Лікарі, музейники, підприємці, волонтери — люди з різних сфер лишаються в Херсоні попри щораз складнішу безпекову ситуацію. Херсонець Станіслав Остроус регулярно навідується до рідного міста, щоб фіксувати на фото життя тут у всій його вразливості й складності. Цього разу він не тільки зробив амбротипи, «безсмертні відбитки» мешканців Херсона, а й коротко записав їхні історії, думки і враження. Далі — пряма мова фотографа.

‍

Приїжджаючи до Херсона, я кожного разу точно знаю, що я хочу знімати. У мене є певний намір, який я перетворюю на план і починаю діяти: дзвоню, домовляюсь, зустрічаюсь, знімаю. Мабуть, так роблять усі, це очевидно. Але, незважаючи на мої плани, наміри й домовленості, життя неминуче вносить свої правки, і все йде шкереберть!

Цього разу я приїхав знімати на мокрий колодій зі старою камерою формату 13×18 см. Двадцять кіло нарізаного і ретельно вимитого скла, не рахуючи хімії, штатива і купи допоміжних пристроїв, тиснуть на мене, як тисне гиря квашену капусту в бочці. Відчуваю я себе відповідно.

Перше, що доводиться їхати знімати, — поховання. Херсонці віддають останню шану загиблим воїнам. Скло для цього не годилося. Тож я беру маленький плівковий Nikon FM2 і їду до церкви.

‍

Фото Станіслава Остроуса

‍

Люди вже зібралися і товчуться під деревами, щоб не наражатися на небезпеку дронового удару. Далі коротке прощання, сум, спітнілі торси працівників кладовища. Вітер тріпає прапори, сонце світить крізь здійняту лопатами пилюку.

На другий день я вирішив їхати в місто. Доїхав до Драмтеатру, ховаючись під деревами, спустився на вулицю Європейську, зараз це вже червона зона. Пуста і занедбана, колись найулюбленіша херсонська пішохідка майже повнісінько заросла бур’яном. Повалені дерева, обгорілі фасади, поодинокі людські тіні.

‍