«Несуть світло» Тараса Федоренка — це спостереження за адаптацією святкування Різдва до реальності війни. Через колядування проявляється просте, але принципове відчуття: життя триває навіть там, де все довкола намагається його зламати.
«Під час війни незмінність традицій — це спротив не лише війні, але і смерті»
У дитинстві я ходив колядувати, щоб провести час із друзями й трошки підзаробити. У нас не було костюмів і розуміння, для чого люди щороку знову й знову організовують Вертепи. Я не бачив у цьому дійстві глибоких сенсів, а моя сім’я не була релігійною. Минулого року я вперше разом із друзями поїхав колядувати на схід України. Тоді зрозумів, що дуже хочу повернутись туди знову.
Фото Тараса Федоренка
Зараз, у час війни, зібратися навіть із найближчими друзями стало справжнім викликом. Саме тому так цінно, коли традиції об'єднують нас, допомагають знайти спільну мову, знайомитися з новими людьми та відчувати цей важливий конект.
Головна характеристика будь-якої традиції — це повторюваність. Проте в сучасних реаліях війни, на практиці, періодичність дій вимагає значних зусиль. Наприклад, повернутися на прифронтові території, щоб знову зустрітися з людьми, які живуть там після деокупації і з навислою загрозою наближення фронту.
У проєкті є фотографія, де мій товариш у костюмі Кози простягає кулю зі світлом старшому чоловікові. Маю добру пам’ять на обличчя і для мене було дуже важливо знову зустріти цього літнього пана. Він плакав, коли знову прийшов подивитись наш Вертеп. Такі моменти справді найзворушливіші. Цей момент став для мене справжнім відкриттям. Він дав мені особисте трактування й глибоке розуміння того, для чого Вертепи відбувалися у минулому та чому ця традиція триває досі. Під час війни незмінність традицій — це спротив не лише війні, але і смерті.
«Вертеп — це історія про людей, які приносять світло в найтемніші куточки країни в часи війни»
На назву «Несуть світло» надихнула фотографія з проєкту. На світлині дівчина у костюмі для Вертепу тримає у напівтемряві кулю зі світлом. Кадр лаконічний, але досить образний — людина наче торкається місяця у небі, дотягується до світла, щоб передати його іншим. Якщо абстрагуватися від політики, географії та хронології бойових дій і подивитися на події крізь призму століть, відкривається інший масштаб. Для мене Вертеп — це історія про людей, які приносять світло в найтемніші куточки країни в часи війни.
Мені дуже подобається приїжджати з Вертепом до дітей. Дорослі вже мають життєвий досвід святкування Різдва та спогади про власне дитинство, яким би різним воно не було. Один з учасників нашого Вертепу розповідав, що до його школи також свого часу приїжджали колядники — і це спогади на все життя. Ми маємо змогу дати дітям їхні перші уявлення про Вертеп та Різдвяні свята, створити для них радісне й кольорове дійство. У такі моменти світло — це радість дітей.
Під час війни ворог захоплює не лише території України, але і нищить нашу культуру й традиції. Намагання щороку і щоразу відтворювати традиції — це також важлива форма спротиву у російсько-українській війні. Це потрібно не лише тим людям, до яких приїжджаємо, але і нам самим. Ми були у невеликих містечках і селах Харківщини — довкола все сіре й холодне. Натомість ми одягнені в яскравий кольоровий одяг, голосно співаємо й розповідаємо про народження Дитяти. Несемо світло й життя.
«Наш Вертеп — доречний, і ми саме там, де маємо бути»
Я фотографую святкування Різдва під час війни, і на багатьох світлинах є її присутність. Наприклад, колядники, які співають за сіткою для захисту від дронів або на тлі зруйнованих будівель. Проте не завжди ці, очевидні для нас, маркери війни можуть зчитуватися іноземною аудиторією. Тому я вважаю необхідним додавати до фотографій підписи, щоб ввести глядачів у контекст історії. Щоб іноземна аудиторія розуміла, що колядники приїжджають на схід, де в будь-яку мить можуть загинути від ворожих обстрілів і дронів.
Рік тому ми їздили у Донецьку область, зокрема у Слов’янськ і Краматорськ, і на Харківщину. Цього року через постійну загрозу FPV-дронів ми сконцентрувались лише на селах і містечках у Харківській області. Впродовж десяти днів ми колядували у притулках для внутрішньо переміщених родин, в лікарнях, і заходили в будинки до людей.
Для мене особисто завжди було питанням, а чи приязно нас сприйматимуть люди, а чи доречно, приміром, приходити у лікарню до військових із важкими травмами, ампутаціями й співати для них. Проте ми йшли наперекір цьому страху і Вертеп підіймав людям настрій. Ми яскраво одягнені, обвішані вогнями та гірляндами, багато співаємо — усі записували нас на телефони й раділи. Ми відчували, що наш Вертеп — доречний, і ми саме там, де маємо бути. Для мене дуже важливо повертатись до людей і знову бачити їхні усмішки. Я зараз у війську, проте сподіваюсь, що матиму змогу ще досліджувати й фотографувати традиції Вертепу.
«Ми створюємо нову форму Вертепу, яка для кожного з нас має свій особливий зміст і глибину віри»
Я фотографую Вертеп, який організовує проєкт «Леся Квартиринка». У 2021 році він починався як унікальний незалежний український фестиваль авторської музики та декорацій. Спочатку це була невелика затишна подія у київських дворах на Подолі, яка з часом переросла у масштабну культурну платформу. У нашому колективі є двоє дівчат, які придумували образи костюмів і займалися пошиттям, і, власне, самі брали участь у дійстві.
Наш Вертеп за сценарієм завжди адаптується до часу, в якому він відбувається. Історія про народження Христа залишається як основа, але, наприклад, цього разу головною проблематикою були чвари між собою у суспільстві. Ми пробували донести людям, що ворог, а за сценарієм Ірод, намагається розділити нас, бо так йому буде легше нас подолати.
Мені цікаво досліджувати Вертеп та образи його персонажів. До початку повномасштабного вторгнення я дивився на Вертеп радше як на костюмовану вечірку. Традиція співати колядки видавалась мені чимось дивним, архаїчним. Зараз ми створюємо нову форму Вертепу, яка для кожного з нас має свій особливий зміст і глибину віри.
Я не готовий захищати тезу, що фотографія — це документ, проте свої світлини я передаю до різних архівів війни, і хто його знає що буде через п’ятдесят, сто чи двісті років, але вірю, що фотографія залишиться і вже буде важче заперечити, що на цих землях, в цих куточках країни не існувало справжнього українського Вертепу.
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Тарас Федоренко — документальний фотограф і режисер. Висвітлює російсько-українську війну з 2022 року. Автор серій про затоплений Херсон після підриву Каховської ГЕС, обстріл дитячої лікарні ОХМАТДИТ та репортажу з табору для військовополонених.
У 2023–2025 роках працював у «Слідство.Інфо», де створив низку фронтових репортажів із Харківщини, Донеччини та Херсонщини. У 2025 році, в рамках співпраці з Українською асоціацією професійних фотографів (UAPP) як режисер і оператор створив серію документальних фільмів «На лінії кадру» про військових фотографів.
Мав персональну фотовиставку у Штутґарті; його роботи експонувалися в Квебеку та Брюсселі. У своїй практиці досліджує життя під час війни та пошук нормальності в ненормальних умовах, віддаючи перевагу ширококутній зйомці, що дозволяє бути «всередині» подій.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
