До повномасштабного вторгнення Соледар був глибоким тилом — містом шахт, солоних озер і тиші. Усе це стерла війна. Все, що залишилося — знімки, зруйновані п’ятиповерхівки та одна виставка, яка перетворилася на меморіал.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів згадує захоплене місто Соледар у Бахмутському районі Донецької області й публікує світлини пресофіцерки 93-ї бригади «Холодний Яр» Ірини Рибакової. Її бригада боронила це місто чотири з половиною місяці — до самої окупації.
.jpg)
Місто, народжене сіллю
Історія Соледара — це історія солі. Ці землі століттями зберігали в собі поклади солі, які формували не лише природний ландшафт, а й ландшафт людського життя. Ще наприкінці XVII століття тут почали добувати сіль, а поруч із соляними промислами виникло село Брянцівка. Вже у XIX столітті геологи виявили дев’ять соляних шарів, і розпочалося будівництво першої шахти — Брянцівської копальні. Соляний пласт, який тоді відкрили, сягав 40 метрів завтовшки.
Упродовж наступних десятиліть тут з’явилися ще п’ять шахт, а видобуток набув масштабів справжньої промислової імперії. Сіль формувала все — від назви місцевої залізничної станції (Соль) до міських кварталів для шахтарів.
У 1926 році Брянцівку перейменували на Карло-Лібкнехтівськ — на радянський лад. А от сучасну назву Соледар місто отримало лише в липні 1991-го — на зламі епох. Але сіль залишалась його незмінною основою.
Промисловий гігант «Артемсіль», розташований у Соледарі, постачав 96% солі на український ринок і мав понад 50 тисяч гуртових клієнтів у країнах колишнього СРСР, Європи та Африки. За словами працівників підприємства, навіть після трьох століть видобутку родовища зменшилися лише на один відсоток. Загальна площа підприємства перевищувала 50 квадратних кілометрів.
На початку 1990-х у шахті на глибині 300 метрів відкрили лікувальний спелеокомплекс «Соляна симфонія». Тут допомагали хворим із бронхіальною астмою, хронічними бронхітами, алергіями та неврологічними діагнозами. Соледар був не тільки промисловим, а й лікувальним центром.
Науковою загадкою залишалося місцеве тепле озеро — вода в ньому тим тепліша, чим більша глибина. Частина озера — прісна, інша — солона настільки, що не дозволяє людині зануритися.
Але все змінилося у 2014-му. А остаточно — у 2022-му.
Сіль, що перетворилася на порох
Уперше російська війна дісталася Соледара ще у 2014 році. Тоді, навесні, бойовики підтримуваної Росією «ДНР» зайняли місто й утримували його понад два місяці. Лише 22 липня українські сили повернули контроль над територією.
Крім того, від 2014 року російські та проросійські діячі почали використовувати ім’я міста у своїй пропаганді. У «ДНР» стверджували, що в соляних тунелях українські військові начебто зберігають озброєння. Згодом ці ж фейки повторив і засновник ПВК «Вагнер» Євген Пригожин, заявляючи, що в шахтах «їздять танки й БМП». Насправді ж спуск техніки в тунелі фізично неможливий. Входи вузькі, а глибина сягає сотень метрів. Навіть обладнання для видобутку розбирають на частини, щоб доставити вниз.
У лютому 2022-го війна повернулася — масштабно й остаточно. І хоча спершу бої велися на відстані, російські ракети й снаряди швидко дісталися Соледара. Градом обстрілів накривали житлові будинки, інфраструктуру і головну гордість міста — державне підприємство «Артемсіль».
Попри небезпеку, підприємство ще деякий час працювало. Але у квітні 2022 року «Артемсіль» змушена була зупинити видобуток — логістика зруйнована, залізниця не працює, цехи й обладнання палають. За офіційними даними, понад 2,5 тисячі працівників залишили свої домівки, втікаючи від обстрілів і руйнувань, які не зупинялися ні вдень, ні вночі.
17 травня російські війська вперше прицільно вдарили по Соледару. Після цього «Артемсіль» припинила діяльність остаточно. Україна втратила головне джерело технічної й харчової солі, а місто — свій сенс існування.
У серпні 2022 року почалися запеклі бої за місто. Росіяни спрямували сюди елітні штурмові підрозділи, зокрема ПВК «Вагнер». Для них Соледар був не лише військовим вузлом, а й трофеєм — як символічним, так і фінансовим. Засновник «Вагнера» Євген Пригожин не приховував інтересу до соляних шахт: за версією військових аналітиків, він розглядав їх як джерело майбутнього доходу.
У січні 2023 року бої сягнули піка. Армія РФ намагалася використати Соледар як ключ для захоплення з півночі Бахмута — стратегічно важливого міста, оборона якого трималась, зокрема, й завдяки Соледару.
16 січня українські війська відійшли з околиць міста. Від самого Соледара, як зазначив голова Донецької ОВА Павло Кириленко, «практично нічого не залишилося». Але під землею, у глибинах шахт, ворог і досі намагається закріпитися.
Президент Володимир Зеленський тоді сказав:
«Все зруйноване, життя майже не залишилось. І тисячі їхніх людей втрачені: уся земля під Соледаром у трупах окупантів і в шрамах від ударів. Ось такий вигляд і має божевілля. Завдяки стійкості наших воїнів там, у Соледарі, ми виграли для України додатковий час і додаткові сили».
Соледар Ірини Рибакової: між промисловістю, фронтом і памʼяттю
Пресофіцерка 93-ї бригади «Холодний Яр» Сухопутних військ ЗСУ і фотографка Ірина Рибакова вперше опинилася в Соледарі у серпні 2022 року — саме тоді її бригаду перекинули з ізюмського напрямку до Бахмута. Ситуація вже була напруженою: бойові дії тривали на околицях, завод «Кнауф» був втрачений. Місто більше не було тилом — воно ставало частиною активного фронту.
«Ми тільки-но стабілізували ситуацію на Ізюмщині, звільнили кілька сіл, як нас перекинули під Бахмут, зокрема — в Соледар. І це було зовсім інше середовище — не посадки й поля, а промислова зона, шахти, заводи. Цікаво, але й важко. Мені як фотографці було важко організовувати зйомку в таких умовах», — пригадує Ірина.
До війни вона ніколи не бувала в Соледарі. Місто вважалося глибоким тилом — ще у 2014 році навіть засідання Тристоронньої контактної групи проходили у соляних шахтах. Бригада Ірини не воювала там під час АТО, тому все, що вона побачила у 2022-му, стало несподіванкою.
.jpg)
«Коли ми виїхали з Соледара в грудні, його ще не було окуповано. Ми не встигли дістатися Києва — як уже дізналися: місто оточене, все пішло шкереберть. Було прикро. Поки ми були там — лінія фронту стояла стабільно. Щойно вийшли — все посипалося».
Ірина Рибакова пам’ятає, як дивилися карту DeepState: місяцями лінія фронту майже не змінювалася. Але як тільки українські підрозділи вивели — розпочався стрімкий наступ. Бої за Бахмут активізувались, а Соледар — буквально розсипався.
«Там була стабілізована лінія. Але постійно працювали фугасні авіабомби. У дитячому садку був КСП, командний пункт, одного з батальйонів. І туди влучили «Іскандером». Будівля зруйнована вщент. Загинула одна людина — і то на вулиці. Усі інші вижили — дивом».
Серед цих руїн усе ще жили цивільні. Навіть у передмісті, на самій лінії фронту, лишалися старенькі. Одну бабусю, пригадує Ірина, вивезли лише тоді, коли закінчилась їжа.
«Памʼятаю район: суцільні руїни, згорілі автівки, випалені пʼятиповерхівки, серед яких — одна зруйнована навпіл ФАБом. Ми з польським журналістом підійшли до місцевого — він попросив не турбувати дитину в підвалі. Мовляв, журналіст може її налякати. Але вона жила в згорілому будинку, поруч — розвалений уламками дім, і тільки журналіст її, бачте, налякає… Люди були не дуже відкриті. Дехто сварився, хтось посилав. Але були й ті, хто просто грів воду біля під’їзду — і це теж було життя».
Ірина фотографувала мінометників. Саме ті позиції — біля шахт і промзони — стали серцем її фотоархіву. Деякі знімки робила для медіа, дехто з бійців-мінометників, командир вогневої групи — як Юрко Тринадцятий і його підрозділ — допомагав організовувати зйомки. Вони довго трималися на тих самих позиціях.
.jpg)
«Юрка вже, на жаль, немає. Ці кадри такі цінні зокрема і через нього і завдяки йому. Я водила до нього і його хлопців чимало журналістів: як іноземних, так і українців».
Тепер подивитися на ці фото боляче — Соледар не просто зруйнований, він окупований. І все, що залишилося — це зображення.
«Ти іноді думаєш: мало зняла. Можна було ще. А потім усвідомлюєш: хоча б це є. Могло б не бути нічого».
.jpg)
Саме ці кадри стали частиною виставки «Соледар. Сіль. Війна». Її ініціатором став український фотограф, який знімав Соледар у довоєнний час, а нині живе в Німеччині. Він збирав серію про мирний і зруйнований Соледар. Ірина надала свої роботи, зроблені під час вторгнення росіян. Виставку показували в Україні й за кордоном. Вона пам’ятає відкриття в Покровську, де тодішній очільник адміністрації Олександр Кириленко виголосив промову. І пам’ятає жінку, яка мала виступити — але не змогла.
«Вона вийшла і не сказала нічого. Ком у горлі. Оце і був справжній відгук — мовчання. І біль».
Соледар, якого більше немає, залишається у спогадах, на фотографіях, у свідченнях тих, хто боронив його до останнього. Але навіть коли місто зруйноване — памʼять про нього продовжує опір.
Ірина Рибакова — пресофіцерка 93-ї бригади «Холодний Яр» Сухопутних військ ЗСУ. Народилася в Києві. За освітою журналістка, з 2004 року працювала в українських друкованих та онлайн-медіа, а також була менеджеркою з комунікацій в антикорупційній організації Transparency Int. Вперше потрапила на війну у лютому 2015 року у складі добровольчого батальйону «Карпатська Січ» у Піски на Донеччині. З того часу вирішила документувати бойові дії в Україні. У 2017-му призвалася в 93-тю бригаду. Фіксувала бойові дії, в яких брало участь з’єднання, в період ООС і під час повномасштабного вторгнення. Знімала звільнення Охтирки, Тростянця, Харківщини, перебіг бойових дій у Соледарі та Бахмуті. Публікувалася в закордонних агентствах Reuters, Associated Press.
Інстаграм Ірини.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.jpg)
.png)
.png)
