Австрійський інженер-хімік і фотограф-аматор Александр Вінербергер створив серію документальних знімків Голодомору 1932–1933 років. Його кадри залишаються основним і найдетальнішим фотосвідченням тих часів і показують Голодомор, який влада СРСР намагалася приховати від світу. Александр Вінербергер не лише зробив багато фотографій, але й зумів переправити їх на свою батьківщину, в Австрію. Без його сміливості та рішучості світ не побачив би візуальних доказів цих страшних злочинів.
«Якою нелюдською мала б бути сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну»
Александр Вінербергер народився у Відні. У 1915 році він був мобілізований до австро-угорського війська та брав участь у боях. Цього ж року Вінербергер, якому було 24, потрапив у російський полон. Події першої революції 1917 року застали його в Сибіру, а жовтневий переворот він зустрів уже в Москві. У 1919 році інженер здійснив невдалу спробу втечі з фальшивими документами і його затримали за підозрою у шпигунстві. Проте вільне володіння російською мовою та цінний фах хіміка допомогли йому уникнути покарання й домогтися виправдання. Александр Вінербергер заснував хімічну лабораторію у Москві, а згодом отримав роботу на Харківському заводі пластмас. Іноземного інженера найняли, щоб запустити виробництво гребінців, щіток, мундштуків та інших побутових виробів з пластмаси.
Восени 1932 року під час поїздки потягом Москва — Харків Александр Вінербергер побачив охоплене вогнем село — так місцеві мешканці опиралися колективізації. На кожній станції дорогою до Харкова, тодішньої столиці УСРР, він бачив забиті селянами вагони, яких вивозили на заслання в Сибір. Покинуті оселі та незібраний, згнилий просто в полях урожай визначали весь пейзаж тієї мандрівки. «Якою нелюдською мала б бути сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну», — писав Александр Вінербергер.

Водночас у своїй книзі спогадів «Доленосні часи» Вінербергер зазначав, що у Союзі мав цілком гідний рівень життя, а згодом безперешкодно виїхав назад до Австрії. Робота в СРСР дала інженеру змогу об’їздити чимало великих міст, зокрема Київ, Харків, Архангельськ, Курськ, Ростов-на-Дону, Астрахань і Ташкент. «Я завжди намагався вловити й зрозуміти настрої місцевих мешканців, — писав він. — Мої матеріали на наукову та ділову тематику навіть публікували в радянській пресі». Фаховий рівень Вінербергера цінували настільки, що йому доручили очолити будівництво підприємств хімічної галузі, зокрема постачання сировини й техніки. Завдяки цьому статусу австрієць потрапляв у місця, суворо закриті для інших іноземців.

«Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали»
На початку 1930-х років Александр Вінербергер захопився фотографією. Через декілька років родичі з Німеччини подарували йому сучасний, компактний і простий у користуванні фотоапарат — німецьку Leica II. Хобі австрійського інженера допомогло задокументувати одну із найстрашніших трагедій українського народу — Вінербергер почав фотографувати жертв голоду, які масово приходили до Харкова у надії отримати роботу та знайти їжу. Натомість їх там зустрічала смерть.

Хлібний пайок для харків’ян зменшили до 200 грамів. У місті запрацювало кілька державних магазинів, де кілограм чорного хліба відпускали по два з половиною рублі. Черги туди розтягувалися на кілометри — людям доводилося займати їх від обіду, щоб мати шанс купити хліб лише наступного дня. «Яка страшна іронія! Держава викачала з цих бідолах тисячі тонн збіжжя по п’ять копійок за кілограм, загнавши їх у безпросвітні злидні, а тепер продавала назад у сто разів дорожче», — писав Вінербергер у щоденнику.
Попри те що інженер жив у Харкові — далеко від сіл, які були епіцентром голоду, його фотографії передають величезний масштаб катастрофи. Александр Вінербергер сфотографував черги за їжею, магазини з пустими полицями, безліч загиблих від голоду на вулицях Харкова, на яких перестали зважати перехожі, а також юрби безпритульних дітей. «Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у неї в жилах стигне кров, — писав Вінербергер у своїх спогадах. — Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали».
У своїй книзі спогадів Вінербергер писав про свою розмову із п’яним комісаром тогочасного відомства державної безпеки. Комісар говорив, що під час Великої війни не було стільки загиблих, скільки «свиноголових українців» знищила радянська влада. «Усе це відбувалося у той час, коли 15 мільйонів тонн зерна лежало в державних силосах Росії. І сталося це тому, що селяни наважилися на пасивний протест проти насильницької експропріації товарів та колективізації», — пише Вінербергер.
«Александр Вінербергер намагався виглядати як звичайний перехожий, що йде у своїх справах містом»
Понад пів року Александр Вінербергер документував життя на вулицях Харкова, щоразу ризикуючи власним життям. Лише завдяки сміливості, винахідливості та глибокому розумінню радянських реалій йому вдалося таємно відзняти близько 600 кадрів. Александр Вінербергер використовував компактну німецьку камеру Leica II зі спеціальним знімним кутовим видошукачем, який дозволяв робити знімки непомітно, не підносячи фотоапарат до очей. Вінербергер тримав фотоапарат під піджаком на рівні пояса чи грудей. На відміну від громіздких пластинкових камер того часу, далекомірна Leica була легкою, швидко зводилася і працювала майже безшумно.

Проживши в СРСР майже два десятиліття, він добре розумів, як працює система стеження, і знімав швидко, не затримуючись на одному місці. Александр Вінербергер намагався виглядати як звичайний перехожий, що йде у своїх справах містом. Завдяки спеціальному знімному видошукачу, окуляр якого був спрямований вертикально вгору, фотографу достатньо було просто схилити голову вниз, щоб вибудувати кадр. Для перехожих і радянської міліції це виглядало так, ніби людина просто стоїть із похиленою головою та, наприклад, дивиться на померлого на тротуарі, а не фотографує.
Окрім цього, Вінербергер мав доступ до закритих для звичайних людей зон. Як головний інженер і технічний директор заводу «Харпластмас», Вінербергер мав високий статус і службові перепустки. Це дозволяло йому вільно пересуватися містом, а також виїжджати за межі Харкова — зокрема в навколишні вимерлі села та в місця масових поховань на околицях.
До наших днів дійшло майже 80 світлин, що документують Голодомор. Аби вберегти архів від конфіскації, інженер передав негативи в австрійське посольство, звідки їх дипломатичною поштою переправили до Відня. На початку 1934 року Вінербергер і сам повернувся в Австрію, де одразу організував серію лекцій — демонстрував ці фотографії та свідчив світові про штучний голод в Україні.

«Тему Голодомору десятиліттями замовчували на державному рівні, тож візуальні докази трагедії ніхто не збирав і не зберігав — навпаки, їх цілеспрямовано знищували»
У 1934 році, після повернення до Австрії, Александр Вінербергер передав альбом із 25 фотографіями Москви, Криму й Харкова, який за кольором обкладинки часто називають «Червоним», католицькому кардиналові Теодору Інніцеру. Кардинал був прихильником нацистів, виступав проти радянської влади й хотів зробити ці фотодокази злочинів публічними. За його сприяння створили організацію порятунку людей від голоду. Проте жодної міжнародної допомоги так і не організували, оскільки Радянський Союз заперечував голод. Водночас світові держави не наполягали на допомозі. Потужний промисловий розвиток СРСР став засобом для виживання багатьох західних країн, які потерпали від Великої депресії. Лідери країн Заходу намагалися бути обережними, щоб не конфліктувати із радянським керівництвом.

Більшість зображень Вінербергера з’явилися у книзі німецького публіциста Евальда Амменде «Чи повинна голодувати Росія?» у 1935 році. Через чотири роки вишли й щоденники Вінербергера. Проте тоді особливого розголосу записи австрійського інженера не отримали.
Тільки у 80-х роках минулого століття про книгу заговорили українці: спочатку її знайшов священник української католицької церкви у Відні Олександр Остгайм-Дзерович, а невдовзі — американський дослідник Голодомору та Голокосту українського походження Марко Царинник. У 2003 році історик Василь Марочко опублікував світлини Вінербергера у праці «Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки».
У 2021 році Науково-освітній центр вивчення Голодомору в Торонто запустив унікальну онлайн-фотобазу заборонених фото Голодомору — Holodomor Photo Directory. На платформі близько 100 фотографій, які впродовж тривалого часу залишалися невідомими, а сьогодні доступні для перегляду кожному. Ініціаторкою та авторкою проєкту стала американська дослідниця Лана Бабій. Разом зі своїми колегами Анастасією Лещишин та Дар’єю Глазковою, команда Holodomor Photo Directory перевірили усі знімки на автентичність і додали до них розлогі підписи та пояснення.
Дослідниці також представили на платформі окремі фото голоду 1921–1923 років, якими часто помилково ілюструють Голодомор 1932–1933 років. «Під час підготовки проєкту вдалося знайти фотографії Голодомору, які не публікувалися з кінця 30-х років. А також безліч фотографій Александра Вінербергера, які ніколи не публікувалися», — згадує в одному з інтерв’ю Лана Бабій.
У листопаді 2022 року фотографії Александра Вінербергера експонували на виставці «Leica, що бачила Голодомор» у Національному музеї Голодомору-геноциду.

Тему Голодомору десятиліттями замовчували на державному рівні, тож візуальні докази трагедії ніхто не збирав і не зберігав — навпаки, їх цілеспрямовано знищували. Саме в цьому полягає виняткова цінність архіву Александра Вінербергера: мало кому в тих умовах спадало на думку — і вистачало сміливості — документувати тіла загиблих просто на міських вулицях. Завдяки рішучості Александра Вінербергера світ отримав беззаперечні фотосвідчення злочину, які неможливо спростувати.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей


















.jpg)