Марися М’яновська у серії «Thermal objects» досліджує досвід українців під час атак на критичну інфраструктуру. Темрява й холод стають зброєю масового знищення: руйнуючи джерела світла й тепла, ворог занурює цілі міста в морок. Але людське тіло продовжує випромінювати тепло. У такі моменти енергія постає не як мережа кабелів і електростанцій, а як щось невіддільно людське. У темряві людина стає останнім джерелом світла.
Роботи у серії побудовані як диптихи: цифровий кадр, де темрява майже поглинула постать, і той самий момент крізь тепловізор, де людина спалахує жовтогарячим. Марися показує одну сцену двічі: як її бачить око — і як її бачить тепло.
«У новинах про обстріли критичної інфраструктури немає присутності людини»
Нову частину серії я знімала з січня по березень 2026 року. Я живу на Троєщині й почала документувати все, що відбувалося довкола: наслідки прильотів, людей у пунктах обігріву, позбавлені світла будинки. Я не планувала цю роботу — вона сама увійшла в моє життя.
Фото Марисі М’яновської
З тепловізором я познайомилася у 2022-му, коли ми з колегами купували їх і передавали військовим. Мені як фотографці стало цікаво, яким буде зображення крізь цей прилад. Так виникла ідея знімати на камеру й паралельно фіксувати кадр із тепловізора.
Дуже часто в новинах про обстріли критичної інфраструктури немає людини. Медіа, особливо закордонні, пишуть, що відбулась атака на енергооб’єкти і люди залишилися без світла й тепла. Це звучить відсторонено, безособово — наче це не злочин, наче ворог обстрілює механізми, а не вбиває людей.
Фото Марисі М’яновської
«Обстріли електростанцій — це атака на основу людяності»
Саме такі новини стали для мене тригером: я почала думати, як сказати про удари по Україні інакше. Тепловізор сьогодні сприймається як військове спорядження — ми надто глибоко обізнані з війною, щоб читати його інакше. Він дає змогу побачити енергосистему так, як бачать її ті, хто наводить на нас зброю. І питання в тому, що ворог насправді бачить — об’єкти інфраструктури чи людей. Я хочу показати, що атака на енергосистему — це атака на життя, любов, дім. На основу людяності.
Фото Марисі М’яновської
Назва «Thermal objects» апелює до того, що ворог і його зброя перетворюють нас із суб’єктів на об’єкти. Камера тепловізора нівелює різницю між механізмами, будівлями й людьми — усе стає ціллю. Електростанція, близькі, домашні улюбленці — теплові об’єкти, що підлягають знищенню.
«Ми продовжуємо випромінювати світло навіть тоді, коли всі інші джерела згасають»
Я фотографувала друзів, знайомих, людей у пунктах обігріву — усіх, хто оточував мене в ті дні. Хотіла показати, як люди переживають зиму без опалення в одному з найбільших міст Європи: готують їсти, гуляють із собаками, проживають буденні моменти, які без світла й тепла перетворюються на випробування.
Коли я знімала тепловізором будинки з відімкненою енергією, у кадрі вони все одно світилися теплими кольорами. Навіть намет у наметовому містечку горів на тепловізорі помаранчевим, бо всередині були люди. Та один житловий будинок виявився такого ж кольору, як вулиця, — а надворі було мінус 20. Світла в ньому не було більш як тиждень і він став холодним, мертвим. Цей кадр вразив мене найбільше.
Фото Марисі М’яновської
У наметовому містечку біля будинків без світла я зустріла підлітків: попри мороз і війну вони почувалися чудово, прийшли зарядити гаджети й потусуватися. Напевно, коли тобі 16, можна не помітити навіть ядерну війну. Я буквально зарядилася їхньою вірою в майбутнє.
Фото Марисі М’яновської
Пам’ятаю жінку з пункту обігріву — її фото я обрала для серії. Вона тепло й щиро відреагувала на мене й на камеру, і наприкінці зйомки ми вже обіймалися на прощання. Чим темніше ставало надворі, тим теплішими ставали люди.
Фото Марисі М’яновської
У серії є цитата з постапокаліптичного роману Кормака Маккарті «Дорога»: «У темряві того холодного дня він знав, що несе вогонь». Це один із моїх улюблених романів. Я згадала ці слова, коли сиділа в темряві власної квартири — без світла й опалення — і відчуття було справді апокаліптичним. Тоді я зрозуміла, що Маккарті писав саме про це: ми несемо вогонь і продовжуємо світити навіть тоді, коли всі інші джерела згасли.
Марися М’яновська — українська фотографка, яка працює на перетині документальної та концептуальної фотографії. Закінчила Школу сучасної фотографії Віктора Марущенка та курс фотожурналістики агенції NOOR в Дюссельдорфі. Народилася в Києві, а останніми роками живе між Польщею та Україною та документує наслідки впливу війни. Марися через свої фотопроєкти працює із темою комʼюніті та досліджує зміни поколінь. Її перший проєкт «О де ж ти, брате?» розповідає про дорослішання різних поколінь української молоді на тлі геополітичних змін та війни. Наразі вона працює над проєктами, що досліджують вплив війни на суспільство.
Інстаграм Марисі.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
