Оксана Мейстер – українська фотографка, дослідниця візуальної культури та співредакторка незалежного друкованого журналу «525». Закінчила фотошколу Lette Verein у Берліні, де зараз живе й працює. У своїй практиці вона досліджує теми дому, прикордоння та внутрішнього багажу людини в еміграції.
Оксана Майстер розповіла, як фотографії автобусних зупинок України переросли в академічну типологію візуальної культури, про зафіксовану на середній формат красу сьогодні окупованої Арабатської стрілки, а також роботу над незалежним друкованим журналом «525», який відкриває українську фотографію для закордонного глядача.
— Чому саме фотографія стала для вас тим медіумом, який дозволяє говорити на важливі теми та вибудовувати комунікацію з іншими людьми?
— У запитанні власне вже прозвучала ця відповідь, що фотографія – це для мене спосіб комунікації, який працює на рівні образів. Дуже часто певні речі просто неможливо описати словами, бо вони працюють на рівні досвіду і їх не передати інформаційно, на знаковому рівні. Фотографія дає можливість говорити про них саме через образ -- залишаючи простір для відчуття, асоціації та власної інтерпретації. Окрім того, я переїхала в іншу країну і, власне, візуальне стало тим, чим я могла оперувати на той час і, зрештою, чим користуюсь зараз. Фотографія має безліч прихованих рівнів, дозволяючи розповісти історії та запам’ятати особливі моменти, перед якими слова залишаються безсилими.
Я дуже люблю фотографувати у себе вдома, в селі. Для мене це було способом зафіксувати й залишити речі, які не можна взяти матеріально: якесь враження або спогад, пов’язаний із конкретною ситуацією. Це діє як візуальне свідчення, яким ми ділимося з іншими. Фотографія стала для мене дуже влучним інструментом.
Із чого почалося ваше захоплення фотографією? Чи пам'ятаєте ви момент, коли вперше усвідомили існування цього інструменту?
У мене було дуже цікаве коло знайомих. Час від часу я позичала в друзів камеру, фотографувала під час поїздок. У той час був сплеск поширення цифрових камер і у декількох моїх знайомих з’явились фотоапарати фірми Canon. Це було неймовірно цікаво, і я подумала: «О, клас! Можливо, я теж можу себе в цьому спробувати».
Які автори, періодичні видання чи фотокниги найбільше вплинули на вас, коли ви почали займатися фотографією серйозніше, і на кого ви орієнтувалися на початку?
Якщо хронологічно, то спочатку були мамині журнали про моду і загалом преса. Я розглядала їх і, мабуть, несвідомо всотувала ці візуальні та композиційні образи. Це могло бути не лише конкретне фото, а й класна кінострічка чи мультфільм – візуальне враження та середовище загалом. А в Україні воно через світло, кольори, людей – надзвичайно кольорове, строкате та цікаве.
Потім була подруга, яка фотографувала й ділилася зі мною своїми папками зі світлинами. Це переважно були роботи модних фотографів – Патрік Демаршельє, Річард Аведон. Мені особливо подобалися їхні чорно-білі фотографії, їхня графічність і виразність. Тоді я тільки починала брати до рук камеру і взагалі не сприймала фотографію як щось, що залишиться зі мною надовго.
Потім були Synchrodogs. На їх роботи я натрапила вже в Німеччині, гортаючи на той час свіженький журнал Neon. Це, здається, було у 2012. У номері був один фотоматеріал про Качалку у Київському Гідропарку і ці сюрреалістичні, якісь абсолютно казкові світлини Synchrodogs. Я тоді була під сильним враженням від цих робіт. І вже приблизно через чотири роки після цього спонтанного знайомства я зрозуміла, що хочу серйозно навчатися фотографії.
.jpg)
