Фотографка Єлизавета Серватинська, чий знімок кухонної шафки в Бородянці став всесвітнім символом української незламності, мобілізувалася до війська, щоб фіксувати війну зсередини.
Єлизавета Серватинська розповіла, чому змінила цивільну журналістику на роботу у пресслужбі «Азову», чому їй важливо зафільмувати обличчя кожного солдата, як її фотоархів перетворився на особистий літопис великої військової родини та про те, як війна випалює емоції, але змушує тримати камеру до останнього, адже коли гинуть побратими – це ніби з сімейного альбому виривають сторінку.
— З чого розпочалась ваша робота як фотожурналістки?
— Я прийшла в журналістику з метою займатися саме фотографією. Одразу після університету я влаштувалася на Суспільне – на вакансію журналістки. Спочатку мені доводилося працювати кореспонденткою «в полях». Згодом я запропонувала головному редактору новий формат роботи: під час виїздів на події я паралельно зніматиму фотоматеріали та писатиму репортажі. Приблизно пів року я працювала в такому режимі, їздячи на зйомки з фотоапаратом за спиною. Мені доводилося переконувати редакторів, що якісні знімки з професійної техніки приваблюють аудиторію значно краще. З часом до моїх аргументів почали дослухатися. Врешті-решт у штаті відкрили окрему посаду фотокореспондента. Тоді я змогла повністю зосередитися виключно на фотографії: без прямих включень чи поїздок з оператором я створювала фоторепортажі та документальні історії.
— Як у вашому житті з’явилася фотографія і хто з майстрів чи колег став для вас головним орієнтиром та джерелом натхнення?
— Фотографією я почала займатися ще в дитинстві. Сім років я навчалася в художній школі, а коли закінчила її, у мене залишалося ще два випускні класи. Тоді я вирішила спробувати щось нове й записалася до фотогуртка, який уже давно працював у нашому місті. Ми ходили туди разом із однокласниками. Для мене це було цікаво, адже фотографія — це теж візуальне мистецтво. Саме там в мене з’явились перші плівкові камери.
Я почала знімати, і велику роль у тому, що я полюбила цю справу, зіграла наша викладачка. Вона була неймовірною жінкою. Чомусь вона дала мені настанову, що дуже важливо навчитися знімати саме вночі, адже це складно і мало хто володіє такою майстерністю. Мені це надзвичайно сподобалося. Ми разом із нею ходили на нічні зйомки, фотографували небо та місто, і я цим по-справжньому захопилася. Навіть, коли я переїхала на навчання до Києва, то теж продовжувала їздити містом і знімати нічні пейзажі та людей.
— Як навчання на факультеті журналістики вплинуло на ваше системне бачення фотографії та вибір тем для фотоісторій? Чому з усіх можливих жанрів ви обрали саме документалістику?
— Найбільше на мене вплинув Олексій Фурман, який викладав у нас в університеті. Я дуже вдячна, що він з’явився в моєму житті як викладач. Мені здається, що саме він навчив мене бачити документальні історії та долі людей під зовсім іншим кутом. Якраз тоді ми готували курсові роботи з цієї теми. Олексій наводив багато прикладів із власного досвіду, але найбільше мені запам’яталася його думка про те, що фотожурналісту важливо жити історіями інших людей. Бути в тісному контакті зі своїм об’єктом зйомки та буквально проживати його життя. У студентські роки це мене сильно здивувало. Я тоді навіть подумала: «Невже, якщо я зніматиму документалістику, у мене не залишиться власного життя, і я мушу повністю розчинятися в історіях інших?».
Фото Єлизавети Серватинської
Уже через роки, коли я почала активно працювати в журналістиці, я по-справжньому зрозуміла сенс і важливість цих слів. Саме Олексій сформував моє розуміння документальної фотографії. Я запам’ятала цей урок на все життя і згодом активно застосовувала його у своїй роботі.
