Продовжуємо ділитись документальними проєктами фіналістів в рамках грантової підтримки документальних фотографів від УАПФ, що реалізується за підтримки International Press Institute.
Ігор Іщук досліджує тему соціальної нерівності, паралельні спільноти та наслідків урбанізації міських околиць. Зараз висвітлює війну в Україні.
Їдку тишу порушує хрускіт скла під ногами.
Я йду проспектом Ушакова повз безлюдну площу Свободи. Сьогодні рівно рік, як Херсон було звільнено. Рівно рік тому площа була повністю забита людьми, що вийшли ловити звʼязок у місті, яке залишилось без жодних комунікацій. Вологе повітря пронизане напругою, місто наче завмерло в очікуванні. З грудня 2022 року, після того, як російські війська відійшли на лівий берег Дніпра, місто знаходиться під постійними хаотичними обстрілами, але сьогодні місцеві очікують особливих привітань з того берега.
Ввечері я зустрічаю Вадима, мого першого героя серії, тринадцятирічного хлопця з окраїни Херсону. «Так дивно, сьогодні після денного сну вийшов на балкон покурити, а на вулиці нікого немає, ні душі, лише той дід, що вчора у нас стріляв цигарку. Всі переживають через День звільнення», - каже хлопець.
Вадим познайомив мене зі своєю компанією. Це чотирнадцятирічні Жорік і Ваня та тринадцятирічний Пончік. А ще Аня та Ангеліна шістнадцяти та пʼятнадцяти років. Вони живуть на околиці міста у спальному районі, який став своєрідним сховищем для них — сюди вже досить довго нічого не прилітає. Усі вони обʼєднались відносно нещодавно. «Якби не війна, то цієї компанії навіть і не було б», - розповідає мені Пончік. У кожного з них розʼїхались друзі, хто по Україні, а хто за кордон.
«Памʼятаю, як до нас зайшла класна керівниця і сказала, що ми переходимо на дистанційку. Всі кричали від радості. Ніхто тоді ще не розумів, що це наша остання зустріч», - згадує Жорік. Після нетривалого мовчання він додає: «Взагалі дуже шкода, що все так сталося, у нас забрали стільки можливостей, а зараз не знаю, що робити. Дуже хочеться побачитися з друзями, які поїхали, дуже сумую».
Я питаю хлопців, що для них в першу чергу змінила війна, і всі окрім Вані відповідають, що від тривоги почали курити. А після короткої паузи Пончік стримано додає: «Сімʼю… В мене дідуся поранило осколком, не встигли його врятувати». З глибоким, повним розуміння поглядом Ангеліна каже: «З війною прийшла якась самотність. Всі розʼїхались, а тата забрали в армію. У всіх зʼявилось багато досвіду».
Їм важко від думки, що з часом їм треба буде покидати рідне місто, але вони із жалем визнають, що найближчим часом не бачать майбутнього Херсону, над яким важкою пеленою нависла невизначеність. Коли за десяток кілометрів від тебе ворог, будувати плани здається неможливим.
Життя в Херсоні нагадує сон. Події фрагментарно закручуються у спіраль реальності. Я бачу дітей, що граються на майданчику за протиосколковими загородженнями, я бачу мати, що переводить через дорогу малого сина у бронежилеті, я бачу офіціантку у напівпідвальному приміщенні кафе, яка курить вейп і нервово перегортає стрічку новин, поки по нашій вулиці йде обстріл.
20 хвилин по тому я наїжджаю колесами авто на обірвані дроти ліній електропередач, через дорогу на зупинці чоловік чекає тролейбус.
Пізно ввечері по центру ведеться потужний обстріл. Наступного ранку хтось залишиться без дому.
На напівпорожньому центральному ринку продавець похоронних вінків каже, що місцеві звикли до цього, що він покладається на випадок. У Херсоні ніхто на сто відсотків не впевнений, що вийде завтра на роботу. Тут навіть тиша нагадує про обстріл.
Ігор Іщук займається фотографією з 2018 року. У 2020 почав вивчати документальну фотографію та у 2021 зняв свою першу документальну серію "Батуринська 12", у якій досліджував тему соціальної нерівності, паралельного суспільства та наслідків урбанізації міських околиць. З 2022 року висвітлює наслідки повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Читайте також: