Фотографка Дар’я Чупрун розповіла, як показує на фотографіях людяність і доброту, яких не зустрінеш у світі без війни, та чому досі шукає історії, де поруч із вибухами й болем люди здатні творити та співчувати.
«Мені дарує натхнення сучасне мистецтво, а не фотографія»
Фотографія в моєму житті з’явилась ще в університеті. Я купила свою першу майже професійну камеру — Nikon D90, щоб робити диплом. Я навчалася в Харківському педагогічному університеті на художньо-графічному факультеті й дуже зраділа, що одним із методів роботи над випускним проєктом може бути фотографія чи колаж. Нічого цікавішого, ніж фотографія, тоді для мене не існувало. Щоправда, спочатку хотіла бути дизайнеркою одягу, але чомусь вирішила, що це не перспективно.
Зараз іноді думаю про плівкову фотографію, цікаво було б спробувати. Проте я одразу почала працювати із цифровою фотографією. Пригадую, коли вчилась у школі, хтось із родичів подарував мені цифрову «мильничку» і це було справжнє багатство. Я знімала друзів і все, що мене оточувало. Моя подруга навчалася в Харківській державній академії дизайну і мистецтв, і в неї був предмет «фотографія». Я згадала про свою «мильницю» і зробила для неї домашнє завдання. Вона отримала найвищу оцінку і я дуже зраділа — можу фотографувати.
Перший мій вчитель — це харківський фотограф Володимир Володимирович Лелюк. До речі, нещодавно фотографувала його для свого авторського проєкту. Досі дивуюсь, як йому вистачило терпіння все пояснювати, а не сказати, що мені треба знайти собі інше заняття. Потім були різні курси, статті й книги про мистецтво фотографії.
У мене, напевно, стандартна історія про шлях у фотографію — спочатку робила фото подругам, потім з’явились комерційні та репортажні зйомки. Я навіть впродовж року чи двох фотографувала весілля. Утім від початку я хотіла займатися фешн-фотографією і чомусь думала, що різні зйомки мене туди приведуть. З’ясувалось, що це так не працює. Новачкам я б радила одразу йти за своєю метою.
Коли у мене вже було достатньо досвіду, щоб розуміти технічні особливості зйомки, я вирішила, що буду знімати те, що хочу. Завдяки моїй подрузі Оксані Косенко, яка викладає історію костюму, отримала перше замовлення у сфері моди. Її знайома працювала над розробкою власного бренду і потребувала професійних зйомок для його популяризації. Оксана порекомендувала мене, проте її знайома не одразу погодилась — вона хотіла фотографа з досвідом саме у сфері фешн. Проєкт вийшов класним, бо технічно я була до нього готова. Після цієї зйомки отримала багато нових замовлень. Так все почалось.
Мені подобаються світлини британського фешн-фотографа Ніка Найта (Nick Knight), дуже люблю роботи Тіма Вокера (Tim Walker). Була на виставці його робіт. Обожнюю дивитись його книги: можу гортати годинами, бо кожен кадр — це вау, це захоплює.
Насправді мені дарує натхнення сучасне мистецтво, а не фотографія. Колись мріяла побувати у всіх найбільших музеях сучасного мистецтва у світі. Навіть склала собі список. З початком повномасштабної війни ця мрія відійшла на задній план… Однак сучасне мистецтво — це те, що надихає завжди. Як і фотографії Тіма Вокера. З єдиним музеєм сучасного мистецтва в мене відносини не склалися — з музеєм MACBA в Барселоні (Museu d'Art Contemporani de Barcelona, Музей сучасного мистецтва — ред.). Можливо, це пов’язано з тим, що після російського вторгнення змінилось наше відношення до того, що важливо, а що — ні. Коли не зустрічаєш нічого промовистого, суголосного твоїм думкам, то все видається марним.
«Ми всі були не в тому стані, щоб фотографуватися»
Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, все навколо втратило сенс — більше не було нічого важливого, тільки війна. Я не бачила сенсу в естетиці чи моді. У цей час я почала робити свій перший проєкт на межі документальної та художньої фотографії. Для проєкту «Життя у валізі» я знімала речі, які люди брали з собою, коли покидали рідні домівки. Через портрети та особисті речі людей я хотіла розповісти історії про їхні життя та виклики, з якими вони були змушені зіштовхнутися. Цей проєкт дав сенс і натхнення моїй роботі.
На початку повномасштабної війни я була в Києві. Дивилась у вікно і мені видавалося, що всі мешканці мого житлового комплексу вже виїхали. Я залишила столицю на десятий день і планувала виїхати в Європу. У Львові зустріла знайому, яка волонтерила й потребувала водія. Я залишилась і ми з нею два місяці їздили Львівською і сусідніми областями. Я тоді сама була внутрішньо переміщеною особою, ми багато говорили про речі, які взяли з собою. Так і виникла ідея проєкту «Життя у валізі».
Я жила у Львові й частину кадрів зробила там. Потім ми їздили по Львівській області, по сусідніх областях — і географія проєкту ширилася. Я просила людей сфотографуватися й показати важливі та пам’ятні речі, які вони взяли під час евакуації. Розмову завжди починала з того, що я у такій же ситуації, як і вони. Говорила, що мені важливо розповісти їхні історії. Звісно, багато хто був не в тому стані, щоб фотографуватися. Ми всі були не в тому стані, щоб фотографуватися. Загалом мені вдалося зняти близько п’ятдесяти історій для проєкту.
Пам’ятаю всіх героїв, яких сфотографувала для «Життя у валізі». Одна із найбільш зворушливих історій для мене — це історія Юлії. Вона пересувається на кріслі колісному і її евакуювали з дуже небезпечного регіону. У її невеличкому рюкзаку були лише зубна щітка та яблука. Моя подруга-волонтерка шукала для неї спеціальний транспорт, щоб вона могла виїхати в Європу. Випадково ми натрапили на автомобіль організації «Червоний хрест», яка допомогла. Юлю тоді евакуювали до Італії, згодом вона розповіла, що живе у кімнаті з видом на море. Для мене це приклад людяності й доброти, яких, можливо, не зустрінеш у світі без війни. Навіть машину, на якій ми з волонтеркою Любою їздили, дали нам просто так. Головне, щоб транспорт був для добрих справ.
Світлини з проєкту «Життя у валізі» опубліковані 2023 року у книзі «Ukraine: Love+War» американського видавництва FotoEvidence. Спочатку я не була певна, яким шляхом далі розвивати цей проєкт і де він знайде свого глядача. Надіслала його лише на один open call і чекала пів року на результати. Час пройшов і тема внутрішньо переміщених родин та біженців втратила свою актуальність. Тоді відчувала зневіру й вигорання, вирішила, що більше не працюватиму над соціальними проєктами. Однак цей проєкт опублікували і я продовжила.
Я не знімаю репортажі чи світлини-факти. Є достатньо людей, які цим успішно займаються. Працюю над темами, які справді мені відгукуються. Мене цікавить мистецтво, і фотографія для мене — спосіб говорити про те, що складно висловити словами. Мій теперішній проєкт поєднує ці інтереси й, безумовно, залишається у контексті війни — адже сьогодні нічого не існує поза ним. Мені важливо показати, як ми живемо всередині війни — не героїчно і не трагічно, а по-справжньому, у всій складності цього досвіду.
Проєкт я почала знімати у Харкові на початку 2025 року. Під час повномасштабного російського вторгнення я була в Києві, проте Харків — це місто, в якому прожила більшу частину свого життя. Там я фотографувала друзів, хлопці розповіли, що після влучання в «Епіцентр» кімнатні рослини продавали майже задарма — просто щоб вони не зів’яли. Вони купили кілька горщиків, і у квартирі з’явилося багато зелені. Я слухала і думала, що це сюрреалізм, якого не зустрінеш у мирному світі — прилетіла ракета, а люди рятують квіти.
Наступна експедиція була в Ізюм, де я фотографувала місцевого художника. Своєю чергою він розповів мені про друга, який живе біля Слов’янська, і я поїхала у Донецьку область. Там фотографувала у музеї давнини, більшість експонатів з якого евакуювали. Згодом знімала у Барвінковому на Харківщині, найближчим часом планую продовжити у Запоріжжі й Одесі. Поки не бачу завершення цього проєкту. Зараз я вже зняла понад сімдесят історій. Звісно, у мене була ідея сфотографувати абсолютно всіх людей, причетних до теми проєкту, але навіть чат GPT сказав, що вона — утопічна.
Під час зйомок проєкту зустрічаю чудових людей. У підлітковому віці дивилась фантастичні фільми про героїв, а зараз розумію, що вони насправді існують. Чого варта лише історія про військового командира, який врятував двох побратимів, підірвав міст і цим не дав пройти ворогу.
«Часто не знаю, куди мене заведуть цікавість та відчуття»
Я працюю над довготривалими фотопроєктами. Маю можливість слідувати за своїми інтересами й працювати над власними проєктами. Часто не знаю, куди мене заведуть цікавість та відчуття. Є речі, які я б зараз не хотіла знімати, наприклад поховання, — це дуже важкий процес. Проте не можу сказати, що я б їх не фотографувала. Звісно, я знімаю репортажі, наприклад про протезування і реабілітацію військових, чи про бренди військового одягу. Проте зараз таких зйомок небагато. Пригадую, наскільки дивними видавались зйомки моди навесні 2022 року. Відчувала подив, радість і водночас надію. Тоді багато хто ризикнув і почав «шити весну».
У 2023 році почала працювати над артпроєктом «Якби одяг міг говорити». До виникнення цього проєкту відчувала найбільшу кризу — мені нічого не було цікавим, я шукала, форму в якій могла б говорити про відчуття. До 2022 року я ніколи з таким не стикалась. Я шукала для себе терапію у плані творчого висловлювання. Потім якось побачила шматок згорілого картону і все стало на місце. Вирішила, що працюватиму з тканиною, адже колись хотіла стати дизайнеркою одягу. Створила декілька суконь через використання тканини та вогню і проєкт спрацював — з’явилось бажання творити. Усередині кожного є сили трансформувати біль, щоб продовжувати жити.
«Я не сильно змінилась, натомість кардинально змінились обставини»
Мені здається, що важко не знімати і важко не бути хоч трошки причетним. Бездіяльність виснажує більше, ніж робота. Коли працюєш, то насамперед не дозволяєш собі збайдужіти. І якщо хоч у когось зміниться ставлення до війни, до людей, то це вже буде маленькою перемогою.
Зараз працюю переважно з цивільними, мої історії часто доволі зворушливі, але дистанція між мною та війною ще дуже велика. Мені все ж таки простіше ніж багатьом фотографам, які працюють на лінії фронту. Звісно, війна не може не зачепити, але мені видається, що я не сильно змінилась, натомість кардинально змінились обставини.
Я завжди була уважною до людей, бачила їх цікавими та глибокими. З початком повномасштабної війни ця людська глибина стала просто безмежною. Для своїх фотопроєктів багато спілкуюся з людьми й додаю до фотографій тексти. Під час війни людина та її історія є ключовими. Однак світлину потрібно зробити такою, щоб людина захотіла прочитати цю історію.
Я багато разів чула тезу, що фотографія нічого не змінює, і я абсолютно з нею згодна. Проте не фотографувати я не можу. Коли шукаю форму вираження того, що всередині, через фотографію, орієнтуюсь на своє тодішнє сприйняття війни — коли вона здавалась чимось далеким, майже нереальним. Хочеться знімати про життя — про те, що ми продовжуємо творити, ростити дітей, працювати, сміятися, закохуватися. Хочу, щоб іноземці побачили нас не лише крізь призму війни, а як людей, у яких можна впізнати себе. Хочеться доторкнутись до внутрішнього всесвіту інших людей. Можливо, це щось може змінити.
Дар’я Чупрун – професійна фешн-фотографка із багаторічним досвідом роботи з брендами одягу, взуття та аксесуарів. Спеціалізація — створення концептуальних зйомок, які гармонійно поєднують емоційний наратив із брендовою естетикою.
Соціальні мережі фотографки: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
