.jpg)
Для фотодокументалістів війна в Україні практично стерла межу між професійним обов'язком та особистим життям. Постійні виїзди на місця обстрілів, фіксація людських трагедій та руйнувань вимагають колосального ментального ресурсу. На п'ятий рік повномасштабної війни це навантаження лише зростає на тлі посилення російського терору мирних міст України.
Ще донедавна Київ сприймався відносно тиловим містом, де можна відновити сили після обстрілів, між атаками витримувалися паузи, а ситуація залишалася більш-менш передбачуваною. В роботі фотодокументаліста це означало можливість безпечно відновитися після відряджень у прифронтові міста. Нині ж росіяни перейшли до безперервного терору столиці реактивними БпЛА та балістикою. Фактично столиця зараз відчуває те, через що прифронтові регіони пройшли ще на початку війни. Тому для документальних фотографів постав виклик, як працювати й відновлювати сили в умовах, коли межа між роботою й особистим простором остаточно розмивається і зникає відчуття безпечного прихистку.
Напередодні Всесвітнього дня психічного здоров’я Українська асоціація професійних фотографів поспілкувалася з документалістами Костянтином та Владою Ліберовими, Сергієм Коровайним та В’ячеславом Ратинським, які мешкають у столиці, про те, як вони проживають цей непростий період і що роблять, щоб зберегти своє ментальне здоров'я.
Костянтин і Влада Ліберови: Останні два місяці ми жодного разу не виходили з дому без камери й аптечок
Подружжя документалістів Костянтина та Влади Ліберових від початку вторгнення безперервно фіксує наслідки російської агресії: події на передовій, в деокупованих регіонах, на місцях обстрілів цивільних об'єктів. Їхні знімки стали відомими на весь світ символами війни в Україні.
Після чергової атаки дронів 25 вересня 2026 року в Києві Костянтин Ліберов зізнався своїм підписникам у соцмережах, що хоч і звик до небезпеки на передовій, бачити загиблих містян у себе вдома — це зовсім інший, надзвичайно важкий біль. Попри довгу паузу у відвертих публікаціях, він відчув потребу поділитися своїми емоціями, бо усвідомив, що перебуває на межі власних сил, як і більшість українців.
«Удар дрона по бізнес-центру посеред людної вулиці. Хтось йшов по своїх справах, хтось їхав в авто. Другий такий удар за сьогодні. Знову загиблі люди. Тіла просто посеред вулиці. Повз проходять нажахані перехожі. І я серед них. Сьогодні мені теж страшно. Я не знаю, чому. Працюючи на фронті, я звик до страху, я справді бував в ситуаціях, коли смерть була дуже близько. Але це фронт. А Київ — це дім. І мені боляче бачити, як моїх людей, моє місто вбивають щодня», — написав Костянтин.
Фотографка Влада Ліберова, дружина Костянтина, розповідає, що через набутий професійний досвід вони були переконані, що загострення ситуації в Києві вже не вплине на їхній емоційний стан і вони готові до всього. Однак усе виявилося зовсім не так:
«Коли бачиш як місто, яке стало тобі рідним, яке стало вашим домом, де народилась ваша дитина, щодня захлинається від крові — це дуже боляче. І до цього не можна бути готовим. Останні два місяці майже кожного дня ми бачимо з того чи іншого вікна нашої квартири стовпи диму від пожеж. Інколи кілька разів на день. І так само останні два місяці ми жодного разу не виходили в Києві з дому без камери й аптечок. Навіть коли немає тривоги — ти наче чекаєш, що щось може статись і хочеш бути готовим».
Влада зізнається, зараз моральний стан важкий і є відчуття, що «броня, яку вони побудували у своїй психіці за ці роки, наче луснула». Тепер усе довкола сприймається так само гостро, як і на початку вторгнення. Вона згадує сльози чоловіка після загибелі внаслідок удару по багатоповерхівці 14-річного Дані. Згадує власний страх і розпач під час обстрілу вулиці Антоновича. Саме тоді до неї прийшло усвідомлення: в зоні ураження могла опинитися її власна дитина з нянею. В той день Влада знімала наслідки обстрілу медичного закладу в історичному центрі Києва.
Виїжджати з Києва подружжя не планує, проте місто втратило для них відчуття безпечної домівки, позбавивши можливості якісно відпочивати. Влада розповідає, що поєднання рутинних справ, викладацької діяльності в університеті з майже щоденною роботою на місцях обстрілів сильно виснажує їх з чоловіком психологічно й фізично.
«Я знаю, що схоже почувається більшість наших київських колег, з ким ми говорили на цю тему. Скільки б ми не бачили, що робить війна з містами вздовж лінії фронту, бути готовим до щоденних атак в себе вдома неможливо. Так, є безліч українських міст і селищ, де ситуація в рази складніша, і люди нашої професії знають це як ніхто. Це болить не менше, просто іншим болем. Біль Києва — це як біль рідної тобі людини, ти не просто співчуваєш, ти проживаєш це сам», — каже подружжя.
Сергій Коровайний: Розумію, що в тому самому Краматорську зараз вдесятеро небезпечніше
Документаліст родом з Донеччини Сергій Коровайний документує російсько-українську війну ще від 2014 року. Під час повномасштабного вторгнення Сергій знімав оборону Харкова та Києва, деокуповані регіони на півночі країни, працював у Миколаєві, знімав наслідки підриву Каховської ГЕС і контрнаступ на півдні. Часто буває у відрядженнях на Донеччині, хоча сам живе у Києві ще з 2012 року.
Збираючись у чергову робочу поїздку на південь, до Одеси, Сергій розповів, як переживає виснаження у столиці та що допомагає йому триматися:
«Дійсно, це один з найважчих періодів, мабуть, за всю війну. Я думаю, що накопичується загальна втома. І ця довга атака — мені важче дається відновлення, тому що я, власне, не можу відключитись. Тобто вихід зараз один, мені здається, — не працювати, не стежити за новинами, просто ігнорувати ці атаки. І тоді, мабуть, я б зміг відпочити. Але я так ще не робив, у мене постійно була робота».
Сергій каже, що хоча Одещина не менш небезпечний регіон, але там зосередитися суто на робочому процесі психологічно йому набагато легше, ніж у Києві.
«Я, безперечно, відчуваю неабиякий психологічний тиск, бо коли їдеш сам або з командою десь біля ЛБЗ на прифронтовій території, то ти там зосереджений на роботі й розумієш, що це час, коли ти ризикуєш життям чи здоров'ям, майном — але це тимчасово. Ти наважуєшся на поїздку, робиш роботу й повертаєшся додому, і в цьому плані, звісно, обстріли Києва зараз — це випробування».
Сергій Коровайний зазначає, що порівняно з містами на сході, Київ здається йому відносно безпечним містом.
«Я досить спокійний в плані безпеки, бо Київ — величезне місто, а остання тактика росіян — це один-два дрони підряд, не табуни цих дронів. І я розумію, що в тому самому Краматорську зараз в 10 разів небезпечніше, в Харкові час від часу долітають КАБи, FPV-дрони, у Запоріжжі тощо».
Основний тиск на психіку, за словами фотографа, створює необхідність постійно тримати фокус на новинах і бути готовим одразу їхати на зйомку, через що межа між приватним життям і роботою розмивається. А вдома на нього чекають сімейні обов'язки, а ще робота з документами, текстами, заявками на конкурси, листуванням і зустрічами, які часом виснажують навіть більше, ніж робота «в полі». Проте постійна необхідність стежити за обстрілами і звуки вибухів розпорошують увагу й не дають зосередитися. Сергій зауважує, що в Києві зараз немає спокійного місця для відновлення, хоча сам продовжує жити цивільним життям і не відчуває постійної прямої загрози.
Фотографа обурює порівняння життя на прифронтових територіях із життям у Києві. На його думку, таке нагнітання страху — це елемент російської когнітивної спецоперації для розхитування суспільства, і його дратує власна мимовільна залученість до цього процесу.
«Наприклад, я хочу побігати, але буду бігати десь навколо машини, щоб якщо щось прилетить, то їхати знімати. І я не можу просто розвантажитись спортом або погуляти з собакою. Не можу піти з собакою далеко в ліс і забутися. Я абсолютно виснажений, працюю дійсно на межі шаленої втоми, від постійної концентрації, від цієї безкінечної атаки. І я думаю, це те, чого також добиваються росіяни. Це відчуття посилене для нас, тому що ми це документуємо».
Сергій намагається піклуватися про себе та підтримувати ментальне здоров'я, але зізнається, що звичні методи відновлення більше не працюють так, як раніше:
«Я займаюся з психологом, гуляю на свіжому повітрі, але я не відчуваю, що це працює так, як працювало колись. І знову ж таки, мене дуже дратує, що росіяни досягають своїх цілей. Я хотів би зламати їхні плани своїм прикладом, бути сповненим сил, але психологічно це виявилось важче, ніж я хотів би собі самому зізнатися».
В’ячеслав Ратинський: Братися за роботу, яка справді важлива і цікава, а не за всю, як раніше
«День психічного здоров'я? Ми не празнуєм», — починає розмову фотограф В’ячеслав Ратинський. Попри іронію питання відновлення та ресурсу для фотографа надважливе — UAPP поспілкувалася з В’ячеславом, коли він був у невеликій відпустці.
Репортер і документальний фотограф В’ячеслав Ратинський родом з Житомира, але вже понад 10 років живе в Києві й працює у фотожурналістиці. Він знімав події Революції Гідності, після початку повномасштабної війни висвітлює події в зоні бойових дій. Зокрема створив документальний проєкт про пошук полеглих воїнів у замінованих лісах Харківської та Донецької областей.
Утім, чималий досвід роботи не робить сприйняття війни легшим, каже В’ячеслав:
«Насправді нічого не змінилось за ці роки, тільки стало важче абстрагуватися від постійних російських ударів. Я стараюсь не виїжджати буквально на кожен удар, якийсь час намагався не читати новини, точніше мій мозок/організм сам відмовився це робити. Хоча скільки себе пам'ятаю, я працюю у журналістиці й ніколи не пропускав жодних новин».
Втома та зниження ефективності змусили фотографа переглянути свої робочі звички:
«Через загальну втому важко концентруватися на будь-чому, в тому числі на фотографії, а це дуже шкідливо, бо падає ефективність, якість роботи. Тому я намагаюсь братися за роботу, яка для мене справді важлива і цікава, а не за всю, як раніше».
В’ячеслав намагається розбивати роботу на короткі окремі завдання для кращої концентрації. Окрім цього, він організовує собі невеликі, проте ефективні паузи для прогулянок, поїздок за місто, дозволяє собі короткі відпустки. Таким чином намагається накопичити більше сил та енергії, аби підготуватись до тривалої й важкої зими.
«Я поки що не досяг межі, сильно допомагає спорт, книжки, прогулянки, але і на це цілком перемкнутися важко, — відверто говорить В’ячеслав. — Але я зовсім не жаліюсь. Завжди згадую українського солдата, якому по-справжньому важко».
Ментальний стан медіаспільноти
Масштабні дослідження свідчать, що значне поширення симптомів депресії, тривожних розладів і пережитого травматичного досвіду має системний характер для всієї вітчизняної журналістської спільноти.
Аналітичний зріз у межах програми Mental Support for Media від ГО «Фундація Суспільність» та Центру «Брейнкульт» виявив, що дев'ять із десяти опитуваних медійників мають ознаки депресивних станів, а у більшості з них спостерігається середня або важка форма. Водночас вісім із десяти опитаних потерпають від тривожного розладу, а понад сімдесят відсотків відчувають страх перед майбутнім, що є головним маркером вигорання. Понад шістдесят відсотків журналістів пережили безпосередній травматичний досвід, і майже половина з них має нав'язливі спогади, що свідчить про високий ризик розвитку ПТСР. При цьому показники тривоги й депресії серед жінок-журналісток виявилися суттєво вищими порівняно з їхніми колегами-чоловіками.
Проте нейробіологічні дослідження підтверджують, що емоційна травма є природною відповіддю організму на надмірний стрес, а не вислідом слабкості характеру. Труднощі з ментальним здоров’ям не роблять людину «слабкою» і не мають замовчуватися. Говорити про свій психологічний стан — це нормальна й необхідна практика.
Для людей такої травматичної професії, як документальний фотограф в Україні, професійна психологічна допомога має бути такою ж базовою нормою, як і дотримання правил безпеки. UAPP закликає фотографів стежити за своїм самопочуттям та вчасно звертатися за психологічною підтримкою до фахівців.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
.jpg)
.jpg)
