Фотографка Дар’я Свертілова розповіла, як шукає способи передати біль війни на світлинах без очевидних ознак трагедії та чому не втомлюється розповідати про війну людям, які втомились від війни.
«Мій робочий інструмент — це середньоформатні плівкові камери»
Я доволі рано зацікавилась фотографією — у 13 років. На той час це було популярне хобі серед моїх однолітків. Однокласники знімали на дзеркальні камери і мені також захотілося спробувати. Спершу я позичала фотоапарат у дядька, а згодом дідусь віддав мені свій «Зеніт». Водночас я почала дізнаватися, де можна навчатись фотографії. Я зростала в Одесі і на той час там не було багато культурних заходів, пов’язаних із фотографією. Я знайшла фотогурток для підлітків, там я дізналася, що таке діафрагма, витримка та чутливість плівки. Фотогурток в Одесі став для мене першою сходинкою у фотографії.
Моя перша фотографія на плівку — це знімок мого собаки. Я дуже любила фотографувати своїх домашніх улюбленців — кішку й собаку. Досить швидко я почала фотографувати своїх однокласників. У мене було декілька подружок в школі й одна з них дуже любила фотографуватися. Вона запропонувала мені зробити для неї фотосесію. Результати ми запостили у популярну тоді соцмережу, де їх побачили діти з моєї школи. Відтоді всі просили зняти їх для аватарки. Люди мені довіряли.
Після школи я вступила в одеський університет на іноземні мови, оскільки навчатися фотографії в Україні не було можливості. Звісно, були гуртки та приватні курси, але не було спеціальності в університеті. Я бачила свій розвиток у тому, щоб вивчати фотографію за кордоном. Орієнтувалась на країни, де це можна зробити безкоштовно, але мовою країни. Вступила у Школу декоративних мистецтв у Франції. Впродовж першого року вивчала різні напрями у мистецтві, а з другого курсу обрала фотографію як основний фах.
Головний мій інструмент у фотографії — це середньоформатні плівкові камери. Мені подобається процес роботи з ними — чим менше фотографій можеш зробити, тим більше над ними працюєш. У дитинстві я багато цікавилась живописом. І, напевно, матеріальність живопису я несвідомо почала шукати у фотографії. Звісно, я знімаю і на цифровий фотоапарат, але з плівкою мені працювати комфортніше.
У мене немає фотографів, чиї роботи я б постійно передивлялась. Подобається документальна фотографія початку 2000-х років, люблю, наприклад, кінематографічні світлини Алека Сота. У мене багато референсів з американської та європейської фотографії. Зараз фотографія дуже демократизувалася — є багато можливостей дивитися світлини. У тому числі й молодих фотографів, чиї імена ще не настільки відомі, але котрі створюють цікаві проєкти. Також можна займатися самоосвітою, дивитися різні навчальні ролики в інтернеті, переглядати фотокниги, ходити на різноманітні фотовиставки. Я завжди намагаюсь відвідувати великі фотоівенти на зразок Paris Photo.
Якщо говорити про жінок-фотографок, нещодавно відкрила для себе шведську мисткиню Ганну Модіґ (Hannah Modigh). Також мені дуже подобаються бачення французької фотографки Клодін Дурі́ (Claudine Doury) і американської фотографки українського походження Єлени Ємчук (Yelena Yemchuk). Я постійно знаходжу для себе нових цікавих авторок. Наприклад, мене надихає робота каталанської мисткині Лаї Абріль (Laia Abril) — вона працює з фотографією, але це не єдиний її медіум. Вона береться за складні теми, такі як мізогінія, аборти, контроль жіночого тіла, і використовує світлини скоріше як ілюстрації, щоб донести певні ідеї, міксуючи їх з іншими медіумами, не тільки візуальними.
«Війна також забирає у нас речі, невидимі на перший погляд»
Після початку повномасштабного російського вторгнення багато іноземних видань звернули увагу на українських фотографів. Люди за кордоном почали усвідомлювати українську суб’єктність. До мене звернулися французькі медіа, з якими я колись хотіла співпрацювати. Приміром, за тиждень до початку повномасштабної війни я написала листа для видання Le Monde, але довго не наважувалась його надіслати. Початок великої війни став каталізатором і я нарешті відправила лист. Пройшло три місяці і їхня фоторедакторка написала мені в інстаграм, що має мій контакт з електронної пошти й пропонує зйомку для Le Monde — портрет українського режисера. Я тоді не змогла взяти роботу, але ми обмінялись контактами. Вони зв’язались зі мною ще раз вже восени і я зробила довгий фоторепортаж. Після публікації в Le Monde до мене почали звертатись редактори інших європейських видань. Це було на останньому році навчання в університеті.
Війна — це неосяжна трагедія. Усе, що я знімаю не про війну, має для мене набагато менше сили та сенсу. Війна забирає у нас дуже багато всього, в тому числі менш видимі й очевидні речі. У нас, як українських авторів, вона забирає свободу працювати з іншими, не воєнними, сюжетами. Водночас іноземці, кого війна не стосується напряму, зараз не хочуть дивитися на зображення війни в такому обсязі, як це було у 2022-му.
На початку повномасштабного вторгнення я не знала, з чого почати знімати, — відбувалось дуже багато подій і складно було для себе вибудувати ієрархію їх важливості. Друге питання для мене полягало у тому, як розказати про війну людям, які від неї дуже далекі (скоріш ментально, ніж географічно). Як показати глядачу хоча б частину тієї трагедії, яку неможливо донести у її повній мірі.
Останнім часом я мало публікую в інстаграмі й дивлюся набагато менше зображень війни. Усвідомлюю, що у цій соціальній мережі вони більше не мають такої сили, як на початку повномасштабного вторгнення. Люди, які не дотичні до війни, їх просто гортають. Я бачу, як нам всім це болить і як ми намагаємось поширювати інформацію про той жах, який відбувається. Мені здається що зараз більше працюють зображення з особистими історіями. Наприклад, коли не просто репостиш фотографію, а також пишеш, що зруйнований будинок на зображенні розташований біля дому, у якому ти виріс.
«Історії про темряву і світло»
До сьогодні я ще не знімала війну напряму і працювала з цивільними історіями. Влітку 2022 року я приїхала в Україну і вирушила знімати руйнування у Київській області. Це було вже через кілька місяців після звільнення, але мені було важливо зафіксувати цей момент, я фотографувала без мети, в цьому було щось терапевтичне. На кладовищі машин в Ірпені я зробила один кадр, до якого часто повертаюсь. Я проходила повз спалений автомобіль і раптом мені здалося, що його пусті фари — то були очі велетенської істоти, яка зловісно дивилася на мене.
Впродовж 2022–2023 я працювала над дипломною серією, і вона склалася з фрагментів нової воєнної реальності. Я хотіла показати війну через призму власних відчуттів. Того року було багато темряви, спустошення і мужності. Все це мені хотілося зафіксувати у проєкті.
В роботі для преси я знімала багато історій про жінок. Наприклад, для видання Le Monde я робила історію про двох сестер, одна з яких живе в Україні, а друга — у Франції. Фотографувала історії про вагітність під час війни. Впродовж останнього року в рамках гранту Magnum Photos у партнерстві з Odesa Photo Days я працювала над історією про викрадення дітей на окупованих територіях. Ідея про те, як висвітлити цю тему, прийшла до мене після поїздки у Херсонський обласний будинок дитини, звідки було викрадено 46 маленьких дітей у 2022 році.
Також для виставки Beyond the silence у Jam Factory, створеної на основі грантової програми, я зробила інсталяцію із фотографіями зниклих дітей. Підбираючи анкети з сайту Children of war, я могла бачити декількох дітей з однаковими прізвищами — це означало, що було вбито або викрадено усіх дітей однієї сім’ї. Мені видається, що тема українських дітей, які залишились на окупованих територіях, висвітлюється недостатньо. Після звільнення Херсона туди поїхало багато іноземних журналістів і були матеріали про примусове вивезення дітей, але зараз вже ніхто про це не пише, хоча нікого з тих херсонських дітей не повернули.
До теми про викрадення дітей я знову повернулась на початку цього року, коли робила матеріал разом із французькою журналісткою. У цієї проблеми з’явились нові аспекти. Зараз росіяни вже не вивозять дітей з окупованих територій, а безпосередньо там вибудовують систему перевиховання та стирають українську ідентичність. Цю тему складно показати, оскільки немає фізичного доступу до окупованих територій і до самих дітей. Проте мені б хотілося ще попрацювати над цією темою — вона торкається дуже специфічної жорстокості, не прямої, такої що має на меті глибинне насильство та довгострокову руйнацію.
З початком повномасштабної війни у мене з’явилось багато темних фотографій. Під час роботи над дипломним проєктом у мене всередині було відчуття темряви, і воно відобразилося у світлинах.
«Шукаю способи говорити про війну “тихою” фотографією»
Моя робота складається із замовлень для медіа та власних довгострокових проєктів. Асайменти дають мені більше розуміння поточної ситуації, а тривалі історії — глибше зануритися у певну тему. Важливо, щоб присутність України не обмежувалась новинами та медійними платформами, а поширювалася й на простори виставок і фестивалів.
У мене був гарний приклад фотографії військової Ганни Васик. Я зробила її портрет, який експонувався на виставці у Брюсселі. Відвідувачам-бельгійцям було дивно бачити жінку у військовій формі, до того ж з короткою зачіскою і пірсингом на обличчі — можна було легко уявити, що вона дотична до креативної спільноти. Глядачів вразив цей контраст, і мені ставили багато запитань про Ганну. Мені було важливо, що портрет змусив їх замислитися про ситуацію в Україні. Я все більше спостерігаю, що саме не графічні зображення залишають більше простору для роздумів і відчуттів людям, безпосередньо не дотичним до війни. Графічні фотографії теж важливі — вони є свідченнями і частиною історії. Але у своїй роботі я шукаю способи показати війну через імпліцитні, «тихі» зображення.
Мені згадуються декілька емоційно виснажливих зйомок, цивільні історії. Ми з французькою журналісткою поїхали знімати матеріал про хлопчика, якому на момент облоги Маріуполя було 10 років. Він був там разом зі своєю мамою і маленькою сестрою впродовж двох місяців. Хлопчик отримав травму ока через уламок, коли біг ховати сестричку в укриття. Востаннє він бачив свою маму у фільтраційному таборі в Таганрозі. Хлопчика забрала бабуся. Мене дуже зачепила її остання фраза про те, що вони готові давати будь-які інтерв’ю, тільки щоб повернути хлопчикові маму. Мене також сильно вразила історія військової медикині Мар’яни Мамонової. Більшу частину своєї вагітності вона провела у російському полоні й народила дитину після звільнення.
«Ми — частина одного великого зусилля»
Я дуже емпатична людина і намагаюся зберігати цю рису і в роботі. Війна зробила мене уважнішою до інших. Я часто подумки ставлю себе на місце людини, з якою працюю, і уявляю, чи хотіла б я, щоб мене фотографували у той чи інший момент. Можливо, це не дуже професійно, але у фотографії мені важлива людяність. Я люблю слухати особисті історії людей, відчувати їх. Якщо я спілкуюся з людиною і вона, приміром, починає плакати, я скоріш спробую її заспокоїти й потім зроблю фото, ніж фотографуватиму в моменті.
У мене були моменти, коли було важко віднайти мотивацію працювати далі. Наприклад, у грудні 2022 року — тоді я була вдома в Одесі. В той період було багато атак, і якось ми з мамою жили дві доби без світла й води. То був такий стан депривації, важко було не тільки знайти сенс знімати, а й почати свій день. В той період мене дуже мотивували люди навколо, які попри нічні обстріли, безсонні ночі, кожен ранок йшли на роботу.
Я щиро радію за учасників української фотоспільноти, яким вдається проявити себе на міжнародному рівні й отримати гідні нагороди за свої проєкти. Також мене надихають асайнменти і відчуття, що я можу розказати про Україну людям за кордоном. Дуже важливо працювати далі.
Я цілком усвідомлюю, що не можу кардинально змінити ситуацію, ніхто з нас не може. Скільки вже було зроблено вражаючих фотографій, які не вплинули на курс подій. Часто задумуюсь, як жити день, коли в ранкових новинах пишуть про стількох загиблих, і як знаходити сенс у житті й продовжувати працювати. Мені допомагає відчуття власної дотичності та розуміння того, що на своєму рівні я роблю те, що можливе. Підтримують відгуки глядачів, яких мої фотографії змусили задуматись, переосмислити своє уявлення про війну чи задонатити. Ми всі працюємо на перспективу, ми — частина одного великого зусилля.
Дар'я Свертілова — українська фотографка, народилася 1996 року в Одесі, Україна. Наразі живе й працює у Києві і Парижі.
У 2023 році Дар’я отримала магістра Фотографії у паризькій Школі декоративних мистецтв. Її фотографічна практика спрямована на відображення взаємозв'язків минулого з теперішнім, зокрема на молодому поколінні українців і соціально-культурному контексті, в якому живе молодь. Використовуючи фотографію як основний медіум, Дар’я прагне створити щирий і гідний портрет свого покоління.
Регулярно бере участь у виставках за кордоном і працює із закордонною й українською пресою. У 2022 році вона стала фіналісткою Palm* Photo Prize. Роботи Дар’ї є частиною колекції Музею Харківської школи фотографії (MOKSOP).
Соціальні мережі фотографки: Instagram, Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
