Український фотограф Євген Тітов працює на перетині документальної фотографії, журналістики та кіно. Відомий як фотограф-фрілансер, чиї роботи публікують провідні українські та міжнародні видання. З початком повномасштабного російського вторгнення він активно документує події в Україні, зокрема на Харківщині та Донеччині. Його фотографії наслідків російських обстрілів, роботи рятувальників та військових регулярно потрапляють до добірок найкращих світлин року за версією інформаційних агенцій, наприклад, Associated Press. Окрім того, Євген Тітов працює як оператор документального кіно.
Євген Тітов розповів, наскільки складно поєднувати роботу фотографа та відеооператора, як зйомка рухових практик допомагає передавати в кадрі надзвичайні обставини життя, та поділився історіями, які йому найбільше запам’ятались за роки роботи на війні.
– Ви закінчили університет кінематографії за спеціальністю «кінооператор». Коли та чому у вашому житті з’явилась фотографія?
Насправді фотографія з’явилась раніше ніж відеозйомка — ще у дитинстві. Фотографую років з восьми. Моя перша камера — це «Смена». Вже з часом зрозумів, що знімаю у фокусі, в якому фотографував Анрі Картьє-Брессон, і мене це захопило. Про фотографію дізнався від батька, а також багато розповідав наш сусід — комерційний фотограф. У нього було чимало вирізок із журналів зі знімками Магнума. Саме там я вперше побачив знімок «Чоловіка, що перестрибує через калюжу».
З перспективи сьогодення мої перші спроби у фотографії видаються доволі наївними. Потім у мене був період утилітарного застосування фотографії — мене надихала астрономія. У школі захопився нею та вступив до університету на цю спеціальність. Створив власну формулу проявника ще у 7 класі. Під час навчання фотографію використовував як інструмент для досліджень зоряного неба. Астрономи тоді знімали на великі скляні негативи з витримкою до години. Перші цифрові сенсори тільки з'явилися — і саме в науці. Спочатку захистив диплом з астрономії, працював за спеціальністю. Утім, це були буремні дев’яності роки, усі шукали різних можливостей та свобод, а наука в той час опинилась у занепаді.
– Наскільки освіта кінооператора допомагає вам у фотографії? Чи складно поєднувати роботу фотографа та відеозйомку?
Піти навчатись на кінооператора — це було моє свідоме та зріле рішення. У мене був період, коли я працював із зображеннями на промисловому рівні: займався поліграфічним дизайном, типографією. У якийсь момент мені це набридло, і я знімав кінний спорт, конкур — профессійні турніри в Європі. Мене дуже цікавило рухоме зображення — багато кадрів на секунду, як у відомій зйомці Эдварда Майбріджа. Так з’явилась освіта кінооператора.
Роботу фотографа та оператора поєднувати не складно. Водночас завжди робиш щось одне, робиш вибір, бо інструменти — різні. Утім створювати професійні фотозображення чи кінокадри допомагає одне й те саме усвідомлення природи сприйняття, світла, руху, кольору. Я дуже надихаюсь автентичністю картинки. Постановка — це для мене більше імпровізація у напрямку художньої мети, в межах можливого технічно, але головне — жива присутність.
Під час навчання мене захоплювала зйомка руху, перформансу. Я багато працював у театрі, в деяких випадках відчував обмеженість класичної театральної форми. Майже сім років професійно знімав сучасні перформативні івенти в Європі. Мене дуже надихає Буто — це авангардне японське перформативне мистецтво, яке з’явилось після Другої світової війни як реакція на травму та кризу культури. Це практика, яка досліджує межу між живим та неживим, фокусується на глибокій внутрішній роботі, емоціях та їх трансформації через інтуїтивні рухи. У танці Буто дуже глибока філософська основа.
Я зняв декілька короткометражок на теми тілесності. Мене захоплює зйомка тіла та зображення його естетики. Мені подобається перформативність, присутність у русі, коли потрібно бути включеним у процес та розуміти філософію Буто. Сам його практикував. Заняття Буто дало мені багато для розуміння репортажної фотографії, де також потрібно бути повністю включеним у процес.
– Як би ви охарактеризували свою візуальну мову? Коли почали знімати документальну фотографію?
Для мене важлива автентичність у контакті з об’єктом та обставинами зйомки. Я завжди дуже включений у кадр — це, власне, така ж тілесна присутність, як і в танцювальному перформансі. Я багато знімав у документальному стилі, починаючи із фіксації на камеру перформативних практик.
З 2014 року працював на Донеччині. Спочатку робив проєкт для іноземного фонду, який надавав юридичну підтримку шахтарям. У часи АТО шахтарі вже не отримували вчасно зарплату і юристи фонду їм допомагали. Потім поїздки в Донецьку область стали частішими та регулярнішими.
– Хто з документальних фотографів вплинув на вас як на митця? Чиї роботи вас тепер надихають?
Мені на згадку одразу спадають фотографи, з якими я перетинався чи разом працював. Безумовно, це роботи Олександра Глядєлова, Філіпо Дана, Анатолія Степанова. Спочатку я бачив багато фотографій, а потім знімав разом із нідерландським фотографом Едді ван Весселом. Оскільки мій погляд формувався у Харкові, на мене не могло не вплинути існування Харківської школи фотографії. Думаю, десь на рівні тіла памятаю роботи Сергія Солонського, Бориса Михайлова — їх образи часто дуже соматичні.
– Наскільки змінився перелік тем, над якими ви працювали до початку повномасштабного російського вторгнення, і над якими проєктами працюєте зараз?
Маю, мабуть, два головних напрямки: робота з документом чи подією та проєкти, які тривають у часі, але, за внутрішньою напруженістю, не підпорядковані послідовності, а лише художньому образу.
На початку великої війни я відвіз сім’ю на захід України та повернувся в Харків з наміром займатися документацією воєнних злочинів рф. Перші місяці повномасштабної війни та впродовж 2022 року здебільшого знімав у Харкові, в Харківській області та на Сході. Ми об’єднувались з колегами та їхали працювати. Навесні 2022 року мій дім нагадував журналістський хаб, де збирались іноземні та українські фотографи. Я занурився в репортерство. На прильотах на Північній Салтівці я міг знімати пліч-о-пліч з Джеймсом Нахтвеєм, Мстиславом Черновим, та зустріти колег, чий погляд на події залишається моїм камертоном і досі.
Я поєднував роботу фотографа та фіксера. Коли з’являлися поруч іноземні фотографи — звісно, я їм допомагав. Проте отримував і натхнення. Тривалий час працював разом з ізраїльським фотографом Едуардом Капровим. Я зняв про його роботу документальний проєкт «Ukraine: A Photographer in Wartime» для ARTE France. Разом з його лабораторією (а він працює в рідкісній техніці XIX століття — мокроколодійній фотографії чи амбротипії, створюючи знімки на скляних пластинах) ми їздили Донеччиною. Ми працювали в місті Бахмут, коли на околицях вже йшли бойові дії.
Буквально в перші тижні повномасштабного вторгнення я почав працювати для іноземних фотоагенцій. Згодом колеги познайомили з редакторами великих агенцій. З’явилось розуміння, які фотографії їх зацікавлять. Після чотирьох років великої війни залишається співпраця з двома-трьома фото агенціями, що дозволяє підтримувати роботу в особистих проєктах. Проте мені зараз більше хочеться працювати над власними довгостроковими історіями.
Досліджую тему, як люди залишаються в прифронтовому Харкові і намагаються опрацювати та усвідомити виклики війни. У нас є постійна група людей, які займалися практиками усвідомлення, Автентичним Рухом і повернулися до них після початку повномасштабного вторгнення як до терапії, реабілітації, роботи зі смислами. Я присутній на цих заняттях і знімаю їх. Спочатку це були практики руху лише для цивільних людей. Проте останнім часом до нашої групи прийшли військові. Для них це ефективна й одночасно реабілітаційна практика. Я знімаю цей фото- та відео проект вже більше чотирьох років.
У ширшому контексті ця робота є моїм творчим дослідженням соматичного сприйняття. Мене цікавлять філософські аспекти тілесності: розглядати тіло як процес, що формується через взаємодію органів, об’єктів і середовища. Перцепція постає як рухлива оптика. У цьому підході тіло включене в ширшу мережу зв’язків, де досвід виникає через контакт і обмін, трансформуючи індивідуальну соматику до масштабу моделі соціального й колективного тіла.
– Як війна вплинула на вашу роботу? Що для вас означає бути фотографом під час війни? Чому вам важливо документувати події в Україні?
На нульовому рівні, дещо має бути в базі — акустика, контроль повітря, тактична медицина, інформаційна безпека, планування зйомки.
По-перше, з’явилася готовність працювати у будь-який час доби. Трапляється обстріл міста — маєш бути на місці якнайшвидше, разом з екстреними службами. Ще буває, тривалий час домовляєшся про зйомку з військовими, а потім вони дзвонять і кажуть, що потрібно бути на місці через 15 хвилин. І ти мусиш їхати відразу — камера та спорядження завжди зі мною. Робота вимагає повної залученості у процес. Траплялося, що на місце прильоту в автівці зі мною потрапляли і рідні, і мої собаки, бо не було часу на логістику.
По-друге, велика частина проєктів, не пов’язаних із контекстом війни, відпала повністю. Напевно, зараз я і не знайду такого сюжету, який би так чи інакше не стосувався війни. Для мене критично важливо документувати ці події.
Вплив фотографії сьогодні проявляється через емоції. Кадри, які потрапляють до інформаційних агенцій, напряму транслюють ці емоції. Зйомка передає враження та ефект присутності в певній ситуації. Це важливо для залучення підтримки.
– Розкажіть, будь ласка, які зйомки чи кадри були для вас найскладнішими?
Важкими для мене є зйомки, коли на місці є поранені чи загиблі люди. Це дуже складний момент, проте я завжди обираю знімати. Я багато фотографував ексгумацію поховань та у стабілізаційних пунктах. Емоції проявляються вже на етапі відбору знімків для публікації, натомість у момент зйомки я більше концентруюсь на професійних аспектах. Попри це, залишається багато кадрів, які я так і не зміг зробити з етичних міркувань.
Найважче обрати, чи знімати людину в стані травми. Наприклад, під час зйомки в місті Дніпро, коли у січні 2023 року ракета РФ влучила у багатоповерхівку. Будівля була майже наполовину зруйнована і зйомки розбору завалів були дуже важкими через фрагменти тіл. Навіть знімати реакції людей було важким вибором.
Запам'яталась зйомка в Будах, де війська РФ завдали повторного удару по рятувальниках та цивільних. Я був на місці після удару першої ракети — це поряд з будинком моїх батьків, де я саме перебував. Накладав турнікети пораненій жінці. Нас контузило другою ракетою, коли ми виносили поранених. Кілька кадрів вдалося зробити тільки після того як руки звільнилися від рятувальних задач.
Умови зйомки у Бахмуті були специфічні, тоді були стрілецькі бої та працювала арта. Утім набагато складніше вже зараз у Костянтинівці, коли майже 10 кілометрів треба заходити пішки і постійно моніторити небо щодо дронів та кабів.
Ще й у сірій зоні натрапляєш на цивільних людей, які там залишаються. У таких обставинах вони реагують на камеру. Восени 2025 року війська РФ били по волонтерах, у місті залишалось 5-6 тисяч мешканців, які після прильоту в гуманітарний хаб почали «рятувати» запаси. І розподіл за правом сильнішого — несли все, скільки могли витягнути. Наступні дні діти, жінки та літні залишились без води та їжі. У таких обставинах люди відверто агресивно реагували на зйомку.
Коли ми працювали з Едуардом Капровим у Бахмуті, де були майже передові позиції, зустріли бабусю — «божу кульбабку» з козами. Вона жила за річкою Бахмуткою, у приватному секторі, і виживала завдяки своїм козам. У неї був напівзруйнований будинок і вона вголос читала нам вірші, вона просила нас привезти їй пічку-буржуйку. Ми завантажили машину-лабораторію Капрова комплектами гуманітарної допомоги та доставили пічку. Маю фотографію цієї бабусі з козами.
Також пригадую вчительку музики з міста Бахмут. Вона все життя працювала у музичній школі, викладала дітям. Мої колеги називали її «Міс Лисичка», бо вона ходила у пальті з лисячим коміром. Вона багато спілкувалася з журналістами, розповідала про вихованців музичної школи.
– Фотографія для вас – це спосіб запам’ятати чи прожити момент?
Фотографія — це спосіб прожити момент. Те, що залишає відбитки, складно відчути одразу. Дуже важливо подивитись на подію очима інших, зрозуміти, що запам'ятають. Прожитий кадр — він таки змінює світ. І, одночасно, змінююся я, коли його роблю.
Євген Титов — український фотограф і кінодокументаліст. Його мистецька практика формується на перетині соматики, геофілософії та постгуманізму; тривалий час співпрацював із театрами, працював у перформативних лабораторіях і брав участь в українських та європейських артпроєктах.
За освітою — астроном і кінооператор. Від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році працює як військовий журналіст, документує війну на Сході України, створюючи об’єктивне візуальне свідчення для міжнародної аудиторії.
Співпрацює з провідними агентствами Associated Press, Reuters, AFP, Getty Images, EPA, PAP; його роботи публікували The New York Times, The Wall Street Journal, The Guardian, Le Monde, Deutsche Welle, BBC, CNN, Al Jazeera та інші медіа.
Автор документальних фільмів «Україна: Фотограф у воєнний час» (ARTE France, 2022) та «Ізюм 21.09.2022» (#BABYLON’13, 2022). Учасник і автор персональних виставок, зокрема Files of Routine Action. Тіло війни(Відень, 2023) та Files of Routine Action (Берн, 2024).
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
