У «краю, де живуть леви». Колекція світлин Закарпаття дослідника Михайла Марковича

Михайло Маркович — відомий закарпатський краєзнавець, дослідник історії та етнографії. Головний напрям його наукових зацікавлень — візуальна історія Закарпаття кінця ХІХ — першої половини XX століття.

Упродовж багатьох років Михайло Маркович займається пошуком, колекціонуванням і систематизацією давніх оригінальних та рідкісних фотографій краю. Особливе місце в його колекції посідають світлини іноземних мандрівників, етнографів і фотокореспондентів, які фіксували повсякденне життя закарпатців, народні традиції, архітектуру та природу регіону.

Його історико-етнографічна книга «Ватра в Карпатах. Репортажі з минулого» занурює читача в міжвоєнну добу, коли Закарпаття перебувало у складі Першої Чехословацької республіки. Цей період часто називають часом модернізації, суспільних змін і культурного розквіту краю.

‍

‍

Дослідник розповів про найдавніші та найцінніші світлини зі своєї колекції, про те, чому почав розшукувати й збирати фотографії Закарпаття сторічної давнини, а також пояснив, чим цей край так приваблював фотокореспондентів всесвітньо відомих видань National Geographic і LIFE.

‍

Зниклий світ на старих світлинах

У травні 2017 року в Ужгороді відбулась унікальна виставка світлин «Зниклий світ Підкарпатської Русі на фотографіях Рудольфа Гулки». Відтворені у великому форматі світлини привіз із Праги директор Слов’янської бібліотеки Лукаш Бабка. Я не потрапив на відкриття, проте прийшов на виставку в мистецький центр ILKO Gallery через декілька днів. У залі нікого не було і я залишився з цими світлинами наодинці. Це була особлива атмосфера. У той момент я відкрив для себе втрачений, чи то пак зниклий світ краю, в якому живу.

‍

‍

Фотографії Рудольфа Гулки стали для мене порталом в інший вимір, інший світ, цілком відмінний від того, який бачив раніше. Я розумів, що, проживши на той час близько тридцяти років на Закарпатті, майже не знаю, як виглядав мій край сто років тому. Фактично — не так давно, адже це час життя однієї людини. Виставка фотографій Рудольфа Гулки стала для мене тригером, який спонукав шукати більше візуалізацій життя на Закарпатті як мінімум сторічної давнини.

Фотографія, з якої розпочалась моя колекція, — це листівка, зроблена в рідному селі Майдан під час Першої світової війни. Її автор — німецький унтерофіцер Нойдек, який був із військом на фронтах на карпатських перевалах. Саму листівку я побачив на інтернет-аукціоні eBay. На ній зображено групу чоловіків і жінок, які їдуть верхи на конях. І я подумав, що жодного разу не бачив у селі Майдан жінки, яка б їхала верхи на коні. Тепер у людей — лише «залізні коні». У 1915 році, виявляється, все було інакшим — фотографія зберегла зниклий світ мого села часів Першої світової війни.

‍

Я збираю фотографії з минулого Закарпаття задля дослідження та ілюстрування статей етнографічного й історичного характеру. Можна довго описувати, як виглядав той чи інший предмет, елемент одягу чи архітектурний стиль старої церкви, проте інколи достатньо однієї світлини, щоб все стало зрозумілим без зайвих слів.

Спочатку я публікував у фейсбуці добірки фотографій, які знаходив на різних тематичних сайтах і групах в соцмережах. Утім з часом зрозумів, що мене більше цікавить якість світлин і розглядання деталей на них. Я подумав, що було б класно мати оригінали, які можна відсканувати й зберігати в кращій якості, щоб роздивитись усі дрібні елементи народного одягу чи архітектури. Окрім цього, мені хотілось мати право власності на світлини, щоб використовувати їх для публікацій у журналах і книгах.

Фотографії, яких ще ніхто не бачив

Завдяки моїм запитам у різні європейські архіви та музеї у медіапросторі з’явилось багато нових зображень з давнини Закарпаття. У різних фондах по світу лежать негативи чи надруковані світлини, проте до мене з ними ще ніхто не працював. Я прошу зробити цифрову копію — її розміщують на сайті й вона стає доступною для інших дослідників. Так сталося, приміром, із фотографіями чеського фотографа Богуміла Вавроушека, який був на Закарпатті на початку XX століття. Зокрема він приїжджав у 1920-х роках, коли край увійшов до складу Чехословацької Республіки.

‍

Богуміл Вавроушек — це надзвичайно плодовитий фотограф, який був в наших краях багато разів. Він фотографував буквально все, що бачив довкола, — пейзажі Закарпаття, архітектуру, портрети людей, різні ремесла, традиції тощо. Світлинами Богуміла Вавроушека можна ілюструвати матеріали з дослідження багатьох аспектів життя Закарпаття. Його фотографії зберігаються у різних архівах, проте найбільші збірки — в Академії наук та Національному музеї Чеської Республіки в Празі.

Також мені вдалося знайти фотографії Богуміла Вавроушека у колекції Національної бібліотеки Франції, де вони довший час залишались неідентифікованими. У каталогах містилися лише загальні описи: фотографії гір, людей на конях чи побутових сюжетів. Саме за цими описами зрозумів, що на світлинах зображено Закарпаття. На моє прохання працівники бібліотеки відсканували й надіслали фотографії. За стилем і почерком вони дуже нагадували світлини, які знімав Вавроушек. Згодом знайшов ідентичні ракурси та навіть тих самих людей на інших відомих світлинах майстра.

‍

‍

І це лише один з авторів, чию спадщину мені вдалося відкрити. Серед інших важливих імен — Амалія Кожмінова, Йозеф Провазник, Войтех Сук, Зденко Фейфар, Яромир Функе та багато інших. Свого часу, ще до того, як я серйозно зацікавився пошуком фотоархівів, світ побачила книга про Флоріана Заплетала, видана завдяки праці академіка Миколи Мушинки. Знайомство з ним, а також із Михайлом Сирохманом — дослідником дерев’яної архітектури Закарпаття, стало для мене знаковим. Саме завдяки їм я отримав доступ до унікального архіву світлин Флоріана Заплетала. Гадаю, було б гарно видати оновлений фотоальбом з його фотографіями.

‍

«Край, де живуть леви» на знімках

З 2019 року мені вдалося знайти близько п’ятдесяти фотографів, які знімали на Закарпатті впродовж 20–30-х років минулого століття. Не лише фотокореспондентів чи журналістів, а й професійних фотографів, які цілеспрямовано їхали на Закарпаття, щоб побачити та зафіксувати цей особливий світ.

Закарпаттю тоді у певному сенсі пощастило, адже це унікальний край на цивілізаційному стику Сходу та Заходу, загублений в горах. Принаймні таким він був на початку XX століття для чехів. Отримавши після Першої світової війни до свого складу Підкарпатську Русь, вони описували її як «відкриття нового материка», як «Африку в центрі Європи». Упродовж 1920-х років сюди масово рушили дослідники та мандрівники, які прагнули впіймати унікальний самобутній світ, що, на їхню думку, мав невблаганно зникнути з приходом прогресу. Чехи відкривали для себе цей дивовижний куточок в горах, а тогочасні репортери, як от ірландець Роберт Смайлі, назвав його «краєм, де живуть леви» — за аналогією з означенням невідомих земель — білих плям на стародавніх мапах світу.

Помітив, що у 1920-х роках зйомка Закарпаття відбувалася на замовлення держави, яка відряджала експедиції тогочасною Підкарпатською Руссю. З розвитком фототехніки сюди почали приїжджати туристи з різних країн. Я знайшов фотографії, які робили фотолюбителі з Ірландії, Швеції, США, Німеччини, Австрії, Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини та, звісно, Чехії.

Фотографії із Закарпаття потрапляли у журнали National Geographic та Life. Наприклад, наприкінці 20-х років минулого століття наш край відвідав німецький фотограф і піонер кольорової фотографії Ганс Гільденбранд. Він здобув світову славу як один із перших майстрів, які знімали у кольорі за технологією автохром (Lumière Autochrome). Так його кольорові фотографії із Закарпаття потрапили у журнал National Geographic.

Проте завдяки дослідженням я знайшов і найперші кольорові фотографії Закарпаття — їх зробив у 1921 році згаданий вище Рудольф Гулка. Фотограф Ганс Гільденбранд працював для медіа, натомість Рудольф Гулка робив фотографії для себе, і вони дуже рідко публікувалися у тогочасній пресі. Знімки Гулки, мабуть, були не лише першими кольоровими фотографіями Закарпаття, але й одними з перших для всієї України. Фотограф фіксував народний одяг гуцулів, щоб зберегти цю насичену колористику — різнобарвні кептарі, вишиті сорочки, прикраси. Саме цим приваблювала іноземців закарпатська Гуцульщина.

‍

Світлини Закарпаття на сторінках журналів National Geographic та LIFE

У 1930-х на Закарпаття приїжджав німецький фотограф Фелікс Ман. Фотомитець залишив по собі один із найпронизливіших фоторепортажів про єврейську громаду Закарпаття до початку Голокосту. Фелікс Ман отримав редакційне завдання вирушити на східні околиці Чехословаччини — у Підкарпатську Русь. Його репортаж під назвою «Рутенія під владою Чехії» згодом вийшов у фотокнизі «Чоловік з камерою», де край було описано дещо екзотично: «Тут живуть ведмеді, євреї та гуцули».

1934 року фотографувати Закарпаття приїжджав майбутній класик чеської фотографії Зденко Фейфар, який мав виставки на всіх континентах планети. Проте в той час він був звичайним студентом медичного університету і з другом подорожував горами Закарпаття. Проте у його роботах вже тоді відчувався свій стиль та особливий погляд на гори і людей, які тут живуть.

‍

‍

У 1937 році наш край навідала американська фотографка Маргарет Бурк-Вайт. Вона здобула надзвичайну славу завдяки своїй роботі, зокрема численним історичним світлинам, які зробила пізніше, під час Другої світової війни. Натомість подорож на Закарпаття відбулася в часи, коли над Чехословаччиною нависла небезпека нападу гітлерівської Німеччини. Маргарет Бурк-Вайт разом зі своїм чоловіком, письменником Ерскіном Колдвеллом, приїхала в Карпати шукати прояви нацизму та ознаки того, що могло б допомогти Адольфу Гітлеру розвалити Чехословаччину зсередини. Очікуваних проявів нацизму фотографка в Карпатах не знайшла. Проте вона побачила надзвичайно колоритне місцеве населення. Чоловік Маргарет згодом описав цих людей і свої враження у книзі репортажів «На північ від Дунаю», яка вийшла друком у 1939 році. Маргарет Бурк-Вайт використала свої закарпатські знімки як ілюстрації до цього видання. Крім того, її фотографії опублікував популярний журнал LIFE, який розкрив історію цієї подорожі на Закарпаття.

‍

У мене в електронній збірці є світлини Романа Вишняка, який документував життя євреїв Закарпаття. Йому вдалося зловити в об’єктив світ, який буквально через кілька років повністю зник. Фотограф зафіксував людей, які згодом були знищені в концтаборах нацистської Німеччини. Зокрема серед його робіт багато світлин євреїв із Мукачева, Ужгорода, а також із глибинок Закарпаття — Тячівщини та Рахівщини. Він також фотографував і місцеве українське населення, але це не було головним акцентом, адже близько 90% його фотографій присвячені виключно євреям.

‍

‍

Робота на Закарпатті стала для Романа Вишняка справжньою місією. Фотограф ніби відчував, що над його народом нависає колосальна небезпека, і тому прагнув зловити все в обʼєктив. Згодом його дочка Мара Вишняк Кон зберегла ці унікальні фотографії. Вона передала оригінали до архіву одного з університетів Америки — зокрема, до колекції Магнеса в Університеті Каліфорнії, Берклі, де вони зберігаються зараз. У 2023 році режисерка Лаура Біаліс зняла повнометражний документальний фільм «Vishniac» про життя Романа Вишняка та його подорожі Чехословаччиною, Польщею й іншими регіонами Східної Європи.

Найдавніші світлини Закарпаття

Звісно, мені було цікаво знайти найдавніші зображення, зроблені на Закарпатті. Є фотографія гуцулів, яку вважають найдавнішою світлиною цієї етнографічної групи в Україні. Вона була зроблена у селі Луги на Закарпатті 1867 року. Хто був її автором — достеменно не відомо.

‍

‍

Одним із перших фотографів на Закарпатті був Кароль Дівальд. Він народився в угорській родині у місті Банська Штявниця на території сучасної Словаччини, тому його вважають як словацьким, так і угорським фотографом. У 1870-х роках Дівальд здійснив масштабну експедицію Закарпаттям. Результатом цієї подорожі став монументальний фотоальбом, присвячений Східним Карпатам, що офіційно вийшов у Будапешті у 1888 році. До нього увійшли перші в історії панорамні та міські знімки нашого краю.

‍

Кароль Дівальд фотографував архітектуру й панорами міст Закарпаття, зокрема Ужгорода, Мукачева, Хуста. Через специфіку тогочасної фотографії він знімав нерухомі об’єкти — загальні плани міст, замки, будівлі, гірські пейзажі, зокрема Рахівщини. Винайдення мокрого колодієвого процесу стало справжнім визволенням для фотографів із яскраво освітлених кімнат фотостудій. До цього дагеротипія сильно обмежувала майстрів, а нова технологія відкрила двері для репортажної, ландшафтної та експедиційної зйомки.

У моїй приватній колекції зберігається кілька десятків унікальних світлин і портретів, створених у перших фотостудіях Ужгорода й Мукачева. Найдавніші з них датуються ще 1860-ми роками. Зокрема, надзвичайно цікавими є роботи фотографа на імʼя Жигмонд Лондон.

‍

‍

Згодом, із розвитком фото- та відеосправи, особливо у 1920-х та 1930-х роках, кількість візуальних матеріалів стрімко зростала з кожним роком. Нова, більш мобільна, техніка дала змогу дослідникам з камерами подивитися крізь обʼєктив на практично всі куточки Закарпаття. На знімках почали з’являтися не лише містечка й села, розташовані вздовж центральних доріг, а й віддалені високогірні поселення. Тогочасні фотографи везли свою техніку конями на возах, а взимку — на санях. Доти Закарпаття перебувало у складі Австро-Угорщини й захоплення фотографією поширилось імперією. Завдяки цьому маємо багато світлин Закарпаття — фактично з часу виникнення фотографії.

Інколи знаходжу описи фотографій і зображених на них людей, імена замовників цих світлин і детальний процес їх виготовлення, але без самих фотографій. У Мукачеві жив священник Анатолій Кралицький, який фактично зробив навчальний посібник для людей, які хотіли фотографувати. Він, наприклад, детально описував процес виготовлення світлочутливих емульсій. Я знайшов описи світлин, які фотограф робив на замовлення Якова Головацького для масштабної виставки про людей, які «мешкають в Угорській Русі». Судячи з описів, фотограф знімав не Гуцульщину з її колоритними мешканцями, а околиці Мукачева, «де одяг людей був наближений до міського». Проте самих фотографій знайти не вдалося.

Фотографії з європейських музеїв та сімейних альбомів

У моїй колекції близько 500 оригінальних фотографій і понад 5 000 оцифрованих копій, якими зі мною поділились музеї та архіви. Мене цікавлять фотографії Закарпаття від найдавніших знімків до світлин часів Другої світової війни, коли ще були помітними відмінності між різними етнографічними групами тутешніх жителів. На початку XX століття регіони Закарпаття відрізнялись особливостями одягу, архітектури, і це дає змогу досліджувати й систематизувати старі фотографії.

Надруковані світлини, негативи чи листівки я почав шукати в інтернеті ще на початку 2010-х років. Проте у той час не було оцифровано багато матеріалу, на відміну від 2020-х. Я звертаюсь із запитами до бібліотек, архівів та музеїв — прошу у них цифрові копії та купую права на використання для друку й статей. Багато світлин мені надали, зокрема, Чеський національний музей, Чеська академія наук, Моравський земський музей, Словʼянська бібліотека у Празі, Університет Масарика у Брно, Музей пошти у Празі, Етнографічний музей в Будапешті, Німецький фотоархів Deutsche Fotothek, Австрійський національний музей та багато інших.

‍

Чимало фотографій знайшов у приватних і сімейних архівах. Люди у 1930-х роках подорожували Закарпаттям та фотографували свої мандрівки. Також мені вдалось віднайти фотоархіви тогочасних держслужбовців, які приїжджали разом із родинами й фотографували своє життя на Підкарпатській Русі. Світлини цінні тим, що показують середовище, у якому жили чеські службовці, та як вони поступово вписувалися у новий для них простір.

Не можу не згадати фотоальбоми для високопосадовців, які приїжджали з діловими візитами на Закарпаття. Перша половина такого альбому була наповнена фотографіями безпосередньо з візиту державного діяча, а друга — зробленими на замовлення світлинами, які ілюстрували життя людей краю, особливості його архітектури та природи.

‍

Знімки життя, яке зникло з початком Другої світової війни

Коли шукаю фотографії та історії, то наче розмотую клубок з нитками. Траплялося, що мав лише одну зачіпку, а в результаті отримав три фотоархіви. Мені вдалося знайти архів чеського фотографа Фердинанда Бучини, який був на Закарпатті у 1936 році. Зі своєю дружиною він подорожував горами Підкарпатської Русі, це була їхня весільна подорож. Коли вони одружилися, то захотіли полетіти в Африку. Проте їхні батьки переживали, їх лякав далекий переліт і вони сказали: «У нас же під боком є своя Африка в центрі Європи — їдьте у Підкарпатську Русь».

‍

Фердинанд Бучина з дружиною були скаутами і міста їм були не такі цікаві, як гори. Коли вони прибули в Ужгород, Фердинанд зробив кілька кадрів і сказав, що чехи прийшли сюди й будують тут свої чеські містечка. Тому вони одразу поїхали на полонини. Фердинанд Бучина знімав для багатьох чеських туристичних журналів. На Закарпатті він зробив фотографії, які потім потрапили у видання, що популяризували подорожі й туризм, зокрема на обкладинки журналу «Агой» та інші. Коли я знайшов згадки про це та декілька фотографій, то, звісно, захотів побачити весь архів фотографа.

Я знайшов студентську роботу, де у посиланнях згадано, що світлини Фердинанда Бучини зберігаються в архіві Томаша Расла. Він виявився фотографом та онуком Бучини, який після смерті дідуся взяв на себе опіку над його великою творчою спадщиною. Він довго не приймав мій запит у друзі в соцмережах і, коли ми нарешті списались, був дуже здивований, що досі хтось цікавиться фотографіями Закарпаття. Друзі допомогли мені з коштами, щоб Томаш Расл зміг оцифрувати архів дідуся і передати його мені. Цікаво, що Фердинанд Бучина не лише фотографував, а й писав щоденники своїх мандрів. Зараз перекладаю його записи, які мають назву «У краю полонин» і планую видати фотокнигу з такою ж назвою, куди увійдуть тексти та світлини Фердинанда Бучини.

Томаш Расл допоміг мені вийти на Петра Фейфара — сина відомого фотографа Зденка Фейфара, про якого я згадував. Це було у часи епідемії коронавірусу, і Петр Фейфар, якому на той момент було вже за вісімдесят років, лежав у лікарні. Він сказав, якщо йому вдасться вийти живим з лікарні, то обов’язково поділиться зі мною закарпатським архівом батька. Він одужав і на Великдень я отримав подарунок — оцифрований архів Зденка Фейфара.

Завдяки знайомству із Томашом Раслом я зміг віднайти архів ще одного фотографа — Яромира Функе. Це один із найвпливовіших теоретиків і фотографів чеського авангарду першої половини XX століття.

У березні 1945 року під час союзницького бомбардування Праги Яромир Функе змушений був переховуватися у бомбосховищі. Там у нього стався гострий напад апендициту. Через повітряну тривогу та комендантську годину його не змогли вчасно доставити до шпиталю та прооперувати — він помер від перитоніту. Донька Яромира Функе Милослава Рупешова в одному зі своїх інтерв’ю згадувала, що батько хотів видати книгу зі своїми фотографіями Підкарпатської Русі. Передмову до книги планував написати відомий чеський письменник Іван Ольбрахт. Томаш Расл написав Милославі Рупешовій і вона надіслала мені світлини батька із Закарпаття.

‍

Яромира Функе, Зденка Фейфара та Фердинанда Бучину об’єднує захоплення Закарпаттям і прагнення зафіксувати цей унікальний, на той час іще автентичний світ 1930-х років, який стрімко зникав перед початком Другої світової війни. Примітно, що нащадки цих фотографів, коли розпочалась повномасштабна війна, писали мені слова підтримки й сподівалися, що Україна нарешті вирветься з впливу РФ і стане частиною Європейського Союзу.

Незвичні та незвичайні фотографії Закарпаття

Маю в колекції рідкісні фотографії, які відображають дерев’яні церкви, яких більше немає. Наприклад, як на світлині українського етнографа Володимира Шухевича. Фотограф Флоріан Заплетал згадує у листах до дружини, що йшов до сфотографованої Шухевичем церкви пішки декілька кілометрів під палючим сонцем, але так і не зміг її сфотографувати — церква незадовго до цього згоріла.

‍

‍

Цінною є фотографія гуцула у дуже нетиповій для регіону зимовій шапці. Я більше ніде не бачив таких головних уборів і досі не розумію, чи це була окрема тенденція в одязі, чи просто гуцул придумав собі таку шапку.

Особливим є також знімок із гуцулом, на звороті якого є напис «Інвалід». Можливо, це ветеран Першої світової війни. Він тримає кота, а на його руці одягнена шкіряна рукавиця — мабуть, протез. Цікавими є фотографії, зроблені у лазаретах, де люди зображені з медалями за участь у бойових діях під час Першої світової війни.

‍

Як на мене, фотографії Закарпаття минулого століття можуть зруйнувати один із найшкідливіших міфів про те, що там живуть не українці. На світлинах видно, що одяг, архітектура та побут дуже схожі по обидва боки Карпат. Можна впевнено сказати, що це один народ, частина якого свого часу просто перейшла через Карпатські хребти.

Ілюстрована історія

Власну колекцію архівних світлин та листівок я збираю і зберігаю для дослідницької діяльності й ілюстрування статей і книг на історико-етнографічну тематику Закарпаття. Прикладом такої праці є книга «Ватра в Карпатах. Репортажі з минулого», яка вийшла друком на початку 2025 року в ужгородському «Видавництві Олександри Гаркуші». До неї увійшли 25 статей, що детально змальовують життя закарпатців сто років тому. Книга знайомить читача з обрядами, святами й традиціями різних етнографічних груп регіону. У книзі йдеться про ремесла, які сьогодні вже повністю зникли. Наприклад — тогочасне добування солі, небезпечний сплав лісу бокорашами та унікальні весільні традиції, які більше не зустрічаються в наших селах.

‍

‍

Зараз я працюю над новою книгою схожого характеру, яка матиме назву «У краю лісів і тварин». Саме таким — диким, таємничим і сповненим невідомих звірів, уявляли собі Закарпаття європейські мандрівники на початку XX століття. Проте за цими лісами, поміж дикої природи, жили люди зі своїми глибокими традиціями, самобутньою культурою, побутом і власним, неповторним карпатським всесвітом.

У 2026 році у «Видавництві Олександри Гаркуші» вийшла книга «Карпатські контрасти». Це збірка подорожніх репортажів ірландського журналіста й головного редактора The Irish Times Роберта Мейра Смайлі, який відвідав Підкарпатську Русь у 1937 році. Український переклад цієї унікальної праці зробила Владислава Кізман. Звісно, Роберту Смайлі на Закарпатті дуже сподобалось. Він написав, що якби довше побув в Ужгороді, то залишився б у цьому місті назавжди. Кожен крок своєї подорожі він описує з дуже великою точністю і гумором. Я вирішив проілюструвати його мандри тогочасними фотографіями, щоб читач якомога краще зміг відчути те, що бачив письменник і ще раз отримати підтвердження, наскільки детальними були його описи. Знаходив фотографії, які ідеально потрапляли в рік і місце, про яке йдеться в описі, — наприклад, торгівля на ринку в селищі Ясіня, вокзал у Рахові чи кордон тогочасних Чехословаччини й Польщі.

‍

До мене часто звертаються історики, етнографи та музейні працівники з проханням надати світлини для ілюстрування їхніх матеріалів чи тематичних виставок. Яскравим прикладом такої співпраці є Закарпатський музей народної архітектури та побуту. У музеї регулярно проходять виставки, присвячені, приміром, традиційному вівчарству чи автентичному одягу різних етнографічних груп Закарпаття. Коли реальні музейні експонати поєднуються зі старими фотографіями, це створює неймовірний ефект. Такий підхід значно глибше розкриває тогочасний світ, допомагає відвідувачам візуалізувати епоху і максимально точно передає задум автора експозиції.

Я продовжую збирати свою колекцію світлин, знаходжу різні фотоархіви, альбоми і знаю, що їх ще залишилось багато. Унікальні архівні фотографії й старовинні листівки — справжня машина часу, яка переносить нас у світ, який залишився лише на зображеннях. Це чудова можливість подорожей у минуле, до якої я запрошую все більше людей.

‍

Над матеріалом працювали:
Автори тексту: Михайло Маркович, Катерина Москалюк
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей

‍