Лікарі, музейники, підприємці, волонтери — люди з різних сфер лишаються в Херсоні попри щораз складнішу безпекову ситуацію. Херсонець Станіслав Остроус регулярно навідується до рідного міста, щоб фіксувати на фото життя тут у всій його вразливості й складності. Цього разу він не тільки зробив амбротипи, «безсмертні відбитки» мешканців Херсона, а й коротко записав їхні історії, думки і враження. Далі — пряма мова фотографа.
Приїжджаючи до Херсона, я кожного разу точно знаю, що я хочу знімати. У мене є певний намір, який я перетворюю на план і починаю діяти: дзвоню, домовляюсь, зустрічаюсь, знімаю. Мабуть, так роблять усі, це очевидно. Але, незважаючи на мої плани, наміри й домовленості, життя неминуче вносить свої правки, і все йде шкереберть!
Цього разу я приїхав знімати на мокрий колодій зі старою камерою формату 13×18 см. Двадцять кіло нарізаного і ретельно вимитого скла, не рахуючи хімії, штатива і купи допоміжних пристроїв, тиснуть на мене, як тисне гиря квашену капусту в бочці. Відчуваю я себе відповідно.
Перше, що доводиться їхати знімати, — поховання. Херсонці віддають останню шану загиблим воїнам. Скло для цього не годилося. Тож я беру маленький плівковий Nikon FM2 і їду до церкви.
Люди вже зібралися і товчуться під деревами, щоб не наражатися на небезпеку дронового удару. Далі коротке прощання, сум, спітнілі торси працівників кладовища. Вітер тріпає прапори, сонце світить крізь здійняту лопатами пилюку.
На другий день я вирішив їхати в місто. Доїхав до Драмтеатру, ховаючись під деревами, спустився на вулицю Європейську, зараз це вже червона зона. Пуста і занедбана, колись найулюбленіша херсонська пішохідка майже повнісінько заросла бур’яном. Повалені дерева, обгорілі фасади, поодинокі людські тіні.
Я прямую в бік Художнього музею і бачу, що в «Пивоварі», генделику, де збираються місцеві, щось відбувається. Заходжу всередину, там накритий стіл, залишки нехитрої закуски, важке повітря і сумні обличчя. Власниця закладу, Михайлівна, стоїть за стійкою. Побачивши мене, тягне до мене обидві руки. Я тисну її руки, вона, ледве стримуючись, показує мені на портрет із чорною стрічкою, що стоїть тут же на стійці.
Дядя Серьожа, водій, друг, завсідник і душа закладу. Загинув у своїй автівці від ворожого дрона. Не врятувала навіть сітка.
Михайлівна тре обличчя і наливає мені коньяку. Ми п’ємо, слухаємо улюблені дядьсерьожині треки, всі ці Highway to Hell і Smoke on the Water. Біля входу труться бродячі собаки. Компанія намагається триматись бадьоро, бо дядя Серьожа був оптимістом і любив життя. Але посеред розтрощеної вулиці, поруч з обгорілими будівлями все це виглядає ще більш щемко і сумно. Сонце сідає, всі потроху розходяться.
На третій день я йду до управління культури. Тепер я готовий знімати амбротипи. Місто вбирається в сітку. Поруч із робітниками, що її натягують, озброєні дробовиками військові. Доки я знімаю діячів культури, декілька разів військові відкривають вогонь по дронах, що пролітали над нами. Вони нервово поглядають на моє старе дерев’яне обладнання, але, напевно, розуміють, що навряд чи на це музейне барахло, яким, напевно, ще динозаврів знімали, можна зняти бодай щось, що спричинило б їм загрозу.
Так проходять ще декілька днів. Я знімаю на скло, приходжу додому, сушу і фарбую зображення.
Обстріли не припиняються ні вдень, ні вночі. У центрі добре чути «виходи» з лівого берега, потім свист і вибух!
Я знімаю лікарів у Першому пологовому будинку. Він розташований буквально на лінії вогню. Вся лікарня перемістилася в підвал. Але довкола все чисто і світло. Коридорами ходять вагітні жіночки. Мене з моїм історичним обладнанням сприймають з подивом і іронією. Але й зацікавлено!
Після першої вдалої картинки на склі всі шикуються і чекають своєї черги. Час плине швидко, я роблю останній портрет, складаюсь і розумію, що втратив час, коли було затишшя. Звідусіль чути дзижчання дронів і автоматні черги! Йти ніяк не можна. Я чекаю.
Нарешті невелика пауза і тиша, я біжу. Принаймні мені здається, що я біжу, бо з рюкзаком і величезною сумкою бігун з мене так собі, насправді я жваво шкутильгаю!
Серце б’ється, кров шумить у вухах, скло дзеленчить! Я зупиняюсь, прислухаюсь і біжу далі!
Добираюсь до ринку, тут вже не так небезпечно, зупиняюсь і викликаю таксі. Чорний Opel несеться до мене на шаленій швидкості, розвертається на повному ходу посеред вулиці, підбирає мене, майже не зупиняючись, і несеться в бік рятівного Шуменського!
Наступного дня я збираюсь на зйомку, і в цей час починається масований обстріл. Я чую, як летять КАБи (керовані авіабомби), лунають вибухи. Десь знову руйнуються будівлі, можливо, гинуть люди.
Треба їхати в місто. Але думки такі, що, мабуть, краще залишитися, перечекати, зачаїтися. Після обстрілу в місті зникає світло, напевно, пошкоджено обладнання обленерго. Інтернет також ледве тягне.
На тлі всього цього стрічка заповнюється новинами про відставку міністра оборони Федорова. Люди знову виходять на вулиці. Лунають протестні гасла. У моїй херсонській квартирі тихо, душно і самотньо.
Вже готуючи матеріал до публікації, до мене доходить звістка, що на фронті загинув мій товариш Женя Солодкий, з яким ми разом ще за мирних часів подорожували гірським Кримом, а під час мого попереднього зимового приїзду за пляшкою коньяку згадували ті прекрасні часи, у тій самій забігайлівці на Європейській.
Поховали Євгенія на моїй рідній Вінниччині.
Євгеній Солодкий. Загинув 23 липня внаслідок російського удару керованими авіабомбами. З початку окупації він разом з однодумцями допомагав українським військовим, передаючи дані про пересування російських військ. Після звільнення Херсона волонтерив, а в лютому 2026 року сам став до лав ЗСУ. За власним бажанням залишився захищати рідну Херсонщину у складі 37-ї окремої бригади морської піхоти.
Слово мешканцям Херсона
Михайло Подгайний. Завідувач природознавчого відділу Херсонського обласного краєзнавчого музею, працює понад 40 років. Після деокупації Херсона брав участь в евакуації музейних колекцій та підтриманні музейних будівель у «житловому» стані. На жаль, головний корпус музею минулого року розбомбили. Звідти довелося перебратися до будівлі природознавчого відділу. Але й вона знаходиться в червоній зоні. Місяць тому згоріла половина флігеля.
«На роботу доводиться пересуватися перебіжками, ховаючись від дронів. У нас уже зібралася ціла колекція дронів, що впали у двори та на дахи музейних будівель. Але діватися нікуди, викручуємося як можемо…».
Оксана Погомій. Очільниця громадської організації «Солідарна Справа Громад» та Херсонської територіальної організації політичної партії «Європейська Солідарність» у м. Херсон. Разом із чоловіком волонтерить із 2014 року.
«Ми допомагаємо армії, плетемо сітки, в нас була пекарня, три роки поспіль ми випікали хліб і віддавали його військовим. Два місяці тому ми її закрили, бо вона в червоній зоні і вже було небезпечно. Зараз я не можу ні обладнання вивезти, ні знайти десь інше місце, щоб було безпечно. Під час окупації ми закуповували продукти, фасували й розвозили їх головам наших ОСББ, сімʼям пластунів, продукти купували тільки українські. Була група людей, яка збирала дані і передавала ЗСУ, виходили на акції, поки не почали стріляти».
Олександр Кудикінський Семенченко. Садівник Херсонського ботанічного саду. Займається мистецтвом — кераміка, ленд-арт.
«В Херсоні залишаюся, щоб зберегти колекцію рослин ботанічного саду. Колекцію частково було переміщено на різні ділянки в Херсоні для більшої ймовірності її збереження. Працювати доводиться, враховуючи безпекову складову, бо ворог знаходиться буквально за річкою Дніпро і дуже велика кількість ворожих дронів, арти, ударів авіації. Але зберегти рослинну колекцію вкрай важливо, бо завдяки цьому й буде ботанічне відновлення Херсонщини. Невідомо, в якому стані будуть Асканія-Нова, Олешківські піски й інші природоохоронні території Херсонщини після деокупації. Колекція ботанічного саду може стати розсадником для їх відновлення».
Марина Савченко. Народилася на Херсонщині. З 17 років жила в Херсоні. Закінчила Херсонський державний університет.
«З останнього курсу університету працюю в журналістиці. Цій професії віддала 27 років, 17 із яких — телебаченню. Зокрема була власкором «24 каналу». З Херсона виїхала після чотирьох місяців окупації, втікаючи від ФСБ, які мене розшукували.
Попри виїзд до Вінниці, я залишилася в херсонській журналістиці. Роблю матеріали для херсонських видань «МОСТ» і «Новий день», зокрема в жанрі мобільної журналістики — сама знімаю, пишу, озвучую й монтую репортажі. Чимало матеріалів роблю безпосередньо з Херсона — їжджу у відрядження і продовжую працювати там, де відбуваються події»
Микола Кошелюк. За фахом — інженер-технолог. Багато років значна частина його життя пов’язана з фотографією, дизайном, краєзнавством і культурними проєктами. З 2003 року працює в херсонському фотоклубі «Свіжий погляд», займається кураторською та організаційною роботою. Останніми роками також працює над проєктами, пов’язаними зі збереженням і переосмисленням культурної пам’яті Херсона та півдня України.
«Я залишаюся в Херсоні. Напевно, тут немає одного великого пояснення — є дім, люди, незавершені справи й відчуття, що саме тепер особливо важливо не дати культурному життю міста остаточно зникнути.
Працювати стало значно складніше: багато що відбувається маленькими групами, майже у приватному просторі, іноді буквально між тривогами та обстрілами. Але люди продовжують зустрічатися, фотографувати, малювати, вигадувати нові проєкти.
Цей портрет мені самому здається дещо драматичнішим, ніж я відчуваю себе в житті. Але, можливо, старовинна фотографічна техніка просто проявила щось своє — не стільки портрет окремої людини, скільки відбиток часу й місця».
Ернест Сафонов. У 1986 році закінчив Херсонське музичне училище за спеціальністю «викладач по класу духових інструментів». Працював артистом оркестру ГУНП в Херсонській області. У 2020 році прийняв присягу у лавах ТРО 124-ї окремої бригади.
«Під час широкомасштабного вторгнення у 2022 році я залишався в Херсоні, займався збором інформації в допомогу членам партизанського руху та руху опору, волонтерив. Після підриву Каховської ГЕС допомагав евакуювати людей з підтоплених районів Херсонської міської територіальної громади як член ГО «Допомога4UA», яким залишаюсь і донині. Розвозив гуманітарну допомогу співвітчизникам, налагоджував співпрацю з іншими благодійними організаціями, у тому числі міжнародного значення».
Станіслав Остроус — народився у 1972 році у місті Жмеринка, Україна. Фотограф, фотожурналіст і викладач, живе та працює в Харкові. Працює на перетині документальної та арт-фотографії, переважно використовуючи аналогові технології.
Фіналіст Leica Oskar Barnack Award (LOBA) 2025, номінатор LOBA Newcomer 2026, стипендіат Фонду імені Гайнріха Бьолля (2024). Член UPHA, UAPP та MYPH; його роботи експонувалися в Україні, Німеччині, Грузії, Вірменії, Польщі, Кореї та Литві. Викладає фотографію в Харківській державній академії культури та в школі концептуальної й арт-фотографії MYPH.
Над матеріалом працювали:Дослідники теми, автори тексту: Станіслав Остроус, Юлія Футей
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літератрна редакторка: Юлія Футей
.png)
.png)
