Продовжуємо знайомити вас із фіналістами нашої щорічної грантової програми підтримки документальних фотографів — ініціативи, яку реалізує UAPP за підтримки International Press Institute.
Сьогодні — проєкт «Куди приведе дорога» Макса Чорного. Це мандрівка Україною без маршрутів і бронювань — лише дорога, попутки, випадкові знайомства, розмови, які не плануєш, і портрети людей, які залишаються у памʼяті назавжди.
Це не репортаж про події. Це — особисте спостереження за тим, як країна відчувається в середині, у діалозі, у тиші, у втомі, у віруючих словах і недовіруючих поглядах. Історії Макса — не претензія на обʼєктивність, а спроба вловити живе тепло між рядками новин, там, де починається справжнє.
Disclaimer!
Перед ознайомленням з проєктом «Куди приведе дорога» включати критичне мислення і не забувати, що історії автора це його суб‘єктивний досвід, який не описує загальну картину життя в країні.
УЖГОРОД
За воротами приватного сектору нас чекав басейн з ледь теплою водою. Проте на температуру води в басейні не сильно звертаєш увагу, коли в середині січня там купаються дванадцять дівчат і махом руки запрошують тебе доєднатись.
— Доброго дня. А як це ви всю ріку освятили?
— З Божою поміччю, — відповів мені настоятель церкви. — А що ви тут фотографуєте?
— А йшов повз, побачив людей, та й фотографую. Така робота.
— Ага, я зрозумів. Але ж ви не для злого чи поганого фотографуєте, не для якихось таких джерел?
— Ні, - відповів я, Макс Чорний, — фотографую для усього доброго, що існує.
— Ага, ну добре, бо знаєте, різні бувають, ходять всяке фоткають.
— Не переймайтесь, гарного вам дня, дякую.
— З Богом!
ДРОГОБИЧ
Брат Мирона досі воює. Сам чоловік після поранення й операції, вже не придатний до служби. Таксує. Каже, що треба годувати сім‘ю. Син теж влаштувався на цивільну роботу, потроху відновлюється після поранення. Коли я запитав про допомогу від держави, Мирон закурив ще одну цигарку і почав довгу розповідь про свій шлях у війську. Про зміну пріоритетів, втрату мотивації і усе те жахливе, що ми чуємо з неперевірених телеграм пабліків — я чув від Мирона, який сидів поруч і віз мене у Дрогобич. Від фінансових махінацій до наказів «в одну сторону». Якщо на початку він сказав, що хотів захистити сім’ю, то зараз, каже, я б краще їх вивіз кудись або шось інше придумав. Бо я там просто помирав, але не відчував, що захищаю когось.
Я хотів сказати Мирону одну фразу, яку прочитав, здається у Ремарка (можу помилятись), що для держави немає більш непотрібних людей, ніж солдат після війни. Але подумав, який сенс вкладати в одну фразу тридцятикілометрову сповідь чоловіка.
Мирон довіз мене в центр Дрогобича, я потиснув його широку мозолисту руку і сказав до зустрічі. Найпечальнішим було те, що із цим відчуттям чоловіка (коли на початку ти готовий віддати життя за якусь ідею, а згодом, ця ідея лускає, як шкаралупа горіха — що в тебе залишається?), із цим відчуттям невідомо як боротись. Як його здихатись. Як заклеїти.
ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
— Чуєш, бро? А куди ти далі їдеш? — питає Новеліст, коли ми були на шляху до АТБ?
— Планую в Криворівню. Одна дівчинка написала, запросила.
— А шо таке Криворівня?
— Село у Франківській області. Ближче до гір.
— О слухай, я в горах років шість не був. Давай я з тобою катну?
— Але тільки попутками.
— Сто, бро, сто. Тільки так. Якщо ти не проти, звісно.
— Та давай, чого нє, — погодився я, розуміючи, що п’яні пропозиції вкрай рідко доживають до ранку.
КРИВОРІВНЯ
Все впирається в неусвідомленість людей про скінченність життя. Розуміння цієї скінченності є, себто усі знають, що рано чи пізно помруть. Проте, живуть, не усвідомлюючи цього насправді. Втрачають можливості, використовують момент не на максимум, дають собі та іншим поблажки, не роблять речі через страх. Головна мотивація для мене у кожній справі — це чесність перед собою. Якщо боюся щось робити, я запитую себе, чи жалкуватиму я на смертному одрі про втрачену можливість. І якщо я розумію, що так, я жалкуватиму, що не зробив цього — беру і роблю.
Звісно, страх нікуди не зникає, натомість, чесність перед собою за використану можливість переважає страх і дає сил на ту чи іншу дію. І якщо життя складається з таких моментів страху, крізь які ти або проходиш, або оминаєш їх, і смерть — твоя головна мотивація подолання того чи іншого страху, то що смерть, як не синонім життю? Проходячи по колу від народження до погибелі, ми опиняємось у тій самій неймовірні точці, звідки всі прийшли і куди підемо. А може це та точка, про яку казала total pink Анастасія? Точка, де з’єднується матерія і дух?
КИЇВ
Водія звали Абдурахім і в його авто приємно пахло селом. Не обісраною болотяною дорогою, а полем, з акуратно, поодиноко наваленими коровʼячими кучами. Абдурахім фермер, їде додому. Він відмовився фотографуватись, але ви можете собі уявити чоловіка на ім’я Абдурахім, лисого, з дуже низьким голосом, міцної статури, який двадцять років займається фермерством. З багажнику один через один доносились якісь звуки, та я не звертав уваги. Згодом ми з Новелістом перезирнулись, я зрозумів, що це мені не чується.
— А шо це у вас в багажнику там шуршить? - врешті запитав я.
— Барани, - байдуже відповів Абдурахім.
ТЕРНОПІЛЬ
— Такс, значить, ми зараз будем проїжати село Молочки. І от вже після вбивста Гонгадзе, туди переїхав чоловік нєкий. Заїхав в будинок, порався по хозяйству, як люди розказували. Ну обичний мужик такий. А проходить час, розслідують вбивство. І шо оказується? — Едуард провів поглядом салон автомобіля, шукаючи очі, зацікавлені в питанні, але окрім моїх не побачив нічиїх. Зала була порожня. — А оказується, шо мужик цей новий, шо переїхав в село Молочки, о дивись, якраз проїздимо, от ця дорога направо шо з траси йде, оце дорога на село. От, і оказується, шо це генерал переховувався тут в селі Житомирської області. І коли його пакували, коли було розслідування, люди кажуть, його в наручниках ведуть в автомобіль і питають чи міліція, чи журналісти тоді були теж, питають, яке відношення ви маєте до справи Гонгадзе. А він каже, знаєш, шо каже? Безпосереднє, каже, я маю відношення до справи Гонгадзе. Ну і зараз він на довічному сидить.
Деякий час ми їхали мовчки.
— А ви любили свою роботу? Машиністом потяга. — Запитую я.
— А як же, — дивлячись мені в очі каже Едуард. А як це я півстоліття би працював, де мені не нравиться. Та це ж здуріти можна. Я б ніколи не тратив стільки часу на нелюбіме занятіє. В житті головне знайти собі щось до душі.
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
На десятий день моєї подорожі припав Хмельницький. Єдиною мотивацією їхати туди, це було побачити мою близьку подругу Женю, з якою ми товаришуємо ще зі старших класів, проте останні роки рідко бачимось. Було справжньою благодаттю провести з нею цілий день, без поспіху і найменших планів. Вдень ми були на її роботі —в автомайстерні. Якщо ви живете у Хмельницькому і вам треба максимально прокачати свою тачку, набирайте, я дам контакт Жені. Під вечір ми купили кілограм суші і до непристойності ними об’їлись під документальний фільм про фотографів “Всі на вулицю”.
Моя подруга Женя, в якої я обміняв фото Яни з Подругою на кільце з чорного каменю
КОРОСТИШІВ
Останні декілька днів подорожі досить загублені, розслаблені, пластилінові. На противагу інтенсивному, як на мене, початку, зараз була цілком логічна емоційна і пригодницька стагнація. Завершилась вона сімейним, затишним і невимовно приємним застіллям. Перед тим як піти по койкам, Єгор запитав, куди я далі їду. Я зайшов у месенджер і переглянув усі варіанти міст, куди мене запрошували люди, які так чи інакше дізнались про цей проєкт. Зупинився на профілі дівчини, яка звала мене в місто, під назвою Коростишів.
ОДЕСА
На прогулянці я бачив чуже місто, в якому ніколи не був. Я не впізнавав центр міста, набережну, порт. Обличчя людей були пластмасові, громадський транспорт з такого ж матеріалу. Одеса для мене залишилась у 2021 році, коли ми з одногрупниками їздили сюди на тиждень, витрачати стипендію. Одеса залишилась у світанку на пляжі, гучній Дерибасівській, дівчатах в купальниках, холодному пиві, сушеній рибці, прогулянках по причалу, втечі від охоронців, поцілунках під товщею холодної води. Хоча ні, навіть після того ми приїздили в Одесу з тією ж компанією і взимку. І тієї зими Одеса не була такою порожньою і пластиковою. В тій Одесі були теплі історії дідуся і бабусі Стаса, була фірмова кухня його села, були п’яні прогулянки Теплодаром, святкування дня народження, студентська безтурботність, єдиною проблемою був ковід, єдиним бажанням — бажання любити, єдиною зброєю — молодість. І тоді засніжена Одеса видавалась приємною, затишною. Люди навколо були рум’яні, щедрі, веселі.
А я ж гуляв опліч незнайомої дівчини незнайомим містом. Проходячи місця, де ми їли шаурму з пивом, і розумів, що деяких з тих людей немає в країні, і навряд чи вони повернуться. Деяких з тих людей просто немає в моєму житті і навряд чи вони повернуться. Здавалось, що в тій Одесі, хмільній, дружній, студентській, безтурботній, я залишив свою здібність радіти речам без захованого в нетрі почуття провини. Та Одеса залишилася у вічній безтурботності разом із колишньою компанією. І місто з адміністративними кордонами для мене не мало жодного значення. Місто, що залишилося в тих людях, які мені його показали п’ять років тому, лише те місто мало для мене значення. Його, проте, на карті вже не було.
ХАРКІВ (ДНІПРО)
— Алекс, привіт! Ти в Дніпрі?
— Даров Макс, — спокійним, як завжди, голосом, відповів той.
— Можна в тебе переночувати?
— А коли?
— Зараз.
— Хахахах, застряг?
— Ага, на окружній. Прікінь, думав вже на заправці ночувати і в останній момент згадав, ти ж в Дніпрі живеш!
— Ну да, я тут живу, і ти ні разу до мене за рік так і не приїхав в гості.
— Ну от зараз приїхав! Сюрприз! Па-пам!
— Я щас скину тобі адресу.
— А ти дома? чи може в барчик якийсь заскочим?
— О, давай, їдь в бар Спалах.
— За пів години буду.
Я викликав таксі до бару. І на задньому сидінні думав, про яку поразку може йти мова? Як можна жалкувати про те, що в тебе не вийшло доїхати до Харкова, якщо от я нарешті приїхав до Алекса в гості. В дорозі просто-напросто немає поразок і виграшів, немає правильного чи неправильного. Існує просто те, що існує, і все залежить від того, як ти до цього ставишся. І зрештою ти розумієш, що сам створюєш собі цю реальність. А емоційний контекст тих чи інших подій ти можеш налаштовувати сам.
ХАРКІВ(ХАРКІВ)
Юрій Миколайович використовує у фотографії технологію амбротіпії. Патент на неї отримав фотограф Джейсон Каттінг ще у 1854 році. Не хочу залазити у Вікіпедію і детально пояснювати вам суть цього методу, тому поясню так, як це залишилось в моїй голові. Юрій йде до лабораторії (кімната метр на метр з усім необхідним приладдям і червоним світлом), там наносить на прямокутний скляний блок шар деякої емульсії, чекає доки та підсохне, потім ми йдемо до фотоапарата. Я сиджу перед двохсотрічною камерою нерухомо п’ятнадцять секунд, одразу після Юрій виймає блок зі склом, йдемо до лабораторії. В темряві він виймає скло, проводить деякі маніпуляції з піпетками, іншими емульсіями, зокрема зі срібною. Вмикає в крані воду і ставить під потік цей шмат скла. За декілька хвилин я вже дивлюсь на своє зображення на шматку скла, яке сформоване маленькими частинами срібла.
КОСТЯНТИНІВКА
Проїхавши півтора кілометра в центр міста, у супермаркеті можна купити креветки, форель та червону ікру. Я взяв палку ковбаси, плавлений сирок і ред бул. Носок взяв свіжоспечені булочки з часником. Ми сиділи на парковці в автівці, Носок ділився, що після війни планує поїхати у навколосвітню подорож автостопом. Слухаючи, я посилав усі сигнали в космос, на усіх каналах, які були доступні, щоб у нього це вийшло. В моменті я найбільше в цьому житті захотів, щоб Носок взяв рюкзак і поїхав у навколосвітню подорож, про яку мріяв стільки років.
Носок вивіз мене до прямої на Харків. Побажав мені гарної дороги, я подивився в його стомлені і сумні очі і попросив, аби він беріг себе. Я стояв на дорозі і ловив попутки до Харкова.
Я намагався вмістити цю історію в п’ятдесят сторінок тексту і зо двісті фотографій, проте мені не вистачає власної голови та серця, аби тримати весь абсурд наших днів всередині. Тим більше, хіба з цим впорається папір чи екран вашого девайсу? Я стояв на трасі з думкою: “Нарешті, моя подорож закінчилась…”
Проте глибоко всередині я відчував, що моя подорож лише починається.
P.s. Daniel Tree, thank you, brother. The lense, you helped me to buy is making good stuff, as you see. See you in Tasmania. Love you.
.jpg)
.png)
