%20(1).jpg)
Про Сумщину і сум’ян, новини й репортажі, подорожі світом та останній мирний кадр розповіла фотографка Анна Клочко, нова учасниця УАПФ. Вона фіксує через об’єктив площини перетину різних культур, війни та людської стійкості. У цьому інтерв’ю вона ділиться історією про те, як повномасштабне вторгнення змінило її життя, візуальну мову й мрії.
Як усе почалося: дідусева плівка, Америка і перший цифровик
Мій дідусь був фотографом і у нього був фотоапарат. Це було його хобі — адже він працював токарем на заводі, а ще був музикантом у Сумському оркестрі. Фотографував він для душі. Звісно, мені дісталась його камера — тобто я починала з плівкового фотоапарата.
Моя перша цифрова камера з’явилась у мене в Америці під час студентської програми Work and Travel. За зароблені там гроші я купила ноутбук і маленьку цифрову камеру Canon — типову «мильничку». Саме тоді я знайшла себе в репортажній зйомці, яка відтоді є моїм улюбленим жанром. Після інтенсивної щоденної роботи протягом чотирьох місяців, завершивши програму, я вирушила в подорож північним сходом США. І саме тоді вперше привезла справжній фотопроєкт — репортаж «Від Міннеаполіса до Нью-Йорка».
Особливе фото останнього мирного вечора
Є фотографія, яка для мене дуже особлива — хоч насправді я її ненавиджу. Вона зроблена ввечері 23 лютого 2022 року, на мобільний телефон. Тоді я була в Одесі й планувала щось познімати для свого проєкту StoriesProStories 2.0.
Остання світлина того вечора — це Дерибасівська вулиця. Мій готель був поруч, і я бачила з вікна, як цілий день на вулиці працювали промоутери у костюмах — конячка, зебра, ще хтось. Щодня вони роздавали флаєри, часом п’яні, кричали, сміялися, потім ховалися на задньому дворі готелю, щоб ще підбухнути. Я бачила їх кожен день. І от тоді, ввечері 23 лютого, вони вже завершили роботу, ішли підсвіченою аркою — один ніс голову зебри під пахвою, трохи похитуючись. І я в останній момент підняла телефон і зробила кадр — розмазаний, нечіткий, як ніби рука смикнулась.
І ця розмита фотографія стала для мене символом того, що все — веселощі закінчилися. На фоні загального відчуття, яке тоді вже витало в повітрі, що щось погане от-от станеться, ця сцена виглядала як закриття завіси. Наче от зараз вони зникнуть у темряві — і все буде інакше.
Це фото схоже на асоціативну карту: для когось — просто змазана пляма, для мене — знак. Дуже особистий і дуже важкий.
Без радості від вдалого кадру: як війна перекроїла ставлення до зйомки
За тиждень до вторгнення я з Києва поїхала відпочити в Одесу. На той момент я працювала в аграрному медіа «Куркуль». У коротку відпустку я не взяла ні камери, ні ноутбука, навіть паспорта. Коли все почалося, я не змогла повернутися ні в рідні Суми, ні в столицю, де на той час мешкала й працювала. Врешті, під тиском батьків вирішила виїхати: спершу до Німеччини, потім до Канади. Там працювала на різних роботах, щоб вижити.
Тоді всі допомагали одне одному, демонструючи неймовірну єдність. Ще перебуваючи в Німеччині, я написала у Facebook, що мені треба передати речі з Києва — зокрема камеру. І через неймовірний ланцюг випадковостей чиясь знайома оперна співачка дала мені контакти далекобійника, через якого мені передали речі. Я зустріла його на трасі під Боном і забрала техніку.
У Канаді я працювала журналісткою й фотожурналісткою для аграрного видання Country Life in BC, а також підробляла на комерційних зйомках. Згодом повернулася до України й до редакції «Куркуль». Ми почали знову їздити на зйомки аграрних репортажів, зокрема на Сумщину. І щоразу, коли я бачила зруйновану ферму чи знищене господарство, я не відчувала жодного задоволення від зйомки. Навіть якщо кадр вдавався — світло, композиція — це не приносило радості.
Тому я прагнула тримати баланс. Знімала також те, що надихає. Наприклад, дітей, які займаються спортивним туризмом у Сумах, попри заборону виходити в ліси. Викладачі гуртків організовували тренування просто в міському парку біля озера, натягували мотузки — і діти тренувались. Я теж це документувала, бо мені важливо показати: життя є, є те, до чого ворог ще не дотягнувся, — і сподіваюсь, не дотягнеться.
Чому я не знімаю новини
Я ненавиджу новини — тому ніколи на них не працювала. Я завжди спеціалізувалася на лонгрідах і репортажах. Новини — це каторга. У виданні «Куркуль» я один раз на місяць змушена була підміняти колег у новинному блоці — і це було найгірше. А ось коли мене відправляли писати й знімати, приміром, на Київщину до діда Василя — відомого пасічника, в якого є єдиний в Україні музей питних медів — ось це було моє. Репортаж, у якому я беру інтерв’ю, фотографую, спілкуюся — це мій формат. У випадку з дідом Василем, не обійшлося ще й без дегустації…
У 2024 році, після другого повернення з Канади, я опинилась у Сумах і спрацювала з газетою «Ваш шанс». Саме в цьому медіа я колись давно починала свою журналістську діяльність. Ми домовилися, що вони допоможуть мені з акредитацією від ЗСУ.
І от одного вересневого ранку я почула й побачила, як шахеди пролітають повз мій будинок. А через декілька секунд прогриміло два вибухи. Через пару хвилин редакторка подзвонила і попросила піти сфотографувати наслідки, щоб швидко опублікувати новину. На той момент, у мене ще не було акредитації, тому я не могла офіційно знімати, тож намагалася знайти когось, хто дав би дозвіл. Біля лікарні був хаос. Два прямих влучання. Люди виносили поранених, усе горіло. Дозволу на зйомку я так і не отримали, проте в іншому мені пощастило. Росіяни в той день застосували тактику подвійного удару. Через 20 хвилин, коли прибули всі служби для ліквідації наслідків удару, третій дрон влетів у натовп. Загинули п’ятеро людей. А мене врятувала інтуїція, я встигла відійти подалі.
Напередодні я знімала репортаж для німецької газети про FPV-дрони — ті самі, якими росіяни влаштовують сафарі за цивільними на прикордонні. Вибухотехніки демонстрували мені під час інтерв’ю всі різновиди їхніх трофеїв. Уперше в житті я доторкнулася до розбитого «Шахеда». А наступного ранку ледь не потрапила під ще один такий. Тому ні — новини не для мене. Я люблю репортаж.
Про рідні Суми й Сумщину
Коли 6 серпня 2024-го я побачила в новинах, що почалася Курська операція, одразу купила квиток з Канади й повернулася додому. Я чітко розуміла, що відповідь Росії буде — і вона буде саме по Сумах, по Сумщині. Так і сталося.
Після цих атак я усвідомила: у моєму оточенні не залишилося жодної людини, якої б не торкнулася війна. У кожного — свій болісний досвід. У когось КАБ зруйнував робоче місце або житло, хтось зазнав поранення від удару дроном, хтось втратив рідних. А хтось уже сам відійшов у засвіти.
Сотні тисяч людей залишаються на Сумщині, територія якої сьогодні межує з фронтом, місцями поступово стає частиною сірої зони. Ці люди — невидимий тил, що утримує критично важливу інфраструктуру, підтримує економіку й виконує свою роботу під нескінченні звуки сирен та вибухів. Вони платять ті самі податки, що й мешканці спокійніших регіонів, щодня наражають себе на небезпеку, просто виходячи на роботу. І було б несправедливо показувати лише сум і руїну, оминаючи гідність, мужність і силу, з якими ці люди тримаються.
У прифронтових містечках і селах також є місце для світла. Саме тому я не нехтую фотоісторіями про тих, хто щодня чинить опір — не зі зброєю, а через працю, освіту, спорт, культуру. Ті самі репортажі про тренерів із туризму й танців, які попри всі перешкоди дбають про фізичне та психічне здоров’я дітей, знайомлять їх зі світом, формують навички спілкування, розширюють світогляд. У першу чергу ці фотоісторії — для самих мешканців прикордоння. Щоб вони бачили себе не тільки як жертв, а як носіїв неймовірної сили.
60 фото, 20 історій, один простір: як народився проєкт «StoriesProStories»
У 2020 році, ще живучи в Сумах, я замислила свою першу фотовиставку. На той момент у мене вже було достатньо візуального матеріалу, тож я реалізувала проєкт StoriesProStories. Його ідея — вертикальні чорно-білі знімки, стилізовані під формат Instagram Stories. В експозиції було двадцять триптихів — загалом 60 фото, об’єднаних за темами, хоч і знятих у різних країнах та в різний час. Я навмисно не підписувала кадри, але майже два тижні щодня була присутня на виставці в Конгрес-центрі СумДУ, проводила екскурсії й особисто розповідала історії, що стояли за кожним фото.
Нещодавно я вирішила поновити й розвинути свій проєкт з візуальної антропології StoriesProStories. Дуже хотілося почати саме з рідних Сум — знову з улюбленого місця для творчих людей міста, Конгрес-центру СумДУ. Це був головний культурний осередок — простір зустрічей митців, фотовиставок, кінопоказів і конференцій.
Але замість виставки StoriesProStories 2.0 мені довелося писати репортаж про ракетний удар по Конгрес-центру, під час якого загинуло 35 людей.
Чи вдасться його відновити — поки не знаю. В мене є ідея організувати виставку в Києві й перетворити її, зокрема, на спосіб зібрати кошти для відбудови Конгрес-центру. Бо для сум’ян це місце справді має глибоке значення.
Колись ми з колегами-журналістами вже робили там фотовиставку й показували документальний фільм, створений у межах міжнародного проєкту Фонду Маршала. Це була ініціатива для журналістів і фотографів із країн Чорноморського регіону, які пережили конфлікти: там були турки, грузини, вірмени, українці, навіть росіяни. Ми спершу зняли короткі сюжети вдома, а потім разом працювали над фільмом у Тбілісі, щоб об'єднати в єдину картину наші фрагменти.
Ми знімали свій сюжет про переселенців із Донбасу, які жили в Сумах ще з 2014 року. І знаєте — навіть після численних розмов із ними я тоді не до кінця розуміла, що вони відчували. Навіть коли я побувала в Церовані — поселенні, збудованому в Грузії спеціально для біженців після війни 2008 року. Це місце по праву вважається одним із багатьох символів російської агресії. Всі як один, у кого ми там брали інтерв’ю, казали те саме: «Ми хочемо повернутися додому». Але тоді я не зрозуміла, що ця історія може статися з будь-ким. І зі мною теж.
Історичні реконструкції, мирний Тростянець — і повернення після війни
Після повернення я знову жила в Сумах. Мені завжди хотілося знімати й писати: щоб текстовий і візуальний репортаж доповнювали один одного. Фото часто передає те, чого не скаже текст, і навпаки.
Ще до повномасштабного вторгнення, ще на «мильницю» Canon 600D я знімала фестиваль історичної реконструкції «Стара фортеця» в Тростянці, що відбувався у відомій архітектурній пам’ятці — Круглому дворі. Туди з’їжджалися команди з усієї України й навіть Європи. У середньовічних обладунках, зі зброєю в руках учасники влаштовували видовищні поєдинки просто на очах у глядачів. А дівчата змагалися в категорії «стрільба з лука». Було справді яскраво.
У 2023 році я знову повернулася до Тростянця — цього разу в межах проєкту, ініційованого ЮНЕСКО та Інститутом масової інформації. Я документувала наслідки війни, зокрема пошкодження об’єктів культурної спадщини. Мені випала ділянка із садибою Кеніга, що межує з Круглим двором і входить до складу «Музейно-виставкового центру «Тростянецький». Десять років тому це місце вирувало життям, емоціями, кольорами. А тепер — сумна тиша, пробоїни в фасаді після мінометного обстрілу й відчуття втрати.
Та попри все, надію на відродження дарує 19-річна зберігачка музейних фондів Ангеліна — рудоволоса, енергійна й закохана в археологію та історію України. Вона навіть не розглядає можливості залишити рідний край і мріє будувати своє майбутнє тут — займаючись улюбленою краєзнавчою справою, зберігаючи нашу культурну спадщину.
Кіношні рибалки з Миколаївки і проєкт, що чекає на своє друге життя
Раніше я тривалий час працювала в агрожурналістиці, знімала репортажі. Один із найважливіших проєктів — зйомка 2021 року в селі Миколаївка на березі Чорного моря, у межах репортажу про місцевих рибалок. Одного травневого ранку, на світанку, я вирушила в море разом із двадцятьма рибалками та двома камерами.
Усі ті хлопці — надзвичайно фактурні герої, справжні кіноперсонажі. Кадри вийшли кінематографічними, а їхні обличчя й характери — ніби з голлівудського кіно 1950-х. Я намагалася розвинути цей проєкт, подавалася на гранти з екологічної чи суміжної тематики — але, чесно кажучи, не виграла.
Можливо, варто повернутися до Бессарабії й дізнатися, як склалася їхня доля за ці роки — і чи мають вони змогу досі займатися своїм ремеслом.
Більше світла: філософія кольору під час війни
Я завжди трохи додаю кольору у свої фотографії, але загалом прагну, щоб вони були світлішими й яскравішими. Бо коли знімаєш взимку на Сумщині — скажімо, розбиту ферму, — як би не намагався пом’якшити жах побаченого кольором, кадр усе одно виглядає дуже сумно. І це, чесно кажучи, логічно.
Але загалом у своїй роботі я дотримуюсь наступної ідеї: якщо це не пряме редакційне завдання — знімати наслідки обстрілу, — то намагаюся показувати щось позитивне. Хочеться надихати людей продовжувати займатися улюбленою справою, радіти кожному дню, коли ти прокинувся.
Мені здається, це така собі «філософія прикордоння» — банально, але щиро: радіти, що настав новий день. За останні дев’ять місяців у Сумах можна на пальцях однієї руки порахувати ночі, коли не летіли «шахеди». Велика частина тих, що долітають до Києва, пролітають саме над Сумами — над будинками людей, які просто намагаються заснути. А вранці прокинутися. Але поки ця зграя гуде над головою, щоразу думаєш: «Влетить у нас — чи повз нас?» І ця думка — на повторі.
Таке щоденне сусідство зі смертю змінює фокус. І, чесно кажучи, мене більше надихають не зірки й не публічні особи, а педагоги й керівники позашкільних гуртків, про яких я вже згадувала — ті, хто продовжує працювати з дітьми в цих умовах. Вони — справжні герої.
Про важливість подорожей і пізнання світу навколо
У 2023 році мені випало трохи повозити українських туристів на Азори та в Ісландію. Це була чудова нагода зробити яскраві знімки — і водночас отримати новий досвід.
Під час подорожі в нашій групі часто виникала дискусія: чи доречно подорожувати українцям, коли вдома йде війна?
Особисто я переконана, що доречно — бо потрібно мати ресурс, щоб повертатися й жити далі, працювати, волонтерити, тримати своє. І ця переконаність лише зміцніла після однієї ситуації на вершині вулкана на острові Сан-Мігель. Там між нашою групою та місцевими спалахнув емоційний конфлікт через український прапор. Вони казали, що всі ми маємо працювати на військових заводах вдома 24/7. І саме тоді 88-річна ізраїльтянка, яка була поруч і яка пережила жахи єврейського гетто в Польщі, жорстко, але по суті пояснила португальським візаві: люди, які довго живуть у стані війни, мають право на віддушину. Бо без внутрішнього відновлення — немає сили боротися далі.
Крім того, у світі, де соціальні мережі й алгоритми формують наше уявлення про реальність, ми все частіше опиняємося в інформаційних бульбашках. Це спотворює сприйняття інших культур і людей. Особливо це помітно у ставленні до тих, хто належить до далеких або не знайомих нам етносів. Лише подорожі, а також глибока художня література (на відміну від заангажованого нон-фікшну) — дають змогу по-справжньому зрозуміти, якими є цінності, характери й пріоритети інших суспільств. Лише побачивши й проживши це на місці, можна дізнатися, як з тими людьми можна знайти спільну мову.
А якщо говорити конкретно про фотографію, то подорожі — це ще й унікальна можливість для «тих, хто малює світлом». Адже у різних широтах і природних зонах світло, колір і текстури відчутно відрізняються від наших звичних. Наприклад, у представників різних народів міміка може відрізнятися, що частково зумовлено особливостями артикуляції звуків у різних мовах, які впливають на формування моторних навичок м’язів обличчя. А світло в районі полярного кола, скажімо, в Ісландії під час білих ночей — це окрема магія: о 22:30 літнього вечора воно виглядає абсолютно незвично, змушуючи мозок ніби переналаштовуватися. Те саме стосується кольорових поєднань і форм ландшафтів — приміром, на вулканічних островах Атлантики палітра виглядає зовсім інакше, не схоже ні на що з рідного середовища. І саме такі зустрічі з іншим світлом, кольором і текстурою — розширюють візуальне сприйняття фотографа, формують нові сенси й глибше розуміння візуальної мови світу.
Камера, вервиця й натхнення: як фотозйомка привела у Ватикан
Я ніколи не була тісно пов’язана з католицькою церквою. Так, свого часу захоплено перечитувала романи Умберто Еко, але загалом більше цікавилася буддизмом. Лише під час життя у Ванкувері, де більшість української діаспори — парафіяни УГКЦ, трохи торкнулася світу католицької віри.
Нещодавно колега запропонувала мені підготувати матеріал для американського католицького журналу. Завданням було зібрати історії успішних проєктів соціального підприємництва, які реалізуються «Карітасом» на базі парафій УГКЦ. Я вирушила в Тернопільську область, зробила репортаж, познайомилася з місцевими працівниками «Карітасу».
Фотограф для цього проєкту вже був законтрактований, тож я зосередилася передусім на тексті — хоча, зізнаюся, не втрималась і зробила кілька кадрів для себе. На кожній парафії мені траплялися надзвичайно світлі й щирі люди. У церкві міста Чортків мені навіть подарували дерев’яну ікону та вервицю. Я запитала, чи можна брати її в подорож — і мені відповіли: «Так, вона оберігає». А я саме збиралася до Італії — і, звісно, взяла її з собою.
Поїздка в Італію була напівспонтанна — щоби відпочити й протестувати новий об’єктив Sigma, який щойно придбала для своєї камери Sony. Хотіла якраз нафотографувати нового для свого проєкту StoriesProStories 2.0.
Я була у Флоренції, коли надійшла новина про смерть Папи (до речі, «Бабель» повідомив про це раніше, ніж багато італійських медіа). Я сказала друзям-італійцям: «Папа помер», а вони ще гуглили італійською — місцеві ЗМІ на той момент ще не встигли зреагувати.
Мене саму дуже цікавило, як італійці реагують на смерть Папи. У Флоренції я уважно спостерігала за людьми — але це місто з великою кількістю туристів, тож сказати, що всі були глибоко занурені в траур, я не можу. Однак буквально за 10 хвилин після новини у центральній книгарні вже всю вітрину оформили книгами про Папу Франциска — маркетинг понад усе.
«Світло Риму і тінь прощання»: як Італія переживала смерть Папи
Наступні кілька днів у маленьких італійських містечках ми бачили портрети Папи в церквах, квіти, знаки жалоби. Я мала вилітати з Рима 26 квітня, тож приїхала до столиці після подорожі півднем — якраз за день до цього. 25-го квітня в Римі люди прощалися з Папою Франциском. Його труна була виставлена в базиліці Святого Петра у Ватикані.
Я була майже впевнена, що потрапити туди неможливо — того дня до Ватикану прибули близько 500 тисяч людей. Черги з самого ранку, усе перекрито. Але я була з місцевими. А вони — ще ті авантюристи. Ми підійшли до охорони, мене представили як журналістку. Камера в руках — уже аргумент. А друзів видали за перекладачів. Думаю, охоронець просто забув запитати про акредитацію.
Так ми досить швидко опинилися на площі Святого Петра, і мені вдалося зняти матеріал. На підступах до місця, де встановлена труна, знімати було заборонено. Але коли ми пройшли далі вглиб базиліки, я побачила, що люди фотографують. Я теж зробила кілька кадрів — дуже обережно і з глибоким розумінням контексту. Це не про сенсацію. Це — про присутність у моменті.
Мотивація, звідки її не чекала
Атмосфера в день прощання з Папою була не зовсім такою, як я собі уявляла. Так, тисячі паломників, монахів і черниць з усього світу зібралися, але водночас було відчуття, що для багатьох це стало більше видовищем. Люди прагнули зафіксувати цей історичний момент для соцмереж — зняти відео, зробити фото.
Але був один момент, який мене глибоко зворушив. Ми зайшли пообідати в невелику сімейну тратторію в Римі, і поруч сиділа сім’я — батько й двоє дорослих синів. Один із синів мав важку форму аутизму. Ми почали розмову, і батько розповів, що два місяці тому він втратив дружину, з якою прожив понад 50 років. Йому досі важко пояснити синові, що мами більше немає — син щодня чекає її повернення та намагається зрозуміти, чому вони більше не поїдуть разом на море. І раптом батько запитав нас: «Ви йдете до Папи?». Ми відповіли, що так, хоча до цього моменту ще вагалися. І він сказав: «Коли будете там, будь ласка, попросіть його, і всіх інших на небесах, щоб допомогли моєму синові». Після цих слів ми зрозуміли, що повинні йти.
Для нас, українців, після всього пережитого, іноді важко відчути щось глибоке — ми ніби вже емоційно виснажені. Нам на заздрість, в Італії триває нормальне життя. Краса місцевої архітектури та природи — це одне, але важливіше те, що тут немає війни. Проте навіть без війни люди стикаються зі звичайними людськими проблемами й трагедіями. Сподіваюся, що на небесах почули прохання того батька про сина.
Новий світ vs Старий світ
Рим — це місто, просякнуте тисячоліттями історії й мільйонами історій. Я багато часу провела в Канаді й чітко відчула: на Американському континенті — справді новий світ, без історичних нашарувань і тієї культурної глибини, яка притаманна Європі. В Італії все інакше. Для людей візуального мистецтва це — справжній рай і невичерпне джерело натхнення. Базиліка Святого Петра, архітектура Рима, вузенькі вулички гірських містечок на амальфітанському узбережжі — все це захоплює, особливо коли розумієш, що створено воно було без AutoCAD та інших цифрових інструментів, які сьогодні допомагають будувати точні 3D-моделі будівель і цілих поселень.
І ще — світло. Мені здається, навіть облізла стіна в Італії виглядає фотогенічно. Це якась особлива магія кольору й світла. У мене є теорія: в певних широтах кут падіння сонячних променів створює специфічну атмосферу, особливо в «золоті» чи «блакитні» години. В Італії це працює неймовірно. Там кольори — охра, теракота, помаранчеві відтінки — буквально додають розкоші та лоску кожному знімку. А в наших широтах жовтий та його відтінки часто викликають геть інші асоціації — часом навіть наближаються до депресивних.
Про фото мрії
Чесно кажучи, я не мрію зробити один-єдиний «знімок на мільйон». Я мрію про міжнародну кар’єру фоторепортажниці — таку, як у Стіва Маккарі. Він — мій кумир у репортажній фотографії. Нещодавно я подарувала собі на день народження його велику книгу. Окрім легендарної «Афганської дівчинки», в нього — десятки визначних кадрів і цілих серій, які стали частиною візуальної історії людства.
Для мене Маккарі — не просто фотограф. Він виконує просвітницьку місію. Особливо важливим це було в ті часи, коли не існувало інтернету. І фотографія була єдиним вікном у далекий, невідомий світ. Коли він опинився в Пакистані й разом із моджахедами перейшов кордон з Афганістаном — буквально за тиждень до радянського вторгнення — він став єдиним західним фотографом у тому регіоні. Але справа не лише в тому, що йому пощастило бути в потрібному місці в потрібний час. Він був сміливим. Багато хто, навіть маючи камеру, не наважився б іти вглиб територій, контрольованих збройними угрупованнями, щоб знімати збройний конфлікт. А він зробив це. І ці знімки стали фундаментом його видатної кар’єри. Його сміливість вражає.
Що мені ще особливо близьке в його підході — це баланс. Він фотографував конфлікти й трагедії, але водночас — культуру, повсякденне життя, красу. Те, що існує попри війну, поза її межами. Його роботи можна вивчати як курс культурної антропології.
Мені також дуже цікаво показувати своїм співвітчизникам світ — і точки дотику з іншими людьми та культурами. Багато моїх проєктів — про зовнішнє, про інше. Але коли я десь працюю, я не лише знімаю — я розповідаю місцевим про Україну, показую їм фото з нашої реальності. Це обмін — візуальний, людський, культурний. І якщо я зможу побувати в різних куточках світу й створити не просто окремі кадри, а повноцінні фоторепортажі — це й буде здійснення моєї мрії.
Анна Клочко — українська журналістка, фотографка-документалістка й фотокореспондентка з багаторічним досвідом роботи у національних і міжнародних медіа. Професійна практика Анни поєднує фотожурналістику, візуальну антропологію та репортажну зйомку на перетині соціальних, політичних і культурних тем. Фотографією авторка займається понад десять років, з яких понад вісім — професійно. Її знімки публікувалися у виданнях Taz.de (Німеччина), Country Life in BC (Канада), Western Canadian Dairy News, українських медіа: Latifundist Media, «Ваш шанс» та інших. Анна долучалася до проєкту ЮНЕСКО та Інституту масової інформації (ІМІ), у межах якого документувала втрати й руйнування об’єктів культурної спадщини на Сумщині внаслідок війни. Бере активну участь у виставковій діяльності, зокрема її роботи були представлені на фотовиставці «Behind the Lens: Culture Under Attack» (UNESCO, IMI, Київ, 2024), а також отримали відзнаки на міжнародних конкурсах, зокрема MAXQDA Photo Contest, Німеччина. У 2020 році відбулася її персональна фотовиставка #СторізPROСторіз в Конгрес-центрі СумДУ, м. Суми. Анна має технічну освіту в галузі прикладного матеріалознавства, а також додаткову спеціалізацію з психології та культурної антропології. Цей міждисциплінарний досвід, у поєднанні з кількарічною роботою в аграрній журналістиці, значною мірою сформував її авторський підхід до візуального наративу — точного, емпатійного та змістовного. Інстаграм Анни.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.jpg)
.png)
