top of page

Час жити та час боротись. Українська молодь, що виборює своє майбутнє у фотопроєкті В’ячеслава Ратинського

В рамках грантової підтримки документальних фотографів від УАПФ, що реалізується за підтримки International Press Institute ми продовжуємо ділитись документальними проєктами фотографів. Цього разу ми презентуємо проєкт “Час жити та час боротись” українського документаліста В’ячеслава Ратинського.


“Молитва українського націоналіста” Осипа Мещака на грудній клітині Каріни Бендік та нагрудний жетон Олександра Маковського. Фото В’ячеслав Ратинський


“Батько помер, тепер я можу піти до армії, “Вибач, що я туплю, після контузій голова не варить”, “Щоб не втрачати час я пішла вчитись ставити крапельниці та уколи в дупки”, “Найважче було сказати батькам, що я йду воювати”, “Ми у лісі, без інтернету, без нічого”, “Того села, тих будинків уже немає, лише підвали лишились”.  Це фрази героїв моєї історії про молодих людей, яким ледь перевалило за двадцять і які вирішили воювати за Україну.


У проєкті я показую життя зовсім молодих людей, які прийняли рішення воювати за своє майбутнє та за Україну. Таких людей в українській армії не дуже багато, бо держава дала право молодим людям не пізнавати жахи війни принаймні на фронті: українців мобілізують лише після 27 років. Натомість до Сил оборони України долучається багато молодих добровольців або офіцерів, які потрапили до війська прямо з парт військових академій. 


Ці люди народилися уже після 2000 року. Вони були дітьми під час ключових для держави подій: обох революцій, захоплення Криму та початку бойових дій на сході. Можливо саме тому свобода така цінна для них. 

 

Цього разу розповідаю історії молодих добровольців – Саші Маковського та Каріни Бендік. Із Сашею я познайомився на фронті, неподалік Лимана, у кінці 2022 року, з Каріною – в Інстаграмі. Тепер вона також в армії. Обидвоє з Києва, та, як виявилось, знайомі. До війни працювали разом у Спортлайфі. Що ж, світ тісний. 


Студент-піхотинець 


“Можна матюкатись? Ці три дні це був піздєц! Ми були на позиціях, в окопах, прильоти були дуже близько, осколки літають і піздєц”, – спокійно та водночас емоційно розповідав Олександр Маковський, коли я вперше зустрів його після повернення з позицій.


Мак та його побратими повертаються з позицій. На обличчі усмішка попри триденну втому. Грудень 2022 року. Фото В'ячеслав Ратинський.


Худорлявий, середнього зросту, молодий хлопець, не зважаючи на триденну втому, на обличчі яскрава усмішка – це Олександр Маковський на позивний Мак. Ми познайомились, коли Мак та його побратими повертались із позицій неподалік міста Лиман у Донецькій області. 


Коли почалась війна на сході України, йому було лише 11, а на початку повномасштабного вторгнення – 19 років.


У лютому 2022 року 19-річний Мак був студентом КПІ, вчився на другому курсі за спеціальністю “Кібербезпека”. Він відклав навчання, коли почалась війна. Спочатку волонтерив, возив їжу військовим, розбирав завали після російських обстрілів, але постійно шукав можливість вступити до війська.


“Я студент, зараз мені 20 років, мене не призвали та в підрозділи ЗСУ брати не хотіли. На початку війни я волонтерив. Наші волонтери допомагали батальйону “Карпатська січ”. Я знайшов їх телеграм канал, там побачив, що вони проводять набір, але лише тих, хто має бойовий досвід, а потім почали приймати усіх. Я одразу зголосився і мене взяли. Саме тому я обрав “Карпатську січ”, тут брали усіх охочих”, – розповідає Мак у підвалі одного з сільських будинків, де жив його підрозділ.


Саша та його побратими в одному з підвалів у селі на Донеччині. За його словами, цього села більше не існує. Грудень 2022. Фото В’ячеслав Ратинський


Саша каже, що ні хвилини не сумнівався у рішенні вступити до війська, але найскладніше було розповісти батькам про свій вибір.


З того часу Мак разом із батальйоном “Карпатська січ” пройшов багато – це і Харківська кампанія, звільнення Ізюму та інших міст області, бої за місто Кремінна у Донецькій області, де його підрозділ знаходиться по сьогодні.


“Я не сильно втомився, от якби ще було тепло на позиціях, то було б взагалі шикарно, як на пікніку. Зараз сильний мороз, а влітку життя на позиціях переноситься значно легше, – розповідає Мак про своє життя на передовій. – Якщо тебе дрон чи танчик не побачив, якщо ти тихо сидиш в окопі, не ходиш, то по тобі нічого не прилітатиме. А якщо тебе дрон помітив, то все, починають накривати усім. У нас немає жодних засобів боротись із дронами. Коли ми знаємо, що вони літатимуть, ми просто ховаємось по окопах і нас не бачать”.


Ротація. Поки одні військові повертаються на відпочинок, інші солдати їдуть на їхні позиції. Грудень 2022. Фото В’ячеслав Ратинський


З фронту на весілля


Наступного разу ми зустрічаємось у Києві у кінці вересня 2023 року. Мак отримав 10-денну відпустку та усю ніч їхав за кермом позашляховика на своє власне весілля. Все наче як у романах Ремарка чи Гемінгвея.


Мак на кухні у день свого весілля мішає джин з тоніком. Батько розповідає про сина. Вересень 2023. Фото В’ячеслав Ратинський


Саша зустрічає мене під під'їздом дому свої батьків, виглядає трохи втомлено, жаліється на проблеми з пам’яттю, головні болі через контузії та жартує, що одружується, щоб списатись з армії.


“Ми трохи відійшли, а того села, де ми познайомились, тих будинків,  уже немає, тільки підвали лишились. Я зараз уже не в піхоті, на нулі більше не ночую. Я пілот в аеророзвідці”, – ділиться останніми новинами Мак.



Саша готується, одягає білу вишиванку, чорні попрасовані штани, білі кросівки. Власне це всі приготування. Жовтень 2023. Фото В’ячеслав Ратинський



На вході до квартири нас зустрічає батько Мака і собака, що кусає за ноги. Поки Саша на кухні мішає джин з тоніком, його батько розповідає про сина:


“Коли почалась війна, ми поїхали на захід країни, а Саша лишився. Спочатку був волонтером, їздив в Ірпінь, розбирав завали у Бородянці. А потім каже, що йде  у військкомат. Всі у шоку. Мама плаче. У військкомат його не беруть, бо лише 19 років. Іде у Карпатську січ – беруть”.



Згодом до будинку під'їжджає весільний Мерседес. Спочатку ми їдемо до друга, а потім до квартири нареченої – Даші. Саша і Даша знайомі з університет, де разом грали у команді КВК. Коли Мак пішов воювати, Даша збирала гроші, закуповувала різні корисні речі для нього. Вони часто зідзвонювались і завжди були на зв’язку. Мак каже, що це сильно підтримувало його.


Даша каже – так, Мак відповідає - плюс. Вересень 2023 року. Фото В’ячеслав Ратинський


Батько помер, тепер я можу йти до ЗСУ


Каріна Бендік написала мені в Інстаграмі у кінці літа 2023. Їй терміново були потрібні смішні шеврони на військову форму. Я запитав, де вона служить. Виявилось, що на той момент вона була в Англії, але вже скоро мала повернутись в Україну, щоб  почати свій шлях до війська. Я зацікавився її історією і ми домовились зустрітись, коли вона повернеться до Києва.


“Я Катя, ну, тобто, Каріна, короче – Катерок, це мій позивний”, – каже струнка дівчина із яскраво-червоним волоссям та білосніжною шкірою. Їй двадцять три і вона понад усе хоче потрапити до Українського війська, мріє стати бойовим медиком та рятувати побратимів, поранених на полі бою.


Каріна Бендік після повернення із Великої Британії у центрі Києва. Вересень 2023. Фото В’ячеслав Ратинський



Ми вперше зустрілись біля Майдану Незалежності у Києві. Катерок одягнена у чорні джинси, легке сіре пальто та червоні кросівки Найк. На шиї – чокер. З під светра, на грудній клітині, видніється татуювання – якісь рядки тексту. Пізніше, уже на фотографії, я побачу, що це “Молитва українського націоналіста” Осипа Мещака.


Татуювання на грудній клітці Катерок – “Молитва українського націоналіста”  Осипа Мещака. “Я буду додавати по новому рядку за кожен місяць служби в армії”, – каже Каріна.


“Минулого тижня я була у Краматорську, стріляла на полігоні із калаша зі своїми пацанами. Я хочу вступити до них у підрозділ, в 3-ю штурмову, і бути бойовим медиком, – із захватом розповідає Каріна. – Ось-ось я стану рекрутом, не можу дочекатись”.


Каріна та її подруга Віра. Вони теж познайомились в Інстаграмі. Вони разом їздили на полігон у Краматорськ. Вірі всього 18 років, вона родом з  Мелітополя, який зараз окупований російськими військами. Вона пробула в окупації майже рік, після чого виїхала на підконтрольну Україні територію.


Каріна та Віра під час проходження військово-лікарської комісії. Через юний вік Віра не може потрапити до війська. Їй відмовляють у військкоматі та не хочуть брати у жодні підрозділи. Листопад 2023, Фото В’ячеслав Ратинський


Каріна стоїть у черзі серед чоловіків на проходження Військово-лікарської комісії у Києві. Листопад 2023. Фото В’ячеслав Ратинський


Здається, Катя дивиться крізь рожеві окуляри на армію та на підрозділ, в якому вона збирається служити. Вона активна дівчина, багато вчиться, волонтерить. Нещодавно закінчила один університет, в іншому пише магістерську роботу, а на початку вересня подала документи в медичний, щоб мати відповідну освіту.


Катерок стоїть у кратері від падіння збитого БПЛА “Шахед” у Києві. За день до її від'їзду на КМБ, росіяни завдали масового удару по Києву. Один із збитих дронів упав у сусідньому з її будинком дворі. Листопад 2023. Фото В’ячеслав Ратинський


“Я хотіла піти в армію ще на початку вторгнення у березні 2022 року, але мене не пустив батько. Він був військовим, АТОвець, мав багато різних проблем через це. Батько забороняв мені, казав, що армія не для дівчат, не для мене, – говорить Каріна. – Потім, восени, разом із сестрою ми поїхали в Англію. В Києві почались сильні обстріли, відключали світло, було небезпечно, ми не могли вчитись нормально, батьки змусили нас поїхати. Поки я була в Англії батько помер. Тепер я можу йти до ЗСУ”.


Катя розповідає, що не знайшла себе в Англії: пробувала фотографувати, співпрацювати із медіа. Вона не полишала ідеї повернутись до України та вступити до війська, тому пішла на курси тактичної медицини.


Катя проходить смугу перешкод разом із іншими рекрутами 3-ї окремої штурмової бригади. Усі бажаючі мають можливість пройти пробний місячний курс для рекрутів, щоб остаточно прийняти рішення про свою готовність до служби. Жовтень 2023. Фото В’ячеслав Ратинський


Уже за короткий час я зустрів Катерок на полігоні, де базовий курс підготовки проходили новобранці, рекрути 3-ї штурмової бригади. Вона сильно виділяється серед інших яскравим волоссям та незмінною усмішкою на обличчі. Всупереч важким фізичним вправам, Катерок багато сміялась та активно спілкувалась з іншими рекрутами.


Через свій юнацький максималізм, бажання виділитись і складний характер, Каріна мала деякі проблеми у своєму підрозділі. Тоді вона написала мені: “Може я б краще лишилась в Англії та вступила до армії там та не мала б жодних проблем?”. 

Жовтень 2023. Фото Вячеслав Ратинський


Катерок під час проходження пробного місячного курсу у Третій окремій штурмовій бригаді. Її наставники кажуть, що Каріна має складний характер, але, з іншого боку, вона дуже наполеглива у досягненні мети і дуже добре освоїла тактичну медицину. Жовтень 2023. Фото В’ячеслав Ратинський


В той місяць Катя не змогла потрапити до війська. Вона мала додатковий місяць, щоб підготувати документи та пройти військово-лікарську комісію. Щоб не втрачати час,  вона домовилась із директором найближчої лікарні. Катя допомагатиме їм, доглядатиме за хворими, ставитиме крапельниці та робитиме уколи, щоб здобути досвід.


Катя допомагає у лікарні неподалік свого дому. Вона хоче відшліфувати навики, які можуть можуть знадобитись у війську. Листопад 2023. Фото В’ячеслав Ратинський


Уже за місяць Катерок поїхала проходити курс молодого бійця на захід країни, звідти вона писала: “Ми тут у лісі, без інтернету, без нічого”. Через кілька днів вона відправилась до західної Європи, щоб отримати вишкіл від іноземних інструкторів.


 

В'ячеслав Ратинський – український документальний фотограф та фоторепортер. Працює у сфері фотожурналістики понад 10 років. Співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями та медіа, серед яких Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine та інші. 

Публікувався у багатьох західних та українських медіа, серед них: The Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The Telegraph, The New York Times, El Pais, Der Spiegel та інші.

Учасник багатьох фотовиставок у Європі, США, Японії та Південній Кореї. Його фотографії опубліковані у кількох книгах.

В'ячеслав Ратинський працює в Україні. У своїй роботі фотограф досліджує вплив війни на суспільство, соціальні та політичні проблеми, а також життя та проблеми української молоді та дітей.


Соціальні мережі:

Comments


bottom of page