Єлена Калініченко — українська документальна фотографка і фотожурналістка. У своїх роботах поєднує художню та документальну фотографію. Вона нещодавно відмовилась від корпоративної роботи, щоб повністю присвятити себе мистецтву фотографії. Авторка досліджує психологічний вплив війни на людей та що з ними відбувається, коли вони дозволяють собі бути вразливими.
Єлена Калініченко розповіла про роботу над проєктом I’m not fine: коли тільки негативні емоції були щирими, про навчання в Енні Лейбовіц і чому важливо також спілкуватися з іншими менті, та як фотографія допомагає зрозуміти, що з нами всіма відбувається.
— Чому і коли у вашому житті з’явилась фотографія? Чому саме візуальне мистецтво стало тим медіумом, за допомогою якого спілкуєтесь зі світом?
— У дитинстві я постійно уявляла, що ми замкнені у своїх головах і через це не можемо побачити світ очима інших. Коли стала старшою, задумувалась над тим, що люди здебільшого звертають увагу на інформацію, яка відповідає їхнім переконанням та очікуванням. Кожен сприймає світ через особистий досвід і часто навіть не намагається подивитися на нього очима інших. Фотографія мені видавалась медіумом, який зможе у цьому допомогти. Мої дитячі думки були насправді доволі дорослими.
Мене завжди приваблювало мистецтво загалом і фотографія зокрема. Хотілося закарбовувати моменти і те, що бачу навколо. Найпершою камерою була родинна «мильниця». Я ходила гуляти з молодшим братом і коли він спав у дитячому візочку, фотографувала світ довкола. Дзеркальну камеру початкового рівня Nikon D5100 мені подарували батьки за хороші оцінки у школі. Щоб заробити на професійну камеру, я залишила навчання в університеті й поїхала працювати в Китай. Зараз знімаю на Sony.
Я люблю малювати, але фотографія цікавить найбільше. Насолода процесом і магічне відчуття всередині виникає виключно від фотографії. Проте я насправді дуже довго йшла до того, щоб зосередитись тільки на фотографуванні. Минулого року звільнилася з корпоративної роботи й увесь час присвячую фотографії.
— Розкажіть, будь ласка, чи є у вас візуальна освіта і як ви розпочинали свій шлях у фотографію?
— Спочатку я просто виходила з камерою на вулицю і фотографувала все, що мені подобається. Намагалася впіймати цікаве світло. Мені подобалося спостерігати, як воно відбивається, проходить крізь різні предмети, розставляє свої акценти. Потім почала фотографувати своїх друзів, робити портретні зйомки. Мені видається, у мене доволі стандартний шлях до фотографії.
У мене, на жаль, немає візуальної освіти — вчусь на власних помилках та аналізі світлин інших фотографів. Я неодноразово задумувалась над тим, щоб здобути освіту, пов’язану із візуальним мистецтвом. Подаю свої роботи на різні менторські програми, освітні курси та воркшопи, щоб отримати знання й почути досвід колег.
У 2023 році компанія IKEA оголосила конкурс фотографій, які б розповідали про дім, — Ikea Life at Home, IKEA Artist in Residence: Mentorship with Annie Leibovitz. Менторкою програми запросили фотографку Енні Лейбовіц, чиї роботи дуже люблю. До того ж це була чудова можливість розповісти світові, що ж означає дім для українців. Відбір був тривалим, а на фінальному етапі учасників відбирала особисто Енні Лейбовіц. У нас було декілька онлайн-зустрічей, а потім зустріч наживо у Швеції. Проєкт завершився виставкою в Парижі, де ми мали нагоду продемонструвати свої роботи поруч зі світлинами Енні Лейбовіц.
Я багато навчилась не лише від Енні Лейбовіц, але і від інших менті. Важливо подаватись на менторські програми, бо це можливість обговорити фотографії з колегами, звернутись до них за порадами. До цього у моєму житті взагалі не було людей, які б цікавились фотографією. Вважаю для себе участь у цій програмі дуже знаковою, адже після неї додалося впевненості у власних силах і з’явився стимул займатись фотографією професійно.
— Хто вплинув на ваш стиль фотографування? На кого ви орієнтувались на початку своєї кар’єри?
— Перша відома фотографка, про яку я дізналась і на яку почала орієнтуватись, — це Енні Лейбовіц. Тому мені було так важливо та символічно познайомитися з нею особисто. Мені було цікаво читати про початок її карʼєри, адже я завжди любила рок-музику й уявляла собі, як це було їздити в тури із the Rolling Stones. Я вважаю, що багато хто мав і має на мене вплив. Всі улюблені фотографи як частини пазла, який для себе складаю. Зараз більше орієнтуюсь на українських фотографок і фотографів, але якщо перераховувати, цей список буде дуже довгий. Мене надихають також живопис і фільми. Я зберігаю для себе окремі кадри, щоб потім їх роздивлятись, обдумувати композицію і світло. Мені дуже подобається французький чорно-білий фільм «Ненависть» 1995 року, його прекрасна операторська робота. Або фільм «Нафта», в оригіналі — There will be blood, де перші 15 хвилин фільму немає жодних діалогів — лише красиве зображення. Хоча це все фільми з минулого. Після початку повномасштабного російського вторгнення мені складно дивитись серйозне кіно, хочеться просто відволіктись простими за сюжетом фільмами чи серіалам.
— З якими медіа ви зараз співпрацюєте? Чи позиціонуєте себе як фотографка-фрілансерка?
— Я себе бачу як документальну фотографку, зараз пробую себе в артфотографії. Фотографую вдумливо та повільно. Коли знімаю, то наче перебуваю у своєму світі, і мені інколи навіть складно прокомунікувати усе, що відбувається в голові під час зйомки. Мені потрібен час, щоб роздивитись і подумати.
Звісно, працюю також над репортажами для медіа. Була на стажуванні у виданні The Kyiv Independent — мені дуже сподобалась їхня команда, було цікаво співпрацювати із фоторедакторкою Іринкою Громоцькою, і я дуже вдячна їй за отримані знання та досвід. Я робила фотопроєкт про те, як діти переживають досвід війни. Як вони бачать її своїми чесними та наївними очима. Працювати з дітьми було дійсно виснажливо, але й захопливо. Я проводила з ними невеличке інтервʼю і, сподіваюсь, ті, хто його читав, усміхалися від їхніх відповідей, так само як і я. Моє стажування завершилось публікацією проєкту Growing up under missiles — Ukrainian childhoods shaped by war у виданні The Kyiv Independent. Планую рости та співпрацювати також і з міжнародними медіа.
— Над якими проєктами працювали на початку своєї кар’єри фотографки?
— Коли починала займатись фотографією, то бачила багато прикладів комерційної зйомки — зняв серію світлин, віддав замовнику й отримав кошти. Я довгий час теж намагалась так працювати, але така робота зовсім мені не відгукувалась — просто красиво зняти людей. Через це я думала, що мені нічого не вдається, і на деякий час залишала фотографію. Потім я потрапила у проєкт компанії IKEA і зрозуміла, в якому напрямку хочу рухатись. Мені цікаво спілкуватися з людьми, глибоко занурюватись у тему й працювати над нею впродовж тривалого часу.
— Як змінились ваші особисті пріоритети у фотографії з початком повномасштабної війни?
— Повномасштабне російське вторгнення дуже сильно вплинуло на мене і на теми, над якими мені б хотілося працювати. Я людина дуже принципова, а з початком повномасштабної війни це ще більше загострилося. Важко бути митцем у цей час, проживати разом з героями досвід життя під час війни і трансформувати його через фотографії.
У мене немає ілюзій, що фотографія може щось змінити. Лише сподіваюсь — якщо хоча б одну людину фотографія наштовхне на нову думку, не залишить байдужою або змусить трохи порефлексувати, то це вже буде непоганим результатом. На виставці у Парижі я побачила, що люди підходили до фотографій про Україну, емоційно розглядали їх, і в цей момент подумала, що знімати — це справді важливо.
Війна не стільки змінила моє бачення світу, скільки допомогла зрозуміти, що життя крихке і важливо цінувати кожну мить. Працювати на роботі, яку ніколи не любила, більше не мало сенсу. Я вирішила, якщо мені подобається фотографія і я стільки років ніяк не дійду до улюбленої справи, то час настав, бо іншого шансу може не бути.
— Які аспекти повномасштабної війни ви висвітлюєте у своїх проєктах? Розкажіть, будь ласка, про ваш фотопроєкт I’m not fine!
— Я працюю над проєктом I’m not fine — про ментальне здоров’я і про психологічний вплив війни на українців. Тема мені дуже відгукується — я часто про це задумуюсь, сильно від цього страждаю. Мені не вистачає сміливості їхати на фронт, тому фокусуюсь на темах, пов’язаних із наслідками війни.
Історія особиста, адже саме через індивідуальні історії формується наш колективний досвід і спільна травма. Враховуючи нашу історію й наше минуле, його вплив на нас теперішніх, розумію, що відбувається зараз і як це може вплинути на наступні покоління. Мені цікаво це розбирати, документувати, щоб було більше підґрунтя для роздумів та аналізу того, що з нами всіма відбувається. У проєкті поки одна історія, але я зараз працюю над наступними.
Ідея проєкту I’m not fine сформувалась у 2022 році. Усередині накопичувалось безліч емоцій — нерозуміння, безнадія, відчай, злість, горе тощо, і залишалось без виходу. У якийсь момент я зрозуміла, що потрібно ці емоції якось проживати, трансформувати у фотографії. До того ж мій партнер доєднався до війська і я залишилася вдома сама. Я пишаюсь ним і його рішенням. Для мене це був новий досвід — потрібно було вчитися жити самій, і це збіглося в часі з постійними обстрілами та блекаутами в Києві.
У цей час я отримала лист від Енні Лейбовіц, у якому йшлося про те, що я потрапила у фінал Saltzman-Leibovitz Photography Prize 2025. Вони не оголошували open call, а самі обрали фіналістів, і мені потрібно подати новий проєкт. Я створила фотоісторію I’m not fine за декілька тижнів. Я переживала дуже складний емоційний стан і сподіваюсь, що мені більше ніколи не буде так погано. Однак тоді я не відчувала жодних позитивних емоцій, тому зробила такий проєкт — темний, але щирий. Зрозуміла із відгуків, що багатьом людям цей проєкт близький і потрібний. Я отримала за нього друге місце у Saltzman-Leibovitz Photography Prize, і він був представлений на Photo London 2025.
— Розкажіть, будь ласка, про візуальну мову ваших фотоісторій.
— Моя візуальна мова ще формується — я над цим працюю. Думаю, що вона змінюватиметься з часом і з новим досвідом. Проте у фотографії для мене завжди важливі світло та колір. Це частина історії, над якою працюю, тому ніколи не знімаю чорно-білі світлини. Хоча дуже люблю монохромні фотографії. Кольори передають і створюють настрій на фотографії, світло — атмосферу й емоції. Колір і світло для мене як ще одні герої фото.
Дуже люблю знімати портрети у середовищі, так звані environmental portrait. Вчуся працювати над портретами крупним планом, але мені завжди важливий контекст навколо. Жартую, що дуже часто роблю такі портрети, на яких людину ще треба знайти.
— Наскільки фотографія допомагає впоратися з власними переживаннями? Як вас змінила робота фотографкою під час повномасштабної війни?
— Усе залежить від історій і тем, над якими працюю. Інколи фотографії допомагають відрефлексувати й пережити певні події як мені, так і героям моїх історій. Зараз працюю над черговою серією світлин до проєкту I’m not fine. Герой зйомок ділиться, що процес фотографування для нього — це своєрідний спосіб терапії, бо він може поділитися своєю історією.
Натомість, коли фотографувала щойно звільненого з полону військового, то одразу після зйомок вийшла на вулицю, сіла на лавочку і довго плакала. Наша робота — це постійний баланс емоцій, і іноді дуже складно його утримувати.
Напевно, я зараз на окремі ситуації реагую, на жаль, більш цинічно, ніж до початку повномасштабної війни. Іноді видається, що нічого в цьому світі вже не має сенсу. Утім, коли починаю питати себе, а в який час було краще, ніж зараз, не можу знайти жодної епохи в історії людства. Напевно, проблеми почалися з того часу, коли людство почало своє існування. Проте життя потрібно жити, і жити його байдуже я не можу.
Єлена Калініченко – українська документальна фотографка та фотожурналістка. Її роботи досліджують особисті історії війни та людської стійкості. Фотографія не тільки її пристрасть, а й спосіб взаємодії зі світом. Її цікавлять експерименти з креативними підходами до роботи в документальній фотографії. Вона вирішила залишитися в Києві під час війни, поєднуючи офісну роботу для підтримки своєї країни з бажанням фотографувати. Минулого року вона залишила корпоративну роботу та повністю зосередилася на фотографії.
Єлена навчається самостійно та через спостереження за роботами інших. Вона прагне стати фотографкою, чиї роботи залишаються з людьми.
Інстаграм фотографки
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
