Якби не знати контексту (якби!) — це двоє людей в обіймах. Хтось пригортається до когось, майже втискається в інше тіло. Водночас хтось приймає й тримає іншого, стає опорою й ніби дозволяє впасти в себе: тут, тримаю, не зрушу.

Цей знімок, не оповідаючи про долі цих людей, створює вельми сильне тілесне співпереживання. Якщо не знати контексту, можна уявити, що таке фото могли зробити і на війні, і в тилу, і після повені чи виверження вулкана, на вокзалі перед потягом — ці обійми схожі на мову тих, хто дочекався.

‍

Фото Сергія Моргунова

‍

Утім, контекст є. Це одна із фотографій Сергія Моргунова, яку він зробив під час травневого обміну, коли додому повернулися українські військові, яких Росія тримала в полоні, а з ними й цивільні. І з контекстом ця мова тіла стає трошки більш зрозумілою. Це важливо — саме трошки більш зрозумілою, аж ніяк не зрозумілою вповні, бо такі відчуття не можна ділити, буцім хлібину чи яблуко, між усіма, хто поруч. Це мова, у якій захлинаються двоє, а чи й лише один.

Знімок страшенно тісний. Немає фону, немає простору. Погляд не блукає, але ковзає вздовж виголеної голови і до шиї, по спині вниз до руки й до пальців, які аж западають у тканину. Нікуди відвести погляд.

Це фото про дотик, і я ним вражена — це портрет дотику. Та ще — рельєфний: зі згинами, впадинами, схилами. Тіло — як скеля, як вигин ріки, як яруга. Таку історію можна читати не самими очима, але й пальцями.

Цей знімок перегукується з образами з мистецтва. Є щось від «Обіймів» Густава Клімта. Утім, якщо у Клімта обійми — ніби декоративна безкінечність, то тут — темна реальність: тіла не осяяні золотом, вони повернулися із чорноти. Тож це мій хибний погляд. Значно сильніший перегук — із тісною тілесною графікою німецької художниці Кете Колльвіц. У її роботах теж завжди хтось когось отак притискає, ніби хоче сховати всередину себе: тримають дітей, стискають руки, втрачають, намагаються вберегти. Є жест, дотик, обійми, багато обіймів, багато тіла, тоді як обличчя часто не видно, чи ж на них спадає тінь. Є лише фізична мить. Найбільший подібний мотив можна знайти в її циклі «War» 20-х років, який став її свідченням війни, яку теж тоді називали великою, але ще наївно не призначали порядковий номер.

‍

‍

‍

Фото: Сергій Моргунов
Текст: Віра Курико

‍