Оксана Майстер — українська фотографка, дослідниця візуальної культури та співредакторка незалежного друкованого журналу «525». Закінчила фотошколу Lette Verein у Берліні, де зараз живе й працює. У своїй практиці вона досліджує теми дому, прикордоння та внутрішнього багажу людини в еміграції.
Оксана Майстер розповіла, як фотографії автобусних зупинок України переросли в академічну типологію візуальної культури, про зафіксовану на середній формат красу сьогодні окупованої Арабатської стрілки, а також роботу над незалежним друкованим журналом «525», який відкриває українську фотографію для закордонного глядача.
— Чому саме фотографія стала для вас тим медіумом, який дозволяє говорити на важливі теми та вибудовувати комунікацію з іншими людьми?
— У запитанні власне вже прозвучала ця відповідь, що фотографія — це для мене спосіб комунікації, який працює на рівні образів. Дуже часто певні речі просто неможливо описати словами, бо вони працюють на рівні досвіду і їх не передати інформаційно, на знаковому рівні. Фотографія дає можливість говорити про них саме через образ — залишаючи простір для відчуття, асоціації та власної інтерпретації. Окрім того, я переїхала в іншу країну і, власне, візуальне стало тим, чим я могла оперувати на той час і, зрештою, чим користуюсь зараз. Фотографія має безліч прихованих рівнів, дозволяючи розповісти історії та запам’ятати особливі моменти, перед якими слова залишаються безсилими.
Я дуже люблю фотографувати у себе вдома, в селі. Для мене це був спосіб зафіксувати й залишити речі, які не можна взяти матеріально: якесь враження або спогад, пов’язаний із конкретною ситуацією. Це діє як візуальне свідчення, яким ми ділимося з іншими. Фотографія стала для мене дуже влучним інструментом.
— З чого почалося ваше захоплення фотографією? Чи пам'ятаєте ви момент, коли вперше усвідомили існування цього інструменту?
— У мене було дуже цікаве коло знайомих. Час від часу я позичала в друзів камеру, фотографувала під час поїздок. У той час був сплеск поширення цифрових камер і у декількох моїх знайомих з’явились фотоапарати фірми Canon. Це було неймовірно цікаво, і я подумала: «О, клас! Можливо, я теж можу себе в цьому спробувати».
— Які автори, періодичні видання чи фотокниги найбільше вплинули на вас, коли ви почали займатися фотографією серйозніше, і на кого ви орієнтувалися на початку?
— Якщо хронологічно, то спочатку були мамині журнали про моду і загалом преса. Я розглядала їх і, мабуть, несвідомо всотувала ці візуальні й композиційні образи. Це могло бути не лише конкретне фото, а й класна кінострічка чи мультфільм — візуальне враження та середовище загалом. А в Україні воно через світло, кольори, людей — надзвичайно кольорове, строкате й цікаве.
Потім була подруга, яка фотографувала й ділилася зі мною своїми папками зі світлинами. Це переважно були роботи модних фотографів — Патрік Демаршельє, Річард Аведон. Мені особливо подобалися їхні чорно-білі фотографії, їхня графічність і виразність. Тоді я тільки починала брати в руки камеру і взагалі не сприймала фотографію як щось, що залишиться зі мною надовго.
Потім були Synchrodogs. На їхні роботи я натрапила вже в Німеччині, гортаючи на той час свіженький журнал Neon. Це, здається, було у 2012-му. В номері був один фотоматеріал про качалку в київському Гідропарку і ці сюрреалістичні, якісь абсолютно казкові світлини Synchrodogs. Я тоді була під сильним враженням від цих робіт. І вже приблизно через чотири роки після цього спонтанного знайомства я зрозуміла, що хочу серйозно навчатися фотографії.
— Чи маєте ви профільну візуальну освіту? На вашу думку, наскільки важлива академічна або спеціалізована освіта для сучасного фотографа?
— Три роки я навчалася фотографії в Берліні, у державній школі Lette-Verein. Це одна з найстаріших у Німеччині інституцій професійної освіти для жінок, а фотографічну освіту там почали викладати ще 1890 року. Для свого часу це була прогресивна технічна освіта, яка відкривала жінкам доступ до професії. Але фотографію водночас довго ділили на «технічну» роботу, яку жінкам було цілком доречно виконувати, і творчу фотографію, яка значною мірою залишалася чоловічою територією. Чому, власне, робота в лабораторії вважалася не творчою, цього я не розумію й донині. До речі, асистентками Ман Рея у лабораторії свого часу були Береніка Ебботт та Лі Міллер. Обидві згодом стали самостійними фотографками й художницями.
Під час навчання ми вивчали різні дисципліни, зокрема фотографії в контексті історії медіа, візуальна культура, комунікаційний дизайн, основи роботи у лабораторії, вчились працювати з розробкою концепції та власне своїм проєктом. Ці предмети, як і література, яку нам давали читати, дуже вплинули та сформували моє ставлення до фотографії, розширили знання й поглибили розуміння. Оскільки це було вже після 2014 року, я принципово заборонила собі читати будь-що російською мовою і намагалася знайти ці твори українською. Тоді я зрозуміла, що багатьох ключових текстів із візуальної культури в українському перекладі просто немає. Було складно, але, з одного боку, це допомогло мені прокачати англійську та німецьку мови, з іншого боку, було сумно через брак важливих перекладів в Україні, хоча зараз ця ситуація, звісно, значно змінилася.
Зараз я проходжу навчання у школі фотографії Ostkreuzschule на курсі Bildredaktion в Берліні.
Фахову освіту, на мою думку, фотографу не обов'язково мати. Важливіше мати бажання фотографію різнобічно вивчати та цікавитися її можливостями, як технічними, так і виражальними, образотворчими. Але, як і будь-яка інституція, фотографічна школа чи курс дає необхідне оточення, контакти, спілкування, жвавий обмін думками людей, які теж горять тою ж справою, що і ти. І це надзвичайно цінно.
— Ваша серія робіт про прикордоння має назву Before the Border. Розкажіть, будь ласка, за яких обставин і в який саме період вона була створена?
— Ці світлини з прикордоння були створені у січні 2022 року. Ми з дитиною та чоловіком поверталися до Німеччини після відвідин моїх батьків. Останні кілометри перед кордоном завжди здавалися мені дуже дивним, моторошним місцем, яке ніби пробивається з нікуди. У мене вже довгий час крутилася ідея, якось фотографічно передати цей такий настрій, але я не знаходила точку входу. В якийсь момент я зрозуміла, що почну за 50 кілометрів до україно-польського кордону.
Щось вдалося вихопити: покручена часом зупинка, роздоріжжя чи інші деталі, які передають це відчуття помежів’я, якогось нескінченного переміщення і повсякчасного застою. Хоч слово «простір» уже й здається затяганим, як і розмови про «сенси», але це прикордоння справді відчувалося саме так — як окрема, проклята дійсність, з якої хотілося фотографічно вихопити якісь елементи.
Окрім цього, початок 2022 року був тривожним через передчуття повномасштабної війни. Пригадую, ми сиділи з мамою на кухні, я пила чай. У мами там завжди працює телевізор. Того разу на екрані йшла передача про мисливство, де детально вчили заряджати зброю. Це видовище надзвичайно мене вразило. Ніби це було якесь попередження, прихована рекомендація готуватися до того, що чекало попереду.
— У ваших роботах чітко простежується фокус на ідентичності місця та його взаємодії з людиною. Як саме сформувався цей інтерес і чому ці теми стали визначальними у вашій фотопрактиці?
— Я з дитинства багато подорожую — щоправда, не завжди з власної волі, а радше так складаються обставини. Спочатку це були постійні роз’їзди між домом і школою на Харківщині, де я виросла, потім університетом. Згодом почалися різні проєкти, і зрештою ці дороги привели мене до Німеччини.
Мабуть, саме через такий життєвий досвід я гостро відчуваю тему кордонів і розлуки. Я не люблю казати, що «працюю» з цією темою — я просто її візуалізую. Світлини допомагають мені зафіксувати й побачити те, що часто неможливо просто пояснити словами.
— На вашому сайті представлені два проєкти: «Вдома» та «Позавдома». Підкажіть, чи виник другий проєкт як противага першому, чи ви знімали їх паралельно?
— Проєкт «Вдома» про дім і знайомі в ньому речі, де можна вільно досліджувати кожну тріщинку, вивчати кожен куточок з усіх можливих боків. Поза домом усе стає інакшим. Це вже історія про те, що залишається всередині нас, попри зміну звичного простору на незнайомий. Ми все одно продовжуємо нести в собі свої переконання, цінності та внутрішній багаж — усе те, що нас складає. І ми тримаємося за це, навіть коли середовище навколо стає абсолютно чужим, подекуди чудернацьким, або коли ти сам у ньому перетворюєшся на когось дивного, незрозумілого та інакшого. Саме про це відчуття — мій другий проєкт «Позавдома».
— У вашому портфоліо є масштабний проєкт про українські автобусні зупинки. З чого саме він почався і скільки часу тривала робота над ним?
— Про цей проєкт я можу говорити годинами. Ми з родиною часто їздимо до моїх батьків на Харківщину. Наш маршрут пролягає з Берліна через усю Польщу та із заходу України аж на схід. Інколи дорогою ми заїжджаємо до родичів, тож буквально перетинаємо всю країну цим маршрутом, і так повторюється по декілька разів на рік.
В якийсь момент після проходження кордону я була дуже втомлена — це була вже шоста чи сьома година ранку, і я майже не спала. Ми їхали, здається, через Самбір, коли я побачила зупинку, яка розчулила мене. Це була звичайна цегляна зупинка, оздоблена зовсім недавно: біла стіна, розмальована завитками-квіточками — було видно, що хтось просто щиро хотів зробити її красивою. Центральніше на стіні був напис «Любіть Україну». Причому слово «Любіть» почали писати одним кольором, а потім, мабуть, не вистачило фарби, і м'який знак та слово «Україну» дофарбували вже іншою, срібною. Усе це було виведено трохи кривенько. Лавка всередині теж стояла не по центру, а десь збоку — хтось приніс і поставив її з думкою про людей, щоб усім було зручно чекати автобуса. Уся ця конструкція була абсолютно асиметричною, але настільки прекрасною у своїй наївності, що я зрозуміла: на такі речі обов’язково треба звертати увагу. Отак це почалося, взимку 2018–2019 років. Потім щоразу під час поїздок я обирала різні дороги та заїжджала у зовсім глухі місця. Згодом у мене сформувалася певна типологія цих об'єктів. На основі дослідження написів, які люди найчастіше залишають на зупинках, і смислів, які вони несуть, я зрештою захистила свою роботу з візуальної культури у школі фотографії в Німеччині.
У своїй роботі я навмисно не брала до уваги архітектурний аспект, тим паче вже існував проєкт Кристофера Гервіга про радянські зупинки, який був присвячений саме архітектурній стороні. Крім того, зупинка може бути зупинкою і без архітектурної конструкції: дуже часто це просто «Зупиніть біля церкви чи біля магазину» — зупинки за потребою, зупинки, про які знають тільки мешканці певного населеного пункту, а чужакам немає доступу до таких таємних знань. Або просто ширше місце на узбіччі з лавкою поруч. Пам’ятаю, на початку повномасштабного вторгнення назви на зупинках або знімали або закривали, щоб дезорієнтувати ворога. Це теж показує, наскільки звичайна зупинка є важливим носієм інформації про місце.
У мене, звісно ж, є і свої зупинки-улюблениці. Наприклад, зупинка на Харківщині, здається, перша після кордону з росією. Хтось фломастерами старанно вивів на ній розклад руху автобусів з української сторони, враховуючи часову різницю — у цьому відчувався неймовірно чуйний підхід до людей, багато любові й турботи.
Я навмисно фокусувалася саме на цьому комунікативному аспекті. Зупинка — це ж не просто місце, щоб чекати автобус, вона може бути осередком соціального життя і спілкування, інколи анонімного: місце зустрічей друзів, романтичні побачення, бійки, розбірки, продаж молока — це все ж теж відбувається на зупинках. Мені набагато цікавіше спостерігати за зв'язками, які утворюються між людьми через ці стіни, або, навпаки, не утворюються. Навіть коли простір псується — наприклад, коли хтось видряпує свої імена просто поверх автентичної мозаїки. Нехай пробачать мені всі дослідники й захисники мозаїчного й монументального мистецтва — я в жодному разі не виправдовую такого штибу руйнування, ці речі трапляються через відсутність розуміння цінності такої роботи. І, звісно ж, окремий сегмент у цій історії займають і зупинки, які зазнали руйнувань у процесі декомунізації.
Зараз, подорожуючи Україною, я інколи заходжу на місцеві зупинки, і ловлю себе на думці, що стіни чистіші: люди майже перестали на них писати. Мабуть, цей тип комунікації відмирає, бо тепер кожен має можливість писати на власних «стінах» у соціальних мережах.
— Ваш проєкт «Арабатка» заворожує, його світлини хочеться розглядати годинами. Розкажіть, будь ласка, коли саме ви його знімали, що стало поштовхом до створення цієї серії і що надихнуло вас на цю зйомку?
— Усе почалося, здається, у 2016 році, коли я вперше потрапила на Арабатську стрілку. Це місце дуже вразило мене: все навколо насичене, яскраве, і щільне від тепла, запахів, краси.
У 2020 році я вирішила, що хочу цілеспрямовано пофотографувати Арабатську стрілку на середній формат. Щоразу перед поїздкою ми з родиною вагалися, чи варто взагалі туди вирушати, адже це було дуже близько до тогочасної лінії зіткнення.
Це місце дивовижне: з одного боку — безмежно красиве, з його унікальною природою, запахами й атмосферою, чару яких неможливо не піддатися. З іншого — там завжди відчувалася топографічна й життєва підвішеність. До окупованого Криму залишалося якихось 20 кілометрів, а лінія зіткнення була зовсім поруч. Мені здавалося, що люди там не знають, що буде далі, не мають жодної визначеності. Ця близькість війни, і небезпека, яка буквально нависла в повітрі, відчуття невизначеності ставали невидимим, але дуже щільним фоном. А зараз ми взагалі втратили доступ до цього місця, адже воно окуповане.
— Як повномасштабна війна змінила ваше сприйняття фотографії як медіума і як вона вплинула на фокус тем, над якими ви зараз працюєте?
— Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році мені особисто було надзвичайно важко публікувати в соціальних мережах будь-що, окрім новин про ситуацію в Україні. Ділитися якимось приватним, особистим життям здавалося абсолютно недоречним і неправильним — виник потужний внутрішній бар'єр. Ба більше, було складно показувати навіть ті фотографії України, які я робила раніше.
Тоді один мій друг сказав дуже важливу річ: «Усе, що б ти зараз не робила, все, що б ти не публікувала, — це все одно про Україну, і саме тому це важливо». Навіть якщо це просто знімки села, де колись жили твої батьки. Кожен такий кадр транслює і тримає цей зв'язок з Україною для іноземного, західного глядача. Для багатьох із нас фотографія зрештою повністю розширила свій інструментарій. Якщо до повномасштабної війни я сприймала її інакше, то тепер вона стала способом підтримувати зв’язок з домом, надаючи всьому, навіть приватному, додаткового контексту.
Оскільки я вже раніше працювала з темою дому в Україні, то тепер просто продовжую досліджувати її з інших сторін. Я свідомо не беруся за теми, на які, як мені здається, не маю достатньо особистого досвіду, адже більшість часу живу в Німеччині. В Україні достатньо фотографів, які перебувають усередині країни й знімають прекрасні та важливі проєкти. Мені ж зараз цікавіше говорити про те, що я знаю сама: про дім, пам’ять, відстань, зв’язок із місцем і про те, як усе це змінюється, коли ти фізично перебуваєш далеко від нього. Останнім часом додалися ще теми хибного сприйняття та маніпуляції. Але це ще work in process.
— У проєкті «У ріках на північ від майбутнього» ви звертаєтесь до філософської поезії німецького поета Пауля Целана. У його вірші йдеться про пошук сенсу, пам’яті та зв’язку із людьми та собою у спустошеному світі. Чому саме цю метафору ви використали як назву серії фото?
— Робота «У ріках на північ від майбутнього» виникла у 2023 році. Назва посилається на однойменний вірш Пауля Целана, він був повоєнним поетом. Я люблю його чуттєву і болісну, пронизливу поезію.
Ця серія не планувалася цілеспрямовано. Я переглядала відзнятий з чергової поїздки матеріал і почала розпізнавати ці образи, які, виходить, несвідомо фотографічно відтворила під непрямим впливом від сприйнятих метафоричних образів колись прочитаного. Нічого, мабуть, справді не проходить без сліду. Ці світлини стали моєю реакцією — ще одним голосом у суголоссі загального відчаю. Тут образи не прив'язуються до конкретних подій, але вони говорять про емоційну відстань і відірваність, розгубленість і втрату розуміння як бути далі, що зараз знайома дуже багатьом в Україні.
— У вас є ще один фотопроєкт, де звучить сильна метафора: через густоту туману на сонце можна дивитися без болю. Коли ви почали знімати цю серію і про що саме цей проєкт для вас?
— Проєкт «Через густоту туману на сонце можна дивитися без болю» я знімала вже після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Усі ці роботи, створені після 2022 року, відображають моє внутрішнє переживання. Тоді я кілька місяців провела в селі, у будинку моїх дідуся та бабусі. Там дуже красиво й спокійно. Це була осінь із безмежно цікавими ранками, коли починається туман. До дванадцятої години дня він залишається дуже щільним і густим, навколо вогко й сиро. Попри таку моторошну атмосферу, яку створює туман, у якийсь момент помічаєш, що крізь нього пробивається сонце. Через такий щільний фон на сонце можна дивитися не мружачись. Певні речі саме тому чіткі й зрозумілі, бо навколо темно і мутно. Таке знайомство з сонцем. Ну, власне, про це і ця робота.
— Я помітила, що на вашій аватарці зображені чорнобривці з проєкту «Адвент». Розкажіть, будь ласка, детальніше про нього і про значення саме цієї світлини для вас.
— «Адвент» — це серія про перетин дитячих спогадів, які виринають у дорослому віці. Чорнобривці для мене — неповторний, закарбований у дитинстві мотив, який дорослою я беру з собою далі. Чорнобривці — досить поширені в Україні квіти, вони і на городах у людей ростуть, і біля шкіл, інституцій різного кшталту, лікарень. Маленькі кущики, але завдяки полум’яним квітам і п’янкому запаху, вони стають супутниками буденності мимоволі. Дорогою до школи, чи до стоматолога — і вони тут. Фантастичні квіти.
У цій роботі поєднується дитяче тепло, моє колишнє оточення, рід, пам'ять, спокій. Ці образи, як ті ж самі чорнобривці, — перше їх інтенсивне всотування відбулося раніше, у дитинстві, — зараз вони просто існують поруч, повсякчас нагадуючи про себе і таким чином створюють певну зв’язну рамку між минулим і теперішнім. У мене до таких речей та пов’язаних з ними місць досить сентиментальне ставлення і я надаю їм багато ваги у своїх фотографічних працях зокрема.
— Ви співредакторка журналу «525», заснованого спільно зі школою фотографії MYPH. Розкажіть, будь ласка, за яких обставин і чому ви долучилися до цього проєкту, а також над чим саме зараз працюєте в межах журналу?
— Зараз у мене дуже активний і цікавий етап — ми разом із Сергієм Мельниченком робимо журнал «525». Я не знаю, звідки в Сергія стільки енергії та ідей, цим можна нескінченно захоплюватися і вчитися в нього. Наше знайомство почалося, коли Сергій проводив другий набір у своїй школі MYPH, а я навчалася на другому курсі у школі в Німеччині. Мені тоді було цікаво дізнатися, що відбувається з фотографічною освітою та інституціями в Україні, тому я прийшла до нього на курс. Відтоді ми працюємо разом уже не один рік.
У Сергія з’явилася ідея створення журналу, і на певному етапі він мене запросив долучитися до команди, чому я надзвичайно рада й вдячна. Наша мета — створити медіа, яке знайомитиме з українською фотографією як українського, так і закордонного читача й глядача. Ми навмисно не обмежували цей проєкт випускниками школи MYPH — це видання про українських фотографів і їхні проєкти загалом. Журнал виходитиме раз на рік.
Нас у команді четверо: Вероніка Моль, Ольга Лобазова, Роберт Довганич і я. У кожного є своя рубрика, за яку вона чи він відповідає, але є маса завдань, які ми вирішуємо разом. Наприклад, відбір окремих авторських проєктів, а також з опенколу для номера, відбір світлин для публікації, секвенціювання, порядок появи проєктів і рубрик у випуску. Ми прагнемо щоразу створити певну внутрішню конструкцію журналу, яка постає з головної теми. Ми аналізуємо кожну роботу, яку нам довіряють фотографи, працюємо з нею, і намагаємось знайти у просторі журналу вигідну та влучну для цієї роботи позицію; ми зважаємо на те, як проєкти працюють між собою, взаємодіють і складаємо їх у такий лад, щоб вони підтримували або підсилювали наступний і створювали об'ємний, багатошаровий досвід глядача/читача з «525».
Крім авторських фотографічних проєктів, нам було важливо також і говорити про українську фотографію, про її проблеми, історію української фотографії. Тому у нас є рубрики, які саме цьому присвячені: «Фрагмент», «Дотик», «Розмова». З наступного числа з'явиться «Фотокнига». Головне, що у нас досить амбітних планів, багато ідей і бажання говорити про українську фотографію, досліджувати її та ділитися.
Ми відкриті до співпраці. Ми завжди у пошуку людей чи матеріалів для наступного випуску. Для першого випуску ми, до речі, співпрацювали з UAPР — мали розмову з Сергієм Коровайним і Владиславом Краснощоком. Також дуже вдячні Моксопу (MOKSOP — Музей Харківської школи фотографії — прим. ред.) за наданий матеріал для рубрики «Фрагмент», де ми публікуємо уривок перекладу важливого для теорії фотографії тексту. Тема першого випуску була «Скло та сталь», а зараз ми працюємо над темою «Манівці». Номер буде присвячений проявам дурисвітства, популізму, маніпуляцій, але також ескапізму.
— Чому фотографія для вас досі залишається цінною?
— Фотографія є насамперед унікальним інструментом комунікації. Вона не могла не виникнути й буде існувати, попри чергові пророкування та запевнення, що їй ось-ось настане кінець. Фотографія, як, мабуть, і слово, зараз втрачає свій статус і силу через навалу штучного й генерованого контенту, і ми ще тільки шукаємо шляхи, як працювати та орієнтуватися в таких обставинах. У XIX столітті на фотографію теж, як на нове технічне явище, реагували або максимально відкрито, вірячи, що вона спроможна оприявнити речі, які людина оком не здатна осягнути, як, наприклад, привидів; але було і дуже багато скептиків, проявів недовіри та розгубленості. Але зрештою ми більш-менш орієнтуємося, де проходять межі цього медіума, на що він спроможний, а до чого йому зась, як ним можна послуговуватися і на що варто зважати, працюючи з фотографією. Просто змінюється контекст, і його треба невпинно для себе калібрувати.
Оксана Майстер (1988) — українська фотографка, яка мешкає і працює в Берліні, співредакторка фотографічного журналу 525 від MYPH, присвяченого сучасній фотографії та візуальній культурі.
У своїй практиці Оксана досліджує теми переміщення, ідентичності місця та його зв’язку з людиною, а також дому, пам’яті й сім’ї. Вона поєднує інсценування зі знайденими у повсякденності образами, звертаючись до метафори, абстрагування та уважного спостереження. Її цікавить, як місця й окремі об’єкти формують наше сприйняття і як особистий досвід змінює їхнє значення.
Оксана здобула професійну освіту з фотографії та фотодизайну в Lette Verein Berlin . Її роботи експонувалися в Берліні, Парижі та Україні, зокрема в KOLO Space, AFF Gallery, art+art Galerie та МСУМ Корсаків. Публікувалася у PHROOM, Fisheye Magazine, Zone Publishing, Safelight, SEEZEEN та інших виданнях.
Над матеріалом працювали:
Інтерв’юерка: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
.jpg)
