Фотографка Аня Царук живе й працює у Берліні, проте більшість її проєктів присвячені рідній Україні. Вона досліджує теми міграції, ідентичності та крихкості приватних кордонів під час війни. Її проєкти отримали міжнародне визнання — Гран-прі Sarajevo Photography Festival, премію V&A Parasol Foundation Prize та Cortona On The Move із BarTur Grant.
Аня Царук розповіла, чому плівка дає їй змогу уповільнити час, як фотографія формує уявлення про Україну за кордоном і як особисті історії людей трансформуються у фотопроєкти.
— Коли ви відчули, що фотографія стала вашою головною мовою спілкування зі світом?
— Це сталося з початком повномасштабного вторгнення. До того я робила фотографії, але це була переважно вулична історія, знімки з подорожей та кадри друзів.
З початком повномасштабного вторгнення в мене з’явилась внутрішня потреба комунікувати зі світом про війну у своїй країні і якимось чином переживати цей досвід. Мені потрібна була ще одна мова, щоб розповісти про те, що відбувається. І тоді я зробила свій перший проєкт — «Mother Land». Він про мою маму, яка після початку повномасштабного вторгнення приїхала в Берлін, де я вже жила, і про те, як наші стосунки почали змінюватись. Фотографія стала для мене способом комунікувати про війну в Україні, а також можливістю проживати й виражати власні думки та емоції.
— Хто відкрив для вас світ фотографії та як саме з’явилось бажання знімати?
— Дідусь подарував мені на Різдво свою камеру, якою користувався ще його дідусь. Я почала фотографувати на плівку, залишилася з нею до сьогодні, і перехід на цифру мені поки що так і не вдався — можливо, в цьому просто немає потреби.
Під час епідемії коронавірусу ми жили разом із подругою в Берліні. Я знайшла цю камеру, і оскільки зайнятися було особливо нічим, ми зробили фотосесію у квартирі. Згодом я пішла навчатися на річний курс у берлінській фотошколі. Моє навчання збіглося з роком початку повномасштабної війни. Тоді любительське захоплення переросло у щось фундаментальне. У мене з’явилося сильне бажання, щоб мої фотопроєкти бачили, щоб про Україну говорили. Я почала активно подавати фотографії на конкурси та виставки, після чого з’явилися перші публікації у медіа. Наприклад, історія Wie geht Heimat? («Що означає слово «дім»?») для Spiegel про Катерину з Києва та її пошук відчуття дому в Берліні.
— Хто вплинув на ваше становлення як фотографки на початку кар'єри? Можливо, це були класики світової фотографії чи люди з вашого найближчого оточення?
— Насправді мені дуже складно відділити якісь окремі впливи, адже це величезна спільна картина. Мені завжди було цікаво дивитися на роботи інших митців: я активно відвідую виставки, фестивалі, вдивляюсь у фотокниги. Це все формує моє бачення світу та розуміння медіуму. Певний час у Берліні я навіть проводила книжковий клуб, де ми читали й розбирали тексти з теорії та історії фотографії.
Мені неймовірно пощастило в житті знайти справу, про яку мені настільки цікаво постійно дізнаватися, читати, дивитися та спілкуватися з іншими людьми. Тому мій стиль та бачення — це сума всього, що я бачила, читала й з ким спілкувалася.
— Наскільки важливою для фотографа є візуальна освіта і як саме вона вплинула на ваше бачення світу?
— Оскільки в мене немає повної профільної освіти — я не закінчувала бакалаврат чи магістратуру з фотографії, — моєю базою став однорічний курс. Він мені дуже допоміг, але, напевно, найбільше спрацювали моє величезне бажання вчитися та внутрішня потреба брати максимум із того, що давали в цій школі. Це навчання було майже п'ять років тому, але після нього я ніколи не припиняла вчитись: я продовжую брати участь у воркшопах, портфоліо рев'ю, менторських програмах. Я знаю, що багато чого не знаю, але можу навчитись будь-чого.
Мені здається, що освіта — це важливо, але не обов'язково в інституційному плані. Ми всі вчимося дуже по-різному: комусь потрібна чітка структура, а комусь — сильне захоплення. Насправді важливо просто бачити, дивитись, цікавитись і брати щось від світу, а спосіб, у який ти це робиш, це вже другорядне.
Навіть історії в інстаграмі можуть сильно впливати на сприйняття. Оскільки я працюю між Німеччиною та Україною, я часто дивлюся, що мої друзі в Україні фотографують просто на вулицях. Такі буденні речі теж формують наше уявлення про світ. Це не обов’язково має бути висока культура, мистецтво чи література — на наше бачення впливає безліч аспектів повсякденного життя.
— Ваші фотографії — це переважно історії. Чому ви обрали саме документальну фотографію і чим цей жанр для вас найцікавіший?
Для мене фотографія — це також певний спосіб пізнання себе, тому я багато працюю саме зі своєю родиною та друзями. Для того щоб дізнатися щось про світ, важливо насамперед дізнатися щось про себе. Фотографія дає мені змогу поглянути на себе у різних ролях: як доньку та онуку, яка відвідує свою сім'ю, як подругу, як українку, як емігрантку та жінку. Я звертаюсь до свого найближчого кола, і це знання стає першим кроком до пізнання світу. Мені цікаво, як це розвиватиметься пізніше — чи буду я відходити від родинних і дружніх тем, чи вони залишаться наскрізною ниткою через усю мою творчість. Це внутрішні процеси й покликання, які ведуть за собою. Моє завдання — вміти до них дослухатися.
.jpg)
