Ще одна метафора, якої хочеться уникнути, але вона стирчить уламком із землі.


О, якби ж то був деревій — Achillea, подумала, коли щойно вперше побачила цей знімок з острова Зміїний. Тоді б усе поєдналося у міф. Але це не деревій, звісно. Це, здається, Erodium — більш відомий нам як грабельки, буяння яких починається саме у травні.

Утім, облишимо, не потребуємо ботанічної точності, окрім точності в тому, що то — не деревій. Мусила підняти кілька наукових статей, аби дізнатися, чи росте він на Зміїному.

Дивимося знизу вгору, так, ніби ми — впали. Композиційно знімок розділений на горизонталі: уламки — квіти — люди — небо. Переходи між горизонталями не жорсткі, подібні до шарів геологічних порід. Усе тут — про «вгору». Погляд рухається з уламків на квіти, з квітів — на військових, з військових — до неба. Це майже як повільно підійматися.

‍

‍

Починаємо з уламків(це не передній план — це рівень очей) згорілого чи розірваного металу, які говорять одразу — тут щось сталося (добре знаємо що, тож можуть і мовчати). Відтак — ліловий дрібний цвіт еродіуму, який є бур’яном, тобто дикорослою рослиною, що не потребує нашої людської руки. Цвітіння на уламках на сухій прибережній землі — ледь не половина кадру. Якби це був деревій, то було би майже поетично, майже — утілення легенди.

Легенди роблять цей острів місцем останнього спочинку Ахілла, звідки вже й до царства Аїда рукою подати (не дивно, що ворота до цього царства тіней могли бути неподалік наших кордонів). Чому ж мені так хотілося тут деревію? Ахілл лікував рани своїх побратимів деревієм. Себе ним не заліковував, бо самого ж його неможливо було перемогти — аж поки його не перемогли.

У Зміїного така багата історія, що й у цьому столітті вже нанизались факти, які стали символами, а за тим стануть і легендами. Я не переказуватиму теперішню історію з острова з перших днів повномасштабної війни — нині це історія, яку може розповісти кожен. А це вже третина дороги від правдивої історії до тисячолітньої легенди. Але силуети шістьох військових на горизонті віддаляють нас від світу непевного й повертають до реальності. І тут же переступаємо межу, і починається небо. Ніби межа між легендою і фактом. І на ній стоїть реальне військо.

Ахілл на Зміїному — ще одна метафора, якої хочеться уникнути, але яка стирчить уламком із землі, на який неможливо не напоротися. І так, можна було б оминути згадку про Ахілла. Але ж вона проростає сама — метафора-бур’ян, дикоросла легенда.

‍

‍

‍

Фото: Влада і Костянтин Ліберови
Текст: Віра Курико