Вероніка Моль — українська фотографка, художниця, учасниця спільноти MYPH та співредакторка незалежного друкованого журналу «525». Зараз живе й працює в Києві. У своїй практиці вона поєднує аналогову та моментальну фотографію, експериментуючи з фізичною обробкою знімків, і досліджує теми вразливості, внутрішнього зцілення та колективної пам'яті про війну.
Вероніка Моль розповіла, як експерименти із поляроїдами стали для неї мовою рефлексії на повномасштабну війну та привернули увагу самого бренду Polaroid, чому в епоху цифрових камер і смартфонів ми тяжіємо до фізичного відбитка і паперових журналів, а також як її мистецька практика трансформувалася у серію «Це може бути тиша», присвячену пам’яті загиблих військових.
— З чого почався ваш шлях у фотографії й чому ви обрали саме цей вид мистецтва?
— У 2019 році мені в руки вперше потрапила камера — старий, дуже простий і вінтажний Polaroid 600-ї серії. Саме з камер миттєвого друку — Polaroid та Instax, почалася моя робота, і вони досі залишаються основою моєї мистецької практики. Спочатку я просто фотографувала зустрічі з друзями та різні випадкові моменти з життя. А потім розпочався карантин через ковід.
Ми всі сиділи вдома, і я пам’ятаю те відчуття класної, творчої нудьги, якої зараз, чесно кажучи, навіть бракує. Знічев'я я почала експериментувати зі своїми невдалими, на мою думку, поляроїдними знімками. Оскільки касети коштують доволі дорого, викидати зіпсовані кадри просто не підіймається рука — ти їх усе одно зберігаєш. Тож я виріза́ла, клеїла та розфарбовувала поляроїди. Коли почала ділитися результатами в соцмережах, з подивом відкрила для себе величезну міжнародну спільноту митців, які теж працюють саме з миттєвою фотографією та поляроїдами. Це стало моментом неймовірного розширення горизонтів і багатьох нових знайомств — із чималою кількістю цих людей я досі підтримую зв'язок онлайн.

У 2021 році вирішила піти в Школу концептуальної та артфотографії MYPH. Я вже давно знала про Сергія Мельниченка і стежила за ним у соцмережах — мене вражало, скільки всього в нього відбувається і скільки проєктів він реалізує. Навчання розпочалося наприкінці 2021 року і мало завершитися у квітні 2022-го, втім повномасштабне вторгнення змістило всі плани. У першій половині 2022 року робота з поляроїдом стала для мене формою дуже швидкої, сирої рефлексії на події, що відбувалися навколо й з'являлися в інфополі. Ці роботи почали привертати увагу, а згодом пішли виставки й публікації. Тож саме навчання у школі MYPH та 2022 рік я вважаю початком своєї професійної мистецької практики.
Цього року як переможниця премії MYPH Photography Prize я отримала в подарунок від Fujifilm цифрову камеру — це моя перша «цифра». З поляроїдом усе дуже просто: одна кнопка, мінімум налаштувань. Все, що мені не подобалося, виправляла вручну — вирізала або замальовувала. Зараз планую вивчати новий для себе формат зйомки на цифрову камеру. Я завжди більше тяжіла до аналогових технік, утім цифра має свої переваги — як мінімум не потрібно витрачатися на касети.
— Чим саме вас приваблює Polaroid? З одного боку, це азарт і очікування кадру, з іншого — ризик усе зіпсувати.
— Саме це мені й подобається у зйомці на Polaroid — відчуття магії, коли радієш результату, як дитина. Зараз це сприймається трохи інакше, адже теми, з якими я працюю у миттєвій фотографії, уже не про дитячу радість. Проте в перші роки було саме так: ти уявляєш кадр, а вийти може щось зовсім несподіване. Сам момент створення знімка й очікування його проявлення для мене це справжня магія поза Гоґвортсом.

Водночас мені завжди було цікаво виходити за межі цього маленького формату, вигадувати, що ще нового можна з нього витиснути. Інша важлива сторона поляроїда — його фізична матеріальність та унікальність. Навіть якщо зробити два кадри поспіль з однієї точки, відтворити знімок один в один неможливо. Навіть якщо відсканувати оригінал і надрукувати на спеціальному принтері, це все одно буде не те.
Ця матеріальність поляроїдів мені зараз дуже близька. Здається, це взагалі помітна тенденція, особливо в Україні — бажання зафіксувати реальність фізично. Нам усім зараз дуже хочеться бачити фотографію наживо, на папері. Можливо, через сильне візуальне перенасичення: ми живемо зі смартфонами, які постійно бомбардують нас картинками. Тому виникає потреба в тривалішій взаємодії із зображенням — через книгу чи журнал. Я, наприклад, зараз входжу до редакційної групи журналу «525», де ми активно працюємо над другим випуском.
— Що для вас означає цей фізичний процес зміни знімка, додаткова робота над ним?
— У 2022–2023 роках це був для мене певний спосіб висловлювання. Не хочу, щоб це звучало пафосно, але маленький поляроїд умовно ставав моїм полотном. Саме завдяки такому фізичному втручанню мені вдавалося передати ту емоцію та відчуття, які хотіла закласти в роботу.

Наприклад, один із таких знімків я зробила у березні 2022 року, коли повернулася до Києва й уперше побачила масштабне руйнування. Це був будинок на проспекті Лобановського — один із перших, куди влучила російська ракета. На щастя, тоді ніхто не загинув. Наприкінці 2022 року його вже відбудували, але в мене досі стоїть перед очима та картина: величезна будівля з дірою. На жаль, зараз ми адаптуємося до таких ситуацій — руйнування вже стають звичним тлом, а хтось узагалі живе у повністю розбомблених районах. Проте, коли побачила зруйнований будинок вперше, була вражена цією неприродністю. Я сфотографувала будинок, але сам по собі знімок не передавав мого стану. Тоді я вирізала в картці шматок по умовній траєкторії польоту ракети й агресивно, грубо та необережно скріпила її скобами. Саме так я намагалася передати це відчуття.

Так відбувається з багатьма кадрами: коли хочу передати тривогу, неспокій чи, навпаки, погратися з кадром. Проте у 2022 році йшлося переважно про важкі переживання. Тож для мене це фізичне втручання в знімок — передусім спосіб доповнити зображення і точніше передати потрібну емоцію.
Мені ніколи не шкода фотографій. Я іноді проводжу воркшопи для підлітків чи дорослих, показую свої роботи, і мене завжди запитують: «Як вам не страшно різати чи фарбувати кадр поляроїд? Він же один, унікальний!». Так, він справді унікальний, але після втручання він стає повністю моїм. Це вже не просто те, що зафіксувала камера, — хоча там теж є моє бачення, адже саме я обираю момент для кадру. Тут же я вкладаю і передаю щось значно більше.
— Як народжується ідея трансформації знімка? Вона приходить уже в процесі роботи чи ви заздалегідь продумуєте, як усе виглядатиме?
— На початку все відбувалося дуже інтуїтивно: я просто брала знімок, починала щось робити, і процес сам мене кудись заводив. Згодом стало навпаки — спочатку з'являлася ідея, я вже бачила умовну схему майбутньої роботи, а потім її доповнювала. Проте я дуже давно нічого такого не робила. Здається, востаннє я працювала з поляроїдом у ручній техніці ще 2025 року.
Потім я почала знімати проєкт «Це може бути тиша», присвячений пам'яті загиблих військових — там уже немає фізичного втручання у фотографії. Утім, днями я шукала певні знімки, переглядала свої архіви за всі ці роки й подумала: «Які ж класні, веселі речі я тоді робила, треба до цього повернутися». Зараз у мене виникає ідея, яку чітко бачу. Проте буде не зайвим знову віддатися інтуїтивному процесу й подивитися, куди він мене приведе.

— Ваш кадр зруйнованого будинку в Києві потрапив у добірку найкращих фото за версією Polaroid. Розкажіть, будь ласка, про вашу співпрацю із компанією Polaroid.
— Так, мій знімок потрапив у добірку Polaroid 2023 року. Коли вони попросили показати знімок, я уточнила, чи можна обрати саме цей кадр, адже в ньому є певний політичний підтекст. Хоча Polaroid підтримують Україну, ми всі знаємо обережність іноземців. Проте компанія погодилася і взяла саме цей кадр.
Polaroid опублікували добірку наприкінці грудня, а зранку 2 січня, на мій день народження, коли мені виповнювалося 30 років, стався черговий дуже жорсткий обстріл Києва. Прилетіло поруч у моєму районі, було страшенно гучно, пошкодило сусідній будинок. Пам'ятаю, як сиджу в коридорі, а на телефон починають сипатися мільйони сповіщень — новину про потрапляння мого фото в добірку Polaroid підхопили й почали поширювати всі медіа. Я сиджу в укритті під час обстрілу, а навколо несеться такий інфопотік — це було максимально сюрреалістично.
Компанія Polaroid дуже мене підтримувала: у 2022 році вони надіслали мені касети та публікували мої роботи. Наприкінці 2022 року вони запропонували зробити спільну оплачувану колаборацію — зняти відео про мій творчий процес. З їхнього боку це був дуже приємний жест.
Згодом я проводила воркшоп із миттєвої фотографії у Макарівській територіальній громаді для дітей військовослужбовців і волонтерів. Я написала компанії Polaroid, розповіла про цей захід і запитала, чи можуть вони допомогти з матеріалами. Вони без вагань безкоштовно надіслали касети, щоб кожна дитина мала змогу пофотографувати.
— Як на вас, як на мисткиню, вплинуло середовище школи MYPH?
— Спільнота MYPH вплинула на мене колосально, насамперед тому, що це дуже підтримуюче і нетоксичне середовище. Під час війни коло спілкування змінилося, і зараз близько 70% моїх близьких друзів — це люди, з якими я познайомилася завдяки MYPH. Попри те, що ми працюємо в одній сфері, між нами немає конкуренції, а навпаки, панує взаємопідтримка.
Особливо цінно бути в полі таких наставників і друзів, як Сергій Мельниченко й Артем Гумілевський. Я вчуся у них сміливості та швидкості: якщо мені спершу треба все ретельно дослідити й обдумати, то в Сергія між ідеєю та першою дією минає три секунди. Спостерігаючи за цим, ти мимоволі переймаєш цей імпульс.
Крім того, школа продовжує підтримувати випускників і після навчання — достатньо самому виявляти ініціативу й подаватися на можливості всередині спільноти. Дуже важливий і масштаб, який задає Сергій. Наприклад, заснована ним премія MYPH Photography Prize зараз чи не єдиний в Україні конкурс саме для молодих авторів, які працюють із фотографією як із мистецтвом.
Навчання дуже розширило мій світогляд: до того я взагалі не мислила проєктами, це були просто окремі інтуїтивні кадри. Моє навчання перервало повномасштабне вторгнення, зараз як переможниця премії MYPH Prize я отримала сертифікат і вирішила пройти курс повторно, хоча вже й сама читаю там лекції про миттєву фотографію.
В арт- і концептуальній фотографії немає жорстких рамок: не обов'язково триматися одного стилю обробки чи уникати поєднання кольору й чорно-білих кадрів. Засобом вираження може стати будь-що: відео, перформанс, артбук чи робота з архівами. На сучасних конкурсах перемагають саме такі мультидисциплінарні проєкти. Завдяки лекціям Сергія і запрошених спікерів я відкрила для себе багато авторів і почала збирати фотокниги. Наприклад, на честь перемоги в MYPH Prize зробила собі пам'ятний подарунок — купила книгу Франчески Вудмен, однієї з моїх улюблених мисткинь. Її роботи емоційно важкі, у них гостро відчувається її внутрішній стан, але вони неймовірно сильні.
Звісно, у перші пів року після випуску настає певне спустошення від кількості побаченого: здається, що все вже знято, або ж ти мимоволі починаєш когось копіювати. Проте це нормальний етап. Якщо не зупинятися, ставити собі незручні запитання і чесно думати, що саме ти хочеш сказати, ти обов'язково виходиш на власний унікальний шлях.

— Розкажіть, будь ласка, як ви долучилися до видання «525» і яка ваша роль у редакції?
— У Сергія давно було бажання створити періодичне видання про українську фотографію. Знову спрацював його швидкий імпульс: він просто створив чат, ми зідзвонилися, і все закрутилося. Зараз нас в редакції четверо: Ольга Лобазова, Оксана Майстер, Роберт Довганич і я.
Починали ми це як захопливу гру, хоча на практиці виявилося, що робити журнал — довго, дорого і складно. Видання виходить на нашій власній ініціативі, тож ми не маємо жорстких дедлайнів. Нам важливо зробити якісний продукт. Зараз ми активно готуємо другий випуск. Попри загальне виснаження й обставини в країні, номер обіцяє бути дуже цікавим. Його тема — «манівці», яку ми з Оксаною Майстер відстояли на командному голосуванні.
Визначити мою конкретну роль складно, адже багато рішень, наприклад щодо відбору проєктів і фотографій, ми ухвалюємо колективно. Якщо Оксана й Оля глибоко працюють із текстами, то на мені більше організаційні процеси, комунікація з авторами та контроль друку, оскільки журнал друкується в Києві, де я живу.
«525» — це не класичний журнал, а щось середнє між журналом і книгою, зріз нашого часу з надією на позачасовість. У видання виходять глибокі розмови між митцями — приміром, у першому випуску спілкувалися Сергій Коровайний та Владислав Краснощок, у другому будуть Женя Лаптій і Ліза Букреєва. Маємо матеріали, які готуємо спільно з видавництвом MOKSOP — Музеєм Харківської школи фотографії.
— Як повномасштабна війна змінила ваш погляд на фотографію?
— На жаль, зникла та дитяча радість і безпосередність у роботі з миттєвою фотографією. Прийшло розуміння, що фотографія може бути певним ритуалом. Як, наприклад, у моєму проєкті «Це може бути тиша», де фотографія — це вшанування пам'яті, що фіксується знімком.

Якщо говорити про фотографію загалом, яку ми бачимо довкола, то, чесно кажучи, боляче усвідомлювати: самі кадри часто є дуже якісними й сильними, але наскільки жахливі події вони передають. І при цьому вони нічого не змінюють кардинально й швидко. Водночас, коли ми думаємо про період повномасштабного вторгнення, у кожного в пам'яті виринає певний набір зображень. Десь ми чітко пам'ятаємо автора, десь — ні, але ключові події спливають у свідомості саме як статичні картинки, фотографії — не як власний прожитий досвід, а як візуальне свідчення, з яким зіткнувся.
Попри те, що фотографія не змінює світ миттєво, вона все одно має величезну силу. Це інструмент, яким можна продовжувати говорити зі світом на багатьох рівнях. Фотографія періоду повномасштабної війни залишається дуже сильним способом взаємодії із зовнішнім світом. Та й із внутрішнім також, адже наше суспільство зараз дуже неоднорідне, у всіх надто різні досвіди, а фотографія допомагає їх проживати й осмислювати. Саме фотографія може стати тією «м'якою силою», яка допоможе нам надалі будувати діалог між людьми з різними досвідами — як усередині країни, так і з іноземцями, партнерами та світовою аудиторією.
Водночас дуже важко прийняти думку, що війна, яку адекватні люди сприймають як щось протиприродне, схоже, насправді є частиною людської природи. Як би жахливо це не звучало, навіть нещодавня виставка в Києві — Image Impact, зробила красномовний зріз різних збройних конфліктів і воєн в інших куточках світу.
Проте добре, що є змога своїми вміннями й навичками допомагати іншим. Для військових важливе відчуття підтримки й уваги, і воєнні кореспонденти тут виконують свою місію. На кожному рівні фотографія працює по-своєму: мистецька говорить з однією аудиторією, документальна — з іншою, фотографія в міжнародних медіа — ще з іншою. Поступово можна знаходити ключі до кожного.

— Чому вам близька саме концептуальна фотографія, чим вона цікава і чому саме вона підходить вам для розмови про війну?
— Через мистецтво, через концептуальну фотографію можна говорити від себе — як від людини, як від громадянки, як від мисткині. Саме в цьому полі я знайшла те, що мені по-справжньому близьке, зокрема через проєкт «Це може бути тиша». Це думка про людей, які стали на захист усіх нас і конкретно мене, а також глибоке бажання вшанувати тих, хто, на жаль, повернувся «на щиті».
Найкращою формою вираження для мене стала саме артфотографія. Вона перетворилася на спосіб сказати «дякую» — через те, що я приходжу, фотографую і продовжую це робити. Тож для мене це просто той інструмент, який виявився доступним і органічним. Якби я була в інших умовах, можливо, все склалося б інакше.

— Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш проєкт «Це може бути тиша». Чому ви почали над ним працювати і що стало поштовхом?
— Поштовх виник буквально в перші тижні повномасштабного вторгнення, коли в соцмережах почали з'являтися перші некрологи про загиблих українських військових. Прийшло усвідомлення, що багато з них — це звичайні люди, такі ж, як і я, у яких вистачило сміливості стати на захист країни і які, на жаль, загинули. Звісно, серед них були й кадрові військові, але всі вони — такі самі люди, як і ми.
Перші тижні вторгнення я провела в батьків, у місті Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Це дуже красиве маленьке містечко, де на поверхню виходить гранітна порода Українського кристалічного щита — величезної тектонічної плити, що пролягає майже під усією територією України й у різних куточках виходить назовні у вигляді скель, кар'єрів та берегів річок. У Корсуні це неймовірно мальовниче місце.
Гуляючи серед цього одвічного, правічного каміння, я думала про те, що виросла серед цієї краси, і саме вона сформувала мене як людину. І тоді в мене виникла паралель: є Український кристалічний щит — така красива, поетична назва, а є наш людський щит — воїни, які стали на захист і, на жаль, повернулися «на щиті».

На початку я дуже наївно вважала, що повномасштабна війна ненадовго, що все швидко вирішиться, адже це нецивілізовано. Через цю наївність я думала, що зможу вшанувати всіх полеглих. Тоді я навіть почала зберігати всі дописи з історіями про загиблих, які мені траплялися.
Потім відбулася деокупація Київщини, відкрилися всі звірства, що там коїлися, і стало зрозуміло: це війна екзистенційна. Вона побудована на ненависті до нас як до людей, до того, що ми українці, і війна — це надовго. Тоді я відклала цю ідею і, чесно кажучи, просто про неї забула.
А у 2024 році я потрапила на тривалий практикум про пам'ять, мистецтво та історію від громадської організації «Музей сучасного мистецтва». Навчання тривало кілька місяців: ми вивчали, як мистецтво працює з різними історичними травмами — після Першої та Другої світових воєн, Голокосту. У нас зібралася неймовірна група митців і чудові кураторки, і кожен працював над власним проєктом на перетині мистецтва, пам'ятання та вшанування.
Саме там я згадала про свій давній задум і в цьому безпечному середовищі вперше його протестувала. Я побачила реакцію й відгук, переконалася, що ідея зчитується правильно, адже на початку в мене було багато сумнівів і страхів щодо того, як її сприймуть. Я дуже не хотіла, щоб це виглядало як спекуляція на болючій темі. У березні 2025 року ми завершили практикум, і одна з наших спікерок, пані Юлія Башлакова, підтримала мою ідею фінансово — надала кошти на старт роботи над проєктом.
Знімати я почала у своєму рідному Корсуні. Там було найпростіше: знаю, де розташоване кладовище й сектор почесних поховань. Я працюю над проєктом далі: приходжу на Алеї Героїв, фотографую небо над кожною могилою полеглого чи полеглої, а на звороті знімка записую ім'я людини, роки життя та місце останнього спочину. Я побувала вже в багатьох областях, містечках і селах – тепер у кожну поїздку обов'язково беру із собою камеру.

Для цього проєкту я обрала не Polaroid, а Fujifilm Instax. По-перше, з практичного боку касети дешевші, а по-друге, вони дають значно стабільнішу, передбачуванішу якість. У класичному поляроїді часто щось може піти не так: для творчих експериментів це чудово, але коли тобі важливий надійний результат і впевненість у кожному кадрі, Instax пасує набагато краще.
Масштаби втрат колосальні. Можливо, це прозвучить дещо ідеалістично, але я справді хотіла б відвідати якомога більше поховань. Поки що в мене немає ні дедлайнів, ні чіткого уявлення, у що це зрештою трансформується — передусім я роблю це для себе.
Під час поїздок я часто зустрічаю на кладовищах рідних загиблих — зазвичай це матері або дружини. Завжди підходжу й пояснюю, що саме роблю. Рідні сприймають ідею тепло й часто просять сфотографувати небо і над могилами їхніх близьких. Звісно, я ніяк не заберу в них навіть крихту їхнього болю, але мені хочеться думати, що цей жест дає їм бодай краплю відчуття: попри те, що я не знала цих людей особисто, мені не байдуже. Насправді є дуже багато людей, яким не байдуже, і ця пам'ять — найважливіша.
Зазвичай я беру із собою в поїздку певну кількість кадрів, наприклад сімдесят. Якщо це нове для мене місто, шукаю умовний початок алеї або сектора. Наприклад, у Львові на Марсовому полі територія чітко поділена: приїжджаючи туди, я вже точно знаю, які ділянки відзняла, і просто переходжу до наступної. Іду вздовж ряду й фотографую кожну могилу підряд, аж поки не закінчиться плівка — на тому місці й зупиняюся.

Є міста, куди я повертаюся регулярно через виставки чи події, а є ті, де побувала поки що тільки раз. У великих містах, наприклад у Запоріжжі, поховання дуже масштабні, і охопити всіх за один приїзд неможливо. Тоді я позначаю для себе стартову точку, знімаю підряд усе, на що вистачає касет, і фіксую, де зупинилася, щоб продовжити наступного разу.
Окрім фізичних знімків, я веду внутрішній електронний архів — вношу туди всі дані, щоб орієнтуватися, де зупинилася. Цей архів став у пригоді під час виставки в Музеї війни, яка відкрилася 29 серпня, у День пам'яті захисників України. Ми готували її спільно з музеєм і громадською організацією «Вшануй», що опікується культурою хвилини мовчання. В експозиції була велика інсталяція зі знімків неба, доповнена історією хвилини мовчання на стінах. Також нашою командою ми створили аудіосупровід: зачитали імена та вік полеглих. До цього запису увійшли імена всіх військових, яких я вже встигла зафіксувати у своєму проєкті, а також понад чотириста імен, наданих Музеєм війни, — українців та іноземців, чиї особисті речі тепер зберігаються у фондах музею.
— Ви згадували, що на кладовищах до вас часто підходять рідні військових. Можливо, є історії, які вам особливо запам'яталися?
— Знаєте, кожна зустріч із матір'ю чи дружиною все одно відкладається в пам'яті. У форматі проєкту я не можу розповісти про кожного окремо, але саме тому я й фотографую кожну могилу індивідуально — щоб говорити водночас і про всіх, і про кожного. Щоб люди відчули масштаб трагедії, але при цьому розуміли: за кожною окремою карткою стоїть чиєсь ціле життя, чийсь всесвіт.
Коли у Львові відкрилася виставка, до мене підійшла дівчина і запросила приїхати ще раз через тиждень — на річницю загибелі її близького, військовослужбовця Олега (Крилова) Христенка. Він був дуже активним хлопцем, мав велике коло друзів та однодумців. Того дня вони збиралися разом, згадували його, читали Молитву українського націоналіста. І одним із важливих моментів на Марсовому полі стало те, що я сфотографувала небо над його могилою й одразу долучила цей знімок до експозиції на виставці.
Я знайомлюся з людьми, яких уже, на жаль, немає з нами, через їхніх рідних і друзів, їхні спогади, розповіді та спільні історії. Це дуже особливе відчуття. Здається, я вже заочно познайомилася з такою великою кількістю людей через їхніх близьких.
Ще одна історія, яка мені дуже запам'яталася, сталася, коли цей проєкт уперше показували в Києві. Спільно з громадською організацією «Вшануй» ми показували мій проєкт у Київському метрополітені, на станції «Театральна». До мене підійшов хлопець, як виявилось, також родом з Корсунь-Шевченківського. Він сказав: «Мій дядько загинув на війні, він похований біля Корсуня, у сусідньому селі Гарбузин. Чи не могли б ви відвідати його могилу й сфотографувати небо і там?». На той момент я уже там побувала — просто ці кадри не ввійшли до експозиції. Я відповіла йому, що добре пам'ятаю це кладовище: там було чотири поховання військових, і я вже зняла небо над кожним із них.

Пригадую історію, яка трапилася під час виставки в Музеї війни. Про неї дізналась із соцмереж. Дівчина розповідала, що вранці її товариш-військовий згадував свого загиблого побратима — розповідав, як вони разом служили і якою світлою він був людиною. Увечері вона прийшла на виставку й побачила ім'я саме цього хлопця. Вона сфотографувала картку, надіслала другу, і той підтвердив, що це дійсно він. Виявилося, що я вже встигла відвідати його могилу.
Звісно, дуже хотілося б, щоб приводи для таких зустрічей були зовсім іншими, але саме такі моменти врізаються в пам'ять назавжди. І, звісно, я багато спілкуюся з матерями й дружинами полеглих — мені завжди важливо й цінно послухати їхні спогади про тих, кого вони втратили.
Образ сфотографованого неба, окрім поетичного чи метафоричного виміру, ще й дуже близький до певної духовності — не обов'язково релігійної, але такої, про яку замислюється кожен. Коли ми втрачаємо близьких, коли вони гинуть на війні, окрім самої пам'яті про них, виникає потреба у зв'язку. Жінка може розмовляти з чоловіком, просто піднявши очі догори. Йдеться навіть не про концепцію умовного раю, а про відчуття присутності, сили чи невидимої опіки.
У розмовах із жінками на кладовищах ми дуже часто приходимо саме до цього. Мені здається, образ неба як умовного останнього погляду людини — водночас про відсутність і присутність, про неосяжність і той зв'язок, який допомагає справлятися з горем.
Після відкриття виставок чи подій я завжди кажу: якщо ви хочете запросити мене на конкретне місце поховання, підходьте, ми обміняємося контактами, і я обов'язково приїду. Якось до мене підійшла мама загиблого хлопця й запросила приїхати до неї на Київщину. Вона показала мені фото в телефоні й каже: «Коли я йшла сюди, просто сфотографувала небо — там були дуже гарні хмари, і одна з них нагадувала крило». Такий простий жест і ритуал — підняти очі догори, насправді допомагає бодай на секунду усвідомити себе тут і зараз. Зазвичай ми живемо на автоматизмі, а погляд у небо змушує зупинитися й замислитися. Я знаю, що зараз багато хто починає сприймати небо як загрозу, бо звідти летять російські ракети та «шахеди». Утім загрозою є ворог, Росія, а не небо саме по собі. Я дуже радію, що є люди, які досі дивляться на небо, так само як і я. Коли та мама показала мені своє фото, у мене аж мурашки пішли по шкірі.
— Бельгійський фотограф Антон Кустерс знімав небо над нацистськими концтаборами для The blue skies project. Чи надихались ви його концептуальним підходом?
— Коли в мене з'явилася ідея мого проєкту, я ще нічого не знала про роботу Кустерса. Довідалась про цей проєкт пізніше, коли пропрацьовувала задум на навчанні. Загалом чимало митців і фотографів люблять знімати небо та хмари, багато хто звертається до цієї теми, тож я тут зовсім не претендую на якусь унікальність.
Попри те, що ми з Кустерсом використовуємо схожий візуальний жест, ми розповідаємо зовсім різні історії. Водночас у нас справді є дещо спільне — намагання через об'єднання багатьох фрагментів показати і масштаб травми, і водночас цю тонку межу між відсутністю та присутністю.
— З одного боку, якби не фотографія, ви, можливо, не були б так близько до чужого горя й теми війни. З іншого, якби ви нічого не фіксували, проживати це було б ще важче. Чим для вас є фотографія в цьому випадку — радше тригером чи все-таки терапією?
— Для мене це все-таки більше терапія. Навіть не лише моя власна фотографія, а й роботи інших авторок та авторів на тему війни. Фотографія — це спосіб пам'ятати й не дати забути самим собі, залишити свідчення.
Нещодавно я дивилася відео про різні комеморативні практики й підходи до створення меморіалів. Буває, що формою пам'яті стає саме збереження відсутності чогось — як, наприклад, меморіал Веж-близнюків у Нью-Йорку, де на місці зруйнованих хмарочосів залишили порожнечу.
Я багато думала про це, адже в Києві живу на Солом'янці, і неподалік є вже кілька будинків, які за ці роки постраждали від обстрілів і їх вже встигли відбудувати. З погляду людей, які там мешкають, це чудово, адже вони знову мають дім. Масштаби війни такі, що ми не можемо зберігати кожен знищений будинок у руїнах як фізичний доказ злочинів. Добре, що хоча б частину вдається відремонтувати. У нас є сильне прагнення все швидко прибрати, відбудувати й жити далі.
В питаннях довготривалого, міжгенераційного пам'ятання злочинів нам точно потрібно щось робити. Ми бачимо, що всі попередні злочини РФ проти України та українців значною мірою затерті й замовчувалися. Згадаймо історії, пов'язані з Голодомором: зафіксованих і задокументованих свідчень збереглося не так уже й багато. Чимало людей, які це пережили, не хотіли про це розповідати дітям і внукам. Проте нам потрібно шукати способи говорити про ці події, щоб пам'ятати й не допустити їх повторення в майбутньому. На жаль, людська пам'ять коротка, і є велика ймовірність, що через покоління чи два суспільство знову може почати поводитися так, ніби нічого не було.
Мені здається, що саме мистецтво є тим інструментом, який здатний говорити про це на рівні емоцій і відчуттів та передавати цей досвід далі. Звісно, пряма фіксація через документальну фотографію теж надзвичайно важлива — в нас зараз багато професіоналів, які роблять це настільки сильно, що ці свідчення точно працюватимуть.

Тому для мене фотографія — це все-таки не тригер, а терапія. По-перше, мені не хочеться заплющувати очі. Мені важливо бачити й розуміти, навіть коли йдеться про надзвичайно важкий досвід. Пам'ятаю, як після деокупації Київщини було неймовірно боляче читати всі ці жахливі свідчення й усвідомлювати, що все це коїлося за 15–20 хвилин їзди машиною від тебе, поки ти була в Києві. Це жах, але я все одно свідомо читала ці історії, щоб закарбувати їх у пам'яті — аби вони впливали на всі мої подальші життєві рішення, зокрема на те, щоб продовжувати допомагати й підтримувати військо.
Якщо в мене будуть діти, я говоритиму з ними про це не для того, щоб виховати в них ненависть до росіян. А для того, щоб виховати настільки сильну любов до України й до тих українців, які зробили наше життя можливим і, на жаль, загинули, аби саме ця любов керувала ними у прийнятті життєвих рішень. На одному з пам'ятників полеглим хлопцям, які я відвідувала у місті Південному на Одещині, викарбувано дуже влучну думку: «Справжній воїн воює не тому, що ненавидить те, що перед ним, а тому, що любить те, що позаду нього». Любить свою сім'ю, своїх рідних, і саме тому він стає на захист. Ми ж не агресори, ми не нападали, ми захищаємо своє.
— Розкажіть, будь ласка, про свій проєкт Recovery («Зцілення»), над яким ви працювали на початку повномасштабної війни?
— У проєкті «Зцілення» поляроїд ставав формою вивільнення швидких, сирих і гострих реакцій. У Корсуні робота з поляроїдами мене справді рятувала. Я не маю авто, тому перед вторгненням ми спланували виїзд так: тато вирушив із Корсуня, а ми пішли йому назустріч із Києва в бік Обухова. Хоч цей маршрут був відносно вільнішим, замість звичних двох годин дорога того дня розтягнулася набагато довше. Звісно, у таку дорогу я не могла взяти багато речей — мала лише один рюкзак. Окрім папки з документами та білизни на кілька днів, я поклала туди камеру Polaroid і всі запаси плівки, які в мене були. Я навіть не подумала про те, щоб забрати чи зберегти якісь старі оригінали фотографій. Пам'ятаю, як дивилася на всі свої книжки й колекції та подумки з ними прощалася, бо ніхто не знав, що буде далі. Проте камеру і плівку я забрала. Зрештою ми повернулися в Київ, і все виявилося гаразд: мій будинок уцілів, усі фотокниги на місці, а колекція за ці роки лише поповнилася.

Проєкт Recovery створювався упродовж 2022–2024 років, коли я активно працювала з ручним втручанням. Там є лише кілька кадрів, пов'язаних із пошкодженими будинками, а все інше — це вихід внутрішніх переживань у художню поляроїдну форму. Ця серія передусім про власні стани, емоції та відчуття себе як людини в нових реаліях життя.
— Що для вас сьогодні є джерелом натхнення? Що дає внутрішній поштовх і стимул фотографувати далі?
— Впродовж останніх двох років я працювала тільки над проєктом «Це може бути тиша». І тут навіть не йдеться про натхнення. Не знаю, як сформулювати цю думку, щоб вона не звучала дивно: мені важливо відвідувати кладовища і фотографувати, адже це мій особистий ритуал вшанування полеглих людей. Мені бракує слів, щоб передати, що я відчуваю, коли це роблю. Це зовсім не легкий процес, але робота над цим проєктом зробила мене значно життєлюбнішою, ніж я була раніше. Дуже швидко усвідомлюєш, що більшість дрібних переживань не варті того, щоб ними перейматися й розкручувати в голові тривоги. Тож мною керує не так натхнення, як глибоке бажання віддати шану якомога більшій кількості людей, які віддали найцінніше.
Насправді найважчі моменти трапляються навіть не на самих кладовищах, а коли я повертаюся до себе в майстерню і вношу всі імена та роки життя в архів. Саме тоді я по-справжньому усвідомлюю масштаби. Особливо нестерпно, коли бачиш дати народження людей, значно молодших за мене. У мене молодший брат — військовий, тож коли це хлопці його віку, це, звісно, дуже пробирає.
Тому тут ідеться радше не про натхнення, а про внутрішню потребу вшанувати пам'ять і про розуміння, що це відгукується іншим. Навіть із дівчатами з команди «Вшануй» ми вже реалізували чимало спільних подій, і я бачу, наскільки це важливо для рідних полеглих. Саме це і є моїм паливом, щоб продовжувати.

Якщо говорити про якісь творчі проєкти, то, чесно кажучи, останні два роки натхнення просто не було. Я намагаюся створювати його собі штучно, адже натхнення здебільшого ілюзія — треба просто створювати умови, брати і робити. Поки що це вдається з перемінним успіхом: ідеї є, але банально не вистачає сил. Проте зараз наближається зима. Узимку я знімаю «Це може бути тиша» менше, бо камери Instax не надто розраховані на тривалу роботу на холоді — їх доводиться гріти біля тіла, та й самій важко довго перебувати надворі. Тож я планую скористатися цим часом, щоб утілити одну свою творчу ідею й активно над нею попрацювати.
Вероніка Моль — українська мисткиня, що працює з концептуальною та миттєвою фотографією, редакторка журналу про фотографію 525 by MYPH. Досліджує пам’ять, тілесність, втрату й трансформацію, поєднуючи аналогову фотографію з архівними матеріалами та ручними інтервенціями.
Її довготривалий проєкт «Це може бути тиша» присвячений вшануванню загиблих захисників України. Мисткиня відвідує міста й села по всій Україні, фотографуючи небо над могилами воїнів на камеру миттєвого друку. На звороті кожного знімка записує ім’я, роки життя та місце поховання. Об’єднані в інсталяцію квадратні світлини утворюють «піксельне небо», що відсилає до камуфляжу українських військових. Паралельно створює цифровий архів.
Переможниця MYPH Photography Prize 2026, Chromatic Awards 2023 у категорії концептуальної фотографії, отримала спеціальну відзнаку журі Tbilisi Art Fair & IWPA 2024. Її роботи експонувалися в Україні, Австрії, Німеччині, Франції, Норвегії та інших країнах.
Над матеріалом працювали:
Інтерв’юерка, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей


















.jpg)