Протягом року миколаївський фотограф Сергій Мельниченко працював над масштабним документальним проєктом «Попід Дніпром», реалізованим за підтримки німецького фонду Alexander Tutsek-Stiftung. Подорожуючи містами вздовж Дніпра — від Херсона до Києва, — він зібрав понад 50 свідчень українців, які пережили різні досвіди під час повномасштабного російського вторгнення: від жертв сексуального насильства в окупації, людей, які щоденно живуть під обстрілами, волонтерів і рятувальників, до військових, які повернулися з полону. Проєкт поєднує фотокнигу, документальне кіно та фотопроєкт, створюючи глибоку хроніку життя країни під час війни.
«Це грант від німецького мистецького фонду Alexander Tutsek-Stiftung, який базується у Мюнхені, — розповідає Сергій Мельниченко. — У 2023 році вони запустили нову програму — Stories on Humankind. Я подав заявку, і мене відібрали разом зі ще двома авторами — з Німеччини і з Китаю».
Грантова програма тривала з кінця 2023 року і передбачала повну реалізацію проєкту протягом 2024-го, фактично охоплюючи цілий рік роботи — від розробки до фінального результату. Сергій Мельниченко розповів, як провів рік у роботі над своїм проєктом.
Річка як лінія розмежування і символ єдності
«Мій проєкт називається «Попід Дніпром» (Along the Dnipro), — розповідає Сергій. — Я обрав Дніпро як головну артерію країни — символічно. Це не просто річка. Дніпро не лише символ, але й буквальна лінія розмежування. Наприклад, у Херсоні — лівий берег окупований, правий — підконтрольний Україні. Це ще один рівень сенсів, який хотілося вкласти у цей маршрут. Також ми працювали у Миколаєві, Запоріжжі, Дніпрі, Черкасах, Харкові, а ще на Київщині, Полтавщині та Донбасі — й документували життя людей у цих регіонах».
За словами фотографа, він свідомо обрав широкий спектр героїв: «Це були і військові, і рятувальники, і волонтери, і цивільні — максимально різний соціальний зріз. Усі ці люди пережили війну по-своєму. Хтось втратив дім, хтось продовжує служити, хтось рятує життя інших. Я намагався не звужувати фокус лише до фронту чи героїзму. Це історії звичайних людей, які пережили жахи війни. Є трагічні історії, є менш драматичні, але вони всі — справжні, — підкреслює фотограф. — Через ці історії я намагався показати, як війна пройшла через усе суспільство. Це не про одну категорію — це про нас усіх».
Від фото до кіно: три формати проєкту «Попід Дніпром»
Грант від Alexander Tutsek-Stiftung для Сергія Мельниченка передбачав створення саме фотопроєкту — це була головна умова програми. Але ще на етапі подання заявки він запропонував розширити ідею.
«Основна мета гранту — це фотопроєкт. Коли я писав заявку, то відразу зазначив: хочу не тільки фотографувати, а й фіксувати наші поїздки на відео, брати інтерв’ю, зібрати архівні матеріали. Тобто з самого початку планував зробити ще й документальний фільм», — розповідає Мельниченко.
«Ми зібрали приблизно півсотні відеоінтерв’ю — з військовими, рятувальниками, волонтерами, мешканцями Донбасу, людьми з Херсонщини, з усієї країни. Це величезний масив матеріалу, і зараз перед нами стоїть завдання зібрати з цього щось цілісне», — пояснює фотограф.
З кінця березня розпочалась робота над монтажем і сценарієм майбутнього фільму. Сергій режисує сам, але працює в команді з монтажером: «Нам важливо не просто змонтувати інтерв’ю одне за одним, а знайти наскрізну сюжетну лінію, емоційну структуру, щоб усе це склалося у повноцінне документальне кіно, а не просто нарізку історій».
Хронометраж запланованого фільму — понад годину. Особливістю майбутньої стрічки стануть особисті архіви героїв. «Я просив у наших героїв — військових, рятувальників, людей, які пережили окупацію, — поділитися своїми архівами. І багато хто надіслав фото й відео з телефонів: перші дні вторгнення, евакуації, бої, руйнування», — розповідає він. Ці матеріали інтегрують у фільм і частково — у фотокнигу.
Третій важливий формат проєкту — фотокнига, яка ще попереду. Робота над нею офіційно не стартувала — автор очікує на рішення від фонду.
«Книгу я дуже хочу зробити. Але наразі чекаю на підтвердження від фонду — чи будемо ми працювати над нею разом, чи я маю шукати дизайнера й видавництво самостійно, — каже Мельниченко. — У них є власне видавництво й дизайнери, тож логічно було б зробити цю книжку під їхньою егідою. Це виглядало б дуже завершено: фонд дав грант — фонд видає результат».
Майбутня фотокнига має стати найповнішою версією проєкту — зі світлинами, розшифрованими інтерв’ю, текстами й архівами. «У фільмі ми багато чого не зможемо вмістити, у фотопроєкті — ще менше. А книга дає можливість зібрати весь проєкт у єдину велику мозаїку. І я дуже хочу, щоб вона з’явилась», — каже автор.
Перша масштабна документальна робота
Сергій Мельниченко є засновником школи концептуальної та артфотографії MYPH і здебільшого працює саме у такому жанрі, але «Попід Дніпром» — його документальний дебют.
«У нас є реальні герої, реальні історії, реальні портрети. І хоч я намагався додати деякі символічні концептуальні елементи, трохи розбавити настрій, усе ж це перший у моєму житті такий великий, масштабний, тривалий документальний проєкт», — розповідає фотограф.
За його словами, працювати в жанрі концептуального мистецтва у цьому випадку було б складно й навіть недоречно: «Тут не вийде зробити артінсталяцію чи щось надто концептуальне, коли в тебе на руках — живі історії з війни. Я бачу завданням фотографа — чесно передати досвід цих людей», — каже Сергій.
Проживати кожну історію разом з героями
Робота в документальному жанрі дала Сергієві Мельниченку новий важливий професійний досвід, проте виявилась серйозним емоційним випробуванням.
«Ми їздили разом з моєю нареченою Марією — вона мені дуже допомагала в усьому. Ми знімали на дві камери, вона була зі мною поруч у кожній поїздці, — розповідає Сергій. — Чесно скажу: було важко. Особливо я хвилювався за Марію. Я трохи більше звик до таких історій, а їй було складніше емоційно. Було боляче бачити, як вона все це пропускає через себе».
Фотограф пригадує, що в деяких моментах стримати емоції було неможливо навіть йому.
«Бували інтерв’ю, під час яких я просто опускав камеру — сльози вже накочуються, але ти розумієш: зйомка триває, процес іде, зупинятися не можна. Треба працювати далі, — зізнається він, — але ти не просто знімаєш — ти проживаєш кожну історію разом із героями. Це люди, які втратили рідних, чиї близькі в полоні, чиї будинки знищені. Багато з них пережили окупацію. Це не просто слова».
Поїздки тривали тижнями, іноді без перепочинку: Київ, Буча, Ірпінь, Черкаси, Полтава, Запоріжжя, Дніпро, Херсон — список довгий. І з кожним новим містом — нові руїни, нові історії, нові болючі зізнання.
«Сьогодні — одна історія, завтра — інша ще глибша, ще важча. І так кілька тижнів поспіль. Наприклад, у листопаді ми поверталися зі зйомок емоційно виснажені. Це було дуже відчутно, що ресурс — на межі», — розповідає Сергій.
Історії, які лишаються в пам’яті назавжди
Проєкт «Попід Дніпром» складається з десятків інтерв’ю, знятих у різних регіонах країни. Але деякі з цих історій Сергій Мельниченко пам’ятатиме завжди — і точно включить у фінальну версію фотопроєкту, фільму та книги.
«Точно будуть історії з Ірпеня та Бучі, — говорить він. — Це місця, з яких усе починалося, і які стали символом нашого болю, спротиву, виживання. У Бучі я знімав свою студентку. Її чоловік досі в полоні. Вона виїхала з донькою в перший день — просто дивом уникла обстрілу. Це було буквально за кілька годин до того, як росіяни відкрили вогонь по цивільних авто. А її чоловік залишився вдома. Потім у їхньому будинку зробили блокпост, за столом, де ми брали інтерв’ю, окупанти проводили допити. В її оселі досі — осколки. І вона їх не виймає, каже: «Я лишаю їх як пам’ять».
Окрема, дуже важка історія — ще однієї студентки Сергія, яка поїхала з родиною добатьків у село під Києвом, думаючи, що там буде безпечніше.
«Їхнє село росіяни захопили. Вона стала жертвою зґвалтувань і розповіла мені про це сама. Вона приєдналась до асоціації жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни. Ці жінки публічно говорять про свій досвід, щоб допомогти іншим впоратися з болем. Бо насправді не лише жінки були жертвами зґвалтувань і домагань — є й чоловіки, яким важко про це сказати зі зрозумілих причин», — розповідає фотограф.
Не менш емоційно напруженою була зйомка у рідному Миколаєві. Там Сергій знімав кількох волонтерів.
«Ми зустрілися з ними біля будинку батьків. Під час наступу росіян на Миколаїв вони кілька тижнів жили у підвалі — ну, фактично в гаражі. Це приватний сектор. Вони розповідали, як ховалися там із сусідами, як виживали. І саме під час запису інтерв’ю у місті пролунав вибух. Балістика. Просто під час розмови. Ми всі миттєво спустились у той самий підвал, і продовжили інтерв’ю там. Це був такий дивний момент — розповідь про минулі жахи перетворилася на реальність просто в момент зйомки».
Миколаїв, Листопад 2024.Фото Сергія Мельниченка
Але особливим цей епізод зробила ще одна деталь — дівчина-волонтерка, яку знімав Сергій, на той момент уже два роки чекала з полону свого батька, захисника «Азовсталі»: «Вона показувала нам відео, яке батько записав із полону: каже, мовляв, усе добре, голосом, який кричить про протилежне. А через три-чотири місяці після цієї зйомки, влітку 2024 року, вона написала мені повідомлення: «Сергію, тата повернули!». Я радів за нього, як за рідного. І сказав: «Треба їхати до вас знову».
Вони спершу вагалися — звільнений з полону захисник «Азовсталі» не хотів бачити нікого з журналістів, але потім таки погодився розповісти про жахи російського полону. «Ми записали велике інтерв’ю з ним. Дуже глибоке, емоційне. Він розповідав, як кілька разів їх готували до обміну, везли — і потім повертали назад. Просто розвертали в дорозі. Це були жахливі моральні гойдалки. Але це історія з фіналом, який дає надію. І я дуже радий, що ми встигли її задокументувати», — додає Сергій.
Ще один епізод, який обов’язково увійде до фінального проєкту, — це інтерв’ю з дівчиною з-під Запоріжжя, яка втратила свого коханого — українського військового.
«Ми знімали в парку, де росте горобина, висаджена на честь загиблих. Дівчина поливала дерево, принесла з собою речі, пов’язані з ним. І просто поруч із цим деревом ми сіли на траву, і вона почала розповідати про нього. Це було одне з найважчих інтерв’ю, але й одне з найсильніших», — пригадує Сергій.
«Кожна з цих історій — це не просто знімок чи кадр у фільмі. Це фрагмент реального життя. Болісного, складного, але й гідного. І я дуже хочу, щоб ці історії почули у світі», — підсумовує він.
Від мрії до глибокого переосмислення
За рік роботи над проєктом «Попід Дніпром» Сергій Мельниченко поруч з удосконаленням навичок документаліста пережив досвід внутрішньої трансформації. «Мені здається, що я як автор уже трішки виростаю з попередніх своїх тем і жанрів, — ділиться Сергій. — Те, що було раніше, залишається десь там, а я йду далі. Ми дорослішаємо, для себе розкриваємо якісь більш глибинні теми, переживаємо їх, пропускаємо крізь себе».
Фотограф каже, що цей проєкт став реалізацією його давньої мрії й водночас приводом для глибокого переосмислення власного творчого шляху.
«До мене тільки нещодавно дійшло, що я колись мріяв зняти документальне кіно, зробити великий, довготривалий документальний проєкт — і ось це сталося. Це така собі «галочка» в моєму житті. Але водночас усе відбулося дуже спокійно, невимушено: отримав грант, працював, знімав. І тільки тепер усвідомлюю, наскільки це важливо для мене», — ділиться Сергій.
Акцент на актуальності: чи дозволять показати проєкт раніше
Згідно з умовами гранту, перша публічна презентація проєкту «Попід Дніпром» має відбутися у форматі виставки в Мюнхені, у просторі фонду Alexander Tutsek-Stiftung. Це має бути групова експозиція трьох стипендіатів програми. За контрактом, виставка запланована на 2026 рік, а можливо, навіть на 2027-й. Доти автор не має права презентувати цей проєкт у повноцінному вигляді будь-де.
«Але я вже сам звернувся до фонду з проханням, якщо є можливість, показати його раніше: ви ж бачите, що в Україні планувати щось наперед — майже неможливо, — каже фотограф. — Я зробив акцент на актуальності, бо такий проєкт важливо показувати тоді, коли він резонує, — не через два роки, коли контекст може змінитися».
Зараз фотограф чекає на остаточну відповідь фонду, чи вдасться пришвидшити публічну презентацію.
«Поки що ситуація невизначена. Але принаймні я маю змогу поступово публікувати окремі фотографії у соцмережах і розповідати, над чим ми працювали протягом року», — додає він.
Сергій Мельниченко — фотограф, викладач, засновник школи концептуальної та артфотографії MYPH. Фотографією почав займатися у 2009 році. За цей час — учасник близько 200 персональних і групових виставок, ярмарків та фестивалів по всьому світу. Організатор та куратор понад 50 проєктів і виставок з роботами студентів школи MYPH по всьому світу за останні 7 років. Переможець всеукраїнських і міжнародних конкурсів та премій у тому числі Leica Oskar Barnack Award Newcomer у 2017 році (Берлін), «Фотограф року» 2012, 2013 та 2016 років (Київ, Україна), «Золота камера» у 2012 (Київ, Україна). Фіналіст Krakow Photomonth, Pinchuk Art Center Prize, Off_Festival Bratislava 2014, DEBUTS 2018, Kolga Tbilisi Photo Award, Batumi Photodays та ін.
Учасник Paris Photo, Volta Art Fair, Photo L.A., Photo Basel, Unseen fair. Номінант на премію Foam Paul Huf Award у 2020 та 2023 роках. Відібраний до участі у європейській платформі для фотографів FUTURES у 2022 році. Фотографії Сергія перебувають у приватних і публічних колекціях у США, Гонконзі, Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Бельгії, Литві, Чехії, Японії, Нідерландах, Італії, Швейцарії, Норвегії та ін. У 2022 та 2023 роках дві серії, а загалом 25 робіт Сергія увійшли до постійної колекції фонду Alexander Tutsek-Stiftung. У 2023 році отримав річну стипендію (грант) від фонду Alexander Tutsek-Stiftung на створення власного фотопроєкту.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.jpg)
.png)
.png)
