У перші дні повномасштабного російського вторгнення тисячі добровольців доєднались до лав Збройних Сил України. Проте затяжна війна та величезні втрати створили нові виклики для держави. Після невдалих мобілізаційних кампаній та виснажливого контрнаступу було прийнято рішення підсилити армію за рахунок ув’язнених. Станом на березень 2026 року понад 12 000 осіб долучилися до війська та проходять службу у спеціалізованих підрозділах «Шквал». Фотопроєкт Надії Карпової «За межею вироку» про те, як війна стирає межі між «злочинцем» і «героєм».
«Я бачила надто багато смертей людей, до яких встигла прикипіти серцем»
У травні 2024 року в Україні набув чинності Закон №11079-1, який дає право засудженим на мобілізацію. Я спочатку дуже критично до цього поставилась, оскільки не розуміла, як це вплине на армію і наше суспільство. Одразу згадався російський «Вагнер», який став синонімом жорстокості та воєнних злочинів.
Ми з Андрієм Дубчаком приїхали робити репортаж для видання Frontliner про тренування колишніх ув’язнених, а сьогодні бійців 1-го окремого штурмового полку. Я навіть не усвідомлювала, куди потрапила і що ця історія затягнеться як мінімум на два роки.
Я працюю над цією темою буквально з самого початку, коли перші 34 ув’язнених підписали контракт — Пупсік, Часік, Баха, Самосвал, Лям, Смокі та інші. Без чіткого державного плану кожна бригада самостійно визначає, як інтегрувати колишніх засуджених у бойові підрозділи. Так починається їхній шлях — від стигматизованих ув’язнених до військовослужбовців, які тримають найважчі ділянки фронту.
Спочатку я дуже боялась цих людей. У них нелегка доля, вони «проблемні», і суспільство складно їх сприймає. Утім покарання змінюється на службу і, відповідно, трансформується їхня ідентичність. Вони стають побратимами і між ними починають формуватися підтримка, довіра та відповідальність. Один з хлопців мені розповів, що до нього на вулиці підійшла жінка й подякувала за службу. «Якби вона знала, що я колишній зек, нізащо у світі б зі мною не заговорила. А тепер я — військовослужбовець, і це класно», — усміхався боєць.
Перші дні перебування у війську хлопцям нагадують гру, ризиковану авантюру, де вони можуть приміряти на себе нові ролі й почати життя заново. Реалії швидко руйнують ці романтичні уявлення, оскільки з’являються втрати. На тлі масового використання дронів і нової тактики ведення війни колишні ув’язнені стають частиною механізму стримування фронту. Я бачила надто багато смертей людей, до яких встигла прикипіти серцем.
«Колишні ув’язнені пишаються своєю відчайдушністю й завзяттям і показують зразкові результати у бою»
Для багатьох засуджених служба у війську стала шансом на нове життя. Бійці часто повторюють, що після виходу із в’язниці, скоріш за все, пішли б второваними тропами і знову опинилися б у місцях позбавлення волі. Війна дала їм можливість на відновлення життєвого шляху, дала змогу відчути себе потрібними й допомогти своїм родинам. Звісно, колишні ув’язнені розуміють, що це, скоріш за все, квиток в один кінець, бо вони можуть бути лише штурмовиками.
Мій проєкт — це спроба зафіксувати унікальний історичний момент і поставити запитання: чи може війна стати простором не лише руйнування, але і радикальної трансформації людини і її другим шансом на життя. Вперше під час повномасштабної війни держава почала залучати до оборони країни людей, які були виключені з суспільства. З одного боку, вони самі над собою жартують, кажучи, що для інших людей назавжди залишатимуться невидимими. Проте, з іншого боку, колишні ув’язнені пишаються своєю відчайдушністю й завзяттям і показують зразкові результати у бою.
У мене до цих бійців дуже велика емоційна прив’язаність. Вони потрапили у в’язницю через складне минуле, вони були змушені виживати і, зазвичай, не вчиняли серйозних злочинів. Так, вони далеко не котики і часто нагадують складну дитину, яка провокує появу тисячі проблем, проте вони чудово виконують свою роботу на війні. У них багато успішних штурмів, вони підтримують один одного і ніколи не залишають на полі бою своїх. Пригадую, що якось бійці тягнули на собі пораненого побратима 12 кілометрів.
«Я сказала собі, що більше не питатиму їхніх імен»
Я фотографую батальйон «Шквал» у складі Збройних Сил України. Спочатку вони були на Запорізькому напрямку, біля Оріхова. Потім їх перевели на Донбас — Курахове, Мирноград, Покровськ, Добропілля. Підрозділи «Шквал» працюють на різних напрямках і завжди підтверджують свою ефективність. Один боєць мені розповідав, що відчуває себе персонажем гри Counter-Strike, який має лише одне життя. Він справді — безстрашний, бере російських військових у полон, рятує побратимів. Він впевнений, що не загине у цій війні.
Я сподівалась знімати довготривалий проєкт про перших колишніх ув’язнених, які мобілізувались. Проте серед них майже нікого не лишилося в живих. Я дуже складно переживала загибель цих людей — я з ними провела ціле літо 2024 року, знімала їхній побут і тренування. Увечері ми з ними сиділи й багато розмовляли. Напевно, це було найкраще літо в моєму житті. Тоді здавалося, що в цих хлопців попереду чудове майбутнє і що все буде якнайкраще. Вони всі були переконані, що зупинять російських військових і покажуть усьому світові, як потрібно захищати свою країну. Вони мені нагадували добровольців, які доєднались до армії на початку повномасштабного російського вторгнення.
Я фотографувала колишніх ув’язнених, які стали військовими, на різних напрямках. Два місяці зими 2026 року я була з ними біля Гуляйполя — фотографувала їхній побут, виходи на нуль і повернення. На жаль, не мала змоги піти з ними на штурм, а тільки могла дивитись зі спостережного контрольного пункту, часто бачила моменти їхньої загибелі. На багатьох фотографіях, які зробила хлопцям, зафіксовані останні години їхнього життя. Я їх супроводжувала до точки, звідки вони пересаджувались на броню та їхали на штурм. Потім чула, як з ними намагались зв’язатися по рації, але ніхто не відповідав. Мені дуже складно працювати над цим проєктом. Дуже.
Мене вразило поховання бійця, якого я знала лише за позивним Часік. На хресті я побачила табличку з його ім’ям — Дмитро Гайдай, 1992 року народження. Не Часік, а Дмитро, Діма. Після цього, коли повернулась на позиції до бійців, одразу почала запитувати їхні справжні імена. Буквально підходила до кожного і питала: «Як тебе звати?». Між нами зникла дистанція і вони стали для мене Сашами, Льошами, Іллюшами — звичайними хлопцями, які через незначні порушення опинилися у тюрмі. Серед них не було затятих злочинців, ніхто з них мене жодного разу не образив. Я багато часу проводила з ними, спілкувалася. Потім, коли вони почали масово гинути, я сказала собі, що більше не питатиму їхніх імен, буду тримати дистанцію.
Проте мені не вдається виконати цю обіцянку. До мене завжди хтось підходить і розповідає про себе. Ми з ними спілкуємось в соцмережах, вони присилають свої фотографії, діляться досягненнями на фронті. Вони стали частиною мого життя.
«Замість того, щоб знімати, я часто обіймаю тих, хто повернувся живим»
Бійці часто жартують, що я роблю їм фотографії на пам’ятник. У відповідь пояснюю, що знімаю їх для української історії, хочу розповісти про них як про бійців, які безпосередньо впливають на утримання фронту. Вважаю правильним залишити про них пам’ять, дати їм можливість бути не лише об’єктами статистики чи суспільних стереотипів, а повноцінними свідками й учасниками історичних подій. Намагаюсь фіксувати їхній досвід чесно — без героїзації чи демонізації, та показувати складність їхніх рішень, мотивації, страхів і втрат.
Сьогодні не так багато ув’язнених готові мобілізуватись. Можливо, місця несвободи не хочуть втрачати працездатних людей, можливо ув’язнені розуміють, що війна — це дуже небезпечно, і їхня історія як бійця може бути надто короткою. Я дуже шкодую, що не зняла більше кадрів і не записала більше розмов із тими, хто мобілізувався серед перших. Інколи я просто розмовляла з ними, а треба було знімати. Проте не завжди вистачало емоційних сил на зйомку.
Мені дуже хотілось кожному з бійців зробити портрети. Переглядала світлини улюблених фотографів, гортала фотокниги, шукала референси для зйомки. Проте на місці всі мої плани миттєво розлітаються. Коли фотографую евакуацію з нуля, коли бійці поранені, я не можу їм сказати, щоб вони зупинились і глянули мені в камеру. Я просто намагаюсь ловити моменти. Окрім того, я прив’язана до них емоційно — замість того, щоб знімати, я часто обіймаю тих, хто повернувся живим.
Я планувала також зробити серію фотографій бійців перед штурмом і після нього. Утім ці моменти бувають надто зворушливими, щоб руйнувати їх фотографією. Хлопці перед боєм надто заглиблені у себе, щоб відволікати їх для знімка. У багатьох з них навіть з’явилася прикмета — якщо я їх не сфотографую перед виходом, то вони повернуться неушкодженими. Хоча фотографії їм важливі. Коли виходить публікація, вони її пересилають, наприклад, мамі. Просять фотографії, щоб поширити у своїх соцмережах чи надіслати родині.
«Я продовжую знімати людей, які втратили свободу, а тепер готові віддавати своє життя за свободу інших»
На мою думку, жодна фотографія не передає усієї повноти емоцій піхотинця перед виходом на штурм. Я кожного разу дуже болісно переживаю їхні виїзди на нуль, підсвідомо прощаюсь із кожним. Часто пригадую хлопця Женю із позивним Малихан, якому був лише 21. Він завжди тримався осторонь, не хотів ні з ким розмовляти. Пригадую, ми стояли серед ночі під снігопадом, чекали команди для виходу і Женя до мене підійшов. Він сказав, що нічого не розповів мамі і вона думає, що він зараз на навчаннях. Розповів про своїх сестер, про сім’ю, про свій страх загинути — йому було важливо виговоритись. Напевно, мені варто було знімати відео, але я просто сиділа й тримала його за руку. Він загинув через півтори години після початку штурму.
Я дуже мрію, щоб люди змінили своє ставлення до колишніх ув’язнених, щоб цінували їх як захисників. Ми не можемо їх засуджувати, оскільки ніхто з нас не святий. У одного з хлопців я навіть бачила татуювання із написом «Лише Бог мені суддя». Я з ними проводжу багато часу, ділю з ними їжу та воду і бачу в них перш за все людей зі своїми непростими історіями. Я дуже їм вдячна за їхній вибір стати військовими, і єдине, що можу дати на заміну, це їх фотографувати й записувати їхні історії. Я продовжую знімати людей, які втратили свободу, а тепер готові віддавати своє життя за свободу інших.
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Надія Карпова — українська репортерка, відеооператорка та режисерка-документалістка з Дніпра, працює у незалежному медіа Frontliner. До повномасштабного вторгнення працювала акторкою; з 2022 року зосередилася на фронтових репортажах і візуальному сторітелінгу про війну.
Знімає документальні історії близько трьох років і свідомо обирає довгі проєкти, де можна простежити зміни й трансформації — як війна забирає і водночас надає сенси. Один із ключових напрямів її роботи — тривале документування колишніх ув’язнених, які підписали контракт із ЗСУ: Надія фотографує героїв, супроводжує їхній шлях і готує матеріал до майбутнього документального фільму. У своїй практиці говорить про швидкоплинність життя й цінність коротких миттєвостей.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
