«Не Сама» — один із проєктів, відібраних у межах третьої щорічної програми мікрогрантової підтримки українських документалістів, яку реалізує UAPP. Мета програми — підтримати авторів, що продовжують фіксувати досвід країни, яка протистоїть агресії, та створюють візуальні свідчення подій, що визначають історію сучасної України. Програму реалізовано за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
Коли ми говоримо про наслідки війни, перше, що зазвичай спадає на думку — це зруйновані міста, загиблі і поранені люди, біженці. Але мене завжди цікавлять менш очевидні, менш видимі історії. Як фотограф, я хочу привернути увагу до життя після втрати. До жінок, які залишилися без чоловіків, і до дітей, які ростуть без батьків.
Проєкт «Не Сама» — це документальна серія про материнство в умовах війни. Я відчуваю, як війна змінює саму структуру української родини. З’являється нова форма сім’ї, де мама, часто непомітно, наче як за замовчуванням, виконує безліч ролей, стискаючись з ізоляцією і нерозумінням. Я поговорила з дівчатами, чиї чоловіки загинули, дізналася, що їх травмує й надихає, зняла їх історії вдома, у звичайних буднях, серед побуту, поруч із дітьми.
Я хочу, щоб дружини загиблих героїв не залишалися сам на сам із болем після того, як у них забрали найцінніше — життя близької людини. Підтримка суспільства, турбота про дітей, інтеграція в нову реальність — це наша спільна відповідальність.
Проєкт «Не Сама» — це історії про те, що жодна людина, яка проходить через втрату, не має почувати себе самотньою.
Христуля і Вікуся (5 років)
Мого чоловіка Сергія не стало у 2022 році. Тоді нашій донечці Вікусі було лише рік і чотири місяці. Він встиг побачити її перші кроки і почути, як вона сказала «тятя».
Тепер нас двоє. Вікуся ходить у садочок — адаптація, постійні хвороби, турботи. І я часто відчуваю самотність. Близькі зайняті, батьки на роботі, і інколи так бракує просто відчуття, що ми не самі.
Коли мене жаліють, мені стає ще важче. Я плачу, але не маю права здаватися, бо біля мене маленька людина, і я для неї приклад. А ще я відчуваю, ніби Сергій дивиться на нас. Слабкість дозволяю собі тільки тоді, коли ніхто не бачить. На початку мені дуже бракувало психологічної допомоги, я замкнулася, все ніби затихло всередині.
Люди часто не знають, як зі мною говорити. Я вдячна тим, хто не акцентує увагу на моїй втраті.
Хочу сказати всім, хто дивитиметься цей проєкт: потрібно жити, навіть у такий важкий час. Жити на повну. Щоб наші рідні, які стали ангелами, не бачили нас лише у смутку. Бо ніхто не знає, що буде завтра. Я вірю, що перемога буде. І знаю, завдяки кому — завдяки моєму чоловікові та всім, хто віддав своє життя і здоров’я. Ми не маємо права цього не цінувати. Перемога буде за нами. Побачите!
Наталя, Саша (12 років) і Тарас (19 років)
Перший рік після загибелі Сергія я майже не пам’ятаю. Це було у 2022 році. Він був у зоні бойових дій, і я завжди відчувала, що може не повернутися. Ми прожили разом 18 років. Коли його не стало, нашому сину Тарасу було 16. Він дуже замкнувся, хотів піти на війну помститися за батька. Я бачу, як молодшому, Сашкові, бракує татової любові. Найважче дивитися, як цей біль переживають діти. Для них я маю бути сильною.
Біль нікуди не зникає — з ним просто треба навчитися жити. Мені дуже допоміг ретрит для жінок, які втратили чоловіків на війні. Там ніби розклали моє життя по поличках. До того все було як великий дім зі ста кімнатами, і я не могла знайти вихід. Ми здружилися з іншими жінками, але все одно часто відчуваю, що мені просто немає з ким поговорити. Тоді я йду на цвинтар — поговорити з Сєрьожею.
Я не хочу, щоб мене називали вдовою. Я — дружина військовозагиблого. Але часто відчуваю, що такі жінки, як я, ніби ізольовані. У селі це особливо відчутно: кожен погляд тисне, люди рахують мої гроші. У місті трохи легше, бо нас багато. Але навіть у школі деякі батьки не вітаються зі мною, знаючи нашу історію.
Я вірю, що перемога буде за нами. Інакше за що загинув мій чоловік? І хочу сказати всім: живіть. Живіть для себе і для тих, хто вас любить і кому ви потрібні.
Марія і Ваня (9 років)
Мій звичайний день — це робота, школа, гуртки. Ця рутина допомагає триматися і рухатися вперед. Найважче було зрозуміти, як жити далі і як підняти дитину одній. Мене підтримують віра в Бога, мої діти, мама і брати, а ще робота, волонтерство і надія на мирне майбутнє. Я знаю, що потрібна їм, і це дає сили.
Я майже забула, як це — бути слабкою. Люди думають, що я дуже сильна, але насправді я досі чекаю, що Віталій повернеться. Інколи просто плачу поруч із Ванькою. Зараз я собі зовсім не подобаюсь і хочу щось змінити, почати жити, а не просто існувати, знову відчути, що я жінка.
Багато людей нам допомагали, і я їм дуже вдячна. Але є й ті, з ким я перестала спілкуватися, бо вони мене не розуміють. Особливо боляче чути: «Тримайся, ти ще молода, обов’язково когось знайдеш».
Спочатку в мені було багато злості й агресії. Потім я навчилася цінувати тишу і самотність. Я не опустила руки і знайшла сили допомагати іншим. Разом з жінками, які теж втратили чоловіків на війні, ми створили фонд «Жінка Героя». Ми готуємо їжу і розвозимо її ветеранам у шпиталях Чернівців.
Після загибелі військових тисячі жінок в Україні залишаються самі з відповідальністю за себе і за життя своїх дітей. Підтримка для них означає не лише допомогу, а й відчуття, що вони не залишилися надинці. Що їх бачать. Не лише співчувають, але і приймають, розділяють біль.
Сьогодні в Україні існують ініціативи, які підтримують такі родини. Вони надають довгострокову допомогу дітям, які втратили батьків на війні, психологічну підтримку, освітні можливості, медичну допомогу. Працюють з родинами загиблих військових, створюючи спільноти підтримки для жінок і дітей.
Але підтримка — це не лише робота фондів. Це також відповідальність суспільства. Бути уважнішими в словах, знаходити час допомогти і визнати, що ці родини заплатили найвищу ціну за безпеку нас всіх.
Проєкт «Не Сама» — це нагадування про те, що ці жінки не повинні залишатися наодинці зі своїм досвідом. Про життя, що триває. І про любов, яка не зникає.
Даша Тендітна — портретна та документальна фотографка з Києва. Має 15 років професійного досвіду. Останні три роки живе в Кембриджі разом із доньками, водночас продовжує працювати над соціальними фотопроєктами в Україні. Амбасадорка кризового центру для жінок і дітей «Місто Добра».
