У книзі «100 Days of War» фотограф Ігор Чекачков відмовився від традиційної воєнної репортажної фотографії. Він зосередився на рефлексії та інтимності, щоб передати атмосферу перших місяців повномасштабного російського вторгнення в Україну.
Ігор Чекачков розповів, як власний досвід евакуації з Харкова трансформувався до роздумів про втрату дому, ідентичність і переміщення, чому проєкт порушує питання обмеженості фотографії як інструменту документування та здатності впливати на конфлікти, а також про найтепліші й найболючіші для нього фотографії у книзі.
— Книга охоплює перші 100 днів повномасштабного вторгнення. Чому саме 100 днів — це символічна цифра чи момент, коли ви відчули, що цей етап документування завершено?
— Оригінал книги — це блокнот Moleskine, у який я вклеював фотографії з Instax та писав свої нотатки. Це диктувало певну завершеність форми, бо приблизно на сотий день закінчились сторінки у моєму записнику. Там залишилось буквально дві сторінки. Коли ми друкували фотокнигу, на незаповнених сторінках я написав подяки. Форма блокнота продиктувала формат книги. Проте це не єдина причина.
Над проєктом я почав працювати одразу після повномасштабного російського вторгнення. У той час все відбувалося дуже хаотично, незрозуміло, і в мене були наївні сподівання, що фотокнига охопить початок та завершення війни в Україні. У якийсь момент зрозумів, що цього не станеться.
Потім відбулось кілька подій, які дали мені зрозуміти, що варто завершити книгу саме на перших ста днях російсько-української війни. По-перше, з’явилось відчуття, що інтенсивна фаза російського наступу минає — війна стає позиційною і триватиме ще довго. Якби я продовжував працювати далі, це була б уже книга про те, як ми звикаємо до війни. Натомість у перші місяці для нас все було новим і незрозумілим, і книга «100 Days of War» саме про цей час.
По-друге, на початку повномасштабного вторгнення я читав Маркеса і мені видалась дуже символічною репетативність подій: постійна повторюваність, кола насилля, через які проходить людство. «100 років самотності» Габрієля Гарсії Маркеса і сто днів повномасштабної російсько-української війни як відображення циклічності часу. Я читав «Осінь патріарха» Маркеса — у цьому романі репетативність стає формою правління, бо тиран-правитель живе майже вічно. Також, на жаль, знайома нам історія.
— Як ви сприймаєте перші місяці повномасштабної російсько-української війни зараз — через чотири роки після вторгнення?
— Тоді точно було багато наївності. Коли почав працювати над проєктом, ще не бачив його у цілому. До початку повномасштабного російського вторгнення я подав документи, щоб отримати стипендію на навчання у Великобританії. Я знав, що потрапив у шортлист і в мене може з’явитися шанс поїхати в Лондон. Тому мені хотілося зробити якомога більше в Україні.
Проєкт «100 Days of War» вийшов певною мірою інтимний та особистісний. Нотатки у блокноті одразу писав англійською. Навіщо це читати українцям, кожен з яких має свій досвід проживання перших місяців повномасштабного вторгнення. Коли проєкт отримав приз від The Photographers’ Gallery, я зрозумів, що він цікавий іноземцям, і почав працювати над створенням книги. Я не думаю, що зміг би зробити цей проєкт по-іншому.
— Наскільки свідомим було рішення документувати війну, чи це була спроба не втратити зв’язок з реальністю і робити те, що вмієте найкраще? Чи стала камера для вас захисним бар’єром чи, навпаки, способом гостріше відчути біль?
— Що б зі мною не трапилось, я завжди використовував фотографію як спосіб зв’язку з тією реальністю, яку не можу усвідомити, або як спосіб якось від неї захиститись. Важко усвідомити всю небезпеку війни. Нещодавно у мене помер тато, і єдине, що я міг робити, — це фотографувати. Я відчував себе безсилим та, мабуть, ховався за фотографією.
Проте фотографія допомагає справитися з болем. Коли я готував матеріали для книги, перечитував свої нотатки й переглядав фотографії. Тоді подумав, що я вдячний собі за цю роботу, тому що записав речі, які інакше б забув. Наприклад, у перший тиждень повномасштабного вторгнення я відчув, як всі люди в Україні об’єднались, як допомагають одне одному. Це дуже важливе відчуття і його потрібно не забути після війни. Книга «100 Days of War» для мене по-справжньому важлива і відкриває новий розділ у моїй фотографічній практиці. З війною точно все змінюється.
— Чому саме щоденниковий формат? Як цей формат вплинув на вибір кадрів і їх послідовність?
— Створювати проєкт у форматі щоденника я почав інтуїтивно. У мене давно було бажання створити фотокнигу з Instax-принтами й нотатками, проте лише на рівні неоформленої ідеї.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я зібрав речі й поїхав з Харкова на захід України. Кожного дня переді мною був виклик як правильно побудувати книгу. Зазвичай при створенні фотокниги багато уваги приділяється відбору фотографій та їх секвенції, тобто послідовності розташування. З проєктом «100 Days of War» у мене не було такого привілею — я просто кожного дня робив фото чи записи. Фотокнига вийшла не така продумана, але це документ певної епохи, яка вже закінчилась, — дуже чесний і водночас наївний.
Спочатку я планував, що кожного дня буде принаймні одна фотографія і текст. Та з часом усе почало змінюватися. У книзі є сторінки, де майже немає тексту, а є лише фотографії, і навпаки. Трапляються дні, де фотографій дуже багато. Також впродовж усієї історії змінюються і теми — іноді це щось дуже особисте й інтимне, про сім’ю і переживання, часом навпаки — щось дуже загальне. Я просто писав свої думки й вкладав у блокнот фотографії.
— Наскільки фотографія вдалий медіум, щоб розповідати про війну? Чи можливо показати війну без лінії фронту?
— Фотографія є важливим медіумом для документування війни, але в той самий час вона є дуже лімітованою. Особливо, якщо це роблять фотографи, які приїжджають в Україну на кілька днів, фотографують, як звикли знімати війни, і повертаються назад.
Нещодавно у видавництві IST Publishing вийшла книга Сьюзен Зонтаґ «Спостереження за болем інших», де вона роздумує про воєнну фотографію. Там Зонтаґ говорить про те, що зображень з війн так багато, що люди вже стають нечутливими до них. Мені важко сказати, як треба висвітлювати війну в медіа, і я б точно не став говорити, як її треба знімати. Кожен має знайти свій шлях і робити те, що відчуває. Я відчував, що хочу зосередитись не на фронті, а на особистій історії. І оскільки я відчував певну обмеженість фотографії як мови (чи свою нездатність висловлюватись цією мовою), я додав слова.
— Розкажіть, будь ласка, як відбувався процес відбору кадрів для книги? Чи були кадри, які ви вважали технічно недосконалими, але вони стали ключовими через свою сенсову вагу?
— Якщо можна так сказати, то у цій книзі фотографія — не найважливіша. Час від часу я знімав на мобільний телефон, і іноді такі швидкі мобільні фотографії передавали емоцію більше, ніж зняті вдумливіше на камеру. У мене було багато складних рішень під час роботи над проєктом. Окрім всього, фотографії у цій книзі дуже маленького розміру. Книгу «100 Days of War» не можна назвати класичною фотокнигою. Проте цим вона мені й подобається, бо більш особистісно показує, що́ ми всі тоді переживали.
— Сьогодні фотокнига — це окремий вид мистецтва. Чому ви обрали саме формат фізичного видання, а не, наприклад, мультимедійну виставку чи цифровий проєкт?
— Впродовж останніх років я сильно занурився у світ фотокниг. Моя перша фотокнига «NA4JOPM8» вийшла друком у 2021 році у видавництві IST Publishing. Книга названа на честь жорсткого диска, на якому зберігався мій архів. Через технічний збій багато знімків були пошкоджені або «склеєні» алгоритмом. Нещодавно музей MOKSOP (Музей Харківської школи фотографії) опублікував мою наступну книгу — «Похорони мера». Книга зроблена у форматі лепорелло — тобто книжка-розкладачка, яка являє собою панораму черги людей, котрі прийшли попрощатися з мером міста Харків. Книга також показує пласт харківського життя, якого вже немає.
«100 Days of War» був одним із багатьох проєктів, над якими я працював і не знав, чи мені вдасться його завершити у форматі фотокниги. Але він задумувався саме так і не міг виглядати інакше, бо формат книги диктувався вже тим фактом, що тіло проєкту — блокнот із вклеєними фотографіями. Але проєкт не має існувати лише в одній формі. Наприклад, нещодавно у Парижі відкрилась фотовиставка на основі цієї книги. Експозицію було дуже важко організувати, бо нам довелось «перемістити на стіни» не лише фотографії, а й тексти. А також тому, що книга має хронологію і певний наратив, який неможливо перенести в експозицію в тому форматі, який існував в оригіналі. Ми знайшли вдалий спосіб транспонувати книгу в простір: відмовились від хронології, зробили певні акценти, урізноманітнили формат фотографій. Але виставка не замінить книги, вона існує в діалозі з нею.
Одна з переваг формату книги — вона дає можливість фотографіям вийти з тимчасового простору, куди потрапляє більшість знятих для новин фотографій. Ми бачимо ці світлини в медіа, а потім вони зникають з поля зору. За винятком фотографій, які вже стали іконічними. Я б дуже хотів, щоб моя книга була дешевшою, доступнішою, проте на цьому ринку фотокниг це зробити поки неможливо.
— Чому книга вийшла друком саме у французькому виданні André Frère Éditions?
— Я вважаю, що ця книга не для українського ринку, і я хотів поширити її закордоном. Щодо видавництва André Frère Éditions — я просто дуже давно люблю їхні книги. Мені пощастило, що їм сподобався мій щоденник і вони вирішили його надрукувати. Процес, щоправда, дуже затягнувся. До мене приходили з пропозицією видати книгу інші видавництва, проте я хотів, щоб вона вийшла саме в André Frère Éditions. Це видавництво охоплює лише європейський ринок і, щоб книгу можна було придбати й у США, ми знайшли там ще одного видавця — Fall Line Press.
— У книзі багато нотаток з вашого блокнота. Що для вас було первинним — слово чи візуальний образ? Чи можуть вони існувати в цьому проєкті окремо?
— Візуальне для мене завжди важливіше. Не думаю, що свідомо працював зі словом. «100 Days of War» — не така книга, за якою я міг би годинами чи тижнями сидіти, думати й писати. Тексти у щоденнику були завжди спонтанними.
Коли ми презентували проєкт на виставці, то кілька фотографій і текстів ми розмістили порізно. Тобто їх можна відокремлювати одне від одного. Я думаю, що цей проєкт може існувати в різних формах. Утім книга — цілісна, із доцільним для мене співвідношенням слова та фотографії.
— Що у вашому щоденнику виявилося сильнішим за зображення? Чи є там фраза, яка стала для вас камертоном усього проєкту?
— У книзі я писав, що перші дні повномасштабного російського вторгнення нас, українців, об’єднали. Радий, що цей пласт нашої історії задокументований у моїй книзі саме так.
— Книга «100 Days of War» — це радше документ чи ваша особиста рефлексія на події того часу?
— Мій дуже особистий досвід наклався на важливий для України період. На першій фотографії — моє ліжко у Харкові та підпис «Покидаючи дім». Поруч із ліжком лежить книга Брассая «Розмови з Пікассо». Я її дочитав до моменту, де Пікассо описує, як він жив у Парижі в часи окупації міста нацистами. Я тоді роздумував, як бути митцю під час війни. За декілька днів в Україні розпочалась повномасштабна війна. Я так і не встиг дочитати цю книгу.
— Фотокнига складається з миттєвих фото. Чому саме таку техніку ви вибрали? Як це вплинуло на візуальну мову книги?
— Для мене було важливим, щоб формат фотографій дозволяв їх вкладати у блокнот. Це єдине, що мені було потрібно. У перші дні повномасштабного вторгнення у Львові, куди я переїхав з Харкова, не працювали фотомагазини, і я не міг надрукувати фотографії. Проте в мене було дві камери-принтери Instax — я міг надрукувати будь-яку фотографію, навіть з мобільного телефона. Наприклад, першу фотографію я зробив на телефон — лише нотатка, погана фотографія, але вона стала важливою для мене. З часом, коли магазини відкрились і друк фотографій став знову доступним, я все одно вирішив продовжувати щоденник тим же способом. Мені хотілось, щоб книга була візуально цілісною.
— Які фотографії у книзі «100 Days of War» для вас є найтеплішими, а які — найболючішими?
— У книзі є розворот, фотографії якого для мене найтепліші й найболючіші водночас. На 41 день повномасштабної російсько-української війни я приїхав у Харків. Мені було дуже боляче дивитись на те, що зробила РФ з моїм життям і моїм минулим. Я ходив вулицями свого міста, які так люблю і добре знаю, і кожна з них асоціюється з моментами мого життя. Я йшов, наприклад, повз бар, у якому в мене колись було побачення, а сьогодні цей заклад зруйнований через війну. І таких місць, на жаль, дуже багато. Я поїхав у гості до моїх дідуся й бабусі. Я зробив з ними селфі не для книги, а для мами, яка хотіла побачити своїх батьків. Тепер для мене це одні з найважливіших фотографій у книзі.
— Що ви хочете, щоб відчув глядач у Європі чи США, закриваючи останню сторінку «100 Days of War»?
— Я б хотів, щоб глядачі книги не забували, через що зараз проходить Україна. Люди у світі продовжують жити своїм життям: важко кожного дня слідкувати за тим, що відбувається далеко від тебе. Мені видається, що люди втомились від новин. Я дуже сподіваюся, що формат книги, який виходить за рамки новинної фотографії, допоможе підсилити інтерес до життя людей в Україні. Адже «100 Days of War» — це дуже особиста історія, яку кожен зможе приміряти на себе.
Придбати фотокнигу «100 Days of War» Ігоря Чекачкова можна за цим посиланням — https://www.andrefrereditions.com/en/books/to-be-released/100-days-of-war/
Ігор Чекачков — український фотограф і викладач, засновник Chekachkov Photo Academy. Розпочав кар’єру у 2008 році як фотожурналіст, згодом зосередився на художній фотографії. У своїй практиці досліджує межі між публічним і приватним просторами, а також вплив цифрових технологій та алгоритмів на зображення; після повномасштабного вторгнення РФ працює з темами української ідентичності та «дому».
Його роботи публікувалися у National Geographic, The Guardian, Le Monde, Forbes та інших медіа; проєкти були представлені на численних виставках і фестивалях у Україні та за кордоном.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
