top of page

Ця війна похитнула поняття об'єктивності. Розмова з Євгеном Малолєткою та Анастасією Власовою


Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами.

У цьому випуску на вас чекає розмова про нове покоління українських документальних фотографів, об'єктивність документалістики, етику документування та якою буде документальна фотографія далі.


Повне відео дивіться на YouTube:



Олена Гусейнова: довга зима 2013-2014 року — це час, коли з'явилося нове покоління українських документальних фотографів. Вам обом не було ще 30-ти, ви, я припускаю, як і всі ми, вийшли на Майдан не як фотографи в першу чергу, але мали цей інструмент, і почали ним робити те, що ви могли робити. Чи це було так? Чи це така ідеальна картинка, про яку потім у Вікіпедії напишуть? 


Евген Малолєтка:

Я думаю, що якщо ти професіонал, то ти маєш стримувати будь-які емоції чи думки стосовно своєї роботи. І робота завжди має залишатися основною. Якщо ти прийшов як професіонал, то ти маєш робити те, за чим ти туди прийшов. Якщо ти прийшов на Майдан, так, можливо, тобі щось не подобається. Але ти працюєш і розказуєш все, як є, і те, що ти побачив – фіксуєш. 

Майдан не був ідеальним і не був мирним протестом. Це реальність. В якийсь момент там застосували зброю. І ми бачили це, і документували. І це теж було важливо показати, що не все так, як малюється. І це один із документів, чому наша робота можлива, і чому вона має бути об'єктивною.

Анастасія Власова: 

Якщо хтось попросив потримати транспарант або прапор, бо руки зайняті, ні, ми такого не робимо. І звісно, я підтримую більшість меседжів, за які виходять люди на протест, але я теж виходила на Майдан не як громадянка першочергово. Я працювала тоді в «Kyiv Post», і в якийсь момент у нас була політика, що ми кожну годину маємо приносити свіжу фотографію з Майдану. І це просто вбивало будь-який запал, який відчували люди, які йшли туди заряджатися почуттями, настроями, бо для мене це була робота.


Олена Гусейнова: чи тоді на Майдані сформувалася якась особлива мова української документалістики? Чи вона взагалі існує? 


Анастасія Власова:

Я Майдан сприймаю як підготовчу фазу, яку треба було пройти перед тим, як ми поїдемо в Крим, потім почнеться повномасштабна війна, тобто крок за кроком. 

У революції є свої складнощі, але у порівнянні з війною, то набагато більші ризики має робота документаліста на під час активної війни. 


Євген Малолєтка:

Майдан просто допоміг навчитися, як працювати в екстремальних умовах певній кількості людей, які цікавились репортерською діяльністю, фотожурналістикою. І для нас в тому числі це була школа життя.


Олена Гусейнова: як можна фотографу-документалісту не довіряти? Чому? 


Євген Малолєтка:

Я так скажу, що іноземні медіа, в них є своє бачення країни, чи історії, чи взагалі як людина працює над темою, і що вона хоче показати. Які візуальні рішення чи стиль характерний для фотографа, чи фотографки. А тим паче коли це революція, чи війна, кожна фотографія, вона дуже ретельно переглядається, що було зроблено. 


Анастасія Власова:

Хотіла ще додати стосовно агентств. Що це дає на старті роботи? Це більше дає впізнаваність, і це важливо для молодих фотографів. Тому що ми всі хочемо працювати не з національними, а з міжнародними ЗМІ. І ось те, що на Майдані можна було продати свою фотографію як фрілансер в агентство, так само в Криму, потім можна було продати в EPA, в AFP, в Reuters. І після 3-4 фото, яку ти продав, редактори частіше помічають і згадують тебе. І це дійсно працює. Потім мені розказували в Штатах, що дивилися фотографії, які я знімала в рамках агентства, виходили на мене, бо вже склався певний образ, що «вона знімає війну і соціальні теми». Тобто це дійсно дає на старті професії хорошу можливість заявити про себе. Але для цього треба мати, що заявляти.


Фото: Ольга Ковальова


Олена Гусейнова: ти до кінця віриш в об'єктивність документальної фотографії? 


Євген Малолєтка:

Фотографія — це меседж. Чи це одна фотографія, чи це серія, і що ти нею хотів сказати, бо це важливо. Я не працюю зі сферичними фото 360*, де ти можеш показати все одночасно з усіх сторін. У мене є рамка, в чітко окресленому полі, і в куті мого об'єктива, і що я цим хочу сказати. І це частина нашої роботи, стиль, об'єктивність і так далі. І неможливо ту кількість інформації, яку ти пропустив через себе, віддати повністю. Це завжди дуже стислі рамки. І редактори кажуть, що менше, менше, менше, тому що це дуже довго, воно не влазить, люди зараз стільки не читають.


Анастасія Власова:

Фотографія — це як квінтесенція сенсів для мене. З відео, мені здається, легше, тому що є певний час для того, щоб залучити глядача. Плюс, через те, що картинка постійно змінюється, ми більше приділяємо увагу відео, аніж фотографії, які застигли у часі. 

Для мене фотографія завжди викликає інтерес, оскільки у неї дуже обмежений час, щоб зацікавити, утримати людину на цій інформації, змусити її прочитати підпис, а можливо і статтю, яка доповнює фотографію. І це може бути досить коротко, для нас, але для когось іншого, цього може бути достатньо.


Олена Гусейнова: етика: що вона зараз означає вже після 24 лютого 2022 року? Чи є шанс не приймати об'єктність людини, яку ти фотографуєш? Чи є шанс залишатися в цих етичних межах?


Євген Малолєтка:

Я думаю, що тут важливо не губити себе в цій великій кількості горя, яка тебе оточує. 

Глядач прочитає ту стислу версію, а ти пропустиш її через себе. І це складно. Це твій великий наплічник, який завжди буде тобі пам'яттю.


Анастасія Власова: 

Не кожен може сприймати та розкривати трагічні історії, але це важливо говорити про них. Бо, на жаль, ці історії дуже швидко витісняються, стираються і губляться. Ми, як журналісти, несемо відповідальність за те, щоб розповідати складні, але живі історії, які проживає наша країна. Просто щоб існувала ця для багатьох незручна реальність, щоб не було тільки однієї сторони медалі. 


Фото: Ольга Ковальова


Євген Малолєтка:

Ти маєш реагувати й документувати, чи це буде головна новина дня, чи ні, неважливо. Мені неважливо, кому байдуже чи не байдуже дивитися, чи йому приїлося. Мені все одно на ту людину, якій забагато крові чи забагато війни. Я все одно буду продовжувати це робити. Бо це, на жаль, наша робота. Я б не хотів, звичайно, щоб це коїлося в моїй країні, і не їздити по цим обстрілам, не їздити на ці розбиті будинки, не знімати похорони, і багато чого іншого. Але це час, коли ти маєш зробити цю роботу. А рефлексувати ти будеш по закінченню війни. 


Анастасія Власова:

Я вважаю, що це не якась маркетингова стратегія. Я не сиджу і не думаю, як залучити більше соціального капіталу чи медійної підтримки в Україну.

Я розумію, що ми не самі у світі, і щоб не відбувалося, там на наступний день може статися той же самий теракт в Ізраїлі. 

Я не вірю в те, що якась фотографія може зупинити війну. Я просто вже не можу не говорити про це. І мені не важливо, скільки людей це прочитає, скільки людей це побачить. Я вже не можу не розказати про те, що відбулося, от і все.  


Олена Гусейнова: Якою буде фотографія, зокрема, документальна, далі? 


Євген Малолєтка:

Війна створює попит на правду. І цей попит народжує нове покоління фотографів, які готові ризикувати своїм життям, щоб донести цю правду до світу. Я вважаю, що головна задача людей, які працюють в полях, просто продовжувати робити те, що вони роблять. І це важливо зараз.


Анастасія Власова:

Ця війна похитнула поняття об'єктивності. Нам казали, що ми повинні висвітлювати дві сторони конфлікту, але зараз це виглядає абсурдно. Ми не могли висвітлювати те, що відбувалося на окупованій стороні, хоча там не було російських військових. З іншого боку, ми бачимо, що відбувається зі свободою преси в Росії, де Еван Гершкович з The Wall Street Journal сидить уже понад рік за те, що намагався висвітлювати обидві сторони. Це ж стосується і гуманітарних організацій. Люди почали розуміти, що на папері воно працює не так, як у реальному житті, і що не може бути нейтральності. Тому змінилося дуже багато докорінних речей.

Від військових я часто чула, що це перша війна, яка виглядає чорно-білою. На глобальному рівні ми сторона, яка захищається. Тому які можуть бути поняття про об'єктивність або те, чи давати слово нашому ворогу? Анастасія Власова

Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні голосів українських документалістів.


Дякуємо.


 

Анастасія Власова – фотожурналістка. Висвітлювала події Євромайдану, анексію Криму та війну на Донбасі. У своїй роботі на Донбасі Анастасія фокусується радше на простих людських історіях про радощі і смуток, аніж на великих воєнних перемогах чи поразках.


Євген Малолєтка – український фотокореспондент, який отримав широку популярність фоторепортажем про блокаду Маріуполя під час вторгнення Росії в Україну в березні 2022 року. Лауреат 2022 року міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта (Knight International Journalism Awards) від Міжнародного центру журналістів (ICFJ). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024).


Олена Гусейнова – українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка та модераторка зустрічі. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм.


Comments


bottom of page