Проєкт Христини Войтків «Beneath the armour» («Під бронею») досліджує внутрішній світ українських військових через їхні захоплення. До повномасштабного російського вторгнення багато з них були митцями, спортсменами чи громадськими діячами. Зараз, попри колосальний тиск війни, вони зберігають свої колишні захоплення й практики. Це не просто хобі, це маніфест збереження власної особистості поза воєнним контекстом.
«Погляд на внутрішній світ воїна, якого ми звикли бачити крутим героєм у броні»
Моя подруга Діана пішла служити у 2024 році. Вона з іншими військовими виконує важливу роботу на Запорізькому напрямку. Влітку 2025 року Діана з побратимами почала висаджувати сад біля їхнього розташування. Коли я почула про цю ініціативу, зрозуміла, що ось такі історії хочу розповідати. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну я починала працювати над різними проєктами. Утім, відкладала їх «у стіл», бо відчувала, що це не мої теми.
Я поїхала до Діани у прифронтове село. Їхнім пунктом постійної дислокації стала звичайна сільська хата. У перервах між бойовими виходами Діана та її побратими почали висаджувати рослини. Вона говорила: «Я не знаю, чи це я за садом доглядаю, чи він за мною». Це був зовсім невеличкий сад, але для мене він виглядав неймовірно поетично і водночас сюрреалістично: живі зелені рослини як символ життя там, де зовсім поруч триває війна. На цей момент село, на жаль, окуповане і доля саду — невідома.
Фото Христини Войтків
Проєкт «Beneath the armour» — це погляд на внутрішній світ воїна, якого ми звикли бачити крутим героєм у броні. Мені цікаво дізнатись, чим військові надихаються, що їх мотивує залишатись собою, жити і продовжувати боротьбу. Дивлюсь на героя не як на образ, а як на людину, яка за ним стоїть.
Мій проєкт фокусується на фіксації особистих ритуалів українських захисників і захисниць, які перебувають далеко від дому та родини. До служби у війську багато з них були представниками креативних професій, розвивали спортивну кар’єру, створювали важливі для суспільства проєкти. Сьогодні, попри обставини, військові обов’язки та ризики, вони зберігають практики, які допомагають їм не втратити відчуття власної ідентичності, — хтось займається спортом, хтось створює музику чи спостерігає за зорями, грає на улюбленому інструменті або доглядає невеликий сад. Саме ці заняття підтримують їхню ментальну стійкість та емоційний баланс.
«Я не зосереджуюсь на прямому зображенні війни»
Коли приїжджаю у прифронтові міста й селища, шукаю можливості поспілкуватися з військовими і задокументувати їхні улюблені заняття. Я не зосереджуюсь на прямому зображенні війни. Проєкт «Beneath the armour» про те, як люди, які стали військовими, зберігають ту частину себе, яку війна не здатна відібрати. Через ці історії проєкт висвітлює внутрішню стійкість і складний досвід людей, а також нагадує, що війна досі триває.
Я не продумую наперед, якими мають бути кадри та їх композиція. Зазвичай вирішую все на місці — ніколи до кінця не знаю, якими будуть локації зйомки. Не всі військові мають змогу надіслати мені фотографії, щоб показати умови свого життя. Я також не всім можу зробити портрети, бо є люди, які цього уникають.
Моя історія — документальна. Для мене найважливіше під час зйомок — виходити з того, як себе почувають мої герої і як виглядає простір довкола них. Я спостерігаю й роблю фотографії.
Спочатку я фотографувала своїх друзів. Усі вони переважно з Києва й мають творчі професії. Після того як почала працювати над проєктом, інформація про це завірусилась серед моїх знайомих. Декілька разів я публікувала у соцмережах пости, що шукаю героїв для проєкту, і мені написало дуже багато людей. На цей час маю список, у якому більш ніж двадцять військових з дуже різними історіями й широким спектром захоплень. Хтось пише ікони, хтось займається боксом на позиціях, а хтось проводить ведичні ритуали перед виходом на позиції.
«Найважливіше — створити атмосферу безпеки, яка стає містком довіри між мною та героєм»
Військові зголошуються на участь у проєкті, оскільки хочуть бути видимими насамперед як люди. Їм важливо, що хтось цікавиться їхнім життям, а не тільки тим, чи вони виконали бойове завдання. Більшість військових, яких я фотографувала для проєкту, надихнулися на подальшу роботу і зрозуміли, що їхній приклад мотивує інших.
З кожним героєм мого проєкту намагаюсь проводити якомога більше часу, хоча не завжди вдається. Іноді часу дуже мало, бо в хлопців є важливі завдання. По можливості привожу військовим смачну їжу й напої, ми сідаємо і довго розмовляємо. Тільки потім я переходжу безпосередньо до зйомок. Найважливіше — створити атмосферу безпеки, яка стає містком довіри між мною й героєм. Для цього іноді я можу більше розповісти про себе, щоб вони розуміли, що між нами є відкритість, але здебільшого я багато слухаю про надзвичайні історії з бойових або про інші теми життя, яке зараз їм доступне.
Звісно, фотографія здатна викликати сильні почуття й відчуття дотичності, адже у кожного з нас є ритуали, які тримають нас у теперішніх реаліях. Проте для повноцінної розповіді фотографії як єдиного медіума інколи буває недостатньо. В наступну поїздку до військових я хочу взяти відеокамеру та записати наші розмови. Ще планую попрацювати з текстами — об’єднати візуальний образ із важливими історіями й словами, які я чую безпосередньо від військових.
На фотографіях мені важливо показати, як в житті людини поєднуються кардинально різні світи. У мене є кадр, де біля зброї, агресивного маркера війни, стоїть гітара, як символ чуттєвості. Коли приходжу до військового, у нього зазвичай немає особистої кімнати. В одному просторі живе багато людей, і їхні речі хаотично співіснують між собою. Мені навіть не треба спеціально шукати предмети, які маркуватимуть присутність війни у житті моїх героїв.
«Проєкт про надію, тепло та світло, які є у кожному з нас»
У мене була невелика перерва, коли я не робила знімків саме для «Beneath the armour». За цей час я мала можливість подумати, як можна трансформувати свій проєкт. Попередньо це були портрети й погляд на улюблені заняття військових. Сьогодні мені хочеться брати відеокамеру і записувати інтерв’ю з військовими, досліджувати тему глибше.
Коли фотографувала для «Beneath the armour», не відчувала жодної емоційної виснаженості. Я не сприймаю цей проєкт як роботу зі складною воєнною темою. «Beneath the armour» — це проєкт про надію, тепло та світло, які є у кожному з нас.
Найважче під час роботи над проєктом — довідатись про загибель його героїв. Я планувала повернутись до військових, яких раніше фотографувала, щоб ще записати з ними відео. Двох героїв зі списку я, на жаль, вже не зможу зняти. Цей аспект роботи мене дуже тригерить. Я дуже поспішаю, але водночас і завмираю, оскільки маю страх не встигнути приїхати до всіх. Я емоційно прив’язуюсь до кожної людини, до її історії, адже бути відстороненою просто неможливо.
Для мене принципово важливо підтримувати зв’язок із героями. Я в жодному разі не хочу, щоб це виглядало як використання їхнього досвіду — ніби я просто зафіксувала історії військових і зникла з їхнього життя.
«Моя залученість і фіксація життя військових поза воєнним контекстом — це простір, де народжується їхня особиста історія»
Я точно знаю, що зйомки для проєкту «Beneath the armour» надихнули багатьох військових, адже вони самі ділилися цим зі мною. Військовим важливо знати, що їхнім життям щиро цікавляться. Це дає їм розуміння, що вони роблять щось дійсно круте й значуще, передусім — для самих себе. Наприклад, цим відчуттям зі мною поділився Данило, військовий, з яким я часто на зв’язку. Він зараз на Донеччині, і коли має можливість, дивиться на зорі. Придбав собі багато обладнання, щоб спостерігати за небом.
Після зйомки для проєкту Данило дуже надихнувся тим, що його історія цікава для інших, зокрема нотатки й спостереження за зорями. Зараз він працює над книгою «Зоряне щастя Донбасу». Подруга Діана, яка створювала сад, почала повертатись до своєї мистецької практики і зараз багато малює.
Моя залученість і фіксація життя військових поза воєнним контекстом — це простір, де народжується їхня особиста історія. Така дотичність нагадує військовим, що вони важливі не лише як узагальнені образи героїв, а передусім як унікальні особистості. Саме це усвідомлення власної цінності за межами війни, як на мене, і дарує їм натхнення.
«Війна — це не вирок, а довгий марафон»
Я продовжую працювати над проєктом «Beneath the armour», оскільки багато людей з мого близького оточення пішли добровольцями на війну і далі служать. Більшість із них — творчі люди, які розвивали власну справу або працювали над творчими проєктами. Я щиро захоплююся цими військовими, прагну підтримати їх хоча б своєю творчістю. Своїм проєктом хочу продовжувати цей особливий зв’язок із по-справжньому близькими для мене людьми.
Ми багато спілкувалися з Данилом, який обожнює дивитися на зорі через телескоп. Говорив, що насправді щасливий бути у війську і відчуває себе на своєму місці, але саме це захоплення телескопами тримає його в балансі.
Данилу важливо надихати інших військових. Каже, що війна — це не вирок, а довгий марафон. Тому військовим необхідно вміти поєднувати службу зі своїми захопленнями, часом змушувати себе перемикатися, надихати один одного та робити щось разом — спілкуватися й творити. Війна вже триває довго, і ніхто не знає, скільки ще попереду. Внутрішній ресурс потрібно берегти вже зараз. У цих реаліях надзвичайно важливо підтримувати себе — шукати власні опорні сенси, і водночас бути опорою одне для одного.
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Христина (Кріс) Войтків — українська фотографка й художниця, родом з Івано-Франківська, сьогодні живе і працює в Києві. У фотографію прийшла у 2018 році, починаючи інтуїтивно знімати історій близьких людей. У 2019 пройшла курс у Сергія Мельниченка, котрий вплинув на її концептуальну оптику та візуальну мову. Паралельно працює з відеоартом, кінематографом та перформативними практиками.
У своїй практиці Христина досліджує інтимність, пам’ять і тілесність, зосереджуючись на станах вразливості, близькості та трансформації людини — особливо в умовах травми, війни та глибоких суспільних змін.
Після початку повномасштабного вторгнення зосередилась на волонтерстві та співзаснувала дівоче об’єднання ЦВІТ, яке з перших днів війни забезпечує військових. У 2022–2024 роках разом із військовим і фотографом Семеном Кучварою створювала інтимний фотощоденник Us by Us. Проєкт увійшов до UKRAINIAN WARCHIVE та представлений сьогодні у Västerbottens museum, Sweden. У 2023 році долучилась до франківського мистецького колективу Memory Lab, де митці спільно реалізували три мультидисциплінарні проєкти за підтримки UNESCO, Ukrainian Emergency Art Fund, PerForma та Goethe-Institut.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
