Жити всередині історії. Фотографії Олександра Клименка як свідчення часу

Український фотограф Олександр Клименко понад тридцять років документує події, які інші навіть не наважуються просто побачити. Він розповів про інтуїцію та випадок, які ведуть фотографа до вирішального кадру, про кольорові фотографії з бойових дій, які занурюють глядача у біль та гіркоту війни, а також про те, як залишатись у професії та залишатись живим у кожному сенсі цього слова.

‍

Пів століття з камерою

«Вперше я взяв камеру в руки, коли мені було 14 років. Можна вважати, що я вже 51 рік як нездужаю на цю хворобу — фотографію», — говорить з усмішкою Олександр Клименко. Він один із тих фотографів, чиї роботи фіксували історію України з моменту її незалежності. Олександр Клименко був на вулиці Грушевського 19 січня 2014 року, знімав фронт на Донбасі з перших місяців війни, а також документував конфлікти в Африці та на Балканах. «Я закінчив факультет журналістики у 1986 році. Мене одразу забрали в газету «Сільські вісті», де я пропрацював чотири роки. З першого дня 1991 року я пішов у газету «Голос України». Видання проіснувало тридцять три роки і три місяці. Зараз працюю в Укрінформі. Ця хвороба, фотографія, мене не відпускає», — розповідає Олександр Клименко.

«Відслужив в армії та вступив до університету. Вважаю, що навчання у виші дало мені багато для майбутньої професії. Ми вивчали історію, літературу, історію журналістики тощо, — ділиться Олександр Клименко. — Коли у 1988–1989 роках в Україні розпочались демократичні процеси, я відчував, що це історія, і мені хотілося знімати. Завдяки університету я розумів важливість тогочасних подій. Висновок такий: учітеся, брати мої. Наука — це дуже добре». Олександр Клименко наголошує, що у 1991 році, у час здобуття незалежності, все довкола вирувало. Фотограф став свідком, як над Верховною Радою України вперше, 4 вересня 1991 року, підняли синьо-жовтий прапор. «Ми з товаришем пішли на пиво, а я всюди брав з собою радіоприймач. Коли почув, що над Радою підійматимуть прапор — одразу побіг туди», — каже фотограф.

‍

‍

Олександр Клименко пригадує ще одну історію, коли не вдалося зняти важливі події. У ніч, коли приймали Конституцію України, фотограф повернувся із відрядження. Йому потрібно було терміново здати матеріал, тож ночував у лабораторії — проявляв і друкував фотографії. «Я навіть вночі міг поїхати в Раду й фотографувати. Добрався туди лише о восьмій ранку, хоча міг бути значно раніше. Звісно, я зробив декілька кадрів, але важливих подій та емоційних пристрастей я вже не застав», — каже Клименко.

‍

‍

‍

«У перші роки незалежності я зняв дуже багато кадрів. Мої фото з цього періоду можна порівняти із народними піснями, коли всі знають слова та музику, але ніхто не пам’ятає автора, — усміхається Олександр Клименко. — Проте, коли великі медіа з доброю репутацією публікують фото без дозволу й підпису, це неправильно та дуже образливо».

‍

Колір крові

«Фотографія — це важливий інструмент історії. Відео потрібно дивитись, докладати зусиль, а фото доносить інформацію одразу — це суперкомунікатор, — говорить Олександр Клименко. — Особливо зараз, коли в нашій країні війна, фотографія відіграє дуже велику роль».

Олександр Клименко починав знімати на чорно-білу плівку, а зараз знімає на цифрову техніку і в кольорі. «Наша робота передбачає, що ти повинен мати хорошу техніку й добре розбиратись у її налаштуваннях. Варто витрачати кошти на техніку і купувати зручні для себе об’єктиви й камери. Проте, головне — це не лінза, а хто за нею стоїть», — каже фотограф.

«Як на мене, кольорова фотографія набагато більше дає інформації, ніж чорно-білий знімок. Наприклад, чітко видно колір крові. Буде зовсім інше враження від фото, на яких кров буде червоною, а вибухи — жовтогарячими, — говорить Олександр Клименко. — При сучасних технологіях можна елементарно перевести кольорове зображення у монохром, можна використати у програмах спеціальні пресети, додати до фотографій зернистість, властиву різним типам плівки. Проте, мені видається це нечесним. Якщо вже є бажання робити плівкові чорно-білі фотографії, то варто їх такими робити одразу». Олександр Клименко пояснює, що кадри можна знімати красивими, або ж працювати у техніці, яку використовували воєнні фотографи під час Першої світової війни, але журналістам у першу чергу потрібні факти.

‍

‍

«Успіх у нашій професії значною мірою залежить від випадку. Ти можеш опинитися у місці, де відбуваються важливі події, можеш стати єдиним фотографом, який їх відзняв. Звісно, твої фотографії тоді будуть найкращими, — усміхається Олександр Клименко. — Варто багато фотографувати. Головне — це бути там, де відбуваються важливі події, стати свідками історичних моментів і сфотографувати їх».

‍

Не для друку

Війну в Україні Олександр Клименко документує з 2014 року. «Думаю, що російсько-українська війна особлива для всіх українців. Мені це дуже боляче, — говорить Олександр Клименко. — Я знімав війну у Сараєво, а вже через пару годин міг опинитись у Києві та відволіктись від усього побаченого. Зараз ми так не можемо — ми постійно перебуваємо у війні. Про що б ми не думали, що б ми не робили, війна присутня у всьому, війна — в нашій підсвідомості». Попри контузію та поранення на Майдані, фотограф продовжує працювати у найгарячіших точках.

Олександр Клименко наголошує, що потрібно фотографувати й показувати увесь жах війни в Україні світові. «Знімати потрібно все і завжди, я так вважаю. Інше питання — чи треба одразу все показувати в медіа чи соцмережах. Коли звільнили Київщину, бачив там страшні картини: у селі Дмитрівка зняв відірвану голову, на Житомирській трасі бачив спалені тіла та як коти їли людську плоть. Я ці знімки ніде не друкував, але вони є», — каже Олександр Клименко. Він брав участь у тренінгу для журналістів, де була змодельована ситуація: в кімнаті лежать закривавлені люди після вибуху. Олександр Клименко разом з колегами одразу кинувся надавати допомогу. Натомість тренер сказав, що фотожурналісти повинні не лише рятувати, а й фотографувати. Фотографи на місці події перш за все для того, щоб її задокументувати.

Українські фотографи зараз бачать дуже багато смертей і фактично всі фотографи в Україні стали воєнними. «Як можна побачити біль та відчути всю гіркоту війни, якщо фотографів будуть обмежувати в темах. Часто від різних медіа є запити на зйомку, яка б не сильно травмувала їхніх читачів. Організатори виставок за кордоном кажуть, що їм не треба «страшних кадрів, які можуть містити чутливу інформацію». Люди не хочуть дивитись на біль інших», — ділиться Олександр Клименко.

«Якщо ти український фотограф, то потрібно показувати Україну, її історію та сьогодення. Багато моїх колег співпрацюють з іноземними медіа й агенціями, і їхніми очима світ дивиться на війну в Україні. Важливо працювати та намагатися зробити все якнайкраще» — Олександр Клименко.

‍

За час роботи в Олександра Клименка назбиралось багато різних історій. Пригадує, коли у 2014 році знімав бойові дії на сході України, потрапив під страшний обстріл. «Я тоді лежав і думав, що ж робити. Зараз дуже багато людей пережили такий досвід, наприклад, навіть у себе вдома в Києві. Ми живемо у війні», — каже фотограф. На запитання про професійне вигорання відповідь одна — якщо робота подобається, то і не буде вигорання. Проте додає, що у всьому варто знаходити баланс.

‍

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар