Фотографка Єлизавета Серватинська, чий знімок кухонної шафки в Бородянці став всесвітнім символом української незламності, мобілізувалася до війська, щоб фіксувати війну зсередини.
Єлизавета Серватинська розповіла, чому змінила цивільну журналістику на роботу у пресслужбі «Азову», чому їй важливо зафільмувати обличчя кожного солдата, як її фотоархів перетворився на особистий літопис великої військової родини та про те, як війна випалює емоції, але змушує тримати камеру до останнього, адже коли гинуть побратими – це ніби з сімейного альбому виривають сторінку.
— З чого розпочалась ваша робота як фотожурналістки?
— Я прийшла в журналістику з метою займатися саме фотографією. Одразу після університету я влаштувалася на Суспільне – на вакансію журналістки. Спочатку мені доводилося працювати кореспонденткою «в полях». Згодом я запропонувала головному редактору новий формат роботи: під час виїздів на події я паралельно зніматиму фотоматеріали та писатиму репортажі. Приблизно пів року я працювала в такому режимі, їздячи на зйомки з фотоапаратом за спиною. Мені доводилося переконувати редакторів, що якісні знімки з професійної техніки приваблюють аудиторію значно краще. З часом до моїх аргументів почали дослухатися. Врешті-решт у штаті відкрили окрему посаду фотокореспондента. Тоді я змогла повністю зосередитися виключно на фотографії: без прямих включень чи поїздок з оператором я створювала фоторепортажі та документальні історії.
— Як у вашому житті з’явилася фотографія і хто з майстрів чи колег став для вас головним орієнтиром та джерелом натхнення?
— Фотографією я почала займатися ще в дитинстві. Сім років я навчалася в художній школі, а коли закінчила її, у мене залишалося ще два випускні класи. Тоді я вирішила спробувати щось нове й записалася до фотогуртка, який уже давно працював у нашому місті. Ми ходили туди разом із однокласниками. Для мене це було цікаво, адже фотографія — це теж візуальне мистецтво. Саме там в мене з’явились перші плівкові камери.
Я почала знімати, і велику роль у тому, що я полюбила цю справу, зіграла наша викладачка. Вона була неймовірною жінкою. Чомусь вона дала мені настанову, що дуже важливо навчитися знімати саме вночі, адже це складно і мало хто володіє такою майстерністю. Мені це надзвичайно сподобалося. Ми разом із нею ходили на нічні зйомки, фотографували небо та місто, і я цим по-справжньому захопилася. Навіть, коли я переїхала на навчання до Києва, то теж продовжувала їздити містом і знімати нічні пейзажі та людей.
— Як навчання на факультеті журналістики вплинуло на ваше системне бачення фотографії та вибір тем для фотоісторій? Чому з усіх можливих жанрів ви обрали саме документалістику?
— Найбільше на мене вплинув Олексій Фурман, який викладав у нас в університеті. Я дуже вдячна, що він з’явився в моєму житті як викладач. Мені здається, що саме він навчив мене бачити документальні історії та долі людей під зовсім іншим кутом. Якраз тоді ми готували курсові роботи з цієї теми. Олексій наводив багато прикладів із власного досвіду, але найбільше мені запам’яталася його думка про те, що фотожурналісту важливо жити історіями інших людей. Бути в тісному контакті зі своїм об’єктом зйомки та буквально проживати його життя. У студентські роки це мене сильно здивувало. Я тоді навіть подумала: «Невже, якщо я зніматиму документалістику, у мене не залишиться власного життя, і я мушу повністю розчинятися в історіях інших?».
Уже через роки, коли я почала активно працювати в журналістиці, я по-справжньому зрозуміла сенс і важливість цих слів. Саме Олексій сформував моє розуміння документальної фотографії. Я запам’ятала цей урок на все життя і згодом активно застосовувала його у своїй роботі.
— Під час роботи Суспільному ви знімали окремі репортажі та новини чи мали можливість паралельно розвивати власні довгострокові проекти?
— На Суспільному я здебільшого знімала репортажі та подієві сюжети. Однією із найвпливовіших для мене стала перша поїздка на Донбас. Ми тоді працювали над матеріалом для видання «Лівий берег» про психологічну підтримку дітей, які живуть у прифронтовій зоні. Тоді ми відвідали Світлодарськ, Бахмут та Лисичанськ, які зараз, на жаль, уже окуповані. Впродовж тижня ми працювали з дітьми в хабі «Голоси дітей», який власне і був розташований у Світлодарську, їздили в дитбудинки, і соціальні центри тимчасового розміщення дітей з неблагополучнихз сімей.
У той момент мій світ просто перевернувся. Мені було всього 20 чи 21 рік. Ця поїздка повністю змінила моє сприйняття Донбасу та дала перший досвід роботи з дітьми, які опинилися в таких умовах. Бути частиною їхнього життя та фіксувати це на камеру виявилося психологічно надзвичайно важко. Після цього відрядження я серйозно переосмислила свій підхід до професії – зокрема те, як саме я пропускаю крізь себе важкі долі людей.
До речі, це стало однією з причин, чому я пішла з Суспільного і мобілізувалась у військо. Мені вже було просто дуже складно, коли ми їздили по деокупованих містах і знімали важкі, страшні історії людей, які побували в окупації чи постраждали від росіян. Щодня ми фіксували ці руйнування та наслідки, і витримувати таке емоційно стало вкрай важко.
Я зрозуміла, що однією лише камерою в журналістиці не зможу зробити так багато, як хотілося б. Подумала, що у війську буду потрібніша, адже для мене важливо бути долученою до захисту. Тоді я пішла допомагати своєму підрозділу і зараз дуже щаслива від цього рішення.
— На якій посаді ви розпочинали свій шлях у війську та в яких саме підрозділах і на яких напрямках вам довелося працювати як військовій фотографці?
— Я пішла працювати саме в пресслужбу у 2022 році. Я вважаю, що ми зробили вагомий внесок у медійний розвиток підрозділу: фактично з нуля створили пресслужбу, яка тепер функціонує в межах Першого корпусу НГУ «Азов». Сьогодні це вже досить велика структура. За цей час я пройшла шлях на різних посадах. Починала як фотограф, а коли штат почав розширюватися і ми набирали нових людей, я очолила фотонапрямок у бригаді. Згодом стала керівником усієї служби бригади. Наступним кроком стало моє переведення до корпусу.
— Як повномасштабна війна змінила ваше особисте бачення фотографії та її головного сенсу?
— На мою думку, було надзвичайно важливо показувати й фіксувати те, що відбувається зсередини – те, чого ніколи не зможуть побачити цивільні журналісти. Нашою місією номер один було знімати абсолютно все, незалежно від того, чи дозволено це загальними правилами.
У моїй свідомості тоді відбувся серйозний злам. Коли ти журналіст, ти керуєшся одними стандартами та принципами роботи. Але коли ти військовослужбовець і частина структури, твоє завдання – навпаки, фіксувати те, що заборонено для всіх інших, і знімати речі, які, можливо, ніколи не будуть опубліковані. Це стало для мене справжнім викликом. Мені доводилося переступати через себе, піднімати камеру і знімати те, що я ніколи б не дозволила собі в цивільній журналістиці: те, що заборонено висвітлювати тут і зараз. Тоді для мене відкрився абсолютно новий, закулісний світ. І я чітко усвідомила, наскільки важливо створювати цей архів, який, можливо, стане корисним у майбутньому.
Для мене було принципово фіксувати абсолютно все, навіть щоденну рутину. Було важливо постійно перебувати поруч із бійцями, знімати їхній побут, активні бойові дії та стресові моменти управління боями. Я фотографувала бійців, показуючи їхні повсякденні історії, а також висвітлювала тилове життя підрозділу, про яке говорять мало, бо воно здається менш видовищним, хоча є не менш важливим.
Одним із головних завдань я визначила для себе зафільмувати обличчя кожного солдата, якого зустрічаю. Це усвідомлення прийшло дуже швидко: кожен бойовий виїзд або активні дії майже завжди означали втрати. Стало надзвичайно важливо зберегти пам'ять про цих людей. Виявилося, що це лише в моїй бульбашці у всіх є безліч знімків – насправді ж є бійці, які взагалі ніколи не фотографуються і не мають сімейних архівів.
Тому для мене не мало значення, в якій ролі переді мною постає людина. Я знала, що мушу зробити фотографії бійців під час роботи, за кермом, коли вони крутять гайки чи просто сидять за столом із паперами. Фіксувала також найемоційніші моменти, наприклад, зустрічі побратимів після повернення з позицій та полону.
Так склалося, що мені часто писали родини наших полеглих бійців. І це щоразу ставало для мене підтвердженням того, що я точно маю продовжувати знімати. Неважливо, наскільки величезним буде цей архів і скільки гігабайтів він займає. Навіть якщо ці кадри ніде й ніколи не опублікують – нехай вони просто будуть збережені. Бо для когось вони точно стануть найціннішими у житті. У такі моменти розумієш, що фотографія – це не лише про мистецтво, це передусім про пам’ять.
— Ви згадували, що залишили цивільну фотожурналістику, бо знімати настільки болючі теми стало психологічно складно. Проте у війську цей біль, напевно, став ще ближчим і гострішим. Як ви давали собі раду з цими переживаннями і як відновлюєтеся після побаченого на фронті?
— На початку служби у війську мені теж певний час було важко. Не знаю, як саме влаштована моя психіка, але, гадаю, це плюс-мінус знайомо кожному військовому чи людині, яка працює на війні: у голові просто спрацьовує якийсь вимикач емоцій. Ти чітко усвідомлюєш: є завдання, яке просто потрібно виконати. Стає неважливо, у яких умовах ти перебуваєш і що відчуваєш – сумно тобі чи весело, – адже хлопцям на передовій точно важче.
На другий рік служби довкола стало настільки багато всього – і хорошого, і страшного, і надто емоційного, – що я відчула, як мої реакції починають відмикатися. Якби я гостро реагувала на кожну подію, то, напевно, просто з'їхала б із глузду.
На третій рік я раптом зловила себе на думці: «Ого, а як так можна жити, коли ти взагалі нічого не відчуваєш?». Переглядаючи старі відео та фото перших місяців моєї служби, я дивувалася тому, як багато я тоді сміялася, як мені було весело. Згодом же мене стало вкрай складно розсмішити. Це дивовижно, як адаптується психіка.
— Чим для вас є фотографія: терапією та способом пережити війну, чи, навпаки, джерелом додаткових травм?
— Мені здається, що коли я була журналісткою, фотографія була для мене терапією. У житті я насправді сором'язлива людина, і камера була як захист, який ішов переді мною. Потім камера стала для мене інструментом. Навіть у найгірших умовах, у яких ми перебували, я намагалася зробити щось красиве. Мені хотілося робити мистецтво з того, де я перебуваю: з тих окопів, боліт, брудних машин. Попри все це страшне, я все одно бачила навколо якусь красу.
Кожен раз, коли ми заходили на позиції чи виїжджали на роботу, я розуміла, що навколо мене є величезний простір для творчості, навіть у небезпечних умовах. І я намагалася робити щось красиве та важливе.
— Чи є у вас зараз можливість переглядати свої архіви і з цього величезного масиву матеріалу виокремлювати окремі історії чи проєкти? Чи плануєте ви згодом опублікувати їх у форматі виставки або книги?
— Так, фоторобіт в архіві я маю дуже багато, проте робити окремі проєкти від свого імені мені здається не дуже справделиво, адже все, що мені вдалось зняти на камеру – це заслуга нашої команди, командирів і солдатів з якими ми доклали важких зусиль, щоб ці фотографії зʼявились в принципі. Це історія про проєкт від імені пдірозділу, а не від конкретного імені – і це чесно. Так виникла ідея зробити фотовиставку з плівковими фотографіями від усіх бійців бригади, які знімають для власного задоволення на плівкові фотоапарати. Таких бійців виявилось чимало – це люди різних спеціальностей, від солдатів до командирів. Мені важливо було показати іншу сторону військовослужбовця, розбити якусь стіну між військовим і цивільним, змінити в очах звичайних людей уявлення про військовослужбовця "азовця" – це перш за все заохочує аудиторію задуматись про військову службу, бо люди дуже потрібні армії.
Також маю свої плівкові історії. Якось хлопці принесли мені цілий ящик різних фотоапаратів, які вони знайшли в селі під час перевірок будинків. Я їх усі перебрала, знайшла ті, що працюють, і почала на них знімати. Моїм улюбленим став «Горизонт» – на нього я знімала найбільше.
На плівку я фотографувала те, що хотілося зберегти більше для себе, а не для підрозділу. Звісно, ми постили деякі кадри й на офіційних ресурсах, але плівка – це щось більш незвичне. Вона ближча до мистецтва, яке могло бути не зовсім зрозумілим для більшості. Це була творчість більше для себе. Проте там є дуже цікаві кадри, які ми згодом брали для виставки плівкових фотографій: і полігонні навчання, і панорами з позицій, і побут бійців.
Мені дуже запам’ятався епізод, коли ми перебували в лісництві. Це було особливе наближення до землі, перебування в природі та водночас посеред воєнних дій. Це навіювало мотиви Першої світової війни. Я пам'ятаю, багато хто постив порівняння, і мої фотографії теж використовували для цього – проводили паралелі між тим, як було тоді, і як зараз.
— Зараз багато говорять про те, що класична документальна фотографія втрачає силу і потребує нових форматів – мультимедіа чи концептуальних рішень. Яке значення має пряма документалістика сьогодні і чи здатна вона досі самостійно розповідати про найважливіші речі?
— Звісно, мультимедійність має значення, тому що вона дозволяє за допомогою різних інструментів ширше розкрити погляд на події. Проте мені здається, що у фотографії завжди найважливішим є те, що саме на ній зображено. Навіть не так важливо, як вона зроблена, головне – що на ній зафіксовано. Ми щодня бачимо цьому підтвердження, коли гортаємо стрічки новин із наслідками прильотів.
Часто неважливо, хто саме зробив цей знімок – професійний фотограф чи ні. Цей кадр потім може стати свідченням у Європейському парламенті або бути використаним у міжнародному суді як підтвердження злочинів РФ. Фотографія важлива, бо це найпростіший і найшвидший спосіб зафіксувати й показати те, що відбувалось під час війни.
— За час роботи перед вами пройшов величезний потік людей. Чи є серед них історії, які запам’яталися вам найбільше – як емоційно найближчі або ж найскладніші?
— Мені, напевно, найбільше запам’яталися люди, яких я бачила в Бородянці у 2022 році, коли ще працювала журналісткою. Ми приїхали туди буквально на другий чи третій день після офіційної деокупації регіону. Ми просто ходили дворами, а люди там сиділи й усміхалися. Вони були брудні, бо довгий час не виходили з підвалів, вони бачили росіян, які заходили до них і погрожували, вони пережили руйнацію власних домівок — але вони усміхалися. І між цим усім пропонували нам свою печену картоплю чи щось інше, що смажили просто у дворі. Посеред цього ж двору, біля повністю розбомблених п'ятиповерхівок, бігала маленька дитина, яка також увесь час провела в окупації.
Мене дуже сильно вразило, як люди після всього пережитого можуть отак нормально посміхатися, пропонувати їжу, казати, що все нормально, і продовжувати жити.
Під час військової служби назбиралося дуже багато історій. Чомусь зараз згадую лише загиблих побратимів, з якими я багато працювала.
Я пам’ятаю обличчя розвідників і піхотинців, які поверталися із завдань. Для мене вони – це взагалі космос. Досі не розумію, звідки в них стільки відваги йти першими, прокладати шлях і вступати у бій із ворогом – іти власне тілом. Коли бачиш, як вони повертаються після кількох діб на позиціях – утомлені, змучені, – але все одно продовжують усміхатися й любити свою справу, то розумієш, що таких людей більше немає ніде у світі, окрім як у нас. І ми повинні їх цінувати, тому що їх залишається все менше і менше.
Мені здається, у нас просто немає резерву, немає інших людей, які хотіли б їх замінити, тому для нас вони неймовірно цінні. Коли я дивлюся на свої архівні фотографії, мені дуже боляче, адже я розумію, що на більшості знімків уже немає половини тих, кого я фотографувала. Хоча я й раніше це розуміла: знала, куди прийшла, і знала, кого фотографую, тому намагалася бути до цього готовою. Але хіба можливо бути до такого готовим? Мені здається, це все одно завжди дуже складно.
— Як вас змінила робота фотографкою під час війни? Чи відчуваєте ви, що ваші почуття загострилися і з'явилося більше емпатії до героїв, чи, навпаки, з'явилася певна емоційна черствість як захисна реакція?
— Почуття емпатії в мене, напевно, десь зникло і залишилося лише до своїх побратимів. Тих, із ким я служила, я вважала своєю сім'єю. І всіх, кого я знімала в бригаді, розцінювала саме так. Можна сказати, що усі фотографії, які зробила — це мій сімейний архів. І саме це болить найбільше.
Я розумію, що зараз іде війна на виснаження і на винищення нас, і наших ворогів також. Проте, кожна втрата побратима – це наче з сімейного альбому виривають сторінку з фотографією і цієї сторінки більше не існує. Це справді боляче.
— Попри весь біль, утому та вигорання, що взагалі не давало вам втратити сенс і бажання продовжувати фотографувати?
— Це обов’язок перед тими, з ким перебувала поруч. Важливість зберегти історію свого підрозділу також була для мене визначальною, тому що там ми фактично писали історію та продовжуємо писати її далі.
За ці роки кожен день для мене – це окрема сторінка історії із фотографіями. За ними можна писати літопис підрозділу, який знадобиться після закінчення війни. Мої матеріали зможуть показати, що відбувалося на нашому напрямку і який важливий внесок зробили бійці, які перебували там.
Зараз я повернулася до портретів. Також мені дуже цікавий саме освітній напрямок у фотографії. Можливо, я проводила б якісь освітні заходи на тему документування, а саме воєнної фотографії та висвітлення роботи військового підрозділу, а також про специфіку роботи з військовослужбовцями на фронті. Це поки що далекі плани, які хотілося б колись утілити. Можливо, я долучуся до якоїсь школи фотографії, або хоча б просто навчатиму дітей фотографувати, бачити цей світ за допомогою камери, фіксувати кожен момент і вчитися робити це так, як не робить ніхто інший.
Єлизавета Серватинська — українська документальна фотографка, фотокореспондентка та військовослужбовиця. Народилася в Южноукраїнську Миколаївської області.
Професійно займається фотографією з 2021 року. Працювала з українськими медіа, зокрема «Суспільне Новини», для якого створювала фоторепортажі та документальні історії. Авторка відомої фотографії вцілілої кухонної шафки з керамічним півником у зруйнованому російськими військами будинку в Бородянці.
Наприкінці 2022 року долучилася до підрозділу «Азов», де брала участь у створенні інформаційної служби та розвитку напряму фотографії. У 2025 році очолила пресслужбу бригади та напрям фотографії 1-го корпусу НГУ «Азов».
Співорганізаторка серії фотовиставок «Калібр 120×35 мм. Сімейний альбом», присвячених плівковим фотографіям, зробленим військовослужбовцями «Азову».
У своїй практиці зосереджується на документуванні війни, збереженні візуальної пам’яті та людських історій. Особливу увагу приділяє фотографії як способу збереження свідчень про людей, події та досвід війни.
Над матеріалом працювали:
Інтерв’юерка: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
