Роботи документалістів стали вагомими доказами російських злочинів в Україні. Світлини з деокупованих громад Київщини, Чернігівщини, Харківщини та Херсонщини шокували світ і змусили побачити правду на противагу офіційним заявам Кремля. Сьогодні, в умовах інформаційної війни, ворог активно використовує фото та відео для маніпуляцій. Адже постійне вдосконалення технологій та систем штучного інтелекту дає можливість швидко генерувати фото- й відеоматеріал, що виглядає як правдивий.

Українська асоціація професійних фотографів (UAPP) досліджує методи російської пропаганди й дезінформації з використанням штучного інтелекту та роль фотодокументалістики у їх спростуванні. Незмінною в цьому дослідженні є залучення експертів та експерток, що працюють із цими темами.

Цього разу свої фахові коментарі надала фактчекерка проєкту StopFake, старша викладачка Могилянської школи журналістики Олена Чуранова. Вона розповіла про те, які теми обирає російська пропаганда для створення фотофейків зараз, як перевіряють фотоконтент і чому в добу тотальної цифровізації фотографія залишається єдиним справжнім свідченням епохи.

‍

Які маніпуляції використовує російська пропаганда

У виробництві фотофейків росіяни спираються переважно на емоційні тригери, щоб тиснути на гнів, жалість і співчуття. Для підроблених зображень обирають найчутливіші сюжети — із дітьми, тваринами чи руйнуваннями, — щоб викликати сильні емоції та змусити людей миттєво поширювати дописи.

Кремлівська пропаганда активно вдається до перевірених роками методів маніпуляцій. Один з улюблених у створенні візуального контенту — виривання з контексту. Вони використовують реальні фото з інших воєн чи катастроф із вигаданим підписом, новою датою чи хибною геолокацією. Прикладом є фотографії собак, зроблені за кордоном, які видавали за наслідки підриву Каховської ГЕС, або старі фото руйнувань, які видають за наслідки дій ЗСУ.

Пропаганда активно практикує створення постановних фото із залученням акторів і підставних осіб — так росіяни створюють фейкові сюжети «про злочини ЗСУ» ще з 2014 року. Нерідко ворог за допомогою графічних редакторів домальовує ворожу символіку, виправляє написи або просто обрізає кадри так, щоб не було видно російської техніки.

«Сьогодні найбільше візуальних фейків саме на тему війни: усього, що відбувається на фронті, фейків із військовими чи просто «селфі» з українцями, які начебто стали очевидцями якихось кричущих подій. Ми бачимо, що такі фейки активно поширюються як серед українців за допомогою телеграму чи тіктоку, так і на західну аудиторію, Китай через Х», — ділиться спостереженнями про те, які саме фотофейки домінують у мережі, Олена Чуранова.

Через те що люди все частіше шукають новини за допомогою ШІ, відрізнити факти від фейків стало значно складніше. Адже ефективність ШІ безпосередньо залежить від даних, на яких він навчався. Проте ця база знань часто буває застарілою, а сам алгоритм не здатний критично оцінювати джерела, сприймаючи якісну інформацію та сумнівний контент як рівноцінний масив даних. Через відсутність людського мислення та розуміння контексту ШІ лише передбачає текст на основі виявлених шаблонів та може містити «галюцинації» — вигадані або помилкові факти.

Користуючись цим, ворог навмисно згодовує свою пропаганду алгоритмам: росіяни наповнюють мережу штучними ZOV-сайтами зі сфабрикованим контентом. Великі мовні моделі, як, наприклад, ChatGPT, Perplexity тощо, підхоплюють цей згенерований контент під час індексації та сприймають кремлівські вигадки за правдиві факти.

За словами Олени Чуранової, протидія такому «отруєнню» ШІ потребує комплексного підходу — від регулювання технологічних гігантів до підвищення обізнаності самих користувачів:

«Цим мусять займатись компанії, які є власниками цих платформ; держави, своєю чергою, мають розробляти алгоритми притягнення їх до відповідальності через те, що їхні громадяни стають ще вразливішими при користуванні чатботами. Ну і, звісно, ми маємо просувати ту саму медіаграмотність чи ШІ-грамотність, а саме — пояснювати людям, як саме працює генеративний ШІ, як він формує відповідь на запити, як генеруються різні типи контенту».

Зараз при створенні фейкового фотоконтенту на додачу до емоційних сюжетів російська дезінформаційна машина використовує ефект «свіжих» новин, який перетворює ШІ-зображення на набагато потужніший інструмент впливу. Тепер російська пропаганда експлуатує довіру до актуальності за допомогою ілюзії «це було вчора» чи «це тільки-но сталося». Головна небезпека полягає в тому, що такі кадри стають абсолютно ідентичними до реальних фото з місць подій, не залишаючи аудиторії жодних сумнівів.

‍

Як медіа перевіряють автентичність зображень

Через високу ймовірність фейків у згенерованому контенті будь-які результати роботи ШІ потребують обов’язкової перевірки людиною. Традиційні методи фактчекінгу лишаються актуальними, адже аналіз джерела, використання інструментів OSINT і критичне мислення залишаються головною опорою в боротьбі з дезінформацією.

Розпізнати згенерований ШІ фотоконтент допомагає детальний візуальний аналіз. Насамперед варто шукати анатомічні й стилістичні аномалії — неприродні пропорції тіла, зайві чи злиті пальці, асиметрію обличчя, «пластиковість» шкіри, повторювані візерунки на фоні тощо. Не менш показовими є порушення законів фізики й функціональності речей: предмети з нелогічною формою, одяг без застібок, окуляри без дужок, хибні тіні, розмите освітлення та невідповідність відбиттів. Додатково слід звертати увагу на вигадані написи, спотворені символи чи беззмістовний текст на плакатах.

Оцінюючи відео, важливо критично аналізувати контекст: чи могла реальна людина висловити подібну думку і яка мета створення цього дипфейку.

Через стрімкий прогрес ШІ за останній час людське око часто не здатне відрізнити якісну підробку від реального кадру. Тоді на перший план виходить перевірка походження знімка. Технічна перевірка візуального контенту має свої нюанси, адже з кожною маніпуляцією та перезбереженням файлу якість зображення погіршується, а первинні сліди редагування можуть повністю зникати. У пошуках істини завжди варто орієнтуватися на файл із найбільшою роздільною здатністю та розміром, оскільки він зазвичай є найближчим до оригіналу. Певний пласт технічної інформації та GPS-координат можна витягнути з EXIF-даних (Exchangeable image file format, формат опису метаданих, який використовується в цифрових камерах, зокрема й у смартфонах), проте сліпо довіряти їм не слід: користувачі часто вимикають цю функцію у смартфонах, а самі метадані легко коригуються за допомогою фоторедакторів чи онлайн-сервісів.

Водночас дезінформатори постійно вдосконалюють методи обходу перевірок, щоб збити з пантелику алгоритми зворотного пошуку. Для подолання цих перешкод необхідний глибший аналіз деталей і локації: порівняння зображення із супутниковими знімками та іншими фотографіями цієї ж місцевості, а також прискіпливе вивчення дрібних маркерів геолокації — мови на вивісках, назв магазинів, дорожніх знаків і номерних знаків автомобілів.

Щодо спеціальних інструментів для перевірки ШІ, то головна проблема тут полягає в тому, що їх розробляють у «лабораторних умовах» на ідеально чистих зображеннях і відео, які суттєво відрізняються від реального інформаційного простору.

Олена Чуранова перераховує основні сервіси перевірки ШІ-зображень, проте наголошує, що вирішальне слово завжди залишається за людиною:

«В арсеналі фактчекерів є кілька базових сервісів для швидкої діагностики зображень: Image Whisperer, AIorNOT, Hive Moderation, InVid. Проте важливо наголосити, що жодний детектор не дає 100% гарантії. Тому важливо в першу чергу шукати першоджерело, дивитися на контекст, в якому це зображення могло бути зроблено, дивитися на інші деталі самостійно».

‍

Чому походження фотографії стає дедалі важливішим

Робота журналістів і документалістів у зонах бойових дій давно вийшла за межі звичайного інформування суспільства. В інформаційному просторі, де росіяни через ретельно сфабриковані фейки та дипфейки намагаються розмити межу між правдою й вигадкою, саме чесний репортаж із місця подій стає головною зброєю проти ворожої брехні. Ці матеріали формують юридичний фундамент для майбутніх міжнародних трибуналів, позбавляючи агресора будь-якої можливості уникнути відповідальності за скоєні воєнні злочини.

Робота документалістів є містком між Україною та рештою світу. Зрештою, репортажі з передової — це літопис боротьби українського народу. Фіксуючи реальні події тут і зараз, фотографи створюють непохитний архів національної пам'яті. Їхні роботи — гарантія того, що через десятиліття ніхто не зможе спотворити факти, переписати минуле чи зменшити подвиг тих, хто виборює сьогодні майбутнє України.

Олена Чуранова пояснює, чому в епоху ШІ роль живого репортажу лише зростає:

«Підробити сьогодні можна будь-що, і, на жаль, візуальний доказ, тобто якщо ми щось побачили своїми очима, і, отже, це правда, — вже не працює. Ми не можемо довіряти своїм очам, базовим інстинктам, але на противагу штучному інтелекту, ро́ботам, підробкам ми маємо вчитися розрізняти людське, те, що зроблене людиною, і цінувати ці речі понад усе. Фотографи залишаються ключовими «очима» суспільства в інформаційному просторі, вони можуть бути там, де не опиниться більшість, можуть показати те, що не згенерує жоден ШІ. Вони показують реальність. Тому це відповідальна і важлива робота. Особливо сьогодні».

‍

‍

‍

Олена Чуранова — фактчекерка проєкту StopFake, старша викладачка Могилянської школи журналістики. Спеціалізується на протидії дезінформації, перевірці фактів та аналізі інформаційних маніпуляцій. Досліджує використання штучного інтелекту для створення й поширення фейків, зокрема в контексті російської пропаганди, а також питання медіаграмотності та перевірки автентичності візуального контенту.

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Літературна редакторка: Юлія Футей

‍