Фотограф Сергій Мельниченко презентував проєкт «Плівки з передової: фотографії, листи та артефакти українських військових», над яким працював протягом 2025 року. Сергій Мельниченко надсилав одноразові плівкові камери українським військовим і просив їх зафіксувати свій побут, роботу та війну. Проте проєкт вийшов за межі фотографії, адже разом із камерами Сергій Мельниченко просив надіслати йому написані від руки листи й артефакти, які бійці обирали самі. Проєкт Сергія Мельниченка — це не лише кадри та документи війни, але й особисті історії та пам’ять людей, які сьогодні боронять незалежність України.
Плівки про життя
Сьогодні найбільш задокументованою війною в історії людства вважається повномасштабна російсько-українська війна. Такий статус вона отримала завдяки поєднанню сучасних технологій та масової фіксації подій у реальному часі. Унікальні світлини створюють не лише професійні фотографи, а й українські військові. Сергій Мельниченко вирішив надіслати бійцям одноразові плівкові камери, щоб вони зняли своє життя під час війни.
Фотографія часто стає голосом для тих, кого суспільство зазвичай не чує, та дає можливість людям із різних соціальних груп самим задокументувати своє життя. У світі існує безліч проєктів, створених за допомогою методу партисипативної фотографії — коли професійні фотографи роздають камери усім учасникам і просять їх виразити власний погляд на різні події. «Звісно, ідея далеко не нова, проте я вирішив спробувати, — розповідає Сергій Мельниченко. — Після роботи над проєктом «Попід Дніпром» я продовжив працювати з військовими та документувати події, які відбуваються під час повномасштабної війни. Проте я не ідентифікую себе як документальний фотограф, тому постійно шукаю нові підходи до зйомок».
Сергій Мельниченко домовився з лабораторією-магазином Fotovramci, яка погодилась надати для проєкту одноразові плівкові камери. «Ми почали з п’яти фотоапаратів, які розіслали військовослужбовцям. У нас були певні перестороги, чи зможуть бійці фотографувати, чи матимуть вони на це час, — пригадує Сергій Мельниченко. — Проте, коли військові почали повертати камери і ми побачили цікаві результати, вирішили продовжувати проєкт». Зрештою, у проєкті Сергія Мельниченка взяло участь 25 військовослужбовців.
Листи з фронту
Першу камеру Сергій Мельниченко надіслав військовому із позивним Вікінг — пілоту гелікоптера Мі-24, який служить у складі 11-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ України. «Я дізнався про Вікінга зі світлин мого колеги Владислава Краснощока та запропонував йому долучитись до проєкту. Мені завжди було цікаво попрацювати з авіацією, — розповідає Сергій Мельниченко. — Вікінг погодився і дуже швидко надіслав чудові знімки. Нас із командою це дуже надихнуло і ми продовжили надсилати наступні камери».
З лютого до листопада 2025 року Сергій Мельниченко періодично надсилав камери військовослужбовцям. Йому було важливо охопити різні ділянки фронту та усі пори року, щоб проєкт був цілісним і якісним. «Шкода, що не вдалося зробити знімки із Суджі — розминулись у часі», — усміхається фотограф.
Кожен із військовослужбовців, який долучився до проєкту, отримав одну одноразову камеру із плівкою. Винятком стала Ксенія, якій Сергій Мельниченко випадково надіслав два фотоапарати. «Так склалось, що Ксенія — єдина дівчина у проєкті. Вона моя колишня студентка, яка вирішила добровільно долучитись до лав Збройних сил, — розповідає Сергій Мельниченко. — Ксенія відзняла дві плівки і я долучив її знімки до проєкту».
Разом із камерами Сергій Мельниченко надсилав військовослужбовцям листа, у якому просив їх задокументувати своє теперішнє життя. «Я не створював жодних рамок, оскільки не хотів ускладнювати нікому життя. Я розумію, що у військових є свої задачі і в них просто могло не вистачати часу на зйомки», — говорить фотограф. У результаті Сергій Мельниченко отримав кардинально різні за стилем та сюжетом фотографії — автопортрети, портрети побратимів, знімки бліндажів, тварин чи природи тощо.
Серед учасників проєкту є і професійні фотографи, які зараз служать в ЗСУ. Сергій Мельниченко не ставив собі за мету роздавати камери лише аматорам чи, навпаки, професіоналам у сфері фотографії. Цільова група проєкту — це військовослужбовці, незалежно від їхнього бекграунду. «Звісно, мені було цікаво отримувати знімки від професійних фотографів, які підійшли до зйомок із розумінням справи. Проте їхні фотографії, зроблені для проєкту, все одно сильно відрізнялись від картинок, які вони роблять на свою техніку чи публікують у соцмережах. Для них це також був цікавий експеримент», — каже Сергій Мельниченко.
Речі на пам’ять
Окрім фотографій, військовослужбовці надсилали Сергію Мельниченку листи та різні важливі для них речі з особливою історією. Листи, як і фотографії, також вийшли дуже різними. «Було декілька листів, у яких військові описували загибель своїх побратимів. Ці тексти було дуже боляче читати — просто до сліз», — ділиться Сергій Мельниченко. Наприклад, фотограф Роман Пашковський свій лист присвятив загиблому побратимові та надіслав шеврон у вигляді синьо-жовтого прапора із написаним на ньому маркером позивним друга. У інших, навпаки, листи були позитивними, хтось ділився власними думками, писав вірші чи просто описував надісланий артефакт.
«Кожного разу, коли отримував лист, зовсім не знав, чого очікувати. Радість, яку відчував від того, що нарешті прийшли знімки й артефакти, різко зникала, коли починав читати тексти, — розповідає Сергій Мельниченко. — Звісно, я б хотів, щоб цього всього ніколи не було, щоб цього проєкту не було і всі були живими та здоровими».
Як артефакти військові надсилали шеврони, особисті медальйони, дрони наші та трофейні, снаряди, елементи екіпірування. «Самий іронічний артефакт для мене — це пакетики кави MacCoffe 3in1, які були так близько до ворога, — каже Сергій Мельниченко. — У колекції артефактів маю також окопну свічку, записник з артилерійськими розрахунками, запальничку та брелок від машини, який хлопці надіслали, щоб зберегти пам’ять про техніку, яка не раз вивозила їх із позицій та давала їм можливість жити. Я отримував звичайні, на перший погляд, речі, за якими насправді сховано безліч історій. Мені дуже приємно, що хлопці довірили їх мені».
Різні виміри життя
Матеріали проєкту увійшли до книги «Плівки з передової: фотографії, листи та артефакти українських військових». Дизайн зробила Марина Бродовська, а артефакти зняв Василь Демків. Знімки предметів зроблені на нейтральному світлому фоні, поза простором і часом. «Я одразу зрозумів, що книга буде, адже почав отримувати дуже багато цікавих матеріалів від військових — тексти, світлини й унікальні предмети з історіями», — каже Сергій Мельниченко.
Фоторедакторка видання The Kyiv Independent Іринка Громоцька запропонувала Сергієві Мельниченку представити матеріали проєкту на виставці у Нью-Йорку. Експозицію назвали «The War They Live» та показали у рамках заходів The Kyiv Independent, присвячених сторітелінгу, розслідувальній журналістиці та репортажам з передової. У Нью-Йорку відвідувачі виставки мали змогу не лише оглянути фотографії та придбати книжку, але і подивитись на справжні артефакти. «Виставка дуже класно спрацювала на аудиторію. Відвідувачі розглядали речі, уважно читали листи військових, — говорить фотограф. — На благодійному аукціоні ми розіграли підписану книжку та одноразову камеру».
Проєкт «Плівки з передової: фотографії, листи та артефакти українських військових» наповнений історіями про життя бійців і загибель їхніх побратимів. «Нещодавно книжку придбала одна жінка, бо у ній є історія загибелі її чоловіка, яку написав Віктор Голіков. Вона написала, що для неї це дуже важливе видання, — розповідає Сергій Мельниченко. — Я одразу запропонував повернути їй кошти, проте вона попросила задонатити їх військовим».
Сергій Мельниченко каже, що військові також дякували йому за можливість долучитись до проєкту й трохи відволіктись від буденності. Фотограф надсилає бійцям книжки та роздруковані фотографії. «Хлопці жартують, що завдяки проєкту побували у Нью-Йорку та публікуються у книжках, — усміхається фотограф. — Радію, що проєкт спрацював позитивно для усіх його сторін. Безумовно, найбільша вдячність, шана та низький уклін військовим, які, незважаючи на нелегкі умови, взяли участь у цьому проєкті».
Сергій Мельниченко — фотограф, викладач, засновник школи концептуальної та артфотографії MYPH. Фотографією почав займатися у 2009 році. За цей час — учасник близько 200 персональних і групових виставок, ярмарків та фестивалів по всьому світу. Організатор та куратор понад 50 проєктів і виставок з роботами студентів школи MYPH по всьому світу за останні 7 років. Переможець всеукраїнських і міжнародних конкурсів та премій, у тому числі Leica Oskar Barnack Award Newcomer у 2017 році (Берлін), «Фотограф року» 2012, 2013 та 2016 років (Київ, Україна), «Золота камера» у 2012 (Київ, Україна). Фіналіст Krakow Photomonth, Pinchuk Art Center Prize, Off_Festival Bratislava 2014, DEBUTS 2018, Kolga Tbilisi Photo Award, Batumi Photodays та ін.
Учасник Paris Photo, Volta Art Fair, Photo L.A., Photo Basel, Unseen fair. Номінант на премію Foam Paul Huf Award у 2020 та 2023 роках. Відібраний до участі у європейській платформі для фотографів FUTURES у 2022 році. Фотографії Сергія перебувають у приватних і публічних колекціях у США, Гонконзі, Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Бельгії, Литві, Чехії, Японії, Нідерландах, Італії, Швейцарії, Норвегії та ін. У 2022 та 2023 роках дві серії, а загалом 25 робіт Сергія увійшли до постійної колекції фонду Alexander Tutsek-Stiftung. У 2023 році отримав річну стипендію (грант) від фонду Alexander Tutsek-Stiftung на створення власного фотопроєкту.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
