала в покинутих будинках, полювала на зайців і готувала курей, яких крали з безлюдних ферм. Вони розділилися на три групи по п’ятнадцять осіб, щоб уникнути виявлення, — одну групу пізніше захопили росіяни. А групу Марії російські солдати помітили на восьмий день їхнього маршу, коли вони намагалися перетнути річку поблизу села Старомайорське, за кілька кілометрів від підконтрольних Україні територій на той час. Відбулася перестрілка, і Марія отримала поранення в ліву руку. Але переправа через річку вдалася. Через п’ять годин після бою вони дісталися Великої Новосілки та українського блокпоста.
На межі непритомності з накладеним джгутом на руці Марію доставили до лікарні. 21 березня дівчина сиділа на лікарняному ліжку, її знімала на відео подруга Настя: Марія усміхалася й казала, що не може дочекатися поїхати в Дніпро і замовити їжу на виніс у McDonald's.
Але McDonald's у Дніпрі був закритий, як і більшість інших закладів. Країна боролася з масштабним вторгненням сусідньої держави, яка жадала захоплення територій, а постійно змінювана лінія фронту горіла. Україні потрібні були її солдати, і Марію знову відправили на передову, цього разу під Бахмут у Донецькій області.
Попередній досвід змусив Марію переосмислити багато речей, і вона вирішила відкрито говорити про свою сексуальність. Її поранення та усвідомлення того, наскільки все навколо неї крихке, змусили її більше не зважати на думку інших людей.
Марія зізналася у своїй гомосексуальності перед побратимами, а потім почала публічно розповідати про свій досвід, як бути квір-персоною в армії. Її пости в соціальних мережах про життя в окопах під Бахмутом привернули увагу як прихильників, так і критиків.
Гомофобні коментарі й повідомлення накопичувалися і настільки переповнювали її, що призводили до депресії. Вразливість дівчини через нещодавній досвід у Маріуполі, камінг-аут і повернення на фронт підштовхнули її до спроби самогубства. «Я більше не могла з цим справлятися. Навіть не хотіла намагатися...» — сказала вона.
Отримавши підтримку Діани, Марія потроху одужала і нещодавно перевелася до 47-ї бригади. Тепер вона служить на східному фронті, але взяла відпустку, щоб відвідати Київський Прайд. За день до маршу Прайду в Києві вона зустріла групу молодих людей, здебільшого підлітків, які тримали плакати на підтримку «традиційних цінностей», і почала з ними в дискусію, знімаючи себе на відео. Наступного дня під час Прайду вона тримала за руку свою наречену, не зважаючи на всіх, хто не схвалював її спосіб любити когось.
Коли промови завершились, а прапори й плакати згорнули, натовп почав розходитися. Не більше ніж за п’ять кварталів, на вулиці Хрещатик, кілька сотень людей — переважно молоді чоловіки в чорних футболках і худі — виходили з іншого зібрання на підтримку «традиційних цінностей». Дізнавшись про місце проведення Прайду, вони бігли й намагались прорватися до учасників Прайду, зіштовхуючись із поліцією. Цим молодикам було байдуже, що вони збираються битися з людьми, які активно захищають свою країну.
До війни більшість українців загалом мала несхвальні погляди на гомосексуальні союзи, але опитування показують, що громадська думка значно змінилася під час повномасштабного вторгнення. Останнє опитування, проведене Національним демократичним інститутом і опубліковане в лютому 2024 року, показало, що понад 70 відсотків позитивно відповіли на запитання: «Чи повинні ЛГБТК+-люди мати ті самі права, що й інші?». У 2019 році цей показник був нижчим за 30%.
Однак українське законодавство значно відстає. Незважаючи на багаторічну кампанію різних правозахисних та ЛГБТК+-організацій, а також на тиск з боку ЄС, Верховна Рада України досі не ухвалила закони про злочини на ґрунті ненависті, які включають акти проти геїв чи трансгендерних людей. Окрім того, жоден гомосексуальний союз не визнається законом, а Конституція України визначає шлюб як союз чоловіка та жінки.
Інна Совсун, 39-річна народна депутатка України від партії «Голос», намагається розв'язати найнагальнішу проблему для гомосексуальних пар під час війни, особливо тих, хто служить, — ухвалити закон, який надасть їм ті самі права, які, за українськими законами, мала б традиційно одружена пара. Одна з найнагальніших потреб ЛГБТК+-військовослужбовців у воєнний час в Україні — базове юридичне визнання їхніх партнерів або подружжя як членів сім’ї.
Наразі гомосексуальна пара, або будь-яка інша не гетеросексуальна пара, не має жодних юридичних прав як одиниця. Для військових сімей це має особливе значення у випадках смерті, зникнення безвісти, потрапляння в полон або серйозного поранення. Ваш партнер, з точки зору закону, для вас є чужою людиною, і отже, не може приймати юридичні, медичні, посмертні чи інші рішення, які в момент кризи мав би гетеросексуальний партнер.
Законопроєкт під номером 9103 був зареєстрований у Верховній Раді України у березні 2023 року, але досі не дійшов до голосування у залі парламенту. Він пройшов кілька важливих етапів, отримавши схвалення міністра юстиції та Міністерства оборони. Однак через півтора року з моменту реєстрації досі не зрозуміло, коли цей законопроєкт буде винесено на голосування, якщо взагалі буде. Наразі він, здається, безнадійно застряг у Комітеті Верховної Ради з питань правової політики, який повинен дати законопроєкту юридичну оцінку та вирішити, чи передавати його до парламенту, іншого комітету, чи взагалі відхилити.
Інна Совсун написала цей законопроєкт спільно з юристкою Марією Клюс, чий близький друг Петро Жируха є бісексуалом і служить в українській армії. Петро входить до невеликої групи українських військовослужбовців, які відкрито і публічно заявляють про свою сексуальну орієнтацію.
Петро, 28-річний музикант із класичною освітою, ніколи не уявляв, що опиниться в армії. Однак він відчув необхідність захищати свою батьківщину від російської агресії й добровільно записався до лав в ЗСУ після початку вторгнення.
Спочатку його сексуальна орієнтація не викликала проблем, але з появою гомофобних жартів Петро відчув, що йому потрібно адаптувати свою поведінку, щоб вписатися в нове оточення. Він сміявся з жартів і намагався бути частиною колективу. Якось командир сказав, що сподівається, що в його підрозділі немає «таких людей». Петрові стало недобре. Іншим разом один із солдатів його підрозділу сказав, що він би «вбив педераста», якби побачив такого.
Батьки Петра не знали про його сексуальну орієнтацію, як і його товариші по службі. Але в якийсь момент молодий чоловік втомився приховувати цю частину своєї ідентичності й наважився на камінг-аут. «Я обрав цю гетеро-маску і змушений був змінити свою мову, поведінку... Я більше не хотів цього робити», — каже він. У червні 2022 року, після чотирьох місяців служби, Петро зізнався людям зі свого підрозділу. Реакція була погана. Були погляди й перешіптування. Солдати не хотіли стояти з ним у черзі на душ чи сидіти поруч. Але поступово, розмова за розмовою, все змінилося. Той солдат, який казав, що «вбив би педераста», якби побачив, після зустрічі з Петром сказав, що тепер не зробив би цього. Він пояснив, що раніше ніколи не зустрічав гея.
Марія Клюс, подруга Петра й заступниця Інни Совсун, хвилювалася за нього. Петро думав, що подруга втратила сон через його камінг-аут. А одного дня Марія зателефонувала Петрові й розповіла про законопроєкт, над яким вони з Інною працюють. Хлопець був шокований. Він не міг повірити, що хтось готовий робити таку титанічну роботу, щоб захистити його та інших представників ЛГБТІК+. Хоча законопроєкт охоплює широкий спектр і приносить користь будь-якому цивільному партнерству, він сприйняв цей жест дуже особисто й захотів підтримати його, як тільки зможе.
На той момент про його сексуальну орієнтацію знали лише його товариші по службі, і спочатку Петро планував це так і лишити. Але після телефонної розмови з Марією він вирішив ініціювати державну петицію на підтримку законопроєкту. Це означало поставити своє ім’я на документі, який розкриє його сексуальну орієнтацію всім. «Якщо не зараз, то коли?» — запитав він себе.
Однак батькам Петро так і не розповів. Розуміючи, який вплив і публічність цей жест може мати, він знав, що його ім’я стане відомим, і не хотів, щоб батьки дізналися про це з новин. Петро зателефонував батькові й попросив увімкнути гучний зв’язок. Після короткого обміну новинами він сказав: «Мені треба розповісти вам щось дуже важливе», і зробив паузу, перш ніж сказати, що йому подобаються як чоловіки, так і жінки. Мама одразу закричала: «Петре, Боже мій, я думала, хтось помер!». А батько спокійно сказав, що завжди потисне йому руку, незалежно від того, хто йому подобається.
Серце Петра піднялося. Все його доросле життя він боявся цього моменту, і ось він настав — величезний камінь упав йому з душі.
За допомогою Неурядової громадської організації він створив петицію на підтримку законопроєкту №9103 і зареєстрував її на сайті Президента. Такі петиції не мають юридичних наслідків, але вони мають на меті продемонструвати підтримку з боку громадськості. Після того як петиція набирає 25000 підписів, вона потрапляє на стіл президента, який пише свої рекомендації та коментарі. Коли петиція з’явилась в інтернеті, почалася соціальна медіаістерія. Телефон Петра почав світитися кожні кілька хвилин — десятки повідомлень і дзвінків зі словами підтримки, вдячності та іноді недовіри. Тепер Петро зробив камінг-аут на всю країну.
«Я був вільним», — пригадує той час Петро. Солдат, який хотів «убити педераста», сказав, що підпише петицію.
Представники армії намагаються уникати теми прав ЛГБТК+, ніби це інфекційне захворювання, і коли обставини вимагають розв'язання будь-яких питань щодо геїв або трансгендерних військовослужбовців, Міністерство оборони та представники армії зазвичай намагаються все заперечувати. У примітці про не підтримку законопроєкту №9103, яку Міністерство оборони опублікувало незабаром після його запровадження, спочатку зазначалося, що «інформація про тисячі військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити свої стосунки з одностатевими партнерами, викладена в пояснювальній записці до проєкту закону, потребує додаткового вивчення через відсутність відповідних даних у Міністерстві оборони України».
У ході цього додаткового вивчення, яке багато ЛГБТК+-активістів назвали незграбним і жахливим, Міністерство оборони вирішило провести дослідження, опитавши деяких військовослужбовців, фактично запитуючи: «Ви гей?».
«Анкета для вивчення питань сексуальної орієнтації, необхідності реєстрації цивільних партнерств і питань у цій конкретній сфері» — друкована форма, що містить сім запитань про гендерну дискримінацію в підрозділі, де служить респондент; сексуальні переваги у виборі партнера; і питання про те, чи потенційно зіткнеться респондент, який перебуває у стосунках з особою своєї статі, з «проблемами» зі спадщиною, якщо його поранять, уб'ють або оголосять зниклим безвісти.
Максим був одним із військовослужбовців, які отримали цю анкету. З того, як він описав процес анкетування, постає картина відсутності освіти, емпатії та елементарної скромності в людей, які це анкетування проводили.
Максим, не відкритий гей у лавах Повітряних сил України, розповідає, як одного ранку старший офіцер у його підрозділі роздав анкету без будь-яких пояснень. Атмосфера була така, що з’явились образливі жарти на адресу гомосексуалів. Декілька авіаторів відмовились заповнювати анкету. Пізніше Максим побачив одну анкету, що лежала на столі, у ній великими буквами було написано «Я НЕ ПЕДИК». Офіцер повернувся пізніше, щоб зібрати анкети, іноді він заглядав у ці анкети, беручи їх у пілотів. «Це було знущання з анонімності», — згадує Максим. Пізніше той самий офіцер повернувся з кількома додатковими анкетами, стверджуючи, що їх треба заповнити для виконання норми. Кількох авіаторів саме не було — отримали поранення чи пішли у відпустку — а командування вимагало точну кількість анкет. «Хто хоче допомогти з тестом на гомосексуалізм?» — запитав офіцер.
Неясно, якою була подальша доля цього опитування та чи призвело воно до якихось результатів. Орган, відповідальний за питання рівності в Збройних силах України, — Департамент гуманітарної підтримки Міністерства оборони України — не відповів на численні спроби зв’язатися з ними щодо цієї статті. Після спілкування з чотирма співробітниками МО, жоден з яких не захотів говорити відкрито, і після перегляду документів Міністерства онлайн я не знайшов жодної офіційної програми, присвяченої боротьбі з дискримінацією ЛГБТК+-персоналу чи освіті військовослужбовців з питань ЛГБТК+. Міністерство оборони має гарячу лінію для сексуального насильства і насильства загалом, а також механізми для його розгляду.
Відкритий гей-співробітник Міністерства оборони, який також не захотів говорити відкрито, сказав, що особи, відповідальні за питання рівності та гендеру, часто не мають базових знань про все, що виходить за межі інструкцій Міністерства.
Водночас ця ж людина сказала мені, що вони розуміють — є набагато нагальніші питання для країни в умовах війни, і якщо проблема для Збройних сил не досить критична і не потребує термінового вирішення, її часто відсувають на задній план.
Питання щодо ЛГБТК+-спільноти в Україні вже створювали певні проблеми для чинного уряду. Недавнє рішення Європейського суду з прав людини стосувалося двох українців, Андрія Маймулахіна та Андрія Марківа, які стверджували, що український уряд відмовив їм у таких же правах, як і гетеросексуальним парам. Пара спільно проживає з 2010 року, але не змогла зареєструватися як домогосподарство. Згідно з їхнім поданням, вони намагалися зареєструватися як подружжя сім разів, але всі заявки були відхилені. Після російського вторгнення в лютому 2022 року пан Маймулахін приєднався до Національної гвардії й прослужив рік, перш ніж звільнився через проблеми зі здоров’ям.
Український суддя в Європейському суді Микола Гнатовський проголосував на користь позивачів. На своє виправдання український уряд використав законопроєкт №9103, стверджуючи, що Україна вже імплементує необхідні закони для захисту одностатевих пар. Однак суд відхилив цей аргумент, зазначивши, що законопроєкт ще не став законом. Рішення Європейського суду тепер є серйозною проблемою для українського уряду. Окрім відшкодування, яке вони мають виплатити парі, це тепер серйозний виклик на шляху до бажаного членства в ЄС.
Але від брюссельських судів до київських урядових коридорів і до брудних окопів під Авдіївкою пролягла велика відстань. Поки законодавці, генерали та судді зважують, ЛГБТК+-українці, які служать, стикаються не лише з відсутністю визнання з боку закону, а й із серйозною дискримінацією. Їхні історії й особисті страждання часто зникають у безодні нескінченних смертей і руйнувань, що стрясають країну кожен день. «Це не на часі», — звучить у коментарях соціальних мереж від критиків. «Це не на часі», — повторюють законодавці в Комітеті з правової політики, згідно з протоколами останніх засідань щодо законопроєкту №9103 у липні 2024 року. Попри те, що законопроєкт перебуває на розгляді понад рік, він досі не був проголосований.
Але для таких людей особисті травми відсутності визнання чи поваги до їхньої особистості надзвичайно актуальні. До того ж ці питання присутні постійно.
Геннадій Апрозимов, 25-річний бісексуальний білорус і солдат Міжнародного легіону, перетнув український кордон теплої липневої ночі 2020 року. Він мав документи, що свідчили про в’їзд до країни для медичної процедури. Упакувавши невелику кількість речей — капці, шампунь та кілька пар білизни — він взяв з собою лише один рюкзак.
П’ять днів тому, коли Геннадій був вдома у Мінську, йому подзвонили з найближчого поліцейського відділку і попросили з’явитися на «дружню розмову». Він знав, що це означає. Декілька його друзів, які ходили на такі розмови, отримали погрози ув’язнення, якщо продовжать будь-яку «рецидивістську» діяльність, а декого вже ув’язнили.
Білоруська влада посилювала тиск на будь-яку форму опозиції після тривалих антиурядових протестів у країні цього літа, одного за одним кидаючи активістів за ґрати. Журналістів, студентів, лікарів та професорів коледжів затримували у їхніх квартирах або на вулиці, починаючи з тих, хто був найбільш помітним.
Геннадій був активним учасником протестів, і в кількох публікаціях у соціальних мережах він зазначався як організатор; хлопець знав, яку роль для нього вже підготувала білоруська влада. Тому зібрав сумку і з допомогою BYSOL, організації, яка допомагала білоруським дисидентам виїхати з країни, вирушив до Києва.
Нова домівка підійшла Геннадію. Через кілька місяців він перестав лякатися чорних вантажівок і людей у поліцейській формі. Він знайшов місце для проживання і продовжив свою активістську діяльність із Києва. Хлопець оточив себе людьми з діаспори, яка значно зросла після нової хвилі репресій у Білорусі. «Я продовжував боротися за Білорусь», — говорить він про той період у Києві.
Але Геннадій не планував боротися за Україну. Український уряд продовжував загравання з диктатурою Лукашенка, і хоча багато білоруських емігрантів опинилися в Києві, шукаючи захисту від режиму, тут не було безпечно. Безвізовий режим і м’яка безпека дозволили російським та білоруським розвідслужбам практично безперешкодно діяти в Києві. У серпні 2021 року один з найактивніших білоруських активістів, Віталій Шишов, був знайдений повішеним у лісі неподалік від свого дому. Смерть була класифікована як вбивство, і злочин досі не розкрили. У 2022 році Денис Стаджі, білоруський журналіст, критично налаштований до білоруського режиму, який жив в Україні з 2018 року, був побитий, катований і накачаний наркотиками впродовж кількох днів у власній квартирі в Києві. Коли Денис перестав відповідати на дзвінки дружини, вона приїхала до Києва з їхнього сімейного укриття на заході України й знайшла його непритомного, зв’язаного та загорнутого в пластикові пакети, за крок від смерті. Їхню квартиру перевернули догори дриґом, а електронні носії інформації вкрали. Підозра впала на білоруських агентів, але українська поліція не арештувала нікого у зв’язку з нападом і катуванням.
Геннадій бачив війну в Україні як початок визволення Білорусі. У березні 2023 року він записався до Міжнародного легіону, частково мотивований думкою про те, що він здобуде досвід для продовження боротьби за визволення Білорусі від диктатури, коли настане час. Після трьох місяців підготовки його направили на північний кордон з Росією, а потім він приєднався до боротьби на Східному фронті.
Геннадій був відкритим з людьми щодо своєї сексуальної орієнтації. Це викликало проблеми в минулому — особливо конфлікти з його релігійною родиною. Але в структурі армії він відчував, що небезпечно відкрито говорити про цей бік свого життя. Склад Міжнародного легіону — це здебільшого іноземні добровольці, в основному американці і європейці, які в середньому мають прогресивніші погляди, з українськими командирами, які значно консервативніші і, за словами Геннадія, іноді відкрито гомофобні. «Я намагаюся уникати цієї теми взагалі, — розповів мені хлопець, — я не хочу бути застреленим у спину».
Це здається надто драматичним страхом, але в середовищі, яке звикло до насильства і де гомофобія — поширене явище, бути геєм справжня загроза. У війні ти покладаєшся на людину поруч для свого добробуту і часто для збереження власного життя.
Отже, крім бути мужнім і подавати приклад, для військовослужбовця, відкритого щодо своєї сексуальної орієнтації, це часто означає носити мішень на спині.
Коли Геннадія перевели на новий пост у грудні 2023 року, новий заступник командира батальйону помітив на його формі нашивку з єдинорогом — символікою об'єднання «Українські ЛГБТ+-військові за рівні права», і запитав його: «Що це за фігня в тебе на одязі?»
Геннадій утримався від коментарів. Його життя залежало від рішень, які цей командир прийме в майбутньому.
Нашивки з єдинорогом стали об’єднавчим символом та ідентифікаційною ознакою ЛГБТ+-спільноти серед військовослужбовців Збройних сил України. Їх зробило об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права" — громадська організація, яка бореться за права квір-членів Збройних сил України, як відкритих, так і прихованих. Вона налічує близько 400 членів, з яких менше чверті є відкритими. Віктор Пилипенко, засновник організації та перший відкритий гей в українській армії, — на передовій захисту тих, хто вирішив відкритися, і тих, хто ще не готовий це зробити.
Ці нашивки не несуть жодного специфічного значення, крім того, що свідчать про відкритість щодо своєї сексуальної орієнтації. Однак вони відкривають двері як для союзників, так і для гомофобів. Носячи такі нашивки на формі, ці солдати приймають певний рівень ризику стати мішенню.
«Я знаю, що в армії є геї, які не зацікавлені в приєднанні до нашої групи, можливо, тому що не знають про нас або не хочуть потенційної небажаної публічності», — каже Віктор. Бувши відвертим сам, він отримав численні публічні атаки, переважно від представників консервативних груп, правих організацій, коментаторів, а також членів духовенства.
Найновішим скандалом стало відкликання нагороди, яку Українська православна церква вручила кільком членам підрозділу Віктора з 72-ї механізованої бригади за «самопожертву і любов до України», а потім відкликала медаль, заявивши, що Філарет «не знав про гріховні тенденції» одного з лауреатів. Потім було зазначено, що «Патріарх Філарет і Українська православна церква без винятку займають принципову негативну позицію щодо гріха Содому і засуджують пропаганду так званих одностатевих шлюбів». Після цього ганебного повороту з медаллю кілька членів 72-ї бригади повернули нагороду, більшість з різкою публічною критикою церкви.
Це не перший і, ймовірно, не останній випадок непорозумінь і напруги через розділення в українському суспільстві з питань ЛГБТК+. Віктор став мішенню не тільки для критиків всередині країни, але й для російської пропаганди, яка має звичку зображати гомосексуальність як один з отруйних плодів зловісного Західного світу.
Влітку 2021 року, навіть до початку повномасштабного вторгнення в Україну, риторика Ольги Скабєєвої, російської пропагандистки й коментаторки на російському ТБ, справила особливе враження, коли вона оголосила у своїй програмі, що «Президент Володимир Зеленський, за порадою американського лідера Джо Байдена, відправляє “колони українських гомосексуалістів на Донбас”». Це було засновано на ранішій заяві на фейсбук-сторінці об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права", де говорилось: «Ми запрошуємо мотивованих ЛГБТК+-людей, військовослужбовців, спеціалістів, а також людей, дружніх до ЛГБТК+-спільноти, які хочуть підписати контракт з одним з мотострілецьких підрозділів Збройних сил».
Оголошення одразу було підхоплене правими й консервативними силами в Україні та в підсумку потрапило на російське телебачення. Так виникла абсолютно вигадана історія про «Батальйон єдинорогів».
Віктор знову був жорстко розкритикований в Україні як «агент Кремля», що одночасно підливало масла у вогонь безперервної пропагандистської машини Москви. Ні «Батальйон єдинорогів», ні рота, дружня до ЛГБТ, так і не були створені, але Віктор продовжував свою боротьбу. Він згадує слова одного командира, з яким служив, який сказав йому: «Якщо гомосексуали створять свою частину і назвуть її батальйоном єдинорогів, то я їх прийму». У відповідь на критику і вигадки був створений логотип ЛГБТ-військових (LGBT Military), що зображає єдинорога.
Боротьба Віктора є частиною боротьби інших членів спілки. Одним з найяскравіших став випадок колишнього матроса Павла Лагойди.
Павлові 23 роки, і зараз він живе в Києві. Хлопець — один з найактивніших членів Спілки ЛГБТ-військових, але, як і Віктора, його переслідували і піддавали репресіям за свою відкритість. Так само як і Віктор, він страждав через своє бажання бути відкритим.
Після того як його мати виключила Павла з родини через його камінг-аут, хлопець вступив до Військово-морських сил. Це сталося у вересні 2021 року, коли йому було лише 19. Велика війна нависла над Україною. Через кілька місяців, коли ракети сипались на міста і села по всій країні, мати зателефонувала Павлові: «Я приймаю тебе таким, яким ти є, — сказала вона плачучи, — просто повернись додому живим». Павло дивувався, чому саме війна і його служба змусили матір оцінити його і прийняти його, але тепер Павло мусив йти на війну.
За словами Павла, проблеми з його командиром, лейтенантом-майором Леонідом Бондаренком, почалися незабаром після того, як той дізнався про сексуальну орієнтацію хлопця. Павло розповів, що його викрили інші матроси в його каюті, коли він залишив телефон розблокованим і відкритим на листування з колишнім. Повернувшись до каюти, хлопець побачив своїх товаришів по службі, вони сміялися. «Так ти, блін, п**ар?» — усміхнувся один з них до Павла.
Незабаром про це дізналися всі, включаючи його безпосередніх керівників. Лейтенант Бондаренко не тільки дозволяв іншим солдатам бити Павла, але й сам став кривдником. Спочатку це було у вигляді насмішок про його сексуальність і вербального домагання, але згодом це переросло в фізичне насильство.
Перше побиття сталося під час нічного чергування весною 2022 року, коли лейтенант Бондаренко підійшов до Павла й усно відчитав його за те, що він дивився на телефон. Павло розповідає, що між ними зав'язалася сварка, лейтенант Бондаренко повалив його на підлогу і побив. Друге побиття сталося пізніше, у листопаді, на очах у свідків — цього разу через сварку щодо найкращого способу розвантаження вантажівки. Командування Бондаренка не змогло ігнорувати це і перевело Павла, але не покарало Бондаренка.
Листування між Павлом і його командиром нестабільна. Пан Бондаренко називає Павла «соціопатом» і говорить, що його слід вивчати для медичних журналів через його «хворобу». Павло відповідає ненормативною лексикою й погрозами подати до суду на нього і на частину. Потім розмова переходить у рівний тон в обговоренні звітів і питання про переведення й демобілізацію. Без відповіді лишаються повідомлення і дзвінки спочатку з боку Павла, потім з боку пана Бондаренка.
Судячи з телефонних і паперових розмов між ними, здається, що пан Бондаренко не хоче, щоб Павло кудись переходив, і насолоджується своєю владою над підлеглим, завдаючи йому регулярних витончених тортур. Він посилає його на безглузді завдання, на різні медичні та психологічні обстеження, але не дозволяє йому перевестися або змінити контракт. Павло говорить, що його направили на дві психіатричні експертизи, де лікарі без обстеження встановили діагноз, який класифікував його як «непридатного до активної служби». Лейтенант Бондаренко каже, що психіатричні оцінки це не його ініціатива, вони були проведені незалежно, оскільки матрос Лагойда намагався перевестися на контрактну службу і змінити підрозділ.
Павло пізніше подав апеляцію через Міністерство оборони і його направили на обстеження в Київ, де рішення скасували й визнали хлопця здоровим і придатним до активної служби. Адвокат Павла підтверджує його розповідь.
Лейтенант Бондаренко стверджує, що ніколи не бачив остаточного діагнозу психіатричної оцінки, яку Павло отримав після апеляції, хоча в приватному листуванні з Павлом він визнає, що бачив результати, одночасно звинувачуючи Павла в тому, що вони підроблені.
Лейтенант Бондаренко також сказав мені, що моряк Лагойда був поганим і непокірним солдатом, і його били не за те, що він був геєм, а за загальне ставлення та поведінку. Лейтенант також звинуватив підлеглого у сексі за гроші з іншими моряками. Сам не заперечував, що бив його.
Навесні 2024 року президент Зеленський підписав закон, що дозволяє демобілізацію всіх призовників, які почали обов'язкову службу до лютого 2024 року. Павло в цей час безрезультатно намагався змінити частину. Він скористався можливістю й подав документи на звільнення. Через місяць, покидаючи свою базу, він показав середній палець. Він звільнився від тирана.
Булінг, переслідування та навіть фізичне насильство не рідкість в армії. У багатьох випадках доля вразливої людини під чиїмось командуванням залежить від того, як командир справляється з ситуацією. За відсутності освіти з теми LGBTQ+ серед рядового складу Збройних сил України, часто все зводиться до того, чи дозволить командир зловживання, або, як у випадку Павла, сам буде їх чинити.
Але так буває не завжди.
Олександр Жуган, 39 років, та Антоніна Романова, 38 років, зустрілися в ясний і теплий вересневий день 2014 року. Один з тих осінніх днів, коли ще намагаєшся зловити останні відтінки зникомого літа. Це була інша ера в Україні. Про це свідчило те, що вони познайомилися через російський сайт знайомств, який все ще був доволі популярний в Україні, навіть коли Крим був анексований, і вже розпочалася війна на Сході України.
Антоніна нещодавно переїхала до Києва з Криму, де після активної участі у проукраїнських протестах потрапила до списків для арешту. Один з її друзів-активістів, Олег Сенцов, порадив їй покинути півострів. Вона це зробила, в той час, як Олег залишився, а пізніше був арештований і ув'язнений на п'ять років за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі.
Олександр не був у святковому настрої того вечора. Він повертався із зустрічі, на якій розраджував друга, бо його дитині діагностували складну форму аутизму. Антоніна була одягнена в старомодну в'язанку куртку поверх светра. Олександр подумав, що вона має смішний вигляд. Вони прогулювалися з великими стаканами з їжею на виніс, пили лате і говорили. Як з'ясувалося, у них дещо спільне: діти з інвалідністю, їхня байдужість до розбитої інфраструктури Києва та любов до театру і мистецтва. Вони розмовляли про складне дитинство Антоніни, численні операції, які вона пройшла в дитинстві, та її шлях з втраченого дому в Криму до столиці. Вони сиділи біля групи підлітків, захоплюючись їхньою музикою з переносного динаміка. Вони сіли на останнє метро додому.
Через десять років Антоніна й Олександр ділять кімнату в занедбаному будинку за кілька кілометрів від активного фронту. Це була довга подорож від їхнього першого побачення в той теплий київський вечір. За їхніми плечима — експериментальна театральна трупа, яку вони започаткували, п'єси й вистави, які вони ставили разом і окремо, нескінченні вечірки та довгі ночі після прем'єр. Їхнє життя було насиченим: викладання, виступи, кохання. Вони отримали маленьку квартиру разом і були щасливі.
З цієї квартири вони дзвонили своїм акторам, щоб скасувати виставу 24 лютого взимку 2022 року.
Велика війна прийшла у їхнє життя. Тієї ночі Антоніна спитала: «Приєднаємося?» і Олександр неохоче погодився. Наступного дня вони підписували свої імена в листах волонтерів у місцевій територіальній обороні. Там були чоловіки й жінки різного віку — деякі виглядали так, ніби прийшли прямо з роботи; хтось приніс свої речі в валізі, кремезний чоловік у капелюсі ковбоя, а один хлопець приніс мисливську рушницю.
Дивлячись на цю різнорідну публіку, Олександр подумав: «Якщо вони можуть це зробити, ми теж можемо».
Страх не бути зрозумілим, безумовно, був. «Я думав: будуть ці бойові м'ясники, а я — маленький театральний викладач» — говорить Олександр. Але на їхнє здивування, їхній статус як квір-пари був сприйнятий з розумінням. Вони були відкритими з початку їхньої служби, і чутки поширилися. До того часу, коли їх відправили на південь після кампанії в Києві, їхні командири й товариші по службі вже знали, що «ці геї» служать з ними.
Наприкінці травня 2022 року їхню роту відправили до Миколаєва. Антоніна з Олександром відзвітували на ранковій лінійці, де представився новий старший сержант. «Я знаю, що серед ваших є геї», — рикнув він. Серце Антоніни впало. «Мене не хвилює! Якщо ви хороші солдати, проблем не буде». Він додав: «Я не потерплю жодної дискримінації».
Без офіційної політики щодо одностатевих пар з боку Міністерства оборони такі питання залишаються на розсуд командирів нижчого рангу. Деякі, як той старший сержант, розглядають це як потенційну проблему серед свого складу і ставлять все на свої місця з самого початку, але найчастіше це лягає на плечі таких людей, як Олександр та Антоніна, щоб навчити своїх товаришів по службі питанням ЛГБТК+.
«Це не наша робота навчати їх», — каже Олександр. Але коли він починає говорити про ЛГБТК+-спільноту в інтернеті, то стикається з критикою, часто від військових, що він використовує свою форму для пропаганди ЛГБТК+цінностей. І це його дратує. «Я б мав набагато ширшу платформу десь ще, щоб боротися за рівні права, — зазначає Олександр, — а моя мета в армії така ж, як і в усіх інших тут: виграти цю війну».
Таким чином, кожен індивідуальний досвід є відмінним і залежить від освіти та упереджень командира. Антоніні й Олександру пощастило на кожному етапі їхньої служби. У червні 2022 року їм представили нового командира, який спитав Антоніну, які займенники йому слід використовувати при зверненні до неї. «Це було його перше питання до мене, — згадує Антоніна, — я була вражена».
Антоніна є небінарною особою, яка використовує займенники «вона/її». Вона та Олександр надзвичайно близькі, хоча вони припинили стосунки приблизно рік тому. «Ми були разом 10 років, пройшли через вогонь і воду, — говорить Антоніна. — Я впевнена, що ніколи не матиму більш тісного зв'язку з кимось іншим у цьому житті».
Вони сидять разом у тьмяному приміщенні так, як сиділи десять років тому на холодному асфальті, слухаючи, як підлітки грають музику, з лате у паперових стаканчиках на тому теплому київському вечорі. Активний фронт, де вони були кілька годин тому, знаходиться всього за коротку поїздку від них. Вони повторять цю поїздку незабаром після мого від'їзду, не як пара, закохані або старі друзі, а як два військовослужбовці Збройних Сил України, що вирушають на чергове завдання, борючись за свою країну і за своє право бути такими, якими вони є, для себе та для майбутніх поколінь. Попри труднощі, які вони пережили, їхня любов допомагає їм триматися. Вона бореться за них так, як вони борються за свою країну.
Любов також підтримувала Анну Кажан протягом всього її життя. Анна медикиня у 47-й бригаді і людина, яка більшу частину життя йшла всупереч загальній течії. Її позивний Кажан не просто так. Їй подобається як звучить цей позивний, ба більше — подобаються самі кажани. Анні зараз 31 рік, і вона вивчає нічних крилатих створінь зі своїх ранніх 20 — здобула диплом бакалавра з молекулярної біології та біотехнології й закінчила магістратуру з вертебральної зоології. Вона була на 4-му семестрі в Генті, Бельгія, вивчала тропічну біорізноманітність та екосистеми, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ця подія змусила її повернутися в Україну і вступити до армії, про що вона ніколи б не подумала раніше.
Якби у словнику була ілюстрація для лівого активіста в Україні, то це, мабуть, була б саме Анна. З підліткового віку вона активно долучалась до лівого руху рідного Харкова. Брала участь в організації анархістського сквоту (який також допомагав розміщувати активістів ЛГБТК+, а також переміщених осіб з анексованого Криму та східних регіонів України у 2014 році), була співзасновницею Харківського Прайду, організації, що захищає права ЛГБТК+ в Україні, та брала участь в організації першого Прайду в Харкові у 2019 році.
Той перший Прайд був переломним моментом у її житті. На площі Свободи в центрі Харкова вона стояла серед близько 2000 інших активістів, які прийшли підтримати захід. Навколо них були поліцейські у щитах і ряд вантажівок, які відокремлювали їх від іншої групи людей — правих активістів з різних організацій, включаючи Freikorps, «Національний корпус» і «Традицію та порядок». «Кожен Прайд ці праві хлопці використовують як тренувальний захід, — говорить Анна з часткою чорного гумору. — Вони збираються разом, зустрічаються, розважаються і показують, на що здатні».
І того дня вони були здатні на багато насильства. Вони вступили в сутички з поліцією та активістами ЛГБТК+, один підліток отримав важкі ушкодження в сусідньому парку, і кілька людей були заарештовані. Це зробило хвилі в українських медіа, посольство США в Україні видало заяву-засудження, а Amnesty International написала публічну заяву.
Через чотири роки, коли Анна вже була в 47-й бригаді, вона зустріла Костю, який служив у її медичному підрозділі. Костя також був на площі Свободи у 2019 році, тільки він був на іншому боці барикад. Захоплений правими поглядами, він був частиною Freikorps — праворадикальної групи, яка того дня воювала з поліцією і полювала на учасників параду. Костя й Анна розмовляли, намагаючись зберігати безпечну відстань. Ці розмови стали регулярними. Костя був інтелектуалом, який писав вірші, що різко контрастує з іншими правоорієнтованими людьми, яких Анна зустрічала у своєму житті через службу.
Одного разу, намагаючись підсумувати одну з цих розмов, Костя вказав на бойову карту, що висіла на стіні їхнього медичного штабу. «Це єдине, що має значення зараз», — сказав він.
Вони обговорювали інцидент з однією із засновниць Харківського Прайду, Анною Шаригіною, яка публічно висловилася проти перейменування вулиці в Харкові на честь Георгія Тарасенка, який був членом Freikorps і загинув під час боїв біля Харкова в березні 2022 року. Тоді Шаригіна написала у фейсбуці, що Тарасенко був відомою правою фігурою і насильницьки переслідував активістів ЛГБТК+ кілька разів. Її пост також викликав питання — ким мають бути люди, яких українці увічнюють в пантеоні героїв цієї війни, і що можна списати чи пробачити тим, хто віддає своє життя за захист країни.
Це був тонкий пост, який спровокував жваву, але складну дискусію, наповнену ненавистю та погрозами, а також словами підтримки пані Шаригіної. Легко зрозуміти її мотивацію — люди на кшталт Георгія Тарасенка були загрозою для неї самої. Він не просто був проти одностатевих шлюбів чи рівних прав для ЛГБТК+-людей — він чинив насилля, переслідував її та людей, за яких вона боролася. Але Георгій Тарасенко також загинув у боротьбі з росіянами, що вдерлися в їхнє місто, щоб окупувати його і зробити частиною Росії, де будь-яка активність ЛГБТК+ тепер криміналізована.
В умовах воєнного часу в Україні армія стала відображенням самого українського суспільства; це країна в країні — зі всіма своїми складнощами і внутрішніми конфліктами, багатьма голосами й таборами. Десятки тисяч людей з усіх верств життя добровільно вступили, були мобілізовані та призвані за останні два з половиною роки. І так само як в українському суспільстві, в Збройних силах України люди ЛГБТК+ є меншиною — меншиною, яку легше цькувати і дискримінувати, але яку потрібно захищати.
Анна Кажан не погодилася з фейсбук-постом своєї колишньої колеги, з якою вони організовували Харківський Прайд у 2019 році. Але вона знає, що таке бути загроженою, критикованою та сперечатися через те, ким вона є. Нещодавно вона опинилася в машині з черговим прихильником крайньоправої ідеології по дорозі до медичної бази Азовського підрозділу. Її колишня дівчина працювала там і організувала візит. Анна жартувала, що це ЛГБТ-спільнота приносить крайніх правих на базу «Азову». Вони говорили про проблеми й цінності. Вони сперечалися та жартували.
«На наступному Прайді ми скинемо заряд з дрона на вас», — сказав правий хлопець сміючись. «Ми встановимо глушилки», — відповіла Анна. І потім настала тиша. Вони обоє знали, що можуть не дожити до наступного Прайду. Вони продовжували їхати.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідник теми, автор тексту: Саша Маслов
Переклад: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Саша Маслов народився в Харкові. Живе і працює в Нью-Йорку. Його роботи були представлені на різних майданчиках Європи й США. Співпрацює з відомими виданнями, серед яких The Newyorker, Guardian, New York Times, Wall Street Journal, Esquire, Forbes та інші. У вільний від роботи час займається своїми персональними проєктами, наймасштабнішим з яких на сьогодні є проєкт «Ветерани», заради якого за 5 років фотограф побував у більш ніж 20 країнах світу.
Десять років війни, близько сотні поїздів сполучають країну від міста до містечка, прямують у бік фронту, куди ще можна, і на рейсовий потяг «Київ — Війна» часом заледве купити квитки.
Краматорськ — кінцева східна станція потягів, зустрічей і побачень (квіти довкола вокзалу мають великий попит). Десятки жінок їдуть сюди щодня, а може й сотні, цього ж ніхто не рахує. Обліковуючи кількість пасажирів на рейсі, залізниця не обліковує причин. Якби важили причини, а не популярність маршрутів, то мусили б прокласти колії на схід, південь і північ з кожного села і містечка.
Про «Київ — Краматорськ» кажуть «Київ — Війна», але так казали й про «Київ — Костянтинівку», поки туди ходив потяг, так казали і про бахмутський рейс, що тягнувся вздовж усієї країни.
Зрештою, місцями емоційних зустрічей є і Покровськ (зупинка біля ринку, ніде припаркуватися, всюди зелені авто), і Дружківка. Майже десять років тому моя мама їздила на побачення до тата у Старобільськ, нині окупований. Окрім всього, вона вперше побачила там перекотиполе. Два роки тому ми з подругами обмінювалися контактами бахмутських квартир, де можна заночувати, якщо чоловіка відпустять хоча б на пів вечора.
Але у Краматорськ прибуває потяг: на другу платформу між вантажних вагонів, якими огородили перон для зустрічей, аби ті своєю чергою огородили людей від уламків. Дехто постоїть тут менше години, доки машиністи пройдуть з одного краю потяга до іншого й відпочинуть, перш ніж вирушити у зворотному напрямку.
Це фото зробив фотограф Роман Пилипій: український військовий Михайло цілує свою дівчину Вікторію на пероні краматорського вокзалу 1 серпня 2024 року. Можна побачити збоку ці самі вантажні вагони, якими залізничники, ніби стінами, оточили їхнє побачення. Михайло сказав, що Вікторія приїхала сюди до нього вперше. Думаю, не востаннє.
Мені згадується, як я їхала до чоловіка вперше. Не як журналістка, як — жінка. Моя колега і близька знайома допомагала побудувати маршрут на різних відрізках дороги — хто і де мене підбере. Тоді вона зателефонувала знайомим волонтерам, аби ті підхопили мене у Костянтинівці, дорогою назад.
— А чого вона їде?
— Хлопці, це любов.
— І жодного слова більше.
Жодного слова, але, можливо, пісня?
Ви помітите татуювання у Михайла: «Earth is not my home». Ці слова близькі до початку старого госпелу зірки кантрі-музики 50-х Джима Рівса.
This world is not my home
I'm just a-passing through
Цей світ — не мій дім,
Я просто проїжджаю повз.
Я просто проїжджаю повз, сьогодні у потязі «Київ — Краматорськ».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст Віри Курико
Фото Романа Пилипія
UAPP у партнерстві з Ukraїner продовжує цикл публікацій важливих фотографій минулого місяця, що стосуються ключових подій в Україні.
Військовослужбовець 148 артилерійської бригади ДШВ поруч із гарматою на позиції у Донецькій області. Липень 2024 року. Фото військовослужбовця ЗСУ Євгена Борисовського.
Вид на зруйноване місто Торецьк у Донецькій області. По всій лінії фронту ведуться запеклі бої, місто Торецьк є одним з основних напрямків удару. Російська армія намагається цілком знищити місто, щоб захопити його. Липень 2024 року. Фото Анатолія Степанова.
Лікарка допомагає розбирати завали після російського ракетного удару по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві. В той день російська армія завдала масованого ракетного удару по Україні, зокрема по Києву. Внаслідок атаки загинули 47 людей, десятки були поранені. Липень 2024 року. Фото Юлії Кочетової.
Батьки з дітьми переховуються у підземному бомбосховищі лікарні після ракетного удару по «Охматдиту» у Києві. Липень 2024 року. Фото Олександра Магули.
Військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади лежить на операційному столі польового шпиталю неподалік лінії фронту у Донецькій області. Липень 2024 року. Фото солдата-фотографа Олега Петрасюка.
Труну з тілом убитої політичної діячки Ірини Фаріон виносять із Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові. Напередодні Фаріон була вбита невідомим чоловіком неподалік свого дому у Львові. Липень 2024 року. Фото Іви Сідаш.
Військовослужбовці 12 бригади Національної гвардії України палять фаєри в пам'ять про загиблих побратимів в Оленівці. Згідно з інформацією українських правоохоронних органів, російські окупаційні війська підірвали один із бараків табору у селищі Оленівка, в якому утримували полонених військовослужбовців бригади «Азов». Тоді загинуло щонайменше 58 осіб, 120 були поранені. Липень 2024 року. Фото Єфрема Лукацького для Associated Press.
Президент України Володимир Зеленський фотографується з працівницями одного з заводів легкої промисловості у Волинській області. Липень 2024 року. Фото Олександра Рупети.
Поєдинок української фехтувальниці Ольги Харлан на Олімпійських іграх 2024 у Парижі. Липень 2024 року. Фото Миколи Синельникова для Національного олімпійського комітету України.
Сили протиповітряної оборони відбивають атаку безпілотників по Херсону. Липень 2024 року. Фото Івана Антипенка.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Фотографка зі Львова Марта Сирко створила серію світлин з українськими ветеранами, які втратили кінцівки на війні. Свій проєкт «Скульптурний» авторка присвятила мистецтву за мотивами давньогрецьких статуй. Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує розмову з авторкою та її світлини.
— Марто, ким ви самі себе позиціонуєте? Хто ви?
— По суті, все життя я займаюся фотографією, тому позиціоную себе як фотограф. Також я захоплююсь історією мистецтва, зокрема викладаю історію мистецтва.
— Розкажіть, над якими проєктами ви працювали до повномасштабного російського вторгнення?
— Так склалося, що впродовж десяти років я фотографувала весь час у стилі ню. Я працювала з тілесністю. Але десь із 2019–2020 років до мене прийшло глибше усвідомлення тілесності й прийняття. Тіла́ людей дуже різноманітні. Оце модне слово «diversity» прийшло і до мене, тож я почала вивчати його з допомогою фотографії. Я фотографувала старших людей оголеними, зокрема своїх бабусю з дідусем. Вони не мали вибору і погодилися на зйомку, але тільки через те, що їм подобалося, що я роблю. Мені здається, я естетизую будь-яке тіло, до якого доторкаюся. Можливо, це вплив Ренесансу чи бароко. Я намагаюся будь-яке тіло подати більш живописно й естетично. Навіть якщо це документалістика, я все ж хочу додати якусь ноту арту.
Також я знімала різні проєкти з дітками з синдромом Дауна. Це теж був для мене виклик. Коли я задумувалась про материнство, у мене виникало багато внутрішніх питань, і таким чином утворився проєкт, який називався «Сонце всередині». Зараз, до речі, дійшли до того, що вже не можна називати діток з синдромом Дауна «сонячними». Я з цим погоджуюсь. Мені подобається те, що я зараз бачу в суспільстві стосовно інклюзії: ми вчимося правильно говорити, мислити та співіснувати між собою.
Для себе я відкрила багато моментів. Наприклад, люди не могли прийняти те, що я фотографувала жінку, на їхній погляд, із надлишковою вагою. Вона займалася спортом, їй подобалось її тіло, вона жила щасливо, проте її повнота людям муляла око. Мені було цікаво, чому люди на це так реагують. Потім я знімала жінку, яка мала величезні рубці та розтягнуту шкіру після народження дитини і, наприклад, до неї було значно позитивніше ставлення. У мене виникало багато питань також щодо фемінізму і його розвитку в Україні. А потім сталася велика війна.
— Люди, які приходять до вас на фотосесії, впевнені в собі чи вразливі? Ваші фотографії допомагають їм якось по-іншому подивитися на себе? Можливо, прийняти себе?
— У мене завжди була більша емпатія до жінок, тому що так склалося, що у нашій культурі, все-таки існує певне ставлення до зовнішності. Люди живуть з комплексами. Я не думала, що буду з цим якось пов'язана і працювати ще й психологічно: намагатись розкрити людину під час зйомки й акцентувати на красивих частинах її тіла, естетично привабливих. Ніколи не думала, що буду пояснювати жінці, що вона красива й у неї немає проблем. Мені зустрічались жінки, яких довелось переконувати: «Ти просто зустріла не ту людину. Вона зламала тобі психіку, а ламати було нічого, бо в тебе все добре. З тобою все гаразд! Ти занадто придираєшся!». Під час фотосесій я завжди намагаюся підтримати своїх героїв, пояснити їм, що все гарно. Загалом мені завжди дуже хочеться сказати, що всі люди красиві, щоб вони спокійно жили.
— Можливо, вам згадається якась історія героя чи героїні, коли людина побачила власні фотографії й змінила ставлення до себе?
— Я пам'ятаю, що я знімала старшу жінку, і їй не сподобались фотографії, але вони не сподобалися їй не з технічної точки зору. Вона пояснювала, що дівчата в інстаграмі, яких я фотографую, виглядають не так. Для мене це був переломний момент. Я зрозуміла, що мені потрібно максимально акцентувати на реальності, на тому, якою людина є. Відтоді багато що змінилося. Наприклад, у мене була ситуація, коли дівчина з четвертою стадією сколіозу хотіла влаштувати собі зйомку на пам'ять перед операцією з виправлення хребта. Вона хотіла запам’ятати, як вона виглядала. І їй сподобалися роботи, вона їх публікувала. При тому, що у нас заведено приховувати такі моменти. Мені здається, що це абсолютно нормально. Ми всі різні.
— Як виникла ідея проєкту «Скульптурний»?
— В останні місяці перед вторгненням росіян я співпрацювала з атлетами. Мої роботи були представлені на виставках, і люди питали: «Це справжня людина чи скульптура?». Це відклалося у моїй голові. Тому я можу сказати, що до проєкту «Скульптурний» мене вело багато стежок. Тобто він не з'явився нізвідки.
У проєкті «Скульптурний» беруть участь усі люди, які постраждали внаслідок повномасштабного вторгнення. Вони проходять реабілітацію та протезування у центрі Superhumans. Більшість із них — ветерани, але є також одна цивільна жінка з Соледару. Вона найстарша серед цих моїх героїв. Проєкт ще не завершено, але я на цьому не акцентую уваги. Я не шукаю героїв сама, особисто. Проте зараз, наприклад, ми знімаємо документальне кіно про героїв. І через те, що проєкт, по суті, переріс у нову форму, потрібно працювати з новими історіями. Все більше людей отримують поранення, і не всім вдається адаптуватися. Їм у центрі дуже допомагають психологічно. Це неймовірна робота лікарів, які там працюють. Чесно зізнаюся, я не хочу завершувати цей проєкт лише через те, що я в кожну історію занурююся, і кожна історія унікальна, кожна людина розповідає її по-різному, сприймає поранення інакше, і це впливає на її подальше життя.
— Розкажіть про вашого першого героя, який погодився на зйомку. Якими були ваші очікування щодо цієї зйомки і як потім все повернулося?
— Мій перший герой — це теперішній «Холостяк» Олександр Будько. У нього життя гарно понеслось і закрутилось! Він, до речі, один з меншої кількості хлопців, які повністю роздягнулися. Багато хто, наприклад, не хоче знімати білизну, тому ми це прикриваємо тканиною. Тобто ідея полягає в ототожненні з грецько-римськими скульптурами, які в більшості своїй, не всі звичайно, але мали драперію. І драперія була основним елементом будь-якої мармурової чи ще якоїсь скульптури.
Сашка ми знімали всього 15 хвилин, бо це було у період блекаутів. Попри це, наша коротка співпраця переросла у довготривалу дружбу та підтримку. З багатьма зі своїх героїв я далі спілкуюсь, дізнаюся як справи. Хтось уже понароджував дітей, хтось одружився, і так далі. Хтось швидше це зробив, навіть, ніж я. Сашко неймовірно талановитий хлопець, який просто рве всіх навколо і будує собі неймовірно гарну кар'єру. Йому і нам, як суспільству, це потрібно, тому що він якраз і доносить людям: «Алло! Інклюзивність! Добрий день!». Своїм прикладом він робить більше, ніж я це робила своєю нішевістю лише у колах, які цікавились мистецтвом. Це все-таки була невелика частина людей.
— Чи трансформується сприйняття своєї травми у ваших героїв після фотосесії? Про що вони говорять?
— Захар, втратив дві руки, око і ногу. І це він мені розказує про прийняття та стоїцизм, позитивне мислення і взагалі про життя. Це останній герой, якого я знімала. Захар лікувався у Німеччині. Він розповідає, що не всюди комфортно було на кріслі колісному їздити. Хоча там є комфортні міста і місця. А у нашій країні… Так, я розумію, що це все питання фінансування. Доступність — це дуже важлива річ, тому що неймовірна кількість людей отримала поранення за два з половиною роки.
Можливо, я це так гостро сприймаю, тому що ця проблема була близька моїй сім’ї. Мій дідусь, бувши сліпим, не міг нікуди вийти. При тому, що ми жили в будинку для сліпих. Зараз кажуть у будинку із людьми з порушеннями зору. І він не міг вийти без супроводу іншої людини. Особливо старіючи, він взагалі не міг виходити. Я пам'ятаю його стан, коли ти відчуваєш себе немічним і тягарем для когось. Тому що ти не можеш це сам зробити і тобі треба весь час просити когось допомогти. Це дуже складний момент — пересилити себе і попросити про допомогу. Мій дідусь дуже нервувався через це. Хоч ми були його сім'єю, ми його любили, але він почувався винним, бо йому доводилось постійно про щось когось просити. Тому тут ще стоїть питання, як сім'я все сприймає і реагує. Членам сім'ї теж зараз важко, тому що на них дійсно більше обов'язків припадає. Це величезна проблема, про яку мало говорять. Мені закидають, що я познімала гарні фоточки і поїхала. Так, я познімала, але я хоча б своїми роботами нагадала про це.
— Марто, що далі? Чи можете ви говорити вже, що плануєте робити з цим проєктом «Скульптурний»?
— Проєкт розширюється теж природним шляхом. Я знаходжу через реабілітологів цивільних людей, яких я фотографую. Ми говоримо про різні види ушкодження, травми, втрати. Також ми знімаємо документальне кіно з режисером Сашком Брамою. Ми хочемо розказати історії героїв. Цей фільм буде перекладений на англійську мову. Я вважаю, що його дуже треба бачити міжнародній аудиторії. Ну і на фініші, хотілося б, щоб вийшла книга або виставка, але в якомусь прийнятному просторі. На мій погляд, те, як люди дивляться на роботи, роздруковані в правильному приміщенні, більше впливає на їхній емоційний ряд і на те, як вони запам'ятають ці роботи. Це навіть з дипломатичної точки зору дуже важливо.
— Яку фотографію ви ще мрієте зробити? Або, можливо, яких героїв ви ще хотіли б відзняти?
— У мене бажання просто далі робити фотографію. Я дуже часто розчаровуюся в тому, що зараз швидкоплинний контент і багато хто не цінує фотографію. У мене мета — просто її робити, щоб надалі в мене була аудиторія, яка б дійсно зупинялася і мала час на те, щоб поглянути на роботу й замислитись. Зараз дуже важко втримати погляд. Насправді в нас інформаційне поле настільки насичене та засмічене, що, буває, щось дуже цінне просто губиться в цьому потоці. Так, ти губишся і ти мусиш грати за тими ж правилами, бо інакше не виходить. Ти теж маєш створювати відосики, планувати контент, щоб хоча б якось докричатись до аудиторії роботами, на які потрібно трішки більше часу.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Марта Сирко — 29-річна фотографка зі Львова, мистецтвознавиця за освітою. Вона займається концептуальною фотографією, своїми фотопроєктами досліджує тілесність.
Інстаграм Марти.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Українське ательє культури та спорту у співпраці з Українською асоціацією професійних фотографів (UAPP) та Фондом інновацій у мистецтві Міністерства науки, досліджень і мистецтва землі Баден-Вюртемберг презентували ряд виставкових проєктів, які являли собою фотощоденник з окупованого Маріуполя та експонувалися у Штутгарті та Дрездені, Німеччина.
Проєкти мали назву «SMS із Маріуполя» — українського портового міста, яке переживає нестерпно темні часи, лежачи у руїнах; міста, де сотні тисяч людей залишилися без даху над головою або життя.
На виставці розповідається особиста історія родини Копцевих. Олег Копцев, 20 років, студент Харківського університету. У перші дні російського вторгнення Олега евакуювали з Харкова до Львова. Проте його батьки були змушені залишитися у Маріуполі. З 4 по 17 березня батьки переховувалися від обстрілів у підвалі. З перших днів війни всі жителі Маріуполя не мали інтернету та мобільного зв’язку, згодом їх відключили від електромережі та залишили без газу, опалення та води. 47-річна Лілія Копцева писала синові повідомлення, описуючи, як у щоденнику, своє життя під постійними бомбардуваннями.
Виставки висвітлювали переживання різних героїв, які опинилися в маріупольській пастці війни. Світлини, представлені на експозиції, належать авторству українських фотожурналістів Євгена Малолєтки та Мстислава Чернова.
Тридцятиріччя незалежності України — вагомий привід переосмислити досвід наших досягнень і поразок, відкриттів і розчарувань. Жодна велика історія не твориться рівно. Вона зіткана з подій, кожна з яких відіграє важливу роль, кожна з яких має бути зафіксована та збережена, адже це і є наша реальність.
У 2021 році вийшло багато книжок, що докладно описали історію сучасної України, але ця книга — не одна з них. Ми не намагались зробити підручник з історії чи альбом української документальної фотографії. Ми поставили перед собою завдання показати шлях незалежності очима кількох поколінь талановитих українських репортерів та документалістів і зробити його цікавим як для широкого кола читачів, так і для фахівців. Ви не знайдете тут вичерпного списку імен та історичних подій, проте фото, зібрані у книзі, — не просто відбитки свого часу. Вони — символи, важливий історичний та культурний багаж, який має силу змінювати громадську думку, тим самим впливаючи на історію. 144 світлини від понад 60-ти фотографів — переможців не тільки українських, але і світових конкурсів, створили унікальне мистецьке видання, що зафіксувало новітню історію України та покаже її світові.
Гортаючи сторінки книги-альбому, кожен побачить Україну такою різною і водночас близькою: заново переживе день проголошення Незалежності та прийняття Конституції, стане учасником протестів та революцій, опиниться на знакових спортивних змаганнях та побитті світових рекордів, познайомиться з видатними українцями та невідомими героями, спуститься у вугільну шахту та піднесеться на крилах "Мрії", стане свідком боротьби з екологічними катастрофами, комуністичними ідолами та пандемією. Саме ці фото, часом болючі та жорстокі, є частиною невід'ємного процесу створення національної ідентичності. Вони допомогли зробити Україну сильнішою.
Ми не претендуємо на повноту картини та енциклопедичну об'єктивність. Фотографія суб'єктивна, і в цьому частина її магії. Наш досвід дозволив зібрати розрізнені світлини разом та поділитися поглядом на історію очима українських документалістів, показати її в контексті світової фотографії. Бо історія — це не те, що сталося, а те, що залишилось у нашій пам'яті. Історія без фотографії — це просто слова, а словам у сучасному світі вже ніхто не вірить. Документалісти, якщо не творять історію нашої незалежності, то якнайменш допомагають своєю роботою не понівечити її тим, хто захоче її переписати.
Робочою назвою проекту було «100 найкращих документальних фотографій Незалежної України». Але розповідати історію країни тільки через «найкращі фото» було утопічною ідеєю. За задумом, книга мала складатися з розділів, кожен з яких присвячений певному десятиліттю, але тоді їхній обсяг виявився б нерівним. Період після 2014 року займає майже половину книги. Так сталося не тому, що одні події здалися нам важливішими за інші, а тому, що вони детальніше задокументовані. Тож від такого поділу вирішили відмовитися і просто розташували фотографії у хронологічному порядку з короткими історичними довідками. Але неформально читач усе одно помітить три епохи: пострадянський період (1991—2000), період стагнації (2000—2012) та прорив (2014—2022).
Коли ми закінчили книгу, то побачили, як пов'язана історія української фотографії з тим, що відбувається у країні. Схоже, трагічні події провокують документальну фотографію та інші види мистецтва розвиватися. За вісім років виросло покоління молодих авторів, що мислить проєктами, а це вивело українську документальну фотографію на світовий рівень. Я зрозумів, що перестав сприймати історію як перелік дат, подій та імен. Робота над книгою допомогла мені побачити, як одні історичні події ставали передумовою інших та як переломні моменти пов'язані між собою — і візуально теж. Зараз ми працюємо над англомовною версією альбому. — Мстислав Чернов
"Незалежні" - це політичні, культурні, спортивні події, трагедії, надії, гордість та радість України - не просто репортажні фотографії, а культурна спадщина, краща Українська документалістика, яка ніколи не була зібрана під однією обкладинкою.
"Незалежні" - це масштабне дослідження та збереження сучасного українського фотографічного спадку, з яким варто познайомити весь світ. Окрім української версії, видання планується англійською мовою, і вже надруковано у найвищій поліграфічній якості, тому легко стане настільною книгою українських дипломатів, культурних діячів, політиків, але також буде цікавим кожному українцю.
"Незалежні" - це унікальна збірка, що поєднує високохудожні фотографії найвідоміших українських документалістів сучасності з невідомими світлинами, які ще не знайомі широкій аудиторії.
Окрім цього, видання ледь не вперше за останні роки привертає увагу до надзвичайно високого рівня професіоналізму українських документалістів, які щодня попри ризики та перепони невтомно продовжують фіксувати для нас нашу історію.
До 1991 року знайти вуличну фотографію майже неможливо. Політичне життя задокументоване краще, але іноді й таких знімків не вистачає. Через відсутність фотографій ми не включили до книги грошову реформу 1996-го, коли була запроваджена нова національна валюта, гривня. Не зняті також міжнародні спортивні змагання, на яких виступали українці. Тобто ці знімки є в агенцій та іноземних фотографів, але їх немає у вітчизняних. Тоді українські фотографи виживали, а закордонні знімали лише те, що їх цікавило.Виразним вододілом є 2014 рік, після якого фотографи починають висвітлювати різні події і роблять це кожен по-своєму. До книги увійшли не лише роботи іменитих авторів, але й маловідомих. А один зі знімків Майдану взагалі зробила дівчина, не пов'язана з фотографією. — Михайло Палінчак
Українська асоціація професійних фотографів (UAPP) стала партнером Chekachkov Photo Academy у проведенні конкурсу на кращий візуальний щоденник, знятий в умовах карантину.
За умовами конкурсу, учасники документували свої будні у період карантину, створюючи візуальний щоденник. Територіальні рамки обмежувалися квартирою автора/ки. Протягом двох місяців (з 20 березня по 20 травня), жюрі конкурсу отримало понад 1000 фотографій, які розповідають про досвід самоізоляції.
Підсумком конкурсу стала групова онлайн виставка «Ті на самоті», до якої увійшли кращі знімки, зроблені у рамках конкурсу, ініційованого Chekachkov Photo Academy. Українська асоціація професійних фотографів (UAPP) презентувала переможцю конкурсу книгу Олександра Чекменьова "Паспорт".
Мова фотографії — це соціальний проєкт, який було реалізовано Українською асоціацією професійних фотографів (UAPP) у навчально-реабілітаційних центрах Харкова і Києва для дітей з вадами мови та слуху.
Заняття проводилися досвідченими педагогами, учасниками UAPP. Це були загальні лекції з фотографії, адаптовані для дітей з вадами слуху. Вони охоплювали базові навички фотомистецтва, знайомили з основами композиції, систематизували отримані знання та, у підсумку, надавали інструмент для художнього самовираження і подальшого розвитку зацікавлених фотографією дітей.
Генеральний директор Української асоціації професійних фотографів, Мстислав Чернов відмічає:
Ми впевнені, що діти з вадами слуху можуть повноцінно реалізувати свій творчий хист та потенціал за допомогою "Мови Фотографії". Проєкт надасть їм можливість бути в діалозі з суспільством завдяки обізнаності в області фотографії, чи реалізувати себе у фотографічній сфері в майбутньому.
Зараз ми не просто стоїмо на порозі нової епохи в історії України, ми вже зробили крок уперед і переступили цей поріг. Щодня, починаючи з 24 лютого 2022 року, ми усі разом будуємо нову Україну ціною неймовірних зусиль, болісних трансформацій і, на жаль, людських втрат. Мета цього проекту — донести значущість перетворень, які переживає наша держава, а також показати цінність документальної фотографії, яка в умовах війни є не просто джерелом свідчення подій, а потужною зброєю проти пропаганди та фальсифікації історії.
У віртуальній галереї представлено як відомі знімки, які вже стали частиною світової історії — наслідки авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі, звільнені від окупації російськими військами міста, братські могили, в яких поховані тисячі мирних українців; так і ті, що ще не були опубліковані. Так чи інакше, кожна світлина у галереї є символом боротьби, єдності та незламності українського народу. Схід і захід, політики та прості люди, військові та мирні жителі, — усі об'єдналися у спільному прагненні дати відсіч ворогу та відстояти свою землю. Згуртувалися не лише ми, громадяни України, навколо нас згуртувався чи не весь світ, із жахом спостерігаючи за звірствами російських окупантів, та, водночас, із захватом — за мужністю та непохитністю українців. Ми не самотні, з нами правда, сила та підтримка усього цивілізованого світу, адже це війна за демократичні цінності, які підтримують усі країни, де панує демократія та свобода слова.
У проекті ми досліджуємо хроніки війни в Україні, свідками яких стали десятки українських фотографів. Їх світлини допомогли створити унікальний мистецький простір, який стане точкою відліку нової епохи в історії України та покаже її світові.
Нашою метою є підтримка українських документалістів, які постійно ризикують своїм життям та окрім фізичної розправи отримують погрози і піддаються неабиякому тиску за висвітлення "невигідної" для окупанта правди. Адже інформаційний фронт не менш важливий, ніж військовий, а мужність фотографів-документалістів, які показують правдиві події війни, прирівнюється до мужності військових із зброєю в руках.
Вважаємо, що історія без фотографії — це просто слова. Словам у сучасному світі вже, на жаль, ніхто не вірить. І саме фотографія є незаперечним документом, який передає істину та запобігає паплюженню та переписуванню нашої історії.
Віртуальна галерея створена KIVO 3D
Українська асоціація професійних фотографів (UAPP) у співпраці з Ukrainischer Verein Mainz e.V. та фотографом Давидом Ямпольським реалізували фотовиставку, присвячену трагедії вторгненню Росії в Україну. Вона була презентована у 2022 року в галереї Gutleut, у місті Майнц, Німеччина.
До організації виставки також долучилися Київська фотошкола та Національне товариство фотохудожників України.
«…Образи нещадної руйнації, жахливої війни росії проти України. «Це був наказ, вибачте», — написано на стіні в Бучі. До і після стріляли з танків по хатах, ґвалтували та катували жінок та дітей. Також наказ?..»
В експозиції були представлені роботи фотографів Мстислава Чернова, Костянтина Сови, Володимира Оглобліна, Олександра Звіра, Макса Левіна, Мар'яна Кушніра, Євгена Малолєтки, Сергія Михальчука, Юрка Дячишина, Олексія Фурмана, Саші Маслова.
3 по 18 червня 2023 року в рамках Photoville Festival у Нью-Йорку відбувся виставковий проєкт «BEARING WITNESS: DOCUMENTING WAR CRIMES IN MARIUPOL, UKRAINE», створений у співпраці FRONTLINE PBS та Української асоціації професійних фотографів.
На виставці було представлено роботи українських документалістів, учасників УАПФ та лауреатів Пулітцерівської премії — Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки.
“Не було похоронів. Не було публічних зібрань, щоб вшанувати тих, хто загинув під час безперервних атак Росії на портове місто Маріуполь, яке стало символом запеклого опору України. Лише братські могили нагадували про місто в облозі”.
Світ не побачив би нічого з цього, якби не команда журналістів Associated Press Мстислав Чернов та Євген Малолєтка, які перебували в місті, коли почалося вторгнення. Вони залишилися в Маріуполі навіть після того, як він став одним з найнебезпечніших місць на землі. Вже більше двох тижнів вони є єдиними міжнародними ЗМІ в місті і єдиними журналістами, які можуть передавати відео та фото назовні.
Завдяки їхній роботі світ дізнався про криваві звірства, скоєні росіянами під час захоплення міста, зокрема про напад на маріупольський пологовий будинок, який став символом жорстокості цієї війни.
На початку серпня 2024 року колони української військової техніки перетнули кордон з Російською Федерацією у Сумській області. Повідомлення про прорив кордону з’явилися 6 серпня 2024 року в кремлівських ЗМІ, які стверджували, що ЗСУ увійшли до Суджанського району Курської області. 12 серпня президент України Володимир Зеленський підтвердив проведення операції Сил оборони в Курській області, підкресливши, що її метою є звільнення прикордонних територій України від російських військ, які регулярно обстрілювали Сумську область.
Фотожурналіст В’ячеслав Ратинський протягом 10 днів документував ситуацію на прикордонні Сумщини, зафіксувавши евакуацію місцевого населення, колони української техніки, що прямують на територію держави-агресора, наслідки обстрілів російськими КАБами, а також пояснив, чому сам не поїхав у Росію разом з українськими військовими.
В’ячеслав Ратинський знімав Хмельницьку АЕС, коли дізнався про наступ ЗСУ на Курщину. Він вагався, чи варто їхати на російсько-український кордон у Сумській області, щоб задокументувати історичну подію.
«Я думав, що це буде ситуація, подібна до походу РДК (Російського добровольчого корпусу — ред.) у Бєлгородську область. Прийдуть і підуть. Але щодня події починали розвиватися все активніше, і я вирішив шукати спосіб потрапити туди, — розповідає В’ячеслав. — Мій колега з Reuters, який також збирався туди їхати, сконтактував зі мною. Ми разом поїхали у прикордонні села з громадською організацією «Схід SOS», яка займалась евакуацією місцевого населення».
Українські прикордонні села росіяни щоденно обстрілюють керованими авіабомбами. Того ранку охочих виїхати було багато.
«Зранку нам подзвонили зі «Схід SOS» і сказали, що їдуть двома автобусами — 40 людей хотіли виїхати після обстрілу КАБами. Ми попросили дозволу приєднатися до них, бо переживали, що нас самих не пропустять. Однак «Схід SOS» відмовили, оскільки першочергово мали вивезти цивільних. Нам запропонували їхати своїм транспортом, щоб теж допомогти з евакуацією людей. Ми поїхали й успішно перетнули всі блокпости», — згадує В’ячеслав.
Під час евакуації цивільних було чутно роботу російської артилерії. Люди сходилися до місця евакуації з домашніми тваринами й невеликими торбинами. Дехто був напідпитку.
В’ячеслав сподівався знімати лише евакуацію цивільних, тому те, що йому вдалося поспілкуватися й познімати військових, стало великою удачею: «Коли ми побачили військових, дуже зраділи. Це був приємний сюрприз, бо раніше були випадки, коли ми домовлялися з командуванням про роботу, наприклад, у Роботиному на Півдні, але на блокпостах нас не пропускали далі».
Фотограф зізнається, що, крім великої кількості військової техніки й добре екіпірованих солдатів, давно не бачив українських військових у такому піднесеному настрої: «Вони їдуть виконувати свою місію, вони перемагають!».
За ці 10 днів на Сумщині В’ячеслав зустрів чимало людей і зафіксував багато історій. Про один з епізодів, який йому запам’ятався, фотограф розповів: «Їдемо по трасі й бачимо велику САУ, вирішили її обігнати. Якраз заходило сонце, промені світла пробивалися крізь пилюку на дорозі. На гаубиці сидів кремезний бородатий хлопець, який махав нам у камеру. Ми зупинилися, й один з військових сказав: «Все нормально! Просуваємося вперед! Курська АЕС скоро буде нашою!». Їхній позитивний настрій відчувався у повітрі. Однак пізніше інші військові розповідали, що ситуація на Курщині ускладнилася».
Протягом цих днів західні ЗМІ активно публікували світлини В’ячеслава із Сумщини — Збройні сили України з’явилися на їхніх перших шпальтах.
«Це добре, бо українська армія знову фігурує у західних медіа як сильне військо, — ділиться В’ячеслав. — Самі військові говорили, що їх підбадьорила Курська операція. Адже ми довго чули тільки сумні новини: про загибель, невдачі, страждання. А цей наступ нагадав їм самим, що вони здатні на більше! Це дуже підняло бойовий дух хлопців».
Військові пояснили, що офіційна робота журналістів біля кордону заборонена: їм не можна ні згадувати, ні коментувати будь-які дії військових, зокрема в Курській області. Однак фотожурналіст В’ячеслав Ратинський розповідає, що йому все ж вдалося потрапити на прикордонну територію Сумської області: «Хоч ми й написали запит, але жодної відповіді не отримали. Принаймні командування знало, що ми тут. Роботу наче заборонили, але ніяк і не перешкоджали, вперше бачу таке. Ми щодня хвилювалися, що нас можуть затримати, позбавити акредитації чи ще якось покарати».
Наступного дня фотографи знову вирішили поїхати на зйомки військових. Вони намагалися знайти волонтерів, щоб їх супроводжували, але марно, тому вирушили на власний страх і ризик. Поїздка складалася добре, проте одного разу їх із колегою затримали та обшукали, змусивши видалити відзнятий матеріал.
«Ми проїжджали блокпости, де нас навіть не зупиняли, жодного разу за ці дні у нас не перевірили документи. Крім одного епізоду, коли у нас ледь не забрали техніку».
В’ячеслав підкреслює, що працював дуже обережно, аби не зашкодити Силам оборони:
«Я завжди знімав так, щоб не завдати шкоди військовим. Головним для мене було і залишається — не нашкодити. Я не хотів би, щоб за моїми фото можна було ідентифікувати місцевість, де пересуваються ЗСУ, або якими дорогами вони їдуть».
«Ми працювали доволі впевнено і відкрито, оскільки українські війська просунулися далеко за межі кордону, — розповідає фоторепортер. — В цих селах не було FPV-дронів, артилерійських чи мінометних обстрілів, тому ми почувалися відносно безпечно. Проте загрозу становили численні КАБи. Їх було багато, і це завжди викликало страх. Гучний звук, який не можна забути. Ми бачили наслідки авіаударів у цих населених пунктах: зруйновані будинки, розбомблені ферми».
«Ми були першими журналістами, які потрапили на пункт пропуску на державному кордоні та знімали там українських військових, — пояснює В’ячеслав. — Якби ми захотіли, могли б на пункті пропуску натиснути на газ і поїхати прямо в Росію, і, мабуть, нас ніхто б не зупинив. Але нас стримували кілька причин».
По-перше, авто В’ячеслава не мало жодних розпізнавальних знаків, тому українські військові могли прийняти його за ворожу ДРГ і знищити. По-друге, перетинання кордону навіть під час воєнних дій є незаконним.
В’ячеслав розповідає: «Я добре пам'ятаю, що у 2014 році, під час бойових дій на Донбасі та анексії Криму, мені було боляче і неприємно бачити, як шість іноземних фотографів із відомих фотоагентств презентували проєкт «Another Crimea». Серед них був і російський фотограф Юрій Козирєв чи Георгій Пінхасов, яких я тоді ще поважав. Вони поїхали в Крим і створили пропагандистський матеріал про те, як зараз виглядає півострів.
Це було жахливо. Українські колеги тоді заявили, що це неетично, ганебно, незаконно і порушує суверенітет України. Я завжди згадую цю історію, коли розмірковую, чи варто перетинати кордон і їхати в Росію, навіть якщо нам офіційно запропонують. Ми, журналісти, працюємо не лише для того, щоб збирати й поширювати інформацію, а й щоб відстоювати цінності, показувати, що правильно, а що ні. Ми не можемо приймати рішення емоційно, навіть якщо дуже хочеться. Як людина я б теж хотів поїхати в Суджу і подивитися, що там відбувається, але вважаю це неетичним.
Поруч із бажанням показати, що відбувається на території РФ, це питання має й зворотний бік: ситуація з перетином кордону віддзеркалює дії росіян, які заходили в наші села й міста разом із журналістами, знімали зривання українських прапорів тощо. У нас була дискусія про це з колегами. Мені казали: «А як щодо журналістів, які заходили в Ірак з американськими військами? Або аналогічна ситуація в Косові чи Сербії в 90-х?». Це питання складне. У ньому закладена не лише професійна, а й моральна дилема. Якщо зараз не підняти відповідну дискусію, хоча б у професійному колі, про це забудуть».
В’ячеслав підкреслює, що не мав бажання мститися росіянам їхніми ж методами. На його думку, українці повинні бути морально та ціннісно вищими за своїх ворогів: «Тільки так українці можуть перемогти. Асиметричними діями. А інакше навіщо тоді воювати? Що ми хочемо довести? Що ми нічим не відрізняємося від них?!»
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
В'ячеслав Ратинський — український документальний фотограф та фоторепортер. Працює у сфері фотожурналістики понад 10 років. Співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями й медіа, серед яких Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine та інші. Публікувався у багатьох західних та українських медіа, серед них: The Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The Telegraph, The New York Times, El Pais, Der Spiegel та інші.
Учасник багатьох фотовиставок у Європі, США, Японії та Південній Кореї. Його фотографії опубліковані у кількох книгах. В'ячеслав Ратинський працює в Україні. У своїй роботі фотограф досліджує вплив війни на суспільство, соціальні й політичні проблеми.
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
9 серпня близько 11:05 армія РФ обстріляла Костянтинівку на Донеччині зі ствольної артилерії. Росіяни влучили у місцевий супермаркет.
Кількість жертв російського авіаудару в Костянтинівці сягнула 14 людей. 44 людини отримали поранення. Про це повідомили в Офісі генерального прокурора.
«Це терор і варварство. Жодна ситуація на фронті не може бути виправданням для вбивств цивільних. Вже розпочато розслідування за фактом воєнного злочину. Країна-терорист має бути і буде покарана за все скоєне», — заявив Генпрокурор Андрій Костін.
За попередньою інформацією, ворог вдарив ракетою Х-38. Унаслідок атаки на місці спалахнула масштабна пожежа: понад тисячу квадратних метрів території торговельного центру палали. У момент удару там перебувало близько пів сотні людей.
«Це черговий цілеспрямований удар по місцю скупчення людей. На місці працюють поліція, рятувальники, медики та всі відповідальні служби», — зазначив очільник Донецької обласної військової адміністрації Вадим Філашкін. Він також закликав усіх жителів Донеччини до відповідальної поведінки: «Якщо ви досі не евакуювалися і залишаєтеся в області, то уникайте місць масового скупчення людей і без затримки проходьте в укриття в разі оголошення тривоги. Кожен день перебування тут — це небезпека. Її не можна уникнути, але можна хоча б спробувати зменшити ризики».
Унаслідок обстрілу також зруйноване відділення «Нової пошти». Пошкоджено щонайменше чотири приватні будинки, магазини, автомийка. Згоріли кілька автомобілів.
Президент Володимир Зеленський висловив свої співчуття постраждалим. «Росія відповідатиме за цей терор, і ми зробимо все, щоб світ і надалі був з Україною, підтримував наш захист і порятунок життів наших людей», — заявив президент.
По обіді, близько 16:00 росіяни цинічно вдруге вдарили по Костянтинівці. «Цього разу зі «Смерчів» по приватному сектору. Поранення отримали двоє цивільних», — повідомив Вадим Філашкін.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами.
Про досвід зйомок війни, емпатію у роботі та рідне місто Харків ми поговорили з Георгієм Іванченком, Яковом Ляшенком та Олександром Магулою.
Георгій Іванченко:
З фотографією я почав працювати із початком повномасштабного російського вторгнення. Маю справу із документалістикою, журналістикою, проте я довго не міг визначитись, чи я документальний фотограф чи фотожурналіст. У першу чергу, я — некомерційний фотограф. Мені дуже близька теза Макса Дондюка, який написав: «Фотограф у галузі журналістики та документалістики».
Олександр Магула:
Я себе, мабуть, документалістом ніколи не вважав. Перш за все, асоціюю себе з журналістом, бо і за освітою я журналіст, і в своїй роботі використовую перш за все прийоми з журналістики, а не з документалістики. І вважаю, що більшість фотографій, які я роблю, все-таки більше до журналістики відносяться. Документальна фотографія для мене більш художня, більш вдумлива. Натомість я більше керуюся журналістськими прийомами. Але, навіть працюючи у журналістському форматі, роблю дуже багато фотографій, і можливо, зі ста новинних фотографій одна стає важливим документом.
Яків Ляшенко:
Я також більше відчуваю приналежність до фотожурналістики, оскільки мої роботи — це не завжди документалістика. Відбувається багато подій на Харківщині, в Україні, які ми документуємо, але більше як фотожурналісти.
Олександр Магула:
Головний прийом фотожурналістики — це оперативність. Усе відбувається дуже швидко у новинних фотографіях. Така фотографія живе в інформаційному потоці, як би сумно не було, два-три дні, якщо подія така, яка виходить за рамки, то може — тиждень. Тому так, основний прийом — це швидко реагувати, швидко з'являтися на місці подій, і швидко віддавати кадри в редакцію.
Яків Ляшенко:
Я прийшов з комерційної фотографії. Я багато займався репортажною фотозйомкою, і мені завжди це подобалось. Фактично, те, чим я зараз займаюсь, має таку ж мету — це документування, фотографування того, що відбувається навкруги тебе. Я принципово ніколи не впливаю на кадр, нікому не кажу, як і де стати, куди дивитися. Це саме фотографія того, що відбувається насправді.
Олександр Магула:
Я знімав ще змалечку, з дитинства, років з 12. Я малював з друзями графіті, і мені хотілося, щоб мої малюнки мали гарний вигляд на фотографії. Мене не влаштовували фотографії на телефон, і я почав знімати. Спершу на плівку, бо така мода була. Поступово саме фотографії малюнків мене вже перестали цікавити. Мене почав цікавити сам процес створення: як мої друзі малюють, як вони йдуть малювати, як повертаються. І насправді це також була своєрідна репортерська зйомка, просто зсередини процесу. Поступово я приходив до того, що графіті — це такий своєрідний жанр мистецтва, де постійно повторюються якісь сюжети. Також із дорогою у журналістику переплітається моя особиста історія. У мене сім’я родом з Донбасу. Коли почалась війна у 2014 році, я бачив, що ніхто, наприклад, з моїх однокласників, не знає, що відбувається в тому ж самому Дебальцевому. Мене це дуже дивувало. В мене є такий внутрішній запит на те, щоб донести до людей, до їхньої інформаційної бульбашки, що відбувається щось погане. Так я вирішив, що мені подобається фотографувати, я вирішив вступити на журналістику і прийшов до того, що мені імпонує саме фотожурналістика. Таким чином, з першого курсу університету, я почав знімати вже у цьому жанрі.
Георгій Іванченко:
Якщо дуже просто, то мене в дитинстві, років у 10, заманив видошукач камери моєї мами. Вона показувала інколи, я дивився. І все якось так дуже по-іншому виглядало, ніж в реальності, хоча вона транслювала звичайну реальність. З цього все і почалося. Це такі перші, мабуть, ази, кроки до знайомства з фотографією. Проте самостійно тримати камеру я почав у років 17. Ходив, щось знімав на вулиці, якось розбирався потихеньку, дізнавався, що є різні способи, різні двіжухи, як і що можна показувати. Проте, мабуть, таким моментом квінтесенції став вступ у Львівську політехніку на факультет журналістики. Мав великі очікування, що в мене будуть прєпади-ментори, які зможуть провести мене в цей світ. Чому мені взагалі ця соціальна фотографія сподобалась? Це саме документалістика, журналістика. Я зрозумів, що можна не просто стріт знімати, де треба тіні зловити або щось незвичне та красиве, а можна робити щось подібне, але в тих моментах, коли це суспільно значуща річ в історії родини, народу, міста, країни, світу.
На мене вплинула історія журналіста Гарета Джонса. Але його фотографій я не бачив. Я читав книгу, чув історію, бачив фільм, але фотографій не бачив. Прикол в тому, що він перший валлієць, який приїхав і показав всьому світу, що є Голодомор в Україні. І це мене вразило, що людина з фотоапаратом, з текстом, може щось розказати з іншого куточка світу, щось суспільно важливе, про що ніхто не наважувався говорити. Це вже навіть не про фотографію і не про текст, а про допитливість та розслідування, про напрямок руху в журналістиці.
Георгій Іванченко:
Коли я провчився пів року в університеті, почалось повномасштабне вторгнення і я зі Львова поїхав знімати. Я розумів, що мені потрібно фотографувати. Тиждень знімав волонтерів на вокзалі, а потім поїхав. Я дивився багато знімків фотографів з агенції «Магнум», Анрі Картьє-Брессона, Еліота Ервіта, Роберта Капи та інших. Їхні фотографії підвели до рішення, що треба їхати й знімати.
Яків Ляшенко:
У мене трішки інша історія, як я потрапив у документальну фотографію. На початку повномасштабної війни працював фіксером. Мені запропонував спробувати друг. На той момент я навіть не знав, що таке фіксерство. Перші мої фотографи, яким допомагав, були саме документалістами, з досвідом роботи, і вони надихнули мене. Наприклад, Джеймс Нахтвей. Проте я зрозумів, що вони приїжджають, знімають і їдуть далі. Однак війна не закінчується, і потрібно кожен день це робити. На той момент я тільки починав і ще не вмів працювати на війні. Проте з фотографами я отримав величезний досвід.
Я починав працювати у Харкові, тому що тоді це був один з епіцентрів подій. Звісно, була війна і на Донбасі, і в Херсоні, але я був у Харкові, я знав місто, я знав все, що необхідно було для роботи тут.
Яків Ляшенко:
На момент початку повномасштабної війни у мене була творча криза. Тоді я доволі рідко фотографував, взагалі брав камеру в руки. Я до цього багато працював, можливо, трошки вигорів, і той формат, в якому я працював, мене вже не влаштовував. Мені хотілось перепочити. Проте на початку війни почав працювати з визначними фотографами, особливо такими як Нахтвей, і це мене супер надихнуло. Я побачив, як він працює та як комунікує з людьми.
Я спостерігав за фотографами з ранку до вечора, аналізував, як вони працюють, якими методами користуються. Я не кажу про налаштування камери, а саме про пошук моменту, вибір кадру. Мене це захоплювало і я розумів, що хочу знімати. Я тоді потрошки знімав і на плівку, і на цифру. Пізніше зрозумів, що більше не хочу бути фіксером, а хочу сам фотографувати й документувати.
Олександр Магула:
Моя родина із Дебальцевого, тому в мене є своя мотивація фотографувати. Я визначився ще на першому курсі, що хочу знімати. Зараз навіть трошки соромно казати, що я мріяв стати військовим фотографом. Завжди думав, що поїду кудись на Донбас. Коли війна прийшла в сам Харків, я зрозумів, що треба бути обережнішим зі своїми бажаннями, бо вони можуть стати реальністю.
У 2019 чи 2020 році я випадково познайомився з німецькими журналістами в Берліні. Вони мені розповіли про свій досвід роботи в Сирії, в Афганістані. У нас встановився добрий контакт. Коли почалось повномасштабне вторгнення, у мене також була творча криза у фотографії. На той момент я майже не торкався камери. До повномасштабки я працював рік в університеті журналістом, відеографом, це було суперлокальне видання. Я вигорів, мені почали приходити в голову думки, що я не хочу цим займатися. Через місяць після 24 лютого я отримав повідомлення від друга з Німеччини: «Я пам'ятаю нашу розмову і що ти мені казав, що хочеш знімати. Я їду в Україну, час настав — давай спробуємо». Отак ми з ним об'єдналися. Перші пів року, може вісім місяців, ми працювали разом як фрилансери. Інколи я йому допомагав, працював з ним як фотограф-журналіст, також декілька разів я працював у нього як фіксер. Познайомився з французьким фотографом, з яким тепер дружимо.
Георгій Іванченко:
Насправді ми не бачили до 24 лютого війни. А наші іноземні колеги, фотографи, мають такий досвід. Вони побачили багато різних сюрреалістичних картинок, які ми бачимо зараз. І тому у них вже сприйняття війни, й свій досвід вони застосовують до українських реалій. Це працює. Звісно, наша війна інша, але війни все одно схожі. Наша війна абсолютно ексклюзивна технологіями, які застосовуються, унікальна кількістю зброї та снарядів.
Олександр Магула:
Моя перша публікація була після двох місяців війни. Фотографії купив німецький журнал «Фокус». Це був репортаж про Харків. Серію фотографій зробив разом з іноземним журналістом. Це була моя перша публікація в друкованому виданні, мої перші зароблені гроші саме за фотожурналістику.
Це був портрет командира «Кракена» Костянтина Немічева, і це були позиції піхоти в Черкаській Лозовій, де тоді був умовно «нуль», лінія фронту харківська, Північна Салтівка. У мене тоді була екзистенційна криза, бо це перші дні, коли я справді побачив, як палають будинки там, де я гуляв, де жили мої друзі. Коли мені відправили PDF журналу, я подивився і такий: «Ого, вийшло!». Однак під час зйомок все як у тумані було.
Георгій Іванченко:
Перший матеріал із повномасштабної війни, який у мене купили медіа, був зі зйомок Бородянки після окупації, де я народився. Тоді вперше працював із журналістом, якому був потрібен фотограф. Журналіст із Білорусі, ми з ним дуже здружилися, поїхали знімати звільнену Чернігівщину. Мені було важливо поділитись побаченим, опублікувати свої роботи.
Я не думав про гроші, але в якийсь момент хтось із друзів журналіста побачив мою фотографію у нього десь у фейсбуці. Мені дали контакт EPA і тоді вперше моя фотографія пішла в медіа. Це було село Сеньківка, дуже автентичний гарний дерев'яний будинок, розташований за 600 метрів від російського кордону і пам'ятника трьох сестер. Звідти росіяни насипали і касетами, і «Ураганами», і всім, чим тільки можна. Поля в селі засіяні «касетками». Ми хотіли поспілкуватися з місцевими, шукали людей в цьому селі, а їх було дуже мало. Ми стукали в дім і ніхто не відкривав. Я став на лавочку подивився, що у дворі, а там — просто по центру великий «Ураган».
Яків Ляшенко:
На початку, коли працював фіксером, я фотографував для себе, тренувався, вчився, дивився, як фотографують досвідченіші фотографи. Моя знайома Катя влаштувала виставку мені, дякую їй за це. Напевно, це були мої перші продані фотографії. Це навіть не публікації в ЗМІ були, а це була частина виставки у Франції, за яку мені заплатили перші гроші. І це було цікаво. Я викладав фото в інстаграм і перша публікація була, коли офіційний акаунт Зеленського запостив мої фото. Це було приємно.
Знімок був із деокупації Харківщини. Це були військові, які їхали на БМП в Ізюмі — вони посміхались, раділи й махали нам. Я зробив цей кадр і його опублікували. До цього я просто викладав фото у соцмережі й казав, що можете брати мої фотографії, використовувати їх. Мені було важливо, щоб ці фотографії хтось бачив, щоб вони не лежали в столі. Після півтора року роботи фіксером зароблені гроші витратив на оновлення фототехніки. Також познайомився з людьми з EPA і відтоді вже пішли публікації в медіа, у світових медіа.
Георгій Іванченко:
Якщо фотографії з події, вони не повинні лежати. Проте думаю, що у кожного щось «відлежується». Бажання розповісти про події приводить нас в Харків. Вочевидь, це перше велике місто, на яке був такий масовий удар, на яке рухаються так активно російські війська. Про те, що можна втратити Харків, знаємо ще до початку повномасштабного вторгнення. Здивуванням для нас був наступ на Київ, наступ на Харків здивуванням ні для кого не був. Проте там відбувається багато внутрішніх, невидимих подій. Розповім про спогади одного з тих, хто керував захистом Салтівки. Він перші три доби рахував по 15 хвилин, тобто прожили 15 хвилин, протримались 15 хвилин — це круто. І це зовсім інше відчуття часу, про яке я нічого не знаю. У моєму житті нічого такого не сталося, навіть під час російсько-української війни, коли б мій час стиснувся до 15 хвилин, щоб було досягненням, суперподарунком пережити 15 хвилин. А фотографія — це візуальна річ, яка взаємодіє в першу чергу з часом, вона його зупиняє і фіксує.
Якими були відчуття перших місяців війни у Харкові, що тоді хотілося від власної фотографії? Як це все фіксувалося? Є ж дуже багато способів розповісти. Зрештою, те, що робить фотографію фотографією, це сенс, який ви туди привносите. Потім вибираєте композицію і форму для того, щоб зафіксувати сенс, який хочеться передати. Сенс життя у місті в облозі, в місті, на яке наступає ворог, в якому такий концентрований час, в якому так все змінюється. Люди виїжджали, світло зникало, люди починали жити в метро. Все змінювалося. І чого тоді хотілося на рівні сенсу від своєї фотографії, і як оцей рівень сенсу, якого хотілося, провокував форму?
Яків Ляшенко:
Увесь час на початку повномасштабної війни я був у Харкові. Чесно скажу, перший час було суперстрашно. Відсутність досвіду грала у великий мінус. Чому фіксерство цьому допомогло? Я отримував той важливий досвід, щоб вміти концентруватись і фотографувати в умовах високого стресу. Пригадую свій перший виїзд на Салтівку з французьким фотографом. Ми якраз приїхали після того, як туди ліг пакет «Граду», буквально через сім хвилин. Пам'ятаю, зробив фотографію однієї бабці, яка вийшла зі свого будинку, охопленого вогнем. Ще два будинки поруч теж горіли. Вона вийшла в халаті, в тапочках, і це був, якщо не помиляюсь, березень. Вона виходила, гуляла навкруги будинку, дивилася на цей будинок. Якби у мене був досвід роботи під час війни, я міг би зробити набагато більше фотографій і краще. Однак зараз, якщо дивитись назад, розумію, що повноцінно не реалізував момент через страхи, незнання. Це був новий досвід, бо я ніколи не працював у місцях, де йдуть постійні обстріли, де можеш загинути в будь-який момент. У мене не було правильного одягу й екіпірування, яке може врятувати життя, навіть аптечки не було. Перша аптечка у мене, напевно, з'явилась вже ближче до травня.
Олександр Магула:
Маю схожу історію. Приїхав на Салтівку із журналістом Філіпом з Німеччини. Мені хотілося далі знімати, просто навіть для себе. Ми вийшли на Північну Салтівку, і теж знімали цих бідних людей, які ходили по уламках. Погоджуюсь, якби мав досвід, міг би зробити кращі кадри. Проте було страшно і не було аптечки. У мене був тільки бронежилет і все.
Ми йшли, знімали, знімали, зустріли солдатів. Солдати нас почали перевіряти: «Що ти тут робиш? В тебе камера, ти навідник або що ти знімаєш?». Ми пояснили, що журналісти й працюємо тут. Солдати нам сказали: «Тікайте звідси, бо зараз буде обстріл». Ще до повномасштабної війни, у 2020 році, я їздив в «Десну», отримував акредитацію в зону АТО. Мені так і не довелося туди з'їздити. Тоді нам казали, що в зоні бойових дій завжди слухайте військових. Якщо вони кажуть тікати, то вам треба тікати. І от якраз це був такий випадок. Ми почали таким неспішним кроком йти від облаштованої позиції. Військові нам почали кричати: «Ми сказали тікайте, не йдіть, а тікайте!». Ми пробігли сто метрів, перейшли через «Роднік»…
Фотографії опублікував на сайті інституту War and Peace Reporting. Добре, що вони кудись пішли. Бо на той момент я це знімав просто для себе. І в мене теж було таке відчуття, що через брак досвіду я зробив недостатньо. По-перше, я не зробив якихось дуже-дуже зворушливих кадрів. Я ледь не загинув, проте це був досвід, коли ти розумієш, що все дуже серйозно і не треба нехтувати базовими правилами безпеки.
Георгій Іванченко:
Моя історія теж про «Роднік». Ми пройшли через це місце і я зупинився, щоб зняти розбитий будинок. Вперше я потрапив під такий обстріл, коли квадрат твого перебування накриває «Град». Якщо ми кажемо про час, то він справді в цей момент уповільнюється. Було дуже страшно. Після цього зрозумів, що військові кажуть іти не просто так.
Георгій Іванченко:
Перший обстріл, під який потрапив, був у Цвіркунах на Харківщині у травні. Тоді нас крили «запальничками» або фосфором, точно незрозуміло. Був такий свист, такий звук, наче крутяться лопаті вертольота. Воно розсипається і повільно-повільно падає, знаєш, як такий феєрверк-салют. Ми не зрозуміли, що відбувається, і швидко побігли до рандомної бабусі в підвал. Там перечікували. Нас, людей, було шестеро, маленький підвал, але тоді я зрозумів дещо інше, дещо цікавіше. Ті люди вже були звиклі до всяких таких штук, і ця жіночка каже: «О, я зараз збігаю чайочок поставлю в дім, принесу чайочок». Ми такі: «Що?». В результаті ми пробули там недовго, може, до години часу. Я ту бабусю вперше в житті бачив, і того діда. Проте війна і всі жахливі події, які з тобою відбуваються, каталізують, я думаю, абсолютно всі процеси — і дорослішання, і взаємовідносини між людьми. Протягом години, яку провів з бабусею, я думав, що вона мені ближче якоїсь далекої рідні. Тобто ці відносини, вони стиснулися у часі.
Яків Ляшенко:
Концентрований час я спіймав з Нахтвеєм на Салтівці. Це було відносно далеко від Північної Салтівки, ми з ним були в машині. За сто метрів від нас ліг пакет «Граду». В той момент, коли ти сидиш в машині й сипле пакет «Граду», ти не розумієш, що це сто метрів. Він сипле як в шахах, і ти не розумієш, чи ти знаходишся в епіцентрі, чи ти знаходишся збоку, чи це взагалі десь далеко від тебе. По відчуттях, що ти прямо в епіцентрі. Нікому такого не бажаю. Я в той момент про фотографії взагалі не думав.
У мене є одна фотографія, зроблена на плівку, наслідків прильоту того пакета «Граду». Там були постраждалі люди, згорілі квартири, зруйнований будинок. Мені здається, що я не зафіксував той конденсований час так, як би хотів. Я вважаю, що через брак досвіду роботи саме в умовах війни, не зміг повноцінно зняти ті перші кілька місяців до деокупації Циркунів і наступних селищ за ними, коли обстріли Харкова сильно зменшились.
Олександр Магула:
Я думаю, що перші фотографії мають просто якусь особистісну цінність для кожного. Наприклад, ми з Джорджем дивилися фотографії один одного про початок повномасштабного вторгнення. На дистанції ти бачиш прогрес у техніці, композиції і як ти набираєшся досвіду. Перші фотографії були зроблені інтуїтивно, на дотик, коли ти просто знімаєш те, що бачиш. Перші знімки, може, і не дуже вдалі, проте персонально для тебе вони мають цінність. Наприклад, ти відкриєш цю фотографію і для глядача вона буде out of context. Це може бути просто якийсь димок, розвалені будівлі. Фотографія не така, якою можеш пишатись, проте за нею є історія.
Мені пригадуються дві фотографії. Момент, коли я фотографував розвалений під'їзд. Немає нічого суперособливого на цій фотографії. Утім я знаю, що через дві хвилини після знімка, прилетів пакет «Градів» і мені було там ну дуже моторошно. Друга фотографія, яку можу назвати більш вдалою, — це портрет командира «Кракена» у зруйнованій ОДА. Туди потім влетіла ракета. Ставлення до військових було, як я тоді це відчував, наче до богів. Це люди, які нас можуть захистити, на яких вся надія. Портрет цього командира — це таке моє особисте втілення ставлення до одного з тих чоловіків, які захищають Харків, на яких лежить відповідальність. Всі люди чекають якогось поста від нього, оперативної інформації, що «Кракен» звільнив нові селища. Я пам'ятаю ці перші деокуповані селища, які «Кракен» звільняв з іншими підрозділами. У людей було дуже трепетне відношення до військових.
Яків Ляшенко:
Як на мене, Харків сильно змінився. Коли артилерія більше по Харкову не могла дострілювати через велику відстань, в місто почали масово повертатись люди. До цього Харків був порожнім. Коли звільнили Циркуни, коли звільнили Вільхівку, коли звільнили Руську Лозову, тоді вже почали люди потрошки повертатися. На зйомки це також вплинуло, стало набагато менше тем для зйомок. Це правда. Коли кожен день по місту лупила артилерія, райони Салтівка, П’ятихатки стояли в розрусі, люди жили в метро, у когось не було ні води, ні світла, нічого; знімав постійно. Проте Харків — велике місто і не все виглядає, як Північна Салтівка. Я приїжджав додому зі зйомок, в мене був інтернет, опалення і навіть гаряча вода. Удома був наче інший світ. Думаю, що варто було зафіксувати «два Харкова». Я радий, що в Харкові є райони, які не зруйновані, до яких не дострілювала артилерія.
Георгій Іванченко:
На початку повномасштабного російського вторгнення у Миколаїв кожного дня прилітали КАБи. Як будильник — з п’ятої до дев'ятої ранку прилітало від п'яти до десяти КАБів. П'ятиповерхівки зносило, люди помирали. Я фотографував усе, що бачив, знімав новини. Чуємо, щось прилетіло — виїхали.
Георгій Іванченко:
Вибір тем базується на досвіді. Ти спочатку починаєш працювати з подіями, із суспільно важливими матеріалами. Потім ти розумієш, що чогось не вистачає, що потрібно змінювати підходи до роботи. Мене перестала цікавити чисто інформаційна фотографія, оскільки ці теми можна показувати трошки по-іншому. А який це вплив зараз має? А чи не достатньо зараз тих самих карток з прильотів? І чи потрібні вони мені зараз, тому що є люди, які цим займаються, і добре, що вони цим займаються. Ти ставиш собі питання, намагаєшся змінити технічні, візуальні, концептуальні рішення, думаєш, як показувати тему війни, вторгнення, щоб це було цікаво. Коли ходиш у Києві або у Львові, то можна почути, наприклад, розмови про виставку. Хтось каже: «О, відкрилась виставка фотографій!». Друга людина відповідає: «О, це знову про війну». Це вже настільки всіх задовбало, що треба знаходити рішення, які б зацікавили людей темою війни. На жаль, це зараз такий етап. Я намагаюся як використовувати технічні прийоми, так і думати більше. Пошук нових рішень вимагає думати й читати більше. Це може бути будь-яка література, яка може надихнути та спонукати до дій. Кожен для себе знаходить потрібний шлях.
Олександр Магула:
Я хотів би повернутися до того, як змінилася фотографія в Харкові. Обстріли міста продовжуються і люди вчаться просто жити з цим. Бачу все більше і більше фотографій, коли фотографи намагаються зафіксувати оцю буденність в перервах між прильотами. Мене це, наприклад, надихає, мене це радує.
Я зараз не живу у Харкові, проте дивлюся фотографії Сергія Коровайного, Романа Пилипея, Якова Ляшенка. Мені дуже сподобалася серія Ляшенка про зоопарк. Буденність людей, які живуть у цьому жаху і просто намагаються жити нормальне життя. Дуже подобається серія Джорджа про сім’ю в Ізюмі на Харківщині. Така дуже інтимна серія. Мені видається, що отак почала змінюватися фотографія у Харкові, вона занурюється в побут.
Яків Ляшенко:
Коли все почалось, був концентрат жахіття, і навіть не хотілося знімати буденність. Було багато подій на околицях міста, іноді в центрі Харкова: прилітали ракети, працювала артилерія, «Гради», і побут був непомітним. Усі сиділи по підвалах, хтось жив у метро. Зараз люди до цього вже звикли. Проте пам'ятаю період у 2022 році, літо, коли вже артилерія не дострілювала до міста, а російські військові кожен день, як по годиннику, стріляли ракетами С-300. Ми навіть могли годинники звіряти — рівно о 10 вечора прилітала ракета. Ти дивишся на годинник і чуєш вибух за вікном. Це було кожного дня. Потім вони змінили час і все повторювалось о 4-й ранку. Ти йдеш містом, бачиш скрізь людей, які не виспались, бо о 4-й ранку прилітає ракета.
Зараз іноді фотографую буденність у Харкові, тому що це цікаво і є що знімати. Я іду, знімаю людей в зоопарку, на вулицях міста, і всі нормально реагують на камеру. У 2022 році, коли все почалося, знімати це було вкрай важко, тому що всі люди доволі агресивно ставились до камер. На мене два рази нападали, мені ледь не розбили машину. Можна було знімати побут людей в метро. Проте люди не хотіли спілкуватись, не кажучи вже про фото. Я розумію, коли кожного дня сотні журналістів приходять, знімають, як вони живуть, а людям хочеться приватності, хочеться нормального життя просто. Вони не хочуть жити в метро, вони хочуть жити у своїх квартирах, але не мають змоги. У той період знімати це було майже неможливо. Людей на вулицях майже не було.
Георгій Іванченко:
Серія світлин про родину з Ізюма на Харківщині не опублікована. Цих людей я випадково зустрів через декілька місяців після деокупації Харківщини. Ми у них залишилися на вечір. У них не було ні світла, ні води, нічого. Протягом майже півтора року я до них навідувався по дорозі на Донеччину або з Донеччини. У них була вільна квартира і ми там залишались. Ми просто спілкувалися, знаходили якусь спільну мову, і я дуже вписався в цю тусовку. Це суперкласні, суперзвичайні люди, які живуть життя. Проте я їх не фотографував. Почав їх знімати буквально кілька місяців тому, і тепер зрозумів, чому я їх фотографую, чому це важливо. Це той звичайний побут людей, які пережили дуже некласні емоції, картинки і всяке таке. Люди зараз живуть, працюють, мають проблеми, помирають від звичайних захворювань, тобто життя нікуди не пішло. Окрім війни є ще те, що було завжди, є ці всі проблеми, які були до цього.
Олександр Магула:
Зараз на звичайні проблеми ще нашаровується війна. Коли я дивився цю серію про Ізюм, вона мені справді сподобалася. Бо те, що ми знаємо по фотографіях про Ізюм, — це масові поховання, перші дні ексгумації. Мені, наприклад, важливо бачити оцей побут звичайних людей, які залишилися там жити. Бо портрет міста — це не лише новини, але й історії людей, які там залишились жити.
Важливо знімати людей і пам’ятати про питання етичності. Коли був останній прильот по «Епіцентру», дуже багато фотографів зняли тіло загиблого, який лежав трохи далі, накритий термоковдрою. Мені було важливо не показувати обличчя цього чоловіка, сфотографувати його так, щоб по фотографії не можна було його впізнати. Я в жодному разі не засуджую колег, хто знімав цього чоловіка із відкритим обличчям. Бо це про оперативність, про намагання швидко показати оцей жах, коли мертві люди лежать серед вулиці.
Розкажу також про прояв емпатії у фотографії. Коли був ракетний удар по Грозі, ми з моєю колегою із Суспільного Настею Іванців робили історію про сім'ю Муховатих. У брата з сестрою в кафе загинули мама, тато і бабуся. Це були новини, проте нам було важливо зробити цю історію добре. Ми витратили на неї п'ять днів. Мені було дуже шкода цю родину. Для мене було дуже важливо показати цих людей з максимальною емпатією, і, знову ж таки, показати їх близько, всередині їхнього дому, коли батьки пішли і не повернулися. Тепер ці діти — самі в будинку. Я був готовий пожертвувати навіть оперативністю, інформативністю кадру. Ми з колегою обговорювали, як нам зробити цю історію цілісною. Ми зняли декілька етапів: от ми їх зустріли, вони встановлювали кілочки на кладовищі, де буде похована їхня родина. Наступного дня їхні друзі, також діти, прийшли допомагати їм викопувати ці могили. На третій і четвертий дні були перші поховання. Саша попросив нас не знімати саме поховання його батьків. Ми розуміли, що щоб історія була цілісною, нам треба зняти поховання батьків. Проте він попросив і ми не знімали, ми поїхали. Ми вирішили, що емпатія й етика важливіші в цей момент, ніж цілісна чи не цілісна історія.
Яків Ляшенко:
Я також був на похованнях у Грозі. Вони відбувалися кілька днів, напевно понад тиждень, тому що дуже багато людей загинуло. Було багато журналістів — і українських, і закордонних. В один момент, коли привезли тіло, більшість іноземних журналістів поводили себе доволі паршиво. Усі помітили, що «вестернам» просто пофіг. Всі українські журналісти максимально емпатично ставилися до почуттів родичів, які переживали траур. Закордонним фотографам головне було зробити яскравий кадр за будь-яку ціну. Можливо, з часом ми прийшли до того, що для нас те, що відбувається в нашій країні, це не просто документування за будь-яку ціну. Для нас всіх це наша персональна історія, історія нашої країни, нашої родини. Можливо, той знімок, який зробив Нік Ут у В'єтнамі, ми б зробили по-іншому, або взагалі б не зробили. Тому що ми все переживаємо персонально, а для закордонних журналістів це просто робота.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України.
Наразі Яків солдат-фотограф батальйону спеціального призначення «Донбас» 18-ї Слов'янської бригади НГУ.
Соцмережі автора: Instagram, Facebook.
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії.
З перших місяців вторгнення знімав для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжував лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною. Зараз його увага сконцентрована на Донецькій області.
Переломним моментом у його фотографії став майже місяць, прожитий у Бахмуті. Впродовж грудня-січня Георгій документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими волонтерами, медиками, військовими та вогнеборцями у підвалах.
Соцмережі автора: Instagram, Facebook.
Олександр Магула — фотограф родом із Харкова. Журналіст Суспільне Новини у Києві. Вивчав журналістику в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. До війни працював у місцевих медіа. Співпрацював з найбільшими німецькомовними друкованими виданнями Європи (NZZ, FAZ, TAZ, Focus, DerStandard).
Український фотограф Максим Дондюк знімає війну з 2014 року. Він побував у найгарячіших точках, зокрема в Іловайському котлі. На початку повномасштабної війни документував бої на Київщині, а його світлини публікують провідні видання світу. Максим Дондюк працює над довготривалими авторськими проєктами, які є особистими рефлексіями на війну в Україні. Максим розповів про створення світлин із нової «Білої серії», про пошук власної візуальної мови та чому кожен його кадр — це спроба передати ненависть до війни.
— У своїх авторських проєктах, зокрема в «Білій серії», ви показуєте війну через пейзаж. Чому саме такий жанр?
— Я фотографую війну в Україні з 2014 року. Після року зйомок активних бойових дій я вирішив зробити паузу. У 2017 році поїхав колишньою лінією розмежування, де бачив війну, кров та вбивства, де бачив зруйновані будинки та землю, за кожен метр якої воювали. Їздив по цій лінії від Азовського моря до російського кордону декілька разів. Уся ця територія, окрім невеликого шматка біля Нью-Йорку, зараз, на жаль, окупована російськими військами.
Коли приїхав, то усі ці місця виявились нікому не потрібними, вони були спустошені. Натомість поруч були вже якісь відбудовані доми, магазини, блок-пости. Мені це нагадало стан, який був у мене й тих людей, які повернулися з війни. Стан внутрішньої порожнечі, коли ти приїжджаєш з фронту і тебе ніхто не розуміє. Ти запитуєш себе, чому тут досі корупція, або чому тут всі п’ють вино, коли там досі вбивають. Виникає розпач, а також непорозуміння з родичами та друзями.
У 2017 році я зняв серію «Між життям та смертю», де показував наслідки війни через пейзаж. До війни я також використовував ландшафтну фотографію, наприклад у серії про Чорнобиль. Для мене це зручний формат, можливість більш мистецького підходу до фотографії. Я дуже втомився від того, що робив на початку свого творчого шляху, коли працював більше з людьми. Щоправда, повномасштабна війна знову повернула мене назад — перший рік я активно працював із військовими, документував події, співпрацював із журналами. Коли у твій дім приходить війна, тобі вже не до мистецтва. Хтось бере зброю, а хтось камеру і робить все, що можна. Військові борються з російськими солдатами, а для мене це була війна з російською пропагандою.
У якийсь момент зрозумів, що дуже втомився від всього, що роблю на фронті. Ставало все складніше отримати доступ до зйомок бойових дій. Я повернувся до ландшафтної фотографії. Останні дві зими я провів у Донецькій, Харківській та Херсонській областях. Після проєкту про Чорнобильську зону відчуження, я, можна сказати, freak-out щодо мап. Влітку позначив на карті цікаві для мене об’єкти, а взимку виїжджав на зйомку.
Я жив в Ізюмі, Краматорську, за можливості їздив на передову, проте більшість часу чекав на потрібну мені погоду для зйомки «Білої серії». Мені потрібно було декілька сантиметрів снігу, іній, щоб не було сонця. Не так часто в нас усі ці параметри збігаються. Тому я знімав деякі об’єкти по десять, по двадцять разів. Я просто брав машину, їхав у поля, знаючи, що всі вони — заміновані. Намагався ходити стежками, якщо їх помічав. Коли не було погоди, шукав нові потенційно цікаві локації для зйомок. Такий скрупульозний ландшафтний підхід до фото. Для мене це також медитативний підхід, коли я був сам серед поля, зими та морозу, така своєрідна розмова із собою. Для мене ця серія дуже приватна.
«Біла серія» про те, що станеться з людством, якщо ми не припинимо воювати. Вона для мене просто показує, як може виглядати наша планета, якщо ми одне одного повбиваємо через територію, ресурси чи релігію. Це проблема не лише України та Росії, це глобальна проблема людства, тому що ми не можемо зупинитись, не можемо не воювати. Моя нова серія про ненависть до всього, що пов’язане із війною. Війна породжує агресію, вона руйнує життя, природу, техніку.
— Наскільки пов’язані між собою ваші проєкти «Між життям та смертю» і «Біла серія». Чи один є продовженням іншого?
— Відокремити ці дві серії фотографій дуже тяжко. Зрештою, мій проєкт про Чорнобиль також створений за аналогічним підходом. Використав візуальні мови, які дуже перетинаються. Вони наче близнюки. Проте «Біла серія» відрізняється, вона глибша, потужніша, використовую середній формат для зйомок. Ідея зародилась у 2017 році, коли вперше поїхав по місцях, де був у 2014 році разом із військовими. У мене були психологічні проблеми й мені було необхідно повернутись туди, побачити все знову та відрефлексувати події війни.
Проєкти «Між життям та смертю» та «Біла серія» — пов’язані. Проте для зйомок «Білої серії» я використовую середній формат, щоб фотографії можна було роздрукувати розміром три-чотири метри. Бачу цей проєкт для виставок у галереях. Уявіть, заходите в простір і помічаєте такий цікавий ландшафт. Спочатку здається, що це щось красиве, а насправді це наша спотворена естетика. Тому що візуальне мистецтво часто базується на стражданнях, війнах чи релігійних розп’яттях. Коли підходите ближче і ближче до фотографії, то вже бачите руйнування та шрами, які залишає війна.
Упевнений, що люди, які живуть за кордоном і мають зовсім інші проблеми, можливо, і не зрозуміють фотографії «Білої серії». Фотографії будуть ближчі для тих, хто знає, що таке війна та спустошення. Ця серія, мабуть, більше про мене та мій внутрішній світогляд, як сприймаю те, що залишає по собі війна.
— Чому на ваших знімках із «Білої серії» зовсім немає людей?
— Коли знімав серію «Між життям та смертю», мені було дуже важливо передати пустоту, яку відчував сам і яку відчували багато з хлопців, які поверталися з фронту. Коли ти приїжджаєш додому, і в тебе закінчується сенс життя, немає розуміння, що робити далі. Багато військових знову повертаються на фронт, тому що не можуть знайти роботу, їх не розуміють сім’я та друзі. Якщо у військового ПТСР, йому дуже-дуже тяжко всередині.
У 2017 році я намагався візуально зобразити порожнечу, котра була в мені. Я не міг повертатися на фронт і знову знімати, тому поїхав по цій лінії розмежування. Для мене це була терапія через мистецтво. Тоді війна продовжувалась, проте лінія фронту не рухалась, і все наче заморозилось. Зараз, у «Білій серії», ідея інша, оскільки ведуться активні бойові дії. Зараз мені важливо показати, що залишиться після людства. Якщо ми не перестанемо воювати, буде ядерна зима і все вкриється снігом, усе замерзне. Залишаться подекуди зруйновані будинки та заіржавілі танки.
Війна не приносить нічого хорошого. Я просто не вірю, що війна буває хоч з якимось добрим наміром, що війна ведеться за релігію, націю, чи ще якісь ідеали. Людське життя важливіше, ніж клаптик землі. Для мене дуже болюча тема, коли чую, що потрібно воювати, воювати і звільняти усе. Я хотів би знати, скільки хлопців та дівчат повинні ще загинути за це. Наскільки важко і болісно це буде для нашої країни. Наскільки взагалі війна руйнівна для будь-якої країни.
Я знімав війну лише в Україні. Я не воєнний фотограф, який мандрує в інші країни. Мені це не цікаво. Сприймаю війну як людина, як українець, якому це сталося. Я взяв камеру не тому, що вирішив знімати війну, а тому, що ця клята війна прийшла в нашу країну. Я такий ідеаліст-гуманіст і мені це все дуже тяжко.
Світлинами з «Білої серії» намагаюсь показати, що може статися з нашим світом. Ми всі опинимось у руїнах. Таких речей, які зараз фотографую в Україні, багато і в інших країнах, наприклад Афганістані, Чечні. Я не можу зрозуміти сенсу в діях цих країн, які розпочинають війни, таких як РФ, Сполучені Штати та інших. Коли вони приходять на чужу землю і їм щось потрібно. Я не можу знайти відповіді. Натомість я ходив замінованими полями місяцями й просто знімав. Хтось колекціонує різні предмети, хтось — враження. Я ж колекціонував, збирав на білому фоні, закинути речі, які колись були важливими. Танк був важливим, у ньому хтось сидів, цей будинок був важливим, там жили люди. Зараз усе зруйноване та спустошене, як вся наша країна.
— Ідея створити «Білу серію» виникла як наслідок тривалих зйомок війни? Як і коли ви задумували її візуальну мову?
— У даному випадку я усе вирішив ще перед зйомкою. Мені потрібно було купити спеціальну техніку для фотографування панорам, навчитись нею правильно користуватись. Канадський фотограф Едвард Буртинський працює в такому стилі. Він мені допомагав робити панорами, а зараз дуже підтримує мій проєкт.
Усі фотографії серії вирішив робити повністю оригінальними, без значного постпродакшену. Траплялось, що приїжджав удвадцяте до монумента в Ізюмі, а там все одно недостатньо туману, чи сонце виглянуло з-за хмари. І я просто стояв, і не міг зробити фотографію. Глядач бачить один білий кадр. Для нього це виглядає так, наче хтось їхав у автомобілі, зняв фото і поїхав далі. Натомість я два роки до цього знімка робив карту, дві зими жив на Донеччині, проїхав багато кілометрів, щоб спіймати декілька хвилин потрібної мені погоди. Якщо траплялись відповідні умови, я швидко їздив на машині одразу на декілька об’єктів.
— У проєкті «Між життям та смертю», окрім фото, ви додаєте цитати із «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності» Лао-цзи. Чому саме ця книга?
— Після 2014 року я намагався знайти рівновагу в собі. Спочатку шукав способи у західній філософії, деякий час жив у Європі. Потім зрозумів, що мій спосіб мислення та сприйняття світу тяжіє до східного. До 2021 року я багато подорожував по Азії. Мені імпонують даосизм та буддизм, я багато читав відповідної літератури, декілька разів поринав у медитативні практики у храмах.
Мені дуже подобається Лао-цзи, зокрема його книга «Дао Де Цзін». Просто вибрав ті цитати, які найкраще відображають моє ставлення до війни. Лао-цзи пише дуже потужні речі. Наприклад, він говорить про дві країни, які воювали, і одна з них перемогла. Армія, котра вбила тисячі людей, не повинна святкувати, влаштовувати паради чи пити вино. День завершення війни — траурний, оскільки ніхто не може насолоджуватись тим, що хтось вбитий. Навіть незважаючи на те, що вбиті — це вороги. Я іноді шокований, коли бачу в Україні в ресторанах людей, які за сніданком дивляться відео з дронів, як когось вбивають, і відзначають це «смайликом». Найлегше говорити про патріотизм за вечерею у безпечному місці. Я бачив війну, я був двічі поранений, провів багато часу з військовими, але досі не розумію, як можна насолоджуватись вбивством, навіть ворогів.
Можу зрозуміти, коли це трапляється із військовими. Проте мені дивно, коли бачу стільки ненависті у цивільних, які не мають жодного досвіду на фронті. Вони наче прийшли в театр чи кіно. Що це взагалі за ідея, дивитись, як якогось вбивають. Я бачив на фронті більше поваги до ворогів, ніж у віддалених від лінії зіткнень містах. Це просто безглуздя. Я говорю також про повагу, яка часто існує на фронті між військовими по різні боки, навіть враховуючи факт, що вони воюють.
Ненависть та агресія руйнує нас зсередини, випалює нас. Ми почнемо знищувати не лише наших ворогів, але і сім’ю, друзів, зрештою, нашу державу. Коли нами заволодіє ненависть, ми не зможемо просто зупинитися після завершення війни. Ми почнемо шукати нових ворогів, але цього разу серед наших родин, знайомих, усередині нашої країни.
Я намагався донести посил знімків, доповнивши їх виразами Лао-цзи. Бо хто надаватиме сенс моїм словам. Я додав цитати із книги «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності», де Лао-цзи розповідає про війну та про те, як потрібно воювати, коли тобі довелось це робити, коли ворог прийшов у твою країну. Перш за все, людина повинна залишатися гуманістом, навіть під час війни. Зберігати людяність, а не ставати звіром.
— У передмові до вашої виставки «Сучасний український ландшафт» у львівській «Я Галереї», куратор Павло Гудімов пише, що тиша війни є страшнішою від активних дій. Наскільки ви погоджуєтесь із цим висловом?
— Погоджуюсь на сто відсотків. Якщо запитати у хлопців на передку, що для них найгірше, вони скажуть, що тиша. Якщо запитати у штурмовика, що для нього найстрашніше, він скаже, що це невідомість по дорозі на бойові позиції. На воєнних фотографіях та відео ми часто бачимо екшен. Утім це лише десять відсотків війни, решта дев’яносто — це тиша та очікування. Коли їдеш по дорозі, а назустріч тобі не трапляється жодної машини, підсвідомо починаєш хвилюватися, не розумієш, що могло трапитись. Для мене під час зйомок на фронті також найгіршою була тиша. Коли ти чуєш прильоти та постріли, то розумієш, звідки очікувати небезпеку, отримуєш визначеність. Натомість тиша дуже важка. Навіть у місті, після сигналу повітряної тривоги, починаєш жити з думкою, що цього разу можеш загинути саме ти. Очікування й тиша є найгіршими під час війни.
Мої фотографії із «Білої серії» — це не намагання передати тишу, а спроба передати свій внутрішній стан. Мистецтво для мене — це не лише засіб самовираження, а й інструмент для глибокого аналізу та рефлексії. Я прагну створити простір для споглядання, де глядачі стикаються зі складними питаннями, досліджують свої почуття, переосмислюють свої стосунки зі світом та історією; сподіваюсь викликати емоційний та інтелектуальний відгук, надихаючи на глибше розуміння й усвідомлення.
— Світлини «Білої серії» візуально привабливі та красиві. Наскільки фотографія про війну може бути естетичною?
— Якщо людині показувати війну так, як показує вебкамера, демонструвати тіла та «м’ясо», це ніхто не буде дивитись. Потрібно працювати зі свідомістю глядача, адже у всіх є певне візуальне сприйняття, яке базується на мистецтві, живописі. Потрібно заманити глядача у цю пастку, щоб він відкрив, роздивився і потім його свідомість відчула цей хорор війни. У «Білій серії» я використовую цю візуальну естетику, щоб люди підходили ближче та відчували емоції. Люди часто мене запитують, чому мої фотографії такі естетичні та красиві. Завжди запитую їх у відповідь, чому вони це сприймають як щось красиве. Чому фотографії тіл загиблих людей, зруйнованих будинків та понівечених танків можна називати привабливими. Можливо, це проблема всього людства, що ми, дивлячись на зображення страждань, вбивств і війни, сприймаємо їх естетичними. Митці розуміють ці речі та використовують їх для спілкування зі своєю аудиторією. Про цю проблему Сьюзен Зонтаґ багато пише у своїй книзі «Спостереження за болем інших».
— Фотографування війни для вас — це документування та інформування, чи все ж таки мистецтво й естетика?
— Коли розпочалась війна у 2014 році, а потім повномасштабна війна у 2022 році, то спочатку я все ж таки документував події. Утім я завжди намагаюсь паралельно шукати речі, які зможу використовувати для виставок чи як ідею для авторського проєкту. Тому що фотографії поточних подій для журналів можуть друкуватися як міжнародна пропаганда. Однак я не з тих фотографів, які використовують ті самі фотографії одночасно і для публікацій, і для виставок, і для книжок. Коли роблю історії для друку в медіа, водночас намагаюсь створювати для себе кадри іншою візуальною мовою. Інколи намагаюсь поєднувати, проте часто це просто неможливо. Щоб зробити кадр, який мені подобається, інколи доводиться витрачати декілька тижнів, шукати локацію та чекати потрібний момент.
У мене такий підхід до роботи, тому я не вважаю себе фотожурналістом. Якщо не буде доброго світла, вдалої композиції та потрібного поєднання кольорів, я не робитиму фотографію. Або зроблю її машинально і потім не буду ніде її використовувати. Для мене бекграунд, фон фотографії інколи важливіший за те, що на ньому трапилося. Фотожурналісти стежать за об’єктом у кадрі, а тло у них — випадкове. Я обираю фон і чекаю, коли на ньому щось трапиться.
Коли працював над «Білою серією», в якийсь момент зрозумів, що я цілий тиждень знімаю один і той самий танк. В мене вже двісті фотографій цього танка. Іноді зациклюєшся на чомусь, навіть не усвідомлюючи цього. Багато молодих журналістів знімають роботу артилерії, мінометів, ловлять «трубу з вогнем», тобто момент, коли вилітає снаряд. Вони часто не розуміють, що на такі одноманітні за композицією, світлом та сюжетом фотографії вже неможливо дивитися. Потрібно шукати свою мову, себе та свій стиль.
Звісно, неможливо не повторювати себе самого. Зараз я припинив фотографувати якісь військові речі, тому що вже два роки роблю ту саму фотографію, але з різних ракурсів. Таке трапляється у всіх. У такий момент важливо зробити паузу, дистанціюватися, переглянути увесь свій фотоархів, та, якщо є можливість, зробити виставку або книгу.
— Ви фотографували багато подій на початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про фотографію з обкладинки журналу Time!
— Насправді я не дуже люблю цю фотографію. Однак розумію, чому вона стала обкладинкою журналу. На той момент це було важливо для України, обкладинка привернула до нас увагу.
Я співпрацював із різними журналами з 2014 року, редактори знали мої роботи. На початку 2022 року для мене це був єдиний шлях продовжувати працювати, оскільки фотографувати війну — це дорого. Потрібно знайти місце, де жити, машину, щоб мати змогу їздити в Харків, Запоріжжя, Київ та інші міста. Міжнародні журнали були для мене фінансовою опорою. Усі журнали, з якими співпрацював, — тижневики, мені не потрібно було надсилати фотографії щодня. В мене було багато вільного часу для власних зйомок. Перші чотири місяці я працював сам, без журналістів. У мене була свобода руху та вибору тем. Я поважаю журналістів, якщо вони поважають мою роботу. Я готовий його чекати три години на інтерв’ю, якщо він потім чекатиме мене, коли працюватиму в окопі. Проте якщо журналіст очікує від мене лише зйомки його інтерв’ю в кав’ярнях, ми точно не спрацюємось.
— Повномасштабну війну в Україні знімає дуже багато фотографів, як українських, так і іноземних. Протягом цих двох з половиною років уже сформувалось багато фотографічних штампів та шаблонів. Які, на вашу думку, теми й аспекти війни ще недостатньо зняті? Наскільки складно в галузі фотографії сьогодні створити щось абсолютно нове?
— Ця проблема — глобальна. У 2014 році було те саме. Багато сучасних фотографів цього не пам’ятають, бо в той час ще не займались фотографією. Було лише декілька документальних фотографів, які працювали до війни і, коли розпочались бойові дії, продовжили знімати. Водночас з’явився великий пласт молодих фотографів, які почали працювати для міжнародних новинних агенцій або ж фіксерами для іноземних журналістів та фотографів. Вони ніколи не чули про документальну фотографію чи про фотожурналістку. У 2015 році дев’яносто відсотків цих фотографів зникли. Вони пішли заробляти кошти в гейм-дизайн або ж в айті. Зараз ситуація така ж сама.
Дуже складно сформувати свою власну візуальну мову, коли ти працюєш в інформаційній агенції й повинен кожного дня знімати події та новини. Щось бахнуло і ти одразу туди біжиш. Коли у тебе є лише дві години або п’ять хвилин на зйомку фотографій. Я не дуже вірю, що за таких умов можна виробити власний стиль. Коли фотографи біжать за об’єктом, знімають усе серійною зйомкою, а потім з п’яти тисяч світлин обирають найкраще для агенції. Я не критикую — це робота. Водночас багато фотографів щось роблять за свої кошти, багато їздять, щось шукають і документують. У них може сформуватись власна естетика зйомок та стиль.
Фоторедактор журналу Stern якось сказав мені: «Макс, найлегше, що можна знімати — це війна. Тобі тільки треба мати сталеві яйця». А якщо відправити фотографа у місце, де нічого не відбувається, він нічого не зможе зняти. Він звик фотографувати активні дії на війні, де перебуваєш наче у кіно. Я також через це пройшов. Це нормально. Перший рік ти можеш «молотити», а потім приходить усвідомлення і ти починаєш бачити інші проєкти.
Більшість фотографів, які зараз документують війну, також скоро підуть в іншу професію, яка приноситиме більше коштів. Професія потихеньку відмирає, і лише новинні агенції ще щось платять за знімки. Журнали, з якими я багато співпрацював, наприклад The New Yorker, Time, Stern, Der Spiegel та інші, кожного року урізають бюджет. Протягом року ти можеш отримати від них максимум два замовлення на зйомку. Багато документалістів змінюють роботу.
Існують фотофестивалі в місті Арль — Recontres d'Arles, та у місті Перпіньян — Visa pour l'Image. Обидва фестивалі — документальні, проте це наче два різні полюси. Я був і там, і там. В Перпіньяні фотографи спілкуються про те, хто з них більше днів провів у окопах чи хто більше разів потрапляв під обстріли. Натомість в місті Арль про війну розповідають зовсім з іншої перспективи — я говорю про мистецтво документування. Коли ти працюєш з журналістикою, але це все одно залишається мистецтвом. На фестивалі Recontres d'Arles більше говорять про внутрішній світ, а не лише констатують факти. Фотографії не лише про те, що трапилось чи відбулось, там автори використовують медіум фотографії, щоб донести якусь свою візуальну концепцію або смартконцепцію.
Потрібно знати ці речі, щоб не повторювати когось іншого. Важливо розбиратись у сучасній фотографії, читати критику. Насправді дуже мало фотографів, котрі читають. Я спілкувався з багатьма молодими фотографами, і всі вони для натхнення лише дивляться фотографії колег. А у чому сенс? Дивитися інших фотографів, щоб їх повторювати? Якщо хочеться когось повторювати, варто переглядати фільми Андрія Тарковського чи Теодора Ангелопулоса, читати критику чи філософію мистецтва. Такий підхід дасть набагато більше ідей, аніж перегляд топових фотографій у добірках журналу Time чи агенції Associated Press.
— Розкажіть, будь ласка, а що надихає вас? Які книги любите читати, які фільми дивитесь?
— Мене захоплює східна філософія. Я, мабуть, перечитав уже все що можна на цю тематику. Читаю також західних філософів. Читаю критику й теорію фотографії, літературу про розвиток візуального мистецтва. Можу сказати, що я такий книжковий черв’як. Якщо мені запропонують піти на вечірку чи на пляж, то я краще залишусь вдома із книжкою. Я не п’ю алкоголю, не п’ю каву, мало спілкуюся з іншими, у мене небагато друзів в Україні. Мені ближче бути вдома з дружиною, з близьким колом друзів.
Найкращий режисер для мене — це Теодор Ангелопулос. Він порушував багато складних тем. Його фільми про греків та їхню культуру. Особливо раджу подивитись історичну драму «Трилогія. Луг, що плаче». У ній йдеться про історію Греції на прикладі однієї родини, яка повертається після громадянської війни з Одеси в Грецію. Фільм залишає багато вражень. Після перегляду ми з дружиною можемо ще тиждень його обговорювати.
Мене надихає все, крім фотографії. Менше за все я люблю дивитись фотографії. Звісно, знаходжу цікавих для себе авторів. Наприклад, я просто обожнюю знімки Надава Кандера. Мені подобається працювати з архівними фотографіями. Я це робив у проєкті про Чорнобильську зону відчуження. У мене досі є багато архівів звідти, з якими через війну я навіть ще не почав працювати.
— Чи можна надалі підтримувати увагу до війни в Україні фотографіями?
— Щоденні новини з України не дуже цікавлять людей за кордоном. Всі активно читали про Бучу, підрив дамби Каховської ГЕС тощо, проте нам точно не потрібні такі події. Увага до України може бути прикута лише завдяки потужним та серйозним проєктам. Це можуть бути документальні фільми чи фотографії. Проте наша влада не розуміє — щоб створити масштабний глибокий проєкт, а не пропаганду, потрібно надати доступ і час для зйомок українським та іноземним авторам. У нас дозволено поїхати в престур на добу разом із пресофіцером. Натомість потрібно брати культурні проєкти, мультимедійні проєкти, працювати з кураторами.
У Європі люди постійно ходять в кінотеатри, на виставки. Потрібно з ними спілкуватися через мистецтво. Наша влада повинна усвідомити, що потрібно витрачати кошти на роботу із музейними та галерейними просторами, відправляти митців на артфестивалі. Влада повинна надавати доступ для зйомок, підтримувати документалістів, письменників, митців грантовими програмами, давати свободу для творчості, не контролювати. Культура — важлива.
Усі мої останні інтерв’ю, на жаль, про цензуру та обмеження доступу до лінії фронту. Після матеріалу з Люком Могельсоном про життя наших військових в окопах, який вийшов у журналі The New Yorker, мене викликали на допити в СБУ. В мене немає акредитації від ЗСУ і я не можу продовжувати знімати лінію фронту. Я не вважаю, що війна — це не час для критики влади. Якщо у пацієнта гангрена чи ще якась хвороба, вона не пройде від того, що людині про неї не скажуть. Потрібно говорити про проблеми вголос.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Я приїхав у США, щоб до осені закінчити книгу про війну в Україні. Працювати над книгою мені допомагає почесний декан ICP (Міжнародного центру фотографії) Фред Рітчін. Він пише текст до книги, робить інтерв’ю зі мною. Це буде книга про два перші роки повномасштабної війни в Україні, з 2024 року буде одна чи дві фотографії. Книга не лише про війну, але і мої рефлексії на неї. Звісно, там будуть фотографії загиблих, кадри руйнувань, проте моя книга не про активні бойові дії. Думаю, що до всіх моїх робіт можна просто чіпляти лейбл «Медитація». Усі вони про споглядання та усвідомлення. Коли бачу багатьох фотографів, які щось знімають в одному напрямку, обов’язково повернуся в інший бік. Тому у мене Майдан гідності — це панорами. Не можу знімати з усіма.
Усі свої тривалі проєкти робив сам. Мені не потрібно, щоб хтось за мною ходив чи був поруч. Часто перед зйомкою проводжу візуальні дослідження, просто ходжу, роздивляюсь, відчуваю. Фотографія для мене — це про відчуття, про колекціонування емоцій. Книга буде зі світлинами, які знімав ще до «Білої серії». На основі цього авторського проєкту планую зробити окрему книгу.
Матеріал підготувала Катерина Москалюк
Програма включатиме чотири менторські курси та підсумковий конкурс для учасників. Після чого ми надамо фінансову підтримку у розмірі 8000€ українським фотографам, які створюватимуть проєкти, дотичні до теми війни. В першу чергу ми підтримаємо авторів, які не мають постійного доступу до забезпечення та ресурсів, надавши їм додаткову можливість продовжувати свою роботу.
Менторство — це джерело практичних знань, постійна підтримка та особистий підхід.
Ми із власного досвіду знаємо, що молодим фотографам необхідно мати комплексний фідбек, бути на зв'язку з колегами зі сфери, отримувати рекомендації, підтримку та мотивацію від людини з експертизою.
Кожен наш ментор — практик із великим досвідом та особливою спеціалізацією. Менторство створене, щоб допомогти вам розвиватися і робити наступні кроки у професії.
Час групових зустрічей розподіляється між усіма учасниками. Ментор аналізуватиме роботи, даватиме фідбек та рекомендації щодо подальшого розвитку кожного з учасників особисто. У групі ви зможете обмінюватись думками з колегами і навчатися з їхнього досвіду.
Куратор буде сфокусований на актуальних для вас питаннях: будь-то пошук теми, формування та робота над довгостроковими проєктами чи практичні рекомендації для роботи з зображенням, вашим позиціонуванням та кар'єрою.
Наставництво допоможе вам сфокусуватися, проаналізувати попередні та визначити наступні кроки у роботі, а регулярні обговорення стануть потужним стимулом.
• Аналіз робіт та портфоліо рев'ю
• Наставництво в роботі з власними темами і проєктами
• Побудова та оформлення серії чи проєкту, відбір фотографій
• Допомога у пітчингу проєктів для ЗМІ
• Критичні сесії та дискусії у комфортному середовищі
• Особиста комунікація з ментором
• Публікація вашого проєкту на сторінках UAPP
• Можливість виграти грантову підтримку у 1000$ для восьми учасників на створення документальних проєктів
Онлайн-зустрічі в Zoom. Заняття відбуваються раз на тиждень, у групі від 5 до 8 людей.
Андрій Дубчак
Сергій Коровайний
Юлія Кочетова
Іван Чернічкін
Тривалість менторської програми — 2 місяці. Після чого учасники можуть подати ідеї створення документального проєкту на мікрогрантову програму, що триває 2 місяці. Про детальний таймінг ми напишемо згодом у наступних публікаціях.
Подати свою кандидатуру на участь можна за посиланням.
Менторство та мікрогрантову програму підтримує work.ua та International Press Institute, завдяки чому участь є безкоштовною.
У серпні RSF організовує 3 тренінги HEFAT Refresher у Дніпрі, Одесі та Харкові. Ці тренінги призначені для журналістів, працівників ЗМІ та фрілансерів і мають на меті поновити або поглибити знання та практику з фізичної безпеки та надання першої медичної допомоги.
HEFAT Refresher від Фундації 2402 — це інтенсивний симуляційний тренінг із тактичної медицини та підготовки до роботи у ворожому середовищі для представників медіа.
Тренінг складається із сценаріїв надання домедичної допомоги у стресових умовах, що максимально близько відображають роботу журналіста у ворожому середовищі. Кожен учасник отримає повну аптечку.
Дати проведення:
Тривалість: з 8.00 до 19.00.
Вимоги до відбору учасників: Цей тренінг вимагає від учасників знань з тактичної медицини та попереднього проходження тренінгу HEFAT або іншого тренінгу з тактичної медицини.
Мова: українська.
Реєстраційна форма доступна за посиланням.
Тренінги організовані RSF за фінансової підтримки Представництва ЄС в Україні та проводяться тренерами Фонду 2402.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Росіяни скинули керовану авіабомбу на центральну частину Харкова. 24 липня о 16:47 війська РФ вже вшосте атакували Харків.
Внаслідок удару по приватному будинку в Харкові поранень зазнали двоє людей. На місці працюють рятувальники та медики. Про це повідомив мер Харкова Ігор Терехов.
«Удар КАБом по майже центральній частині міста. Район приватної житлової забудови», — повідомив він. На місці пожежа.
У Харківській обласній прокуратурі уточнили, що поранення отримали троє людей: двоє чоловіків та 45-річна жінка. Їх доставлено до лікарні. Внаслідок удару пошкоджено щонайменше шість житлових будинків, пʼять гаражів, три господарських приміщення. Знищено три авто.
«За попередніми даними, російська армія вдарила по місту УМПБ Д-30 СН (уніфікований міжвидовий плануючий боєприпас, калібр 30 см) з території бєлгородської області рф. Наслідки збройної агресії рф документували прокурори та слідчі ХРУП №3 ГУНП в Харківській області», — йдеться у повідомленні Харківської обласної прокуратури.
Крім того, у середу по обіді російськими ракетами був атакований інфраструктурний обʼєкт. На місці влучання сильна пожежа. Після цього було ще кілька «прильотів». Згодом Терехов повідомив, що внаслідок п’ятого ракетного удару, який був по промисловій зоні, постраждали шестеро містян. Їм надають медичну допомогу.
Нагадаємо, вранці 19 липня війська РФ вдарили двома ракетами типу «Іскандер» по центральній частині Чугуєва Харківської області. У результаті ворожої повітряної атаки постраждали вже 9 людей. Серед них — підліток.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Документуючи російсько-українську війну, двоє харківських фотографів — Ольга Ковальова, проєктна менеджерка Української асоціації професійних фотографів, та Владислав Краснощок — потрапили під обстріл ворожої артилерії 19 липня 2024 року неподалік лінії фронту в районі Торецького напрямку на Донеччині.
Фотографи працювали з артилеристами Збройних сил України. В той день військові здійснили кілька пострілів по ворогу та сховались у бліндаж разом із журналістами.
За словами фотографа Владислава Краснощока, поки вони були у бліндажі разом із військовими, ворог почав стріляти у відповідь. Він додає, що 12 ударів поцілили по полю недалеко від позиції. 13-й потрапив прямо у бліндаж.
Фотографка отримала осколкове поранення підпахвової, надключичної надгрудної ділянок та руки, перелом грудної клітини. Вона була госпіталізована. Краснощок та військові отримали контузії.
«У мене три осколкові поранення. Два осколки вдалося дістати з тіла. Усі вони були біля великих судин. Проте один осколок медики наразі не ризикують діставати, аби щось не пошкодити. Наразі у мене не працює повністю права рука», — розповідає Ольга.
Першу домедичну допомогу документалістці надали військові, потім її евакуювали до лікарні.
Ольга Ковальова розповіла, що військовий медевак доставив її у найближчий польовий шпиталь, звідти у військовий госпіталь у Покровську, далі — у цивільну лікарню, де їй вийняли два з трьох уламків. Тепер вона у госпіталі в Харкові. Наразі її стан стабільний.
«Усі інші, хто перебував у бліндажі, на щастя, цілі. Мене поранило, тому що я сиділа в кутку біля труби — імпровізованої витяжки, саме з неї і посипались осколки. Мене врятував бронежилет і шолом. Осколки потрапили туди, де захисту не було, — пояснює Ольга. — Дуже шкода, що це сталося у перший день відрядження».
Команда УАПФ бажає якнайшвидшого одужання Ользі Ковальовій.
За інформацією Інституту масової інформації, за два роки з початку повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 70 медійників. З них 10 — під час виконання журналістських завдань, 47 загинули як учасники бойових дій та 13 — унаслідок російських обстрілів або катувань. Загалом за 10 років з початку російсько-української війни, у період з 2014 до 2024 року, загинули 77 українських та іноземних медійників, з них 13 — під час виконання журналістських завдань. Станом на березень 2024 року 20 українських фотографів загинули за 10 років російсько-української війни. Хтось виконував редакційне завдання, а хтось пішов на фронт добровольцем.
Небесні фотографи. Документалісти, натуралісти і комерційні фотографи, яких вбили росіяни на війні.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Вранці 19 липня війська РФ вдарили двома ракетами типу «Іскандер» по центральній частині Чугуєва Харківської обласної.
У результаті ворожої повітряної атаки постраждали вже 9 людей. Серед них — підліток.
Про це повідомляє голова Харківської ОВА Олег Синєгубов.
«Постраждали 9 людей, із них дитина 14-річна дитина», — розповів він. 14-річний хлопець зараз у тяжкому стані, його доправили до лікарні.
Одна з ракет влучила біля гуртожитку, зруйнувавши нежитлову будівлю, пошкодивши дві багатоповерхівки й до 10 приватних житлових будинків. Також згоріли дві автівки й кілька гаражів.
Друга ракета влучила на парковку біля дев'ятиповерхового житлового будинку. Ця ракета знищила 9 автомобілів. Також внаслідок вибуху пошкоджені щонайменше три дев'ятиповерхівки, одна п'ятиповерхівка, готель, торговельні ряди і близько 10 приватних житлових будинків. Перебиті енергомережі.
«За процесуального керівництва Чугуївської окружної прокуратури Харківської області розпочато досудове розслідування за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України)», — зазначили у Харківській обласній прокуратурі.
Загалом унаслідок атаки повністю згоріли 10 легкових автомобілів. Пошкоджені три багатоквартирні та один приватний будинок, два магазини, адмінбудівля.
Нагадаємо, вранці 8 липня війська РФ завдали ракетного удару по Києву, під ворожий удар потрапила найбільша дитяча лікарня України «Охматдит».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Часів Яр — місто, яке місяцями штурмують і обстрілюють окупаційні війська. Загарбники продовжують інтенсивно випалювати Часів Яр, утілюючи тактику випаленої землі. Понад два з половиною роки війська РФ прагнуть за будь-яку ціну захопити місто Часів Яр Донецької області, яке стало лінією фронту після захоплення Бахмута.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Костянтина і Влади Ліберових, Сергія Коровайного, Георгія Іванченка та Якова Ляшенка. Документалісти фіксували війну у Часовому Яру та життя на лінії вогню його мешканців у різні періоди від початку повномасштабного вторгнення росіян. Кожен з фотографів зумів зберегти на своїх світлинах різний стан міста: у когось воно тільки поранене, хтось уже застав його зруйнованим.
У червні британська розвідка повідомила, що Часів Яр є цінним для Росії через його стратегічне розташування на височині, а також через його використання як логістичного вузла ЗСУ. Часів Яр стоїть на пагорбах, що, наче оборонні мури, захищають його зі сходу і півдня. Найвища точка — 247 метрів, а, до прикладу, в сусідніх Костянтинівці, Дружківці, Слов'янську і Краматорську — середні висоти від 100 до 125 метрів. Часів Яр став «воротами» до цієї агломерації через близькість до Костянтинівки (7 км на захід) і Краматорська (25 км на північний захід).
«Часів Яр — це українське місто, і є всі шанси, що ворога звідти відсунемо та знищимо його на тому напрямку, як вже було раніше», — запевнив речник ОСУВ «Хортиця» Назар Волошин в ефірі національного телемарафону 14 липня. Волошин пояснив, що «цієї доби ворог також не полишав спроб штурмувати та показувати свою присутність в районі Часового Яру», однак наголосив, що «сили оборони відбиваються та тримаються».
Нагадаємо, останніми днями до Часового Яру активно прикута увага медіа, адже у ніч проти 3 липня проєкт DeepState повідомив, що армії Росії вдалося захопити мікрорайон «Канал» у місті. Цей район відокремлений від більшої частини міста каналом «Сіверський Донець — Донбас». Бої за мікрорайон почалися ще на початку квітня 2024 року, коли агресор пішов уперед на захід від Бахмуту.
Зараз там немає жодної вцілілої будівлі. Через дії РФ місто, в якому колись проживало 12 000 людей, стало практично безлюдне. Станом на початок липня 2024 року у Часовому Яру залишаються 635 жителів.
До прикладу, цього тижня ніхто з місцевих жителів не виявив бажання виїздити з міста. Про це розповів начальник міської військової адміністрації Часового Яру Сергій Чаус. «Люди просто не їдуть з міста. Евакуювати людей стало небезпечніше, ніж було до цього, бо активність дронів не знижується. Лінія проведення бойових дій безпосередньо дуже близька до міста. В цих умовах приїхати у місто, щоб забрати людину, важко. В місті, окрім людей пенсійного віку, залишається і молодь, їх приблизно декілька десятків. Загалом людей евакуюємо до Краматорська, більша частина їдуть до родичів», — уточнив Сергій Чаус.
Документальні знімки з Часового Яру подружжя фотографів Кості та Влади Ліберових днями розлетілись мережею. Кадри з цього міста зараз нагадують розвалини окупованих і знищених Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки.
«Часів Яр. Росія наблизилась до міста та перетворила його на руїни, як і все, до чого торкається. Відповідно до карт DeepState, ще 27 червня ми вибили ворога з міста, а вже зараз росіяни повністю зайняли мікрорайон «Канал». І стерли з лиця землі. Не дивлячись на те, що військові, що боронять Часів Яр, готові стояти до кінця, сьогодні є реальна загроза, що ми втратимо місто», — поділились тривожними думками Костя та Влада стосовно ситуації у місті на початку липня 2024.
«Це був приємний і затишний населений пункт. Невисокі будівлі. Звичайне донбаське місто і навіть чимось нагадувало Бахмут. Часік — так ми його називали», — таким запам’ятав Часів Яр фотограф Яків Ляшенко.
У квітні 2023 року він став свідком медичної евакуації бійців із Бахмута. Через багнюку й калюжі БМП з пораненими військовослужбовцями під’їхала до Часового Яру. Побачене там його вразило.
«Це була точка евакуації: привозили поранених з Бахмута. Там була одна медикиня. Коли вивантажили другого військового, то ця жінка почала кричати «Саша!». Це виявився її чоловік. Вона починає його цілувати та плакати. Цей момент мене дуже вразив і закарбувався у пам’яті. Я потім запитував у пресофіцера про його долю. На щастя, цей чоловік вижив, хоч отримав важке поранення», — згадує Яків Ляшенко.
«Вулиці Часового Яру — це скупа весняна зелень дерев та перші квіти, які змішуються зі зруйнованими радянськими будинками з дірками від обстрілів», — таким Часів Яр зустрів фотожурналіста Георгія Іванченка навесні 2023 року. Готуючи репортаж для Reporters, його авто постраждало від обстрілу.
У Часовому Яру Георгій зустрів 55-річну Світлану та її сина, 28-річного Ігоря, які залишилися жити вдома, за три кілометри від фронту. Всі разом вони спустились на цокольний поверх будинку, в гараж, з якого сім’я майже не виходила через постійні «приходи». У Світлани ще є 34-річна дочка, яка до вторгнення захворіла на лімфому, але через тривале перебування в укриттях онкологія ускладнилась, зараз дочка лікується в Донецьку.
«Я слухаю її і думаю про цю війну і мир у всьому світі. Війна — це завжди дуже погано. Це завжди жертви та розруха. Обіцяємо повернутися до Світлани з Ігорем із водою, їжею, батарейками та ліками. Та, дійшовши до автівки, яку лишили в гаражі, бачимо, що в ньому немає даху, а металеві конструкції впали на авто. Гараж обстріляли. На щастя, машина завелася, довезла нас до більш-менш безпечної зони, де ми побачили, що маємо ще й пробитий паливний бак. Військові допомогли дотягнути нас до наступного міста. Ми так і не змогли повернутися до Світлани й Ігоря, як обіцяли», — розповів Георгій Іванченко.
Фотограф Сергій Коровайний бував у місті чимало разів: «Дуже сумне місце, абсолютно розбите. Дуже мало там цивільних. Ми заїжджали у Пункти Незламності і зустрічали там здебільшого тільки стареньких людей.
Одного разу ми евакуювали 80-річну пані Марію в Київ. Там була драматична сцена, яка мене дуже вразила. Жінка прощалась з онуком, який вирішив залишитись у місті. Я носив її сумки і думав собі, скільки горя росіяни принесли на цю землю. Вона ридає і він ридає. На фоні чутно вибухи».
За словами Сергія, серед головних небезпек у Часовому Яру — постійні удари FPV-дронів. «Тому що будь-яка автівка, а особливо преса, — це ціль», — каже фотограф.
Сергій Коровайний з 2017 року бував у Часовому Яру, адже там раніше преса отримувала акредитацію для роботи в зоні АТО/ООС. Він встиг побачити це місто ще відносно мирним. «Це було невеличке тихе місто, там були гарні вечори улітку. Контраст між Часовим Яром тоді і зараз — це два різні світи, як життя і смерть. Тоді була зовсім інша лінія фронту, і ніхто не думав, що війна прийде, попри те, що вона вже тривала. Мені боляче про це казати. Багато міст можуть стати такими, як Часів Яр, або вже стали такими».
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення, працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Наразі фотожурналіст-фрілансер в EPA Agency. Instagram фотографа.
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він став знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжив подорожжю лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною; зараз його увага сконцентрувалась на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії став майже місяць прожитий в Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими у підвалах, волонтерами, медиками, військовими та вогнеборцями. У квітні, під час роботи над матеріалом про Часів Яр, що на Донбасі, його машина була розстріляна та знищена російським снарядом. Зараз автор продовжує свою рефлексію про численні ситуації, що траплялись на його шляху та працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва). Instagram фотографа.
Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали 4 роки тому, зосередившись спочатку на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу. На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові ЗМІ, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопосадовці. Instagram подружжя.
Сергій Коровайний — фотожурналіст і портретний фотограф. Співпрацює з міжнародними виданнями, зокрема Wall Street Journal, Washington Post, The Guardian, Financaial Times та іншими. Знімає свої документальні проєкти, де фокусується на темах російсько-української війни, екології та різних аспектах української сучасності. Здобув освіту у США на магістерській програмі з Visual Storytelling як стипендіат Програми імені Фулбрайта. У 2018 році приєднався до The Gate, провідного українського фотоагентства. Роботи Сергія експонувалися на численних персональних і колективних виставках в Україні, США та ЄС. Instagram фотографа.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Видавництво «Creative Publishing» і миколаївська школа концептуальної та артфотографії MYPH разом підготували фотокнигу «Conceptual Photography». Мета — поінформувати вітчизняну та міжнародну аудиторію про сучасну концептуальну фотографію в Україні, продемонструвавши роботи її найяскравіших представників. Авторами книги є Люсія Бондар, видавчиня «Creative Publishing», та Сергій Мельниченко, фотограф, засновник школи концептуальної та артфотографії MYPH. Над дизайном обкладинки працювала Катерина Королевцева, а авторкою головного фото стала Оксана Майстер.
Сергій Мельниченко розповідає, що саме з фотографії банки з консервованими помідорами Оксани Майстер, яку розмістили на обкладинці видання, частково і почалася співпраця видавництва з MYPH: «Ця банка, на мій погляд, водночас є і автентичною, і погляд класно притягує. На фестивалі українського мистецтва торік у Берліні Люсія Бондар закохалась в цю роботу і придбала її у нас. Загалом вона купила два фото. По суті, з цього і почались обговорення створити спільну книжку. Вона сказала, що хоче підготувати видання про сучасну фотографію. Я відповів, що це круто і запропонував ідею — показати концептуальну сучасну фотографію крізь призму студентів MYPH».
У «Conceptual Photography» зібрані доволі різні теми, напрями й жанри фотографії, з котрими працюють автори. Це цифрова фотографія, плівкова, ручний друк, моментальна фотографія тощо. Фотографи демонструють своє художнє бачення, не боячись експериментувати у своїй творчості.
«Там багато проєктів, котрі так чи інакше, чи напряму пов'язані з рефлексіями та станами, в яких перебувають автори під час нашого сьогодення — повномасштабного вторгнення, — пояснює Сергій Мельниченко. — Зокрема, у книзі є мій проєкт «Татуювання війни», який показує ці події. Хоч ми у книзі не представлені як документалісти, але крізь призму концептуальної художньої фотографії ці настрої можна побачити».
Підбірку робіт супроводжує стаття провідного представника Харківської школи фотографії Романа Пятковки, яка розповідає про універсальну творчу техніку колажу, спонтанність і непередбачуваність камер миттєвої дії та експерименти з альтернативними фотографічними методами.
Сергій Мельниченко каже, що ця книга це, зокрема, і чудова можливість для студентів школи MYPH представити себе у світі, показати власні напрацювання. За його словами, фотокниги у світі розповсюджуються швидше, ніж виставки. «Тому існує більша ймовірність, що книги швидше розійдуться від України до США чи Японії і авторів запрошуватимуть на виставки, ярмарки, фестивалі чи будь-які інші події», — говорить він.
Сергій Мельниченко каже, що ця книга це, зокрема, і чудова можливість для студентів школи MYPH представити себе у світі, показати власні напрацювання. За його словами, фотокниги у світі розповсюджуються швидше, ніж виставки. «Тому існує більша ймовірність, що книги швидше розійдуться від України до США чи Японії і авторів запрошуватимуть на виставки, ярмарки, фестивалі чи будь-які інші події», — говорить він.
Книга вже надрукована, широкій публіці її представили у Києві. Видання двомовне: українською та англійською мовами. Усі охочі можуть придбати фотобук на сайті видавництва, а також на інших платформах та книгарнях: www.yakaboo.ua, www.book-ye.com.ua, Kniga.biz.ua, www.book.ua тощо.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Українська асоціація професійних фотографів продовжує активно працювати за кордоном над різноманітними міжнародними проєктами, представляючи та популяризуючи авторів з України.
Цього разу УАПФ долучилась до реалізації великої фотовиставки в Німеччині про знищення української культурної спадщини через російське повномасштабне вторгнення. Ініціатором ідеї є німецька медійна громадська організація, яка сприяє транскордонній співпраці журналістів. Експозицію під назвою «Сильніше за бомби» планують представити у знаменитій церкві Frauenkirche (Фрауенкірхе, «церква Богоматері») в Дрездені цієї осені.
Стефан Гюнтер, проєктний менеджер і фоторедактор n-ost «Мережа транскордонної журналістики та Східної Європи», звернувся до УАПФ з проханням допомогти відшукати з-поміж українських авторів «потужні зображення», які показують, як унаслідок війни постраждали церкви та інші релігійні споруди. Також на фотовиставці хочуть показати, як українці намагаються захистити чи врятувати релігійну спадщину від наслідків російських воєнних дій. Крім того, німецькі партнери шукають світлини, де українці на руїнах продовжують використовувати релігійні споруди за призначенням, попри спроби росіян ускладнити їхнє буденне життя.
«Ми з нетерпінням очікуємо, як на окремі зображення, так і на серії фото від українських документалістів, які показують, що українці дбають про свою культуру, або просто все ще використовують культуру як частину свого життя, незважаючи на російське вторгнення», — зазначив Стефан Гюнтер.
Проєктна менеджерка УАПФ Ольга Ковальова каже, що асоціація завжди відкрита до співпраць, які дозволяють популяризувати роботу українських авторів та допомагають показати світові руйнівні наслідки злочинних дій РФ, привернувши увагу міжнародної спільноти до теми війни в Україні.
«Безперечно, наші організації можуть бути корисними одна одній. УАПФ має налагоджену систему контактів у спільноті фотографів по всій Україні. Ми намагаємося стежити за проєктами українських авторів, тому з радістю долучимось до їх промоції. Стефан попросив знайти фотографів, які вписуються у концепцію його нового проєкту. Ми радо відгукнулись на допомогу: спочатку консультації, а надалі співкураторство проєкту», — пояснює Ольга.
Фото з України на виставці у Дрездені можна буде побачити з 12 вересня до 20 листопада 2024 року.
На сайті церкви вже анонсували проєкт: «Виставка з великоформатними та фотографічно видатними зображеннями показує рани, які російська загарбницька війна в Україні залишила в культурному ландшафті, а відтак і в житті народу цієї країни».
Раніше, до виставки «Сильніше за бомби», n-ost вже готувала фотоініціативу «Next Station Ukraine». Проєкт показували на станціях метро у кількох великих містах Німеччини.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
2 травня 2014 року в Одесі на Грецькій площі та Куликовому полі відбулись масові зіткнення між прихильниками Євромайдану й учасниками акції «Майдан» і спалахнула пожежа у Будинку профспілок. Тоді загинули 48 людей, а понад 200 були травмовані.
Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Олега Куцкого, який зафіксував події в Одесі.
2 травня 2014 року в центрі Одеси, поблизу Грецької площі, розпочалися масові сутички. По обіді, близько третьої години, вболівальники футбольних клубів «Металіст» і «Чорноморець» вирішили пройтись вулицями Одеси мирною ходою під гаслом «За єдину Україну». Захід об’єднав майже дві тисячі людей. Одночасно із ходою зібрались понад триста учасників «Антимайдану», більшість з яких представляли організацію «Одеська дружина». Вони планували рухатись паралельно маршу футбольних фанатів та прихильників Майдану.
Колони перетнулись поблизу Грецької площі. Почалися масові сутички: учасники кидали одне в одного піротехніку, «коктейлі Молотова» й каміння. Під час заворушень навіть лунали постріли. Унаслідок протистояння від вогнепальних поранень загинуло шестеро людей, а навколишні вітрини магазинів, зупинки й автомобілі були розбиті.
Протистояння у центрі міста тривали пів дня. Близько сьомої години вечора сутички між прихильниками Євромайдану та учасниками акції «Майдан» перемістилися на Куликове поле. До них приєдналися ще футбольні вболівальники, які прийшли після матчу. Розпочався штурм наметового містечка поблизу Будинку профспілок. Коли зруйнували містечко, понад триста людей забігли до будівлі Будинку профспілок. Вони опинились там у пастці. Учасники продовжували кидати одне в одного камінням та запальними сумішами — у Будинку профспілок розпочалася пожежа. За офіційною версією слідства, 32 людини загинули від чадного газу, ще 10 померли вистрибуючи з вікон. Серед жертв було 34 чоловіки, 7 жінок та неповнолітній юнак. Загалом 2 травня 2014 року травмувалися понад 200 людей.
Видання «Суспільне. Одеса» повідомляє, що загоряння Будинку профспілок розпочалося із дерев’яних барикад біля входу. Аби зрозуміти, що відбувалося в той день, журналісти та деякі експерти створили «Групу 2 травня», збирали факти й докази. Хімік та експерт «Групи 2 травня» Владислав Білінській пояснює, що згодом вогонь перейшов на двері та центральний хол, який був вщерть заповнений дерев’яними піддонами, меблями, пляшками із запалювальною сумішшю, а також там був бензиновий генератор. Полум'я охопило сходові прольоти, зокрема задньої частини будівлі. Температура на рівні першого поверху досягла 600 градусів та 200–300 — на сходах. Вестибюль, пояснив Владислав, умовно став «піччю», а сходовий колодязь — «витяжною трубою».
Дим почав виходити через задні вікна, де якраз було багато людей. Там зручно стояти та спостерігати за подіями на площі. Якийсь час дим виходив вільно, люди пригиналися та переміщалися всередині будівлі. Згодом вибухнув бак бензинового генератора, який і спричинив катастрофу.
Зараз Будинок профспілок, де сталася пожежа та сутички 2 травня 2014 року, обнесений парканом. Зайти до нього не можна, тут висить замок. Про загиблих у цьому Будинку профспілок нагадують лише стрічки з надписом «Вічна пам’ять» та живі квіти, які приносять люди.
Олег Куцкий — фотограф з Одеси.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Українська асоціація професійних фотографів продовжує працювати над рубрикою «Чи насправді?», де перевіряє на достовірність ті чи інші маніпулювання інформацією, звертаючись до першоджерела.
8 липня Росія здійснила масовану ракетну атаку по Україні, вперше за довгий час атакувавши столицю. Російська армія скоїла черговий воєнний злочин, поціливши у цивільну інфраструктуру.
Світового резонансу набули наслідки обстрілу найбільшої в Україні дитячої лікарні «Охматдит», де під удар потрапило токсикологічне відділення та реанімація.
Росія підтвердила ракетний удар та зазначила, що це була «відповідь на спроби київського режиму завдати збитків об'єктам російської енергетики та економіки», відкинувши звинувачення в навмисному обстрілі лікарні.
Пропагандистське видання Lenta.ru пише: «Російська армія вдарила по військових цілях у Києві мінімум трьома гіперзвуковими ракетами Кинджал. Під удар потрапив військовий завод «Артем», що виробляє авіаційні ракети класу «повітря-повітря» та обладнання для авіаційної техніки. Зі слів джерел інформації ТАРС в силових структурах, в результаті атаки вражений склад на його території».
Виправдовуючи удар російської армії по Києву, видання проілюструвало матеріал роботою українського фотографа Гліба Гараніча для інформаційної агенції Reuters, на якій задокументовані не військові склади, а руїни київського «Охматдиту».
Ось що пише Reuters: «Росія підірвала головну дитячу лікарню у Києві, влучивши ракетою посеред білого дня в понеділок, та обстріляла інші міста України, вбивши щонайменше 41 мирного жителя під час наймасштабнішої ракетної атаки за останні місяці.
Батьки, тримаючи дітей, ходили заплакані вулицею біля лікарні, вони були в стані шоку після жахливого повітряного нападу вдень. Вікна були розбиті, зірвані плити, і сотні киян допомагали розбирати завали.
«Було дуже страшно. Я не могла дихати. Я намагалась накрити (свою дитину). Я намагалась накрити його цією тканиною, щоб він міг дихати», — розповіла Reuters 33-річна Світлана Кравченко».
Російські ЗМІ й телеграм-канали масово поширювали фейки, намагаючись перекласти відповідальність за обстріл лікарні на Україну.
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, провівши аналіз відеозапису та побувавши на місці трагедії, попередньо дійшла висновку, що Київська дитяча лікарня «Охматдит» була уражена в результаті прямого влучання російської ракети.
Проросійський пропагандист Alex Parker Returns у своєму телеграм-каналі під фото з евакуйованими онкохворими дітьми, що сидять під крапельницями просто на вулиці, поділився думкою про необхідність повторно вдарити по дитячій лікарні «Охматдит».
«Евакуйовані матері з хворими дітьми з лікарні Охматдит, у двір якої впала збита ракета. Тільки я думаю про повторний удар Кинджалом?».
Завдяки роботі українських документалістів світова спільнота бачить, як країна, що в липні головує в Раді безпеки ООН, цілеспрямовано б'є ракетами по важкохворих дітях.
Матеріал створено за підтримки міжнародної некомерційної організації «репортери без кордонів».
Читайте також: «Мені потрібен цей прапор, тому що половина мого села — орки». Як російська пропаганда порушує авторські права
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Порушивши авторські права, російські ЗМІ використали фотографію Юлії Кочетової з прапором, проілюструвавши матеріал «Грязные деньги, или Как НАТО богатеет за счёт чёрной трансплантологии на Украине» і вказали автором фото російські стоки.
Ця фотографія є частиною мультимедійного проєкту Юлії Кочетової War is personal, в якому знімки воєнних років поєдналися з поезією, музикою та аудіокліпами для того, щоб розповісти про війну, яка стосується кожного. Це історії, розказані українською документалісткою світові про те, як це — коли війна є повсякденною реальністю.
Серед знімків — фото з прапором, зроблене для іноземних видань до Дня Державного прапора України. На ній підліток у селі Зелене на Харківщині ставить наш прапор на палиці.
«“Це мій контрольно-пропускний пункт”, — каже хлопець. Ми знаходимося на межі Харківської та Донецької області. “Мені потрібен цей прапор, тому що половина мого села — орки” (тобто проросійські)», — цитата з інстаграму Юлії.
Інформацію про те, що ексзаступнику міністра охорони здоровʼя, завідувачу трансплантації та хірургії органів черевної порожнини в Інституті серця Михайлу Загрійчуку та ще десятьом лікарям правоохоронці оголосили про підозру за втручання у Єдину державну інформаційну систему трансплантації росіяни використали як підґрунтя для поширення наративів про «чорну» трансплантологію в Україні.
«Під час спецоперації російські миротворці виявили спеціальні зони для здійснення незаконних операцій. Так, відразу два цехи розташовувалися в Запоріжжі — в котельні Краматорська та у Дніпрі. Однак керівництво НАТО вирішило не зупинятись на досягнутому та стали вимагати від командирів ЗСУ створювати спеціальні загони, які будуть навмисно контужені чи поранені, а потім — відправлені на операційний стіл чорного трансплантолога», — йдеться у пропагандистському матеріалі.
Подібні наративи покликані деморалізувати українське суспільство та спровокувати конфлікти всередині України; перекласти відповідальність за війну в Україні на США, мовляв, вони ведуть війну заради грошей.
Викривляючи реальність і поширюючи фейки, росіяни намагаються позбавити фотографію сенсів, щоб зображення запамʼятовувались замість суті, яка на ньому.
Роботи українських фотографів це не тільки документування — перш за все це особисті переживання самих авторів, що назавжди залишаться рубцем на серці. «Боляче, але вдячна. Ця війна вкрала моє серце і з самого початку — це дуже особиста історія», — написала Юлія Кочетова.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation та«репортери без кордонів».
13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України розпочала широкомасштабну антитерористичну операцію, яка в результаті переросла у війну проти російської армії. Бої за Карачун та бої за Савур-могилу увійшли в історію як одні з найкривавіших битв на Донбасі на початку АТО.
Українська асоціація професійних фотографів публікує документальні світлини фотожурналіста Олександра Клименка.
Наступного дня після початку АТО, 14 квітня, гора Карачун під Слов'янськом стала однією з перших гарячих точок конфлікту на Донбасі. Тоді бойовики боролися за цю висоту з силами АТО, щоб відімкнути українські канали, адже на ній стояла телевежа. Відома гора Карачун мала стратегічне значення для того, щоб контролювати місто Слов’янськ і під’їзди до міста. Це дуже добре розуміли російські військові, спецпризначенці, які практично ізолювали цю контрольну висоту. Облога тривала майже два з половиною місяці. В боях за цю землю українська армія зазнала перших втрат.
29 травня 2014 року російські війська збили український гелікоптер Мі-8. Того дня близько опівдня генерал на гвинтокрилі доставив боєприпаси та продукти на блок-пост на Карачуні й полетів далі. Борт, що повертався з завдання в зоні бойових дій, збили російські бойовики з переносного зенітно-ракетного комплексу.
В авіатрощі Мі-8 загинули 11 бійців спецпідрозділу МВС і гвардійців та генерал-майор Сергій Кульчицький. Він став першим за всю історію незалежності України генералом, який загинув під час виконання службових обов'язків. На честь екіпажу біля гори Карачун на трасі між Краматорськом і Слов’янськом відкрили меморіал.
Фотожурналіст Олександр Клименко пригадує, що гора Карачун стала одним з перших місць, які йому довелось знімати на початку російсько-української війни. Тричі фотографу вдавалось летіти разом з бортом МІ-8 і доставляти військову допомогу, зокрема їжу та воду, оборонцям Карачуна.
«Перший раз я не знав, куди ми летимо, коли ми вже повернулися, я зрозумів, що це був Карачун. Ми летіли дуже низько, так, аби нас бойовики не збили. Вертоліт сів і з нього все дуже швидко розвантажили. Але там був один чоловік, який попросив відзняти фото на пам’ять. І я зробив таке фото. Наступний раз я був на Карачуні уже з 95-ю бригадою. Загалом я був: 4 червня і 21 червня 2014-го. Звідтам було чітко видно Слов'янськ. Коли я полетів на Карачун вдруге — там зустрів знову цього чоловіка, тоді вже з ним і познайомився. Потім він став одним з тих, хто повісив прапор на телевежу на Карачуні. Це була така відома історія. Цього десантника з 95-ї бригади звали Сергій Шевчук», — пригадує фотограф.
Олександр зауважує, що тоді йому вже було зрозуміло, що «це ніяке не АТО, це справжня війна, люди воювали й були обстріли, сліди від мін і куль».
Звільнення Слов’янська стало переломним моментом у деокупації низки інших міст і сіл Донбасу. Бої за Слов’янськ тривали з квітня до липня 2014 року. Підтримувані Росією бойовики покинули місто в ніч на 5 липня 2014-го. Це дало змогу українським військовим протягом 5–6 липня встановити контроль над Краматорськом, Артемівськом, Дружківкою та Костянтинівкою.
З Карачуном також пов’язана відома «справа Марківа». 24 травня 2014 року поблизу цієї гори внаслідок мінометного обстрілу загинули італійський фотокореспондент Андреа Рокеллі та його російський перекладач Андрій Миронов. Поліція Італії у 2017 році затримала українського нацгвардійця Віталія Марківа, який має громадянство України та Італії, за фейковою підозрою у причетності до вбивства італійського фотокореспондента. Італійський суд засудив його до 24 років позбавлення волі, але потім виправдав.
У боях за Савур-могилу з 6 червня по 29 серпня 2014-го загинуло 49 бійців АТО.
Савур-могила на Донеччині — це стратегічний курган заввишки 278 метрів, розташований у Шахтарському районі Донецької області. 7 серпня 2014 року група під командуванням полковника Ігоря Гордійчука та добровольців «Правого сектору» взяли під контроль Савур-могилу. Протягом місяця українські військові утримували висоту в повному оточенні й під вогнем російської артилерії.
Курган Савур-могила істотно вивищується над навколишніми степами. З його вершини проглядається територія радіусом 30–40 км, що дозволяє контролювати значну ділянку українсько-російського кордону. З Савур-могили видно терикони шахт, завод в Амвросіївці та Азовське море. У Другу світову війну тут відбулася масштабна битва із нацистськими військами.
Відколи висоту контролювали проросійські сили, її перетворили на укріплений пункт, який дозволяв їм вести спостереження за постачанням Збройних сил України та коригувати обстріли Сил оборони України з території РФ. Інтенсивність боїв за Савур-могилу наростала протягом червня та липня 2014 року. Для захоплення висоти українське командування залучило, зокрема, підрозділи 79-ї окремої аеромобільної бригади та 3-го полку спецпризначення.
5 червня 2014 на південь від висоти українські війська за підтримки авіації вели бої з проросійськими угрупуваннями, які намагались прорватися в Україну з території РФ поблизу митного пункту «Маринівка». Напад був відбитий. Утім вже 7 червня проросійські сили зайняли Савур-могилу. Позиційні бої за контроль над висотою перейшли у затяжну фазу. Через високу щільність артилерійського вогню ЗСУ не могли взяти курган. Проте на початку серпня висота опинилась під контролем українських військових. У штурмі Савур-могили брало участь близько 70 людей і, після двогодинного бою, їм вдалося взяти висоту й 8 серпня остаточно там укріпитися.
Савур-могила перебувала у глибокому тилу противника й утримувати контроль над нею було дуже складно. Протягом трьох тижнів українські бійці давали відсіч російським військовим. У цей час ЗСУ вели спостереження за силами ворога й навіть корегували вогонь української артилерії.
Бійці говорили полковнику Гордійчуку про недоцільність утримання висоти в аж такому глибокому тилу противника, однак він не збирався відходити без наказу. 24 серпня 2014 року надійшов наказ про відхід із кургану. На той час Савур-могила вже була у щільному кільці. Машину 3-го полку спецназу, яка приїхала за пораненими, розстріляли російські найманці у Петровському. Групи українських військових виходили з оточення без важкої техніки, пішки, рухалися до найближчих українських підрозділів. Частина військових потрапили в полон до росіян.
1 вересня Міністерство внутрішніх справ України визнало відхід українських військових із Савур-могили. 8–9 вересня з ознаками тортур надійшли тіла українських військовиків, які загинули під час боїв на Савур-могилі. Останки полонених бійців, котрі знайшли на місці польового табору біля Савур-могили, були спотворені до невпізнання. Офіцер Сил військово-цивільної співпраці Юрій Стоянський тоді заявив: «Там були сліди катувань — відрубані фаланги пальців, руки викручені, шматки тіл, були сліди задушення».
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Життя як дедлайн: 10 років війни на фотографіях Олександра Клименка
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком і Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022); був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Поранені діти, налякані дорослі, білі лікарські халати у крові — такі наслідки чергової російської комбінованої атаки проти українців. Вранці 8 липня війська РФ завдали ракетного удару по Києву, під ворожий удар потрапила найбільша дитяча лікарня України «Охматдит».
Пошкоджені корпуси лікарні, зруйновані операційні та відділення, вибиті вікна й двері. У перші хвилини після удару в лікарні лунав дитячий плач і крик сотень дітей.
На місці працюють рятувальники та медики. Розчищати завали допомагають прості кияни.
Офіційної інформації про кількість загиблих та поранених в дитячій лікарні поки немає.
Керівник Офісу президента Андрій Єрмак написав, що «росіяни цілеспрямовано били по дітях сьогодні».
Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко повідомив, що внаслідок масованої російської атаки станом на 15:00 відомо про 28 загиблих: 11 на Дніпропетровщині та 17 у Києві. Поранення отримали 112 осіб: 62 — на Дніпропетровщині, 48 — у столиці та двоє у Київській області. Сьогодні Росія пошкодила понад 50 цивільних об'єктів, серед них житлові будинки, бізнес-центр і два медзаклади.
«Аварійно-рятувальні роботи на місцях найбільших ударів тривають. Працюють рятувальники, поліцейські, комунальники. Окрема вдячність усім небайдужим людям, які кинулися на допомогу. Єдність робить нас сильнішими», — зазначив Клименко.
Президент Володимир Зеленський повідомив, що Україна ініціює скликання надзвичайного засідання Радбезу ООН після атак РФ. Також гарант зазначив: «Дитяча лікарня «Охматдит» у Києві. Одна з найважливіших не лише в Україні, а й у Європі виключно ДИТЯЧА лікарня. «Охматдит» врятував та повернув здоровʼя тисячам дітей. Зараз лікарня пошкоджена російським ударом, під завалами люди, точна кількість поранених і загиблих наразі невідома. Зараз усі допомагають розбирати завали: лікарі, звичайні люди».
Крім того, унаслідок ворожої атаки є пошкодження у кількох районах столиці. У Київській міській військовій адміністрації зазначили, що в Солом'янському районі пошкоджена офісна будівля, в Голосіївському — уламки впали біля житлового будинку, в Дніпровському палають уламки в житловій забудові. Також у Дарницькому районі пошкоджено приватний будинок, а в Деснянському — палає будівля.
У трьох районах Києва розгорнули штаби допомоги, де постраждалі від обстрілу можуть написати заяви на одноразову матеріальну допомогу й отримати консультації.
Близько 10 вибухів у Дніпрі: наслідки російської комбінованої атаки в об’єктиві Миколи Синельникова
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
У середу вранці, 3 липня, росіяни здійснили комбіновану атаку на Дніпро. У місті пролунало близько 10 вибухів. Приблизно о 8:45 Повітряні сили ЗСУ повідомили про рух ворожих безпілотників у напрямку Дніпра. За кілька хвилин у бік міста полетіли і ракети.
Унаслідок обстрілу пошкоджено торговельний центр, медзаклад та заправку. Щонайменше п'ятеро людей загинули, ще 47 отримали поранення.
Міський голова Дніпра Борис Філатов зазанчив, що внаслідок російської атаки на Дніпро серед постраждалих – 14-річна дівчинка, а до лікарень звернулися 27 людей.
Російський обстріл пошкодив фасад одного з торговельних центрів Дніпра, розташованого у Чечелівському районі на правому березі міста. Крім того, внаслідок удару вибиті вікна у двох школах і трьох дитсадках. У відділення реанімації дитячої лікарні влучив уламок – на щастя, обійшлося без постраждалих. Є руйнування в одній з амбулаторій, в іншій лікарні сталося загоряння приміщення архіву.
Глава держави Володимир Зеленський вкотре зауважив, що російський терор зможуть зупинити лише сучасна ППО та далекобійна зброя. «Світ може захистити життя, і для цього потрібна рішучість лідерів. Рішучість, яка може і мусить зробити знов нормою убезпечення від терору», – наголосив президент.
Командувач Повітряних сил ЗСУ Микола Олещук повідомив, що для ранкової атаки, яка припала переважно на Дніпропетровщину, росіяни задіяли 13 повітряних цілей: три крилаті ракети «Іскандер-К», чотири керовані авіаракети Х-59, п’ять дронів Shahed, один розвідувальний безпілотник «Орлан-10».
Завтра, 4 липня, в Дніпрі оголошено траур.
Нагадаємо, 30 червня близько 16:30 російські війська вкотре завдали авіаудару по Харкову. КАБ пролетів близько 80 кілометрів і влучив за кілька метрів від приміщення «Нової пошти» у Слобідському районі міста. «Працівники розвантажували посилки». Наслідки російського авіаудару по «Новій пошті» у Харкові на фото Якова Ляшенка та Ольги Ковальової
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
30 червня близько 16:30 російські війська вкотре завдали авіаудару по Харкову. КАБ пролетів близько 80 кілометрів і влучив за кілька метрів від приміщення «Нової пошти» у Слобідському районі міста.
«Працівники в момент прильоту розвантажували посилки. Це не тільки терор проти мирного населення, ворог продовжує тероризувати бізнес, адже це не перше влучання в термінал «Нової пошти», — зазначив голова Харківської ОВА Олег Синєгубов. За його словами, ударом знищений термінал «Нової пошти».
Унаслідок ворожого авіаудару одна людина загинула. У поліції повідомили, що загиблому чоловікові було близько 40 років: «Тіло дуже пошматоване, тому використовуватимуть лабораторію для ідентифікації ДНК... Сім'я з немовлям перебувала неподалік місця влучання: унаслідок вибухової хвилі дитина впала на тротуар, тож отримала тілесні ушкодження».
Ближче до вечора кількість постраждалих зросла до дев'яти, серед них восьмимісячний хлопчик Обстеження місця прильоту триває. Рятувальникам вдалося локалізувати пожежу.
У Харківській обласній прокуратурі зазначили, що внаслідок ворожої атаки знищено вісім транспортних засобів, ще пʼять пошкоджено. На місці ураження прокурори й слідчі поліції фіксують воєнні злочини. Розпочато кримінальне провадження за ч. 2 ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни, поєднаного з умисним вбивством).
Росія щоденно використовує керовані авіабомби по сходу і півдню України. Президент Володимир Зеленський зазначив, що лише за цей тиждень ворог застосував понад 800 КАБів проти України. «Проти наших міст і громад, проти наших людей, проти всього, що забезпечує нормальність життя», — написав глава держави.
Нагадаємо, 28 червня росіяни вдарили по житловому будинку у Дніпрі. Пошкоджена багатоповерхівка, один загиблий, поранені люди, серед постраждалих — немовля. Наслідки ракетного удару по Дніпру на фото Миколи Синельникова.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
25 червня ще 90 українців повернулися додому з російського полону: 32 нацгвардійці, 18 прикордонників, 17 представників Військово-морських сил, 15 бійців ЗСУ, 8 тероборонівців. Серед них — 59 оборонців Маріуполя, 52 з яких вийшли з «Азовсталі». Також ступили на рідну землю 5 бійців НГУ, які на початку вторгнення вартували на ЧАЕС.
Світлини фотографів Влади й Костянтина Ліберових облетіли українські та світові медіа. Документалісти зафіксували, в якому стані українські військовослужбовці повернулися з неволі.
«Хлопці цілували землю, плакали, почувши рідну мову. А ми були щасливі бути поруч в цей момент», — коротко прокоментували фотографи.
Після зустрічі на кордоні Костя та Влада поїхали в шпиталь, де військових оглядали лікарі перед відправкою на подальшу реабілітацію.
«Голодні. Змучені. Щасливі. 25 червня Україна повернула додому ще 90 військовополонених, — написали Ліберови. — Як і минулий раз, ми не можемо та не будемо нічого коментувати. Ці фотографії говорять самі за себе. Російський полон вбиває, і кожне повернення наших додому — величезне щастя з присмаком великого болю. Адже тисячі українських захисників та захисниць, як і цивільних людей — досі перебувають там, в лапах фашистського режиму Росії».
Президент Володимир Зеленський подякував усім партнерам, які допомагають у звільненні цих військовополонених.
«Вдома — це не просто слова. Вдома — це Україна. Пам’ятаємо про всіх наших людей у російському полоні. Продовжуємо роботу задля звільнення кожного й кожної. Шукаємо правду про всіх, кого може утримувати ворог. Дякую нашій команді, яка займається обмінами: Буданов, Єрмак, Малюк, Клименко, Лубінець. Усім партнерам, які допомагають, ОАЕ за сприяння у звільненні цих наших людей. Разом можемо досягати навіть найскладніших результатів», — зазначив президент Володимир Зеленський.
Всього на сьогодні вдалося повернути 3300 українців. Це вже 53-й обмін військовополоненими з початку повномасштабного вторгнення РФ.
«Надалі ми слідкуватимемо за дотриманням прав повернутих, зокрема щодо медичного огляду, реабілітації, отримання необхідних документів, банківських карток», — зазначив омбудсмен Дмитро Лубінець. Також він звернувся до сімей, які ще чекаю рідних з полону: «Не втрачайте віри! Україна працює над поверненням всіх наших громадян додому!»
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Костянтин та Влада Ліберови. Подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали 4 роки тому, зосередившись спочатку на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу. На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові ЗМІ, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопоставлені особи.
Відома на Півдні України школа концептуальної та артфотографії MYPH була заснована Сергієм Мельниченком у його рідному місті Миколаїв. Навчання спрямоване на популяризацію й розуміння сучасної концептуальної та художньої фотографії серед митців. Під час повномасштабного вторгнення Росії в нашу державу миколаївські фотографи зайняли активну волонтерську позицію. Хтось долучився до лав ЗСУ, а дехто з художньої фотографії перейшов до документальної, аби фіксувати наслідки дій окупантів. Говоримо із засновником MYPH Сергієм Мельниченком про навчання молодих фотографів, їхні проєкти, його проєкти, а також вплив війни на фотографію у Миколаєві — місті, що отримало статус Героя.
«MYPH — Mykolaiv Young Photography. Абревіатура співзвучна з українським словом «міф». Так назва органічно укорінилась. Наші фотографи часто працюють з темами міфології», — починає знайомство зі школою її засновник Сергій Мельниченко. Усе почалось у 2018 році з курсів фотографії. Сергій створив пілотний проєкт для того, аби побачити реакцію молодих авторів у Миколаєві. «Я хотів дізнатися чи є зацікавленість саме у концептуальній сучасній фотографії. Комерційних фотографів у місті на той час було багато, а от саме концептуальних — ні», — пригадує він.
З того часу завдяки теорії та на практиці, онлайн та офлайн, і навіть під час повномасштабного вторгнення Сергій разом із запрошеними лекторами ділиться зі студентами своїм мистецьким та комерційним досвідом.
Автори працюють з різними напрямами: «У нас є і фотожурналісти, і документалісти, і портретисти тощо. Проте головним є художній напрямок. За цей час ми сформували потужну спільноту, яка просуває молодих авторів і надає допомогу у розширенні спектра як своїх фотографічних знань і практик, так і у пошуку виставок, фестивалів та ярмарків», — продовжує Сергій.
Мета школи — об’єднувати навколо себе спільноту фотографів та сприяти розвитку молодих талантів. Зокрема, один з таких способів — грантові програми. «Ми у процесі отримання гранту на підтримку нашого ком’юніті, тобто ми виділяємо п’ять субгрантів на створення проєктів у південному регіоні, розкриття історій його жителів тощо».
70% проєктів, які роблять миколаївські автори, стосуються рефлексій війни. Сергій вважає, що справжні митці не можуть бути абстраговані від тих моментів та подій, які відбуваються навколо.
«Це і автопортрети, і сторітелінги — всі вони тісно пов'язані з темою війни. Деякі з авторів залишилися в Миколаєві. Наприклад наша студентка Марія Горшкова. Вона працювала фотожурналісткою у медіа та документувала дуже багато всього».
З жовтня до листопада 2023-го команда реалізовувала проєкт «Візуальна історія Миколаєва». Нагадаємо, місто протягом дев’яти місяців перебувало на лінії фронту, страждало від обстрілів, ледь уникнувши окупації. За допомогою художньої фотографії та документальної фотографії 20 митців школи передавали настрої міста за останні два роки.
Сергій каже, що ця виставка фіксує вплив війни на Миколаїв та морально-психологічний стан місцевого населення: «Мета, зокрема, допомогти відновити моральний дух місцевої громади, а також, підкреслити неперевершену силу та винахідливість миколаївців, які призвели до присвоєння Миколаєву звання «міста-Героя».
Крім виставкових проєктів для своїх студентів, Сергій продовжує реалізовувати, зокрема і власні ідеї. «Я не займаюсь документальною фотографією, — каже він, — але у мене є фотосерія «Татуювання війни». Це скоріше концептуальний проєкт, проте з елементами документальної зйомки». Цю ідею він розпочав реалізовувати у квітні 2023 року, знімаючи на середньоформатну плівкову камеру. Сергій надає своїм героям можливість обирати кадр, який за допомогою проєктора буде спрямовано на них.
«Я прошу своїх героїв обрати момент, який найперше спадає на думку. Цей кадр ми експонуємо за допомогою проєктора. От з останніх робіт — це переселенці з Миколаєва, які живуть в Івано-Франківську. Кадр, який спроєктували на них, — зруйнований готель «Інгул» з Миколаєва. Це було одне з перших таких великих влучань у нашому місті. Це те, що закарбувалось їм у пам'яті».
Сергій уже почав роботу над новим документальним проєктом «Попід Дніпром», який включатиме людські історії з Миколаєва, Запоріжжя, Черкас, Дніпра та їхніх областей, а також фотокнигу та відеодоробок: «Цей проєкт буде складатися з документалістики на 50% як мінімум. Ідея буде реалізована за грант від Мюнхенського фонду Alexander Tutsek-Stiftung у рамках програми Alexander Tutsek Photography Grant.
Сергій переконаний, що рівень розвитку фотографії в Україні високий, але може бути ще кращий: «Ми продовжуємо активно працювати й брати участь у виставках та фестивалях, аби популяризувати українську фотографію в себе вдома, так і представляти її міжнародній аудиторії».
Він зізнається, що пильно стежить за молодими авторами, які змогли себе розкрити під час війни.
«Їхні роботи автентичні, вони відрізняються. Автори отримали натхнення. Такі студенти як Марія Горшкова та Вероніка Моль показали своє цікаве бачення. Серед них і наш Олексій Чарей, який приєднався до лав ЗСУ і документує війну, безпосередньо беручи участь у ній», — розповідає Сергій.
Всі охочі стати фотографом чи ті, хто просто бажає ближче познайомитися з мистецтвом світлин, усю необхідну інформацію може знайти на сайті MYPH. У школі постійно працюють над розширенням навчальної програми, залучаючи нових лекторів.
«У майбутньому розглядаємо запуск курсу «Документальна фотографія», залучивши найкращих українських фотографів, які документують війну», — ділиться планами Сергій.
Наразі роботи авторів Миколаївської школи фотографії MYPH можна побачити на виставках у Львові (локація: Порохова вежа, експозиція «Підсвідоме») та у Стокгольмі (локація: Український культурний центр, експозиція «Один день»).
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Що змусило фотографів стати в лави Збройних сил України? Як змінилась фотографія і вони самі з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Від чого довелося відмовитись, а до чого звикнути? Говоримо з фотографами Валентином Кузаном, Олегом Пальчиком та Сергієм Михальчуком.
Валентин Кузан — відомий в Україні фотограф-портретист, зараз на посаді фотокореспондента служби зв’язків з громадськістю 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Любов до фотографії у Валентина з’явилась ще у підлітковому віці. Він випрошував у батька фотоапарат, аби самому щось познімати. Першим бойовим хрещенням, тобто комерційною зйомкою була робота на весіллі, яку довелося відзняти 10-класнику без досвіду, бо батько помилково забронював дві події на одну дату. «Я тоді дуже хвилювався. Думав собі: «Боже, це ж один раз в житті у людей весілля. Що ж це буде, якщо я зроблю щось не так?!» Батько Валентину пояснив, що обов’язково слід відзняти, а що — за бажанням. «Це були часи, коли фотографували так, начебто наречений наречену на долоньці тримає чи вони зазирають через дерево. Переважно біля берези», — з усмішкою згадує ті часи Валентин.
З документальною фотографією він познайомився у 2014 році. Його надихали роботи фотографа Олександра Глядєлова, який приїздив в Ужгород з виставками. «Це відкрило мені можливість наповнити фотографію новим сенсом, — каже Валентин, — і розглянути документалістку як мову, якою можна висловлюватися про важливе».
Тоді Валентин штурмував запитаннями Олександра, як знімати війну і як туди потрапити, але далі розмов справа тоді не просунулась: «Скільки я себе пам'ятаю вже в дорослому віці — у мене завжди є діти. У мене четверо дітей, і хтось з них завжди є маленьким. Тому, правду кажучи, тоді ситуація не була сприятливою для тривалих поїздок у небезпечні місця».
Повернувся він до свого бажання вже у 2022 році, після того, як евакуював свою родину з Києва на Захід і «ситуація стала більш-менш стабільною і зрозумілою». Він разом з проєктом Ukraїner знімав військових біля столиці, був залученим до серії робіт про інтелектуалів та митців, які пішли до війська. Після цього його запросили на тиждень задокументувати, як працюють ракетні війська на Донеччині. «В Україну якраз зайшов один із перших пакетів допомоги. Це була зброя, аналогічна до Himars, просто виробник з іншої країни. Ось такою була моя перша зйомка на фронті. Уже потім я дізнався, що таке нікому фотографувати не дають і дотепер з допуском до цього є велика проблема. Це приваблива ціль для росіян», — розповідає Валентин.
Тоді кілька фото, а саме портретів, з цієї серії, таки опублікували на сторінці тоді ще чинного Головнокомандувача Валерія Залужного. «Це мене страшенно потішило. Ось таким бадьорим був мій старт у військовій фотографії!» — не приховує радості фотограф.
Після цього можливостей познімати війну безпосередньо вже не було, проте Валентин брався за все, що було так чи інакше з нею пов’язано. Він почав співпрацювати з різними медіа: The Ukrainians, «Куншт» та «Локальна історія».
«Разом із The Ukrainians ми знімали двох ветеранів УПА і політв'язнів. Одному було 94 роки, а другому — 99. Проте через чотири дні після зйомки мало виповнитися 100. Це було в Коломиї. Цей дядько командував підрозділом УПА, який прославився тим, що в одному бою вони знищили близько 400 енкаведистів. Його ім’я Мирослав Симчич. Його син воює зараз. Це була дуже цікава історія. Це про тяглість поколінь і незмінного ворога».
Опісля з Ukraїner він знімав проєкт «Підрозділи Перемоги» про бійців 93-ї ОМБР «Холодний Яр» та 72-ї ОМБ імені Чорних Запорожців, саме в останній бригаді він знайшов нових друзів. «Хоча ми були там близько тижня, проте тоді я переконався, наскільки добре почуваюсь, перебуваючи там. Ця робота для мене наповнена максимальним сенсом». Восени 2023 року Валентин мобілізувався у цю бригаду на посаду фотокореспондента.
З 2016 року у фокусі Валентина були портрети українських митців і мисткинь для проєкту «Сultprocess» як аналог до портретів сучасників художника Анатоля Петрицького — покоління «Розстріляного відродження». За цей час фотограф відзняв тисячі кадрів з українськими письменниками, музикантками, художниками та іншими людьми, що формували нашу культуру у період Незалежності. Проте зараз у його об’єктиві — захисники.
«Мені зараз важливо висвітлювати, хто нас захищає, і працювати над тим, щоб пам'ять про цих людей у візуальному вимірі була максимально гідно представлена, наскільки це в моїх силах», — пояснює Валентин.
Йому довелося відмовитися робити улюблені фотографії — чорно-білі портрети. Оскільки після вторгнення такі знімки асоціюються із загибеллю людини. «Аби нікого не лякати. Тому зараз я працюю тільки в кольорі. Це для мене шалений виклик — працювати з кольорами в портреті».
Ще до мобілізації Валентин запрошував людей на портретні зйомки у студію для зустрічі з самими собою. Люди приходили, щоб подивитись на свої фото, а разом з тим і свої зміни. «За рік повномасштабної війни на обличчі було видно все. Ці тонни стресу у їхніх очах. Але було і помітно, як люди все одно дають собі раду. Цей пройдений шлях був у поглядах людей», — пояснює Валентин.
Він зауважує, що у військових погляд відрізняється, і саме на цьому контрасті він прийняв для себе рішення таки мобілізуватись: « Тривога — це прилетить-не прилетить, вона перманентна, гнітюча і весь час думаєш, що міг би робити більше. А коли ти у війську, буває страшно, але тривоги відступають — ти вже зробив свій вибір і вже тут».
Попри страх, який відчував сам, в очах своїх співслужбовців бачить саме спокій. «Як не дивно, тому що люди спокійні за свій вибір, і що їм може бути не соромно перед своїми рідними, нащадками чи співгромадянами.
Дуже великий відсоток з тих людей, кого я тут зустрічаю, це добровольці. Вони знають, для чого вони тут. Їхні очі наповнені сенсом». Валентин каже, що також в очах побратимів бачить і завзяття, і мужність, і трошки гумору, а також важкість і втому: «Погляди промовляють: «Ми тут вже два роки, і може б нас хтось поміняв?» В принципі, я теж на таку фразу зреагував, коли прийняв рішення мобілізуватись», — зізнається фотограф.
На запитання, яку фотографію він мріє зробити, він відповів: «Хотілось би, щоб кожен військовослужбовець мав якісний фотопортрет. На жаль, ми зараз по містах і селах бачимо алеї загиблих Героїв, і не у всіх є гідні їм і їхнього подвигу світлини».
Валентин додав, що хотів би, щоб після війни кожен військовий, мав своє гарне фото у військовій формі, щоб через 50-60 років міг би дивитися на цю світлину й усвідомлювати, наскільки важливу справу він у свій час робив.
«Важко вбити в собі українця», — фотограф, молодший сержант Збройних сил України Олег Пальчик цитує слова одного із героїв своїх численних фоторепортажів, бойового медика «Лата». До 2022 року він був комерційним фотографом, займався предметними, портретними та репортажними знімками. Олег багато років прожив у Харкові, а зараз мешкає у Києві. Війна прийшла у кожне з міст, яке він називає своїм. Саме тому з 24 лютого 2022 року разом з ним змінились і його світлини.
24 і 25 лютого 2022 року він двічі ходив у ТЦК, щоб мобілізуватись до війська, та тоді його не брали без досвіду. Тому Олег займався волонтерством і продовжував шукати спосіб стати корисним для держави. Так прикріпився до одного зі спецпідрозділів поліції, почав документувати воєнні дії на Київщині. Зрештою у травні Олегу таки вдалось офіційно стати частиною ЗСУ. Відтоді він документує війну для «ТРО Медіа».
Олег вважає свій підрозділ служби зв'язків з громадськістю одним з найкращих у війську. «Ми займаємося висвітленням історичних подій, зйомками документальних стрічок про бригади і про людей. Знімаємо сюжети, фіксуємо історії, робимо фотопортрети. Усе, що можна медійно охопити — ми це робимо!» — ділиться військовослужбовець.
Наразі на основі робіт Олега Пальчика до друку готується фотокнига. Також в Україні та за кордоном можна побачити фотовиставки з його світлинами. Фотовиставка «Довжиною в війну» — спільна робота двох авторів: Олега Пальчика та полковника Олексія Дмитрашківського. Це два окремих проєкти, «Обличчя війни» та «По той бік миру», які об’єднали в одну спільну виставку. Сотні знімків постійно доповнюються новими матеріалами. «Це і Київщина після деокупації, і Харківщина перед масштабним контрнаступом, і буденні Донеччина та Запоріжжя. У експозиції представлені портрети захисників на бойових позиціях, світлини цивільних, які проживають на деокупованих територіях або неподалік від лінії фронту. А ще навчання військових та бойова робота артилерії й інших видів зброї. Загалом наслідки російської агресії тощо», — говорить Олег Пальчик.
Серед сотень своїх знімків Олегу важко обрати найдорожчі серцю або ті, що закарбувались у пам’яті найбільше. Проте особливими для нього є світлини полум’я, коли Росія вдарила по газопроводу в Херсоні. «Це виглядало дуже сюрреалістично, — пригадує фотограф. — Хоч вибух був далеко, а полум’я було дуже яскравим. Уже на місці ми побачили пожежу розміром вищу за 5-поверхівку. Все місто бачило це сяйво. Це було і гарно, і страшно одночасно».
В основному Олег робить акцент саме на людях та їхніх історіях. Одна з таких — світлина командира взводу 68-ї єгерської бригади Валерія «Роланда» Дорохова, який загинув разом зі своїм побратимом Олегом Барною при штурмі ворожих позицій на Донеччині. «Ця історія, м’яко кажучи, вибила мене з колії. Я знімав «Роланда». За кілька годин до його загибелі ми спілкувалися, він вносив правки до матеріалу. Я надсилав йому фотографії, а він вже не встиг прочитати моє повідомлення», — розповідає Олег.
Олег вважає, що українські документальні фотографи під час повномасштабного вторгнення продемонстрували дуже високий рівень: «Мені здається, вони зробили навіть не крок вперед, а стрибнули далеко вище голови. У нас з’явилось багато справді професійних фотографів. Я впевнений, що їхні документальні фотографії стануть взірцем у післявоєнний час!»
Олег каже, що з початком вторгнення його світлини отримали більше свободи, кадри стали вільнішими, адже вони демонструють вже зовсім інші цінності. «За моїми відчуттями, усяка мішура просто відпадала», — говорить Олег Пальчик.
Попри велике портфоліо, він вважає, що свою найкращу фотографію ще так і не зробив. «Але мені якось побажали у коментарях відзняти український парад на Червоній площі в Москві. Ось цю фотографію я, мабуть, дуже хотів би зробити», — сміється фотограф.
«Коли дуже страшно, береш в руки камеру, працюєш і стає легше», — каже Сергій Михальчук. Хоч бувають моменти, коли треба до посиніння в пальцях тримати саме автомат, інакше завтра не настане, проте улюбленою зброєю для нього таки є саме камера. З нею він нерозлучний з 1979 року.
«Мій шлях знайомства з фотографією почався надто давно. Хтось каже, що творчі особистості навіть так довго не живуть. Проте саме фотографія є більшою частиною мого життя, і з неї почалась моя професія кінооператора», — розповідає він.
Документальна фотографія Сергію подобалася завжди через характер роботи, передачу емоцій та живого стану речей. Він документував Революцію Гідності на Майдані, відтак неодноразово знімав на Донеччині, зокрема події у Слов’янську та Дебальцевому. Тому вважає, що цілком природно сталось так, що і під час повномасштабного вторгнення він продовжує цю справу.
Сергій — доброволець з березня 2022-го. Перших 16 місяців він документував війну в одному зі спецпідрозділів. «Ці знімки навряд чи коли-небудь можна буде опублікувати. Навіть після завершення війни про ці події я говоритиму з великою обережністю, або не говоритиму взагалі», — каже Сергій. Зараз він служить в іншому підрозділі при Генеральному штабі Збройних сил України.
Сергій пояснює своє рішення мобілізуватись тим, що у нього зникли будь-які ілюзії про Росію, з якою Україні так довго нав’язували дружбу. «Я зрозумів, що поки ми існуємо — вони намагатимуться нас знищити. Можливо, як цивільний фотограф я був би корисніший, але піти до війська — це правильний моральний вибір», — ділиться Сергій.
Він визнає, що у своїй професії реалізувався саме в Росії, де працював над різними проєктами майже 15 років починаючи з 1996-го. За плечима у Сергія понад 40 проєктів, один з них гучно запрем’єрив улітку 2023-го — фільм «Довбуш». Він був оператором-постановником, тобто повністю відповідав за візуальну частину картини. «Цей фільм став таким актуальним зараз, бо війна загострилась. Хоч триває вона вже 10 років. Те, що в нас ідуть бойові дії, для багатьох стало одкровенням насправді. Тепер війна прийшла майже в кожен дім. Так страшно, що ніхто не знає, чи закінчиться ця боротьба на нашому поколінні», — ділиться Сергій.
У фільмі багато сенсів і задумів. «Хочеться, аби українці гордилися своєю країною, пишалися своїми горами й цінували те, що вони живуть на цій землі», — підсумовує Сергій Михальчук, оператор-постановник фільму «Довбуш».
Незважаючи на те, що фільм прогримів кілька місяців тому, проте цю творчу частину себе Сергій уже дещо заховав: «Я вже настільки асимілювався у війську за два роки, що навіть зараз я почуваюсь більше як солдат, ніж оператор-постановник. Хоча я працював ним понад 30 років і встиг відзняти близько 40 картин».
Сергій зауважує, що війна — це завжди про надзвичайно сильні емоції, що надто врізаються у пам'ять: «Хай вони навіть короткочасні, проте можуть стати найосновнішими емоціями всього вашого життя. Ви будете пам'ятати їх завжди».
Сергію зараз складно виділити чи обрати серед своїх фото ключові. Він каже, що наразі не може відсторонитися ні від емоцій, ні від війська, бо перебуває у вирі подій, проте зазначає, що, можливо, через роки у нього буде інший погляд на свої документальні матеріали.
«Війна стає частиною мого побуту. Весь світ теж звикає до неї, і це дуже тривожна тенденція. Тобто ти починаєш уже почуватись частиною цього. Саме тому потрібно продовжувати усе висвітлювати. Про трагедію потрібно нагадувати», — говорить він.
Сергій каже, що для нього кожне його фото важливе: і перші світлини з Ірпеня, і знімки з Бахмута чи з будь-яких інших військових операцій. «Оператора так вчать знімати, наче це останній кадр твого життя. Можливо, у мене саме таке ставлення до усіх моїх зображень», — зізнається військовослужбовець.
Наразі його завдання передати стан речей та стан людей на війні. Сергій вважає, що часто очі чи рухи людини можуть бути найкрасномовнішими. Саме тому, як виходець з ігрового кіно, він намагається говорити мовою символів та образів. Інколи фотографія допомагає йому залишатися самим собою навіть тоді, коли дуже страшно.
«Якщо поруч стріляють, то ти ніби потрапляєш в іншу реальність. Воно працює у твоїй свідомості як оберіг. Ти просто виконуєш свою роботу. Як у справжніх воїнів, якщо це буде твій останній момент і ти підеш зі своєю зброю в руках. Власне, такою для мене є камера».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Світлини учасників Української асоціації професійних фотографів у міжнародній пресі: добірка червня. УАПФ пишається українськими документалістами, чиї світлини репрезентують Україну у міжнародних медіа та вкотре привертають увагу до російсько-української війни й головних подій у нашій країні.
Фото Алекса Бабенка публікувала агенція The Associated Press у матеріалі про аварійні відключення світла в країні.
Фото Саші Маслова про життя цивільних у прифронтовому Харкові публікувала німецька щотижнева газета Die Zeit.
Світлини Оксани Парафенюк доповнювали матеріал The Washington Post про українських в’язнів, які погодились захищати Україну.
Також знімки Оксани Парафенюк з’являлись у The Washington Post із першого Маршу рівності від початку вторгнення.
The Guardian публікував знімки Романа Пилипія прощання з бойовою медикинею добровольчого батальйону «Госпітальєри» Іриною «Чека» Цибух, яка загинула під час евакуації поранених з поля бою на Харківському напрямку.
Традиційно світлини Романа Пилипія потрапили у добірки фото від The Guardian. Цього разу в переліку з’явилась світлина з Донеччини. На фото українські військовослужбовці 55-ї артилерійської бригади «Запорізька Січ» обстрілюють російські позиції з самохідної гаубиці «Цезар» французького виробництва.
Також до тижневої підбірки The Guardian потрапило фото Романа Пилипія з церемонії поховання госпітальєрки Ірини Цибух.
Фото Юлії Кочетової доповнили інтерв’ю The Guardian із президентом України Володимиром Зеленським.
Знімки Георгія Іванченка про війну на Харківщині з’являлись у французькому виданні Le Monde.
Фото Аліни Смутко публікувала американська газета The New York Times у матеріалі про російський обстріл українських енергосистем.
Фото В’ячеслава Ратинського публікувало німецьке медіа Spiegel у матеріалі про можливість обстрілів по території РФ ракетами від західних партнерів.
Також знімки В’ячеслава Ратинського доповнили репортаж Frankfurter Allgemeine про ситуацію на Херсонському напрямку.
Крім того, The Telegraph неодноразово публікувала знімки українських військовослужбовців авторства В’ячеслава Ратинського.
На сторінках нідерландської газети Trouw друкували фоторепортаж українських випускників Олександра Магули.
Світлину Анастасії Власової опублікувало медіа The Guardian в інтерв’ю з українською стрибкункою Юлією Левченко. Спортсменка розповіла про підготовку до Олімпіади в Парижі.
Знімки Сергія Коровайного друкував журнал The Wall Street Journal. Світлини фотографа доповнили матеріал про Запорізьку АЕС та стан енергетики в Україні під час війни.
Знімок Івана Самойлова наслідків російського обстрілу друкарні в Харкові опублікувала CNN.
Знімки Євгена Малолєтки публікував The Washington Post у матеріалі про ситуацію на фронті.
Знімок з фронту Івана Антипенка увійшов у підібрку дня від Reuters.
Представлені у матеріалі роботи — це далеко не весь список опублікованих світлин українських фотографів у закордонних медіа. Тож ми закликаємо документалістів не соромитись писати про власні закордонні публікації у своїх соцмережах та позначати УАПФ, щоб у наступних добірках ми не пропустили жодного здобутку.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Пошкоджена багатоповерхівка, один загиблий, поранені люди, серед постраждалих — немовля. Такі наслідки російської ракетної атаки по Дніпру в п'ятницю, 28 червня. Рятувальники всю ніч розбирали завали потрощеної багатоповерхівки.
У багатоповерхівці, в яку влучила російська ракета, зруйновані чотири поверхи. Там заблоковані люди. Про це ввечері 28 червня повідомив голова Дніпропетровської ОВА Сергій Лисак.
«Ворог здійснив ракетну атаку на Дніпро. Пошкоджено дев'ятиповерхівку. Там руйнування декількох поверхів. Попередньо, є поранені», — написав він.
Сергій Лисак зазначив, що кількість постраждалих зросла до дев’яти людей.
Серед них 7-місячне немовля. У дівчинки отруєння продуктами горіння. Також відомо, що троє осіб у важкому стані: це жінки 27 й 30 років та 29-річний чоловік.
Міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко повідомив про одного загиблого. «На жаль, жертв може бути більше. Рятувальники розбирають завали», — написав він.
Одного чоловіка надзвичайники врятували з автомобіля. Його засипало частинами пошкодженого будинку. На місці працють екстрені служби, постраждалим надається необхідна допомога.
За даними поліції унаслідок вчорашнього ракетного удару по багатоповерхівці в Дніпрі, безвісти зниклими вважаються п'ятеро людей.
Раніше Повітряні сили ЗСУ попередили, що росіяни запустили ракету у напрямку Дніпра.
24 червня в Одесі лунали вибухи. Росіяни запустили дві ракети, одна з них не досягла цілі завдяки роботі ППО. Чорний стовп диму над Одесою. Наслідки російського обстрілу в об’єктиві Олександра Гіманова
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Президент Володимир Зеленський відзначив державними нагородами українських медійників, серед яких п’ятеро фотографів. Відповідний указ №383/2024 оприлюднено на сайті глави держави з нагоди Дня Конституції України.
Нагороди призначені за значні заслуги у зміцненні української державності, мужність і самовідданість, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вагомий особистий внесок у розвиток різних сфер суспільного життя, сумлінне виконання професійного обов’язку. Згідно з Указом нагороди отримали такі фотографи:
Єфрем Лукацький, багаторічний фотограф українського бюро The Associated Press — ОРДЕН «ЗА ЗАСЛУГИ» ІІ СТУПЕНЯ
В’ячеслав Мадієвський, фотограф Укрінформу — ОРДЕН «ЗА ЗАСЛУГИ» ІІІ СТУПЕНЯ
Анна Кудрявцева, операторка «Радіо Свобода», разом із Євгенією Китаївою влітку 2023 року вони врятували героя свого сюжету, потрапивши під російський обстріл на Донеччині — ОРДЕН КНЯГИНІ ОЛЬГИ ІІІ СТУПЕНЯ
Олексій Ковалевський, фотограф і телеоператор «Ми-Україна», який пішов захищати Україну та був поранений під Бахмутом — ОРДЕН «ЗА ЗАСЛУГИ» ІІІ СТУПЕНЯ
Іван Антипенко, воєнний кореспондент, журналіст «Ґрунту», «Радіо Свобода» — ОРДЕН «ЗА ЗАСЛУГИ» ІІІ СТУПЕНЯ
Заборонена і поранена Херсонщина фотографа Івана Антипенка
Дехто отримав державні нагороди — посмертно. Зокрема посмертно відзначений орденом «За заслуги» ІІ ступеня засновник і багаторічний керівник інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна» Олександр Мартиненко. Нагороду отримав його син Андрій. Також посмертно удостоєна ордена «За мужність» ІІІ ступеня бойова медикиня «Госпітальєрів», менеджерка Суспільного Ірина Цибух. Нагороду отримали її батьки.
Увесь перелік нагороджених медійників:
ОРДЕН «ЗА ЗАСЛУГИ» ІІ СТУПЕНЯ
Олександр Мартиненко (посмертно), гендиректор інформагенції Інтерфакс-Україна, помер 28 травня
Станіслав Кухарчук, старший телеоператор товариства «Національні інформаційні системи»
ОРДЕН «ЗА ЗАСЛУГИ» ІІІ СТУПЕНЯ
Ольга Звонарьова, кореспондентка Укрінформу, яка була поранена під час ракетного обстрілу Запоріжжя 5 квітня
Денис Клименко, журналіст «Ґвара Медіа», Харків
Петро Коберник, журналіст медіацентру «Південь»
Олексій Ковалевський, телеоператор «Ми-Україна», який пішов захищати Україну та був поранений під Бахмутом
Єгор Криворучко, оператор «Кордон.медіа», Суми
Олександр Моцний, директор краснопільської газети «Перемога», Сумщина
Сергій Нікітенко, головний редактор видання «МОСТ», представник Інституту масової інформації у Херсонській області
Олександра Новосел, продюсерка «Суспільне Харків»
Кіра Овес, коресподентка «1+1», яка була поранена під час ракетного обстрілу Запоріжжя 5 квітня
Микола Осиченко, генпродюсер товариства «Східний Медіа Холдинг»
Віктор Пічугін, журналіст «Накипіло», Харків, який потрапив під повторний обстріл російськими дронами у Харкові в ніч на 4 квітня (і його підстрахував бронежилет ІМІ)
Алла Пушкарчук (посмертно), журналістка «Тижня» і «Читомо», мінометниця в 58-й окремій мотопіхотній бригаді, загинула 25 квітня
В’ячеслав Ромодан, телеоператор товариства «Національні інформаційні системи»
Алла Садовник, журналістка Суспільного
Вікторія Стрельцова, кореспондентка «1+1»
Євген Шилко, оператор Deutsche Welle
Олександр Шкот, оператор «Мультимедійної платформи іномовлення України»
ОРДЕН «ЗА МУЖНІСТЬ» ІІІ СТУПЕНЯ
Андрій Топчій (посмертно), журналіст видання «Факти», військовослужбовець Збройних сил, бойовий медик стрілецького батальйону, загинув 20 квітня
Ірина Цибух (посмертно), журналістка Суспільного і Громадського радіо, бойова медикиня «Госпітальєрів», загинула 29 травня
ОРДЕН КНЯГИНІ ОЛЬГИ ІІІ СТУПЕНЯ
Марія Малєвська, журналістка СТБ
Віолетта Педорич, продюсерка France Televisions, яка була поранена під час обстрілу готелю в Харкові 10 січня
Наталія Піддубна, кореспондентка «Мультимедійної платформи іномовлення України»
Євгенія Русецька, кореспондентка «Радіо Свобода»
Катерина Черняк, позаштатна журналістка газети «Дніпрова зірка», Черкащина
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Культурна дипломатія є важливим інструментом для побудови міжнародних відносин, сприяння взаєморозумінню та зміцнення культурних зв'язків між країнами. Одним із яскравих прикладів такої дипломатії є презентація фотокниги про найскладнішу зиму в історії незалежної України “Сміливі нести світло” у Гаазі.
Читайте також: Презентація книги “Сміливі нести світло” відбулась у Києві
Знімки українських фотографів, які зафіксували життя під час масових відключень світла взимку 2022-2023 років, показали дипломатам стійкість та мужність нашого народу в надскладних умовах.
Через документацію війни ми бачимо, що навіть в надзвичайно важких умовах українці знаходять спосіб навчатися, створювати, працювати. Продовжувати боротьбу.
Вітальне слово на відкритті виставки сказав Сергій Коровайний, фотожурналіст та портретний фотограф, учасник української асоціації професійних фотографів:
Та зима здавалась катастрофою, та зараз зрозуміло — ніт, далі буде гірше. Нові блекаути вже з нами. Серед світлин цього допису — червень Краматорська, Словʼянська, Харкова, зняті для The Wall Street Journal.
Такі заходи сприяють зміцненню культурних зв’язків між країнами. Вони можуть стати основою для майбутньої співпраці в галузі культури, мистецтва та інших сфер.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
27 червня 2017 року близько о 8-ї ранку загинув командир одного із підрозділів спецпризначення Головного управління розвідки Максим Шаповал. Його автівка вибухнула на перехресті вулиць Солом’янської та Механізаторів. Вбивство було кваліфіковано як терористичний акт.
Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Сергія Нужненка, який зафіксував наслідки злочину.
27 червня 2017 року о 8:10 у Києві внаслідок підриву автомобіля загинув полковник ГУР МО, командир 10-го ОЗСпП Максим Шаповал. Під час вибуху постраждало ще двоє людей, вони отримали осколкові поранення, проте їхньому життю нічого не загрожувало. Вбивство Максима Шаповала порівнююють із загибеллю начальника відділу контррозвідки ГУ СБУ в Донецькій області полковника СБУ Олександра Хараберюша, яке відбулося 31 березня 2017 року у Маріуполі. Розслідувала злочин головна військова прокуратура із залученням усіх українських спецслужб. Головна версія – російський слід. Максим Шаповал виконував бойові завдання в зоні АТО та координував дії інших спецпризначенців.
Терористичний акт та його розслідування одразу обговорили на закритій нараді за участю керівників правоохоронних органів. Також над справою працювали представники усіх спецслужби, слідчі військової прокуратури, прокурори, а також оперативні працівники контррозвідки Служби безпеки України та Національної поліції.
«Сила вибухового пристрою, який був приведений у дію о 8.14 ранку, була такою, що на відстані 50 метрів, я прошу вибачення у родини загиблого, що я це говорю, на висоті першого поверху були знайдені частини тіла загиблого», – повідомив журналістам головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Він додав, що Максим Шаповал був бойовим офіцером та, зокрема, командував першою групою спецпризначенців, які звільняли Донецький аеропорт навесні 2014 року. «Вже після цього на об’єкт заходили групи з 3-го і 8-го полку спецпризначення, а першу групу вів і командував зачисткою саме загиблий. Отже, це був перший український «кіборг», – заявив військовий прокурор Анатолій Матіос.
Очевидці події пригадують дуже сильний вибух, його міцність можна оцінити на відео з камери спостереження, яке швидко виклали в Інтернет. За словами начальника Головного управління Національної поліції у місті Києві Андрія Крищенка, вибухівка була закладена знизу автомобіля, всередині чи під днищем. Міцність саморобного вибухового пристрою складала близько трьох кілограмів у тротиловому еквіваленті. Офіційно МВС повідомило про міцність близько одного кілограма. Для порівняння: ручні гранати мають в собі від 60 до 110 грамів тротилу.
Полковник Максим Шаповал жив неподалік місця вибуху. Автомобіль, який підірвали, був службовим транспортом військового. Зазвичай він їздив із водієм, проте цього дня був за кермом сам. Вибухівку могли закласти, коли машина була на СТО, або ж на підземному паркінгу.
Через декілька годин після вбивству полковника Максима Шаповала, розпочалась хакерська атака на Україну. Імовірно, ці дві події пов’язані та приурочені до Дня Конституції України.У цей же день від вибуху автомобіля загинув співробітник Департаменту контррозвідки полковник Юрій Возний. Злочин відбувся у селі Іллінівка Костянтинівського району у Донецькій області. Даний злочин також кваліфікували як терористичний акт.
Фотограф Сергій Нужненко задокументував наслідки підриву авто Максима Шаповала у Києві. «Це було доволі давно і згадати подробиці важко. Проте я пам’ятаю, що у період 2016-2018 років ось такі вибухи з авто чи інакші вибухи відбувалися періодично. Там і замах на вбивство журналіста Палва Шеремета, ось цей вибух, замах на Мосійчука і тд. Тоді здавалося, що такі події ніби стали якимись закономірними. Це траплялося кожні декілька місяців і тому ти до них звикаєш, – розповідає Сергій Нужненко, – Я пам’ятаю день, коли підірвали авто Максима Шаповала. Я дізнався про вибух у нашому репортеському чаті і поїхав на місце події. Там уже працювала уже поліція. Але я запам’ятав один момент, який мене вразив. Біля знищеного авто я побачив чоловіка, який сидів на колінах і гірко плакав, підіймаючи руки до неба. Ймовірно, це був батько загиблого».
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Сергій Нужненко — репортажний фотограф. Фотокореспондент Радіо Свобода з 2016 року. З лютого 2022 року він став воєнним фотокореспондентом: знімав події на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, а зараз переважно працює на Донбасі. Він є автором фото з Бучі й Ірпеня, які у своїх марках до річниці звільнення Київщини у березні 2023 року використала Укрпошта. Роботи Сергія Нужненка доповнили міжнародну виставку #OntheFrontlinesofTruth, яку організували громадська організація «Інститут масової інформації» та міжнародна організація в галузі розвитку незалежних медіа Internews. Фотографії виставили на вокзалі у Вільнюсі. Також знімок Нужненка про російську агресію в Україні увійшов у 100 фотографій 2022 року за версією журналу Time. За часів Революції Гідності Нужненко був одним з дев’яти «в’язнів Банкової».
30 січня 2017 року ЗСУ взяли під контроль Авдіївську промзону, вибивши звідти росіян.
Українська асоціація професійних фотографів публікує світлини фотожурналіста Олександра Клименка, який задокументував перебування українських військ у Авдіївській промзоні.
У роковини битви під Крутами о 5 год ранку 29 січня у районі Авдіївської промзони ворог почав інтенсивний обстріл українських позицій. Росіяни вели вогонь зі стрілецької зброї і мінометів. Прийняла бій група бійців 1-го батальйону 72-ї бригади і перейшла до контрнаступу. Їхні дії прикривала батарея 120-мм мінометів бригадної артгрупи, і на лівому фланзі в той самий час здійснювався відволікаючий маневр. Штурмову групу з 8 бійців очолював лейтенант Андрій Верхогляд «Лівша». О 7 год дві групи бойовиків до 30 осіб перейшли до штурму. Силам оборони вдалося дати відсіч. Тоді у боях загинуло троє українців, ще один отримав порнення. Серед втрат ворога: близько 40 осіб особового складу та командир батальйону «ДНР» з позивним «Грек», який теж намагався штурмувати позиції сил АТО в Авдіївській промзоні.
Авдіївка — промислове місто за 13 кілометрів від Донецька, туди навіть курсував прямий тролейбус. До початку російської агресії 2014-го там мешкало близько 40 тисяч людей. Саме з Авдіївки можна було контролювати: північні околиці Донецька і Ясинуватої, південні околиці Горлівки, а також стратегічну трасу М04 «Донецьк — Горлівка».
У квітні 2014 року бойовики проголосилил у Авдіївці «Донецьку народну республіку», але 28 липня українські сили оборони звільнили місто під час загального наступу на Донецьк. Проте ситуація була дещо складнішою із промзоною. Там не було українських опорних пунктів, хоча промислова зона є в межах Авдіївки. Саме це і розв'язувало руки бойовикам, вони перетинали лінію розмежування й гатили по українських позиціях, зокрема обстрілюючи і цивільних. Українські військові вирішили деокупувати промзону заради безпеки мирних мешканців.
На початку 2016 року 16-й батальйон 58-ї бригади взяв Авдіївську промзону, відтак відкрився простір для ураження ворожої техніки на трасі Донецьк-Горлівка. Проте, від березня цього ж року бойовики почали активніше обстрілювати Авдіївку.
Найбільшого загострення ситуація в районі Авдіївки сягнула в роковини бою під Крутами, 29 січня 2017-го. Унаслідок активних російських обстрілів без світла, води і опалювання залишались місцеві мешканці, для яких українська сторона розгортала пункти обігріву.
Після звільнення і аж до повномасштабного російського вторгнення у 2022 році Авдіївська промзона залишалась однією з найгарячіших точок на карті російсько-української війни. Бойові дії тут практично не вщухали кілька років у будь-який час доби. У деяких місцях до позицій російсько-сепаратистських сил було всього кілька метрів.
Фотожурналіст Олександр Клименко неодноразово документував новозайняті позиції українських військ з 2016 і аж до вторгнення. Інколи він залишався наніч з хлопцями, спав у підвалі.
«Я туди їздив багато разів і в 2016-му, і в 2017-му, і в 2018-му, і в 2019-му. Крайній раз я там був у лютому 2022 році напередодні вторгнення. Там тоді стояла 25-та бригада. Десантники. Вони казали: «Ми готові!» Вони всі про це казали!» — згадує Олександр Клименко, — Туди завжди їздили іноземні журналісти, бо Авдіївська промзона завжди була місцем, де йшли якісь бої, тривали обстріли чи оголошували перемир’я і знову обстріли і тд. Умовно, тоді це було найближче місце до ворога».
Майже 10 років росіяни намагались окупувати Авдіївку, і після понад 3100 днів оборони місто таки впало. 17 лютого 2023, Збройні сили України вийшли з Авдіївки, аби уникнути оточення. Сили оборони перейшли на більш вигідні рубежі.
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Життя як дедлайн: 10 років війни на фотографіях Олександра Клименка
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на Сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Бої в Дебальцевому стали однією з ключових подій у протистоянні на Донбасі. Найгостріша фаза битви тривала з 25 січня до 18 лютого 2015 року, включаючи масовані артилерійські атаки, перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї, а також вуличні й танкові бої. За даними Генштабу ЗСУ, близько 5 тисяч військових обороняли Дебальцеве, їм протистояли вчетверо більші сили окупантів. Бої за місто і операція з виведення українських військових стали одними з найбільш трагічних і масштабних подій за весь період АТО/ ООС.
Українська асоціація професійних фотографів публікує світлини фотожурналіста Олександра Клименка, який задокументував відведення українських військ із Дебальцева після важких боїв.
29 липня 2014-го Сили оборони звільнили Дебальцеве від незаконних збройних формувань, які контролювали місто з квітня. Проте через сім місяців українські військові змушені були покинути місто. Російські найманці обстрілювати житлові квартали з «Градів» та танків. Бойовикам за підтримки регулярних військ Росії вдалося оточили місто з трьох сторін.
У цей час у Мінську тривали переговори «Нормандської четвірки». Росіяни пообіцяли повне припинення вогню, проте тільки на папері. Дебальцеве продовжувало попетерпати від інтенсивних обстрілів. Бойовики з підтримкою підрозділів Збройних сил РФ, прагнули будь-якою ціною здійснити оточення та розгром наших військ. Після встановлення умовного перемир'я проросійські найманці перекинули до Дебальцевого сили з інших напрямків. Як наслідок, ще більше посилилися обстріли українських позицій.
Додаткових резервів для підтримки сил АТО в Дебальцевому майже не було. Відтак, у ніч з 17 на 18 лютого 2015 року українські війська почали виведення військ з Дебальцевого. Понад добу вони виходили невеликими колонами різними маршрутами, з підбитою технікою та пораненими, під обстрілами. Дехто йшов пішки. Через морози планувалося виходити не лише автошляхами, а й польовими дорогами.
За версією Генерального штабу Збройних Сил України, утримуючи Дебальцевський плацдарм до 18 лютого, українські війська зірвали плани бойовиків масштабного наступ на Артемівськ (Бахмут), Краматорськ та подальший рух у напрямку Харкова. Такого масового відходу українські війська до цього моменту не здійснювали ніколи. У боях на Дебальцевському плацдармі весь світ побачив професійність і звитягу українських воїнів. Українські сили зайняли позиції поблизу Артемівська, нинішнього Бахмута. Дебальцеве досі залишається в російській окупації.
Олександр Клименко — фотокореспондент, який ще до початку незалежності почав знімати головні події в Україні. Крім того, він неодноразово висвітлював збройні конфлікти у різних країнах світу. Проте у 2014-му йому довелося одягати бронежилет і їхати з камерою на війну у своїй державі. Йому вдалося зафіксувати рух колон української техніки під час виходу з Дебальцева.
«Їдуть, їдуть, їдуть, їдуть. Танки всілякі там, САУ, просто завантажні машини. БМП, БТР. Вони всі заповнені нашими солдатами. Військові такі змучені. Ті, хто вийшов з пекла», — каже фотограф.
На світлинах Олександра збереглись не тільки втомлені очі солдатів, а й також поранені і загиблі унаслідок боїв за Дебальцеве.
«Новий 2015 рік я зустрічав разом із «Правим сектором» у Пісках. Я чітко пам'ятаю своє відчуття, що у 2015 році війна точно закінчиться. Здавалося, що ось-ось буде перемога. Але бачите… Потім був вихід із Дебальцева 18 лютого 2015 року. Я був у той момент у Бахмуті й ранком побачив, як містом їдуть танки та інша військова техніка, на яких сиділи втомлені чоловіки. Я це знімав. Потім поїхав у лікарню. Туди привозили поранених. Запитав у одного нацгвардійця, а де ж загиблі? «Як де? В морзі». І я поїхав туди. На вулиці лежали дерев'яні гроби з необтесаних дощок. У них були солдати. Крізь щілини визирали їхні руки та ноги. Крім гробів, там ще лежали чорні пластикові мішки з тілами. Це була жахлива картина і дуже гіркі емоції», — згадує Олександр Клименко.