top of page

Українські фотографи XX століття: хто і що знімав

Фото Ігоря Костіна


Крамниці фотоматеріалів, фотоательє та приватні курси фотомистецтва. На території сучасної України на зламі XIX i XX століть фотосправа стала буденністю. Митці об'єднувалися у професійні та аматорські товариства. Хтось заробляв на фотографіях мільйони й отримував славу, а дехто ставав банкрутом і втрачав усе. Хтось працював фотокореспондентом радянських газет, а хтось — фрілансером і тревел-блогером. Хтось знімав російського імператора наприкінці XIX ст., а хтось в середині 90-х XX ст. — безпритульних дітей. Усі вони так чи інакше зробили свій внесок у розвиток української фотографії. 


Фотопортрет у дзеркалі. Фото Юліана Дороша 


Світлини із серії «Весільне вбрання на Прикарпатті». 1930–50-ті. Фото Юліана Дороша  


Юліан Дорош — кіномитець та фотохудожник, який був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (1930–1939 рр.). УФОТО — це спілка українських фотоаматорів Західної України, яка об’єднувала українських фотографів, пропагувала мистецтво й техніку фотографії. Також товариство організовувало фотовиставки, зокрема етнографічного змісту. Одна з найвідоміших експозицій УФОТО «Наша Батьківщина у світлині», де Дорош представив близько 100 етнографічних фотографій і здобув перше місце. Загалом колекція світлин та фотоплівок Дороша налічує понад 8 тисяч експонатів. 


На фото Софія Яблонська 


Юна танцівниця балійського танцю Легонг. 1930-ті. Фото Софії Яблонської-Уден  


Софія Яблонська-Уден (1907–1971) — авторка перших українських тревелогів, кінооператорка й фотографка, яка здійснила навколосвітню подорож, довго жила в Китаї, а похована у Франції. Галицька журналістка активно знімала найвіддаленіші куточки Азії, Африки та Океанії. Свої романи про подорожі вона ілюструвала власними екзотичними фотографіями з мандрівок. Її у подорожах називали «Міс Україною», бо жінка ніколи не забувала про власну батьківщину та розповідала іноземцям про рідні краєвиди і побут. Якось у Китаї біля свого помешкання вона посадила соняшники та мальви, а також готувала українські страви для місцевих жителів і вишивала з ними рушники та вчила доїти корів. Яблонська працювала у французькій телекомпанії «Індокитай фільм», однак доробки репортерки публікували у кількох тодішніх виданнях на Галичині: це спричиняло значний резонанс і ставало сенсацією. Життя легендарної жінки обірвалось раптово в автокатастрофі у лютому 1971 року, коли 64-річна репортерка прямувала до видавництва із книгою оповідань і нарисів «Дві міри — дві ваги».


Фото Данила Фіґоля


Музеєзнавець і етнограф Данило Фіґоль (1907–1967) цікавився мистецькою, а не репортажною фотографією. Фіґоль брав участь у всіх виставках, організованих УФОТО: в Галичині (вісім виставок) і за кордоном. У 1939 році митець переїхав до Львова і був останнім очільником УФОТО. Після війни Фіґоль працював у відділі етнографії Інституту українського фольклору АН УРСР та Державному етнографічному музеї АН УРСР: досліджував науково-прикладну фотографію і завідував фондом іграшок. Протягом усього життя він продовжував фотографувати.


Портрет Параски Плитки-Горицвіт. Друга половина XX століття 


Карпатську художницю, письменницю й фольклористку Параску Плитку-Горицвіт (1927—1998) вважають феноменом українського наївного мистецтва та письменства. Вона самостійно опанувала фотокамеру та протягом кількох десятиліть документувала життя і побут гірського села Криворівня у Карпатах. Плитка-Горицвіт також займалася іконописом: вона створила понад 100 ікон, проте зберегти вдалося 82.



Йозеф Хмелевський — перший фоторепортер Полтави, автор унікальних знімків з життя міста, а також його видатних мешканців. Він автор альбому фотографій про місця, пов’язані з життям Миколи Гоголя, фотографій із церемонії відкриття пам’ятника Івану Котляревському (1903 р.). У Полтаві мав власне фотоательє. Хмелевський був знавцем техніки та хімії у фотографії, новатором у цій справі, власноруч виготовляв фотопластини. У 1900 р. на Всесвітній паризькій виставці був нагороджений великою золотою медаллю і спеціальною відзнакою французького уряду.


Фотограф Франц де Мезер 

 

Франц де Мезер (1830–1922) український фотограф родом з Волині. Закінчив Академію мистецтв у Відні. У той час фотокамера та інше необхідне обладнання коштували неймовірно дорого — однак інвестиції чудово відбилися, коли 1865 року він успішно відкриває власну студію в самому центрі міста на розі Хрещатика і Прорізної. Він дружив з українськими акторами, поетами, письменниками, вченими. Залишив багато портретів Лесі Українки. Франц де Мезер створив унікальний альбом ручної роботи з видами Києва. Уже на початку 1870-х Мезер став одним з найбагатших киян. На хвилі успіху він спробував увійти в готельний бізнес, навіть побудував власну велетенську будівлю на Хрещатику, але ідея зазнала фіаско. Мезер ледве розплатився з боргами й повернувся до звичної справи — фотографії. Крім портретів, він також знімав київські пейзажі. На його світлинах зберігся тихий Київ ХІХ століття. Мезер працював у своїй фотостудії аж до більшовицького перевороту. У 1918 до 88-річного фотографа прийшли в гості чекісти й відібрали всю апаратуру та більшість негативів. Через три роки він помер від серцевого нападу.



Олексій Іваницький (1850–1920) — один з перших, хто займався українською репортажною зйомкою. У 1888 році задокументував аварію імператорського поїзда під Харковом. У катастрофі загинув 21 пасажир і ще 68 отримали поранення. У потязі їхав російський імператор Олександр III, який, на жаль, не постраждав. Іваницький відкрив своє фотоательє у Харкові ще у 1882-му, проте саме історія з поїздом дала його кар'єрі потужний поштовх. Олександр III нагородив його медалями та перснем з діамантом. Фотограф ще кілька разів знімав царську родину, коли вони навідувалися на місце катастрофи. Ця подія стала настільки значною, що на місці аварії звели храм. Під час революції ховався від червоної армії в Криму, де деякий час встиг попрацювати в місцевому ательє. Але сховатися все ж не вдалося. Його вбили за рішенням так званої «трійки». В анкеті написали: «Дворянин, утік із Харкова. Розстріляти».

 

Портрет Ірини Пап. 1962. Фото Борис Градова  


Фото Ірини Пап 


Ірина Пап (1917–1985) — видатна фотокореспондентка радянської України. Для газети «Известия» вона фотографувала безліч відомих людей того часу. Крім того, вона відзняла будівництво київського метро, ЧАЕС, свіжі хрущовки, перші «Запорожці» тощо. Їй вдалося зберегти правдивість у своїх роботах попри всі партійні обмеження. В 1971 році Ірина засновує власну школу фотографії при Союзі журналістів України. Це взагалі чи не перша професійна фотошкола в УРСР. 


Фото Миколи Козловського 


Від початку 1960-х і до розпаду СРСР Микола Козловський був спецкореспондентом «Огонька». Перша серйозна робота фотографа — «київський Нюрнберг», суд над полоненими нацистами, що відбувався прямо на Майдані у січні 1946-го. Тоді знімки молодого Козловського оцінили. У 1948 році він почав знімати для «Огонька», а через 10 років став зірковим фотографом в СРСР з купою нагород та головним спецкором по УРСР. Він знімав гуцулів у Карпатах, киян на вулицях літнього міста. Герої фотографій Козловського ставали зірками. Красиві дівчата отримували листи від військових, а простим трудівникам вдале фото могло дати кар'єрний поштовх. Помер фотограф у 1996 році у Києві.  


Фото Ігоря Костіна 


Ігор Костін (1935–2015) — український фотожурналіст, кінооператор, член Національної спілки кінематографістів, Національної спілки журналістів України. Костін документував наслідків катастрофи на ЧАЕС і за це в 1987 році отримав першу премію World Press Photo. Його фотоісторія «Чорнобиль» була знята відразу після аварії на АЕС 26 квітня 1986 року. Перебував у Чорнобилі наступних 13 днів. Двічі спускався на 4-й реактор, п’ять разів підіймався на дах 3-го, зазнав опромінення в 5 допустимих доз. Його фотографії були представлені в Нідерландах, США та штаб-квартирі ООН. 2002 року вийшов його фотоальбом «Чорнобиль. Сповідь репортера», до нього увійшли найкращі фотоматеріали із Чорнобильської зони. Загалом він здобув понад 10 міжнародних призів, зроблені ним фотографії увійшли до антології «100 репортерів XX століття». 


Фото Олександра Ранчукова 

 

Олександр Ранчуков (1943–2019) фотограф-документаліст. В 1986 році був серед засновників Творчого фотографічного об'єднання «Погляд». З 1970-х років знімав архітектуру українських міст, а також життя вулиць Києва в останні роки існування СРСР. Ранчуков був перфекціоністом у фотографії. Він був майже єдиним в Україні фотографом, який цілеспрямовано зафіксував (1970–90-ті роки) образ радянської людини в міському середовищі. Він шукав типове в поведінці, в одягу, як публіка реагує на іноземний автомобіль тощо. Окреме місце у творчості Ранчукова займає краєвид. Олександр місяцями усамітнювався в лісах, перетворюючись на непомітну частину природи. 


Фото Бориса Михайлова 


Борис Михайлов (1938 рік) найвідоміший сучасний український фотограф у світі. Один із засновників Харківської школи фотографії, яка почала свій відлік з моменту створення на початку 1970-х групи «Врємя». Працює в стилі концептуальної й соціально-документальної фотографії. З кінця 1980-х на Заході почав зростати інтерес до неофіційної радянської фотографії. Михайлов активно бере участь у виставках за кордоном. Лауреат премії «Хассельблад», чиї роботи виставлялись у найпрестижніших музеях світу. 


Київ, 1996 рік. Фото Олександр Гляделова 


Олександр Глядєлов (1956) документальний фотограф. Лауреат Шевченківської премії (2020). Учасник легендарного Творчого фотографічного об'єднання «Погляд», яке вперше в Україні спрямувало свою діяльність на розвиток гуманістичної, правдивої документальної фотографії (1987–1993). Звертається до соціальних тем: воєнні конфлікти, гуманітарні кризи, безпритульні діти, в’язниці, епідемії ВІЛ/СНІД, туберкульозу та гепатиту С, наркоманія. Не вважає себе воєнним фотографом, хоча частина його робіт присвячена війнам та конфліктам. Свідомо фотографує аналоговою камерою на чорно-білу плівку та сам друкує свої фотографії у домашній фотолабораторії в Києві. Олександр Глядєлов вірить у те, що фотографія змінює світ на краще. 


Comments


bottom of page