Фотографка Аня Царук живе й працює у Берліні, проте більшість її проєктів присвячені рідній Україні. Вона досліджує теми міграції, ідентичності та крихкості приватних кордонів під час війни. Її проєкти отримали міжнародне визнання — Гран-прі Sarajevo Photography Festival, премію V&A Parasol Foundation Prize та Cortona On The Move із BarTur Grant.
Аня Царук розповіла, чому плівка дає їй змогу уповільнити час, як фотографія формує уявлення про Україну за кордоном і як особисті історії людей трансформуються у фотопроєкти.
— Коли ви відчули, що фотографія стала вашою головною мовою спілкування зі світом?
— Це сталося з початком повномасштабного вторгнення. До того я робила фотографії, але це була переважно вулична історія, знімки з подорожей та кадри друзів.
З початком повномасштабного вторгнення в мене з’явилась внутрішня потреба комунікувати зі світом про війну у своїй країні і якимось чином переживати цей досвід. Мені потрібна була ще одна мова, щоб розповісти про те, що відбувається. І тоді я зробила свій перший проєкт — «Mother Land». Він про мою маму, яка після початку повномасштабного вторгнення приїхала в Берлін, де я вже жила, і про те, як наші стосунки почали змінюватись. Фотографія стала для мене способом комунікувати про війну в Україні, а також можливістю проживати й виражати власні думки та емоції.
— Хто відкрив для вас світ фотографії та як саме з’явилось бажання знімати?
— Дідусь подарував мені на Різдво свою камеру, якою користувався ще його дідусь. Я почала фотографувати на плівку, залишилася з нею до сьогодні, і перехід на цифру мені поки що так і не вдався — можливо, в цьому просто немає потреби.
Під час епідемії коронавірусу ми жили разом із подругою в Берліні. Я знайшла цю камеру, і оскільки зайнятися було особливо нічим, ми зробили фотосесію у квартирі. Згодом я пішла навчатися на річний курс у берлінській фотошколі. Моє навчання збіглося з роком початку повномасштабної війни. Тоді любительське захоплення переросло у щось фундаментальне. У мене з’явилося сильне бажання, щоб мої фотопроєкти бачили, щоб про Україну говорили. Я почала активно подавати фотографії на конкурси та виставки, після чого з’явилися перші публікації у медіа. Наприклад, історія Wie geht Heimat? («Що означає слово «дім»?») для Spiegel про Катерину з Києва та її пошук відчуття дому в Берліні.
— Хто вплинув на ваше становлення як фотографки на початку кар'єри? Можливо, це були класики світової фотографії чи люди з вашого найближчого оточення?
— Насправді мені дуже складно відділити якісь окремі впливи, адже це величезна спільна картина. Мені завжди було цікаво дивитися на роботи інших митців: я активно відвідую виставки, фестивалі, вдивляюсь у фотокниги. Це все формує моє бачення світу та розуміння медіуму. Певний час у Берліні я навіть проводила книжковий клуб, де ми читали й розбирали тексти з теорії та історії фотографії.
Мені неймовірно пощастило в житті знайти справу, про яку мені настільки цікаво постійно дізнаватися, читати, дивитися та спілкуватися з іншими людьми. Тому мій стиль та бачення — це сума всього, що я бачила, читала й з ким спілкувалася.
— Наскільки важливою для фотографа є візуальна освіта і як саме вона вплинула на ваше бачення світу?
— Оскільки в мене немає повної профільної освіти — я не закінчувала бакалаврат чи магістратуру з фотографії, — моєю базою став однорічний курс. Він мені дуже допоміг, але, напевно, найбільше спрацювали моє величезне бажання вчитися та внутрішня потреба брати максимум із того, що давали в цій школі. Це навчання було майже п'ять років тому, але після нього я ніколи не припиняла вчитись: я продовжую брати участь у воркшопах, портфоліо рев'ю, менторських програмах. Я знаю, що багато чого не знаю, але можу навчитись будь-чого.
Мені здається, що освіта — це важливо, але не обов'язково в інституційному плані. Ми всі вчимося дуже по-різному: комусь потрібна чітка структура, а комусь — сильне захоплення. Насправді важливо просто бачити, дивитись, цікавитись і брати щось від світу, а спосіб, у який ти це робиш, це вже другорядне.
Навіть історії в інстаграмі можуть сильно впливати на сприйняття. Оскільки я працюю між Німеччиною та Україною, я часто дивлюся, що мої друзі в Україні фотографують просто на вулицях. Такі буденні речі теж формують наше уявлення про світ. Це не обов’язково має бути висока культура, мистецтво чи література — на наше бачення впливає безліч аспектів повсякденного життя.
— Ваші фотографії — це переважно історії. Чому ви обрали саме документальну фотографію і чим цей жанр для вас найцікавіший?
Для мене фотографія — це також певний спосіб пізнання себе, тому я багато працюю саме зі своєю родиною та друзями. Для того щоб дізнатися щось про світ, важливо насамперед дізнатися щось про себе. Фотографія дає мені змогу поглянути на себе у різних ролях: як доньку та онуку, яка відвідує свою сім'ю, як подругу, як українку, як емігрантку та жінку. Я звертаюсь до свого найближчого кола, і це знання стає першим кроком до пізнання світу. Мені цікаво, як це розвиватиметься пізніше — чи буду я відходити від родинних і дружніх тем, чи вони залишаться наскрізною ниткою через усю мою творчість. Це внутрішні процеси й покликання, які ведуть за собою. Моє завдання — вміти до них дослухатися.
Ідеї для проєктів з’являються від внутрішньої потреби і вже надалі розкриваються. Тобто я можу думати, наприклад, що роблю проєкт на певну тему, але в процесі роботи завжди з’являються нові рівні її розуміння та глибина. Мої ідеї починаються від серця, а потім уже розум знаходить для них теоретичні підкріплення.
— Наскільки плівкова фотографія як інструмент допомагає вам реалізовувати ці проєкти й чому ви досі надаєте перевагу їй, а не цифрі?
— Для мене це, напевно, в першу чергу про темп, про спокій, про можливість уповільнитися і взяти час для того, щоб зробити фото. Мені здається, плівкова фотографія часто повільніша і в сприйнятті, тому цей інструмент мені дуже імпонує. Я пробувала працювати з цифрою, але зображення виходить для мене трохи пласким, і воно потребує більше постпродукції. Це теж певне мистецтво в собі; я знаю фотографів, які ним володіють, і дуже цим захоплююсь.
Але для мене плівка — це можливість уповільнитися, мати час із людьми, яких я фотографую, а потім створити для глядача відповідне поле для сприйняття. У мене взагалі дуже швидкий ритм життя, а з плівкою все інакше. Це особливий момент, коли ти дивишся у камеру і маєш буквально декілька кадрів. Тоді на кілька секунд здається, що нічого, окрім цього, не існує. Цифрова камера та її екран не дають мені такого ефекту.
— Ви живете в Берліні, проте більшість ваших проєктів присвячені Україні. Як ця дистанція та перебування в європейському контексті впливають на ваш фокус як документалістки?
— Я справді знімаю переважно в Україні, хоча вже близько десяти років живу за кордоном. Оскільки я тісно асоціюю себе зі своєю країною, для мене важливо повертатися і знімати саме там. Дистанція впливає і дає мені певну позицію: я маю розуміння того, як Україну бачать за кордоном, які існують візуальні стереотипи.
Часто уявлення іноземців про Україну обмежені зображеннями з медіа. Такі фото дуже важливі, але вони не завжди передають те, як я знаю свою Батьківщину і якою я бачу країну, де зростала. Я прагну робити цей образ більш комплексним, знаходити нові візуальні способи комунікації, створювати зображення, до яких кортить придивитися ближче.
Мені часто кажуть, що, дивлячись на мої фотографії, люди думають про свою родину. Для мене це знак, що мені щось вдалося.
Саме так і проживається емпатія — коли дивлячись на мистецтво, люди можуть приміряти на себе чийсь досвід, але водночас розуміти, в якому контексті відбуваються зображені моменти. Наприклад, святкування Різдва може приносити людям спогади про їхню власну сім'ю, але усвідомлення контексту війни дуже змінює це сприйняття, навіть якщо у зображенні немає явного шокуючого елементу. Він присутній у свідомості глядача, і це надає зображенням смислового обʼєму.
— Наскільки європейському глядачеві сьогодні відгукуються особисті історії українців і чи готові вони сприймати великі теми через призму окремих людських доль?
— Мені здається цікавим, що у кожного свої зв'язки з мистецтвом і різні очікування. Що стосується мене, те, що мене цікавить як глядачку і торкається найбільше, це особисті рефлексії, людський досвід. Вони можуть набувати дуже різних форм, різну візуальну мову та різний фокус.
Тому, можливо, я так і працюю — я так бачу світ. Для мене цінно в роботах інших, коли людина здатна зі свого бачення світу, зі свого внутрішнього переживання створити щось матеріальне, що доторкнеться до мене і змусить відчути чи подумати про власний досвід при контакті з цією роботою. Якщо це десь вдається мені, для мене це велике щастя.
— Де для вас проходить межа між художньою відвертістю кадрів і захистом приватного простору героїв ваших знімків?
— Поняття фотографії дуже комплексне, і важливо розуміти, що портрет людини — це вже не сама людина. Це певний натяк, фрагмент реальності, який часто є сконструйованим. Фото — це поєднання світу людини на зображенні, мого субʼєктивного бачення та звʼязку, який виникає між нами. Надалі до цього додається ще й погляд глядача.
Коли знімаєш близьких, друзів чи знайомих, це дає дуже хороший доступ до теми й уможливлює глибше її розуміння. Мені здається, що часто, особливо на початку, коли я знімала сім'ю, мене ніхто серйозно як фотографку не сприймав. Для своєї родини я була дочкою, онукою, племінницею з камерою. У якомусь плані це навіть допомагало, бо знімало певну напругу й страх помилитися. З іншого боку, найбільша відповідальність, яку я мала, була перед самою собою: відповідальність слідувати внутрішньому поштовху знімати в Україні, шукати власну мову, довіряти внутрішньому голосу, фільтрувати критику ззовні, заглиблюватись у сімейні історії, поглиблювати стосунки. Це не завжди просто, бо іноді для того, аби щось зрозуміти, відчути, потрібно зіштовхнутися з неприємними відчуттями, складними запитаннями, напругою, болем, спогадами. Але я впевнена, що, уникаючи цього шляху, я б не жила повним життям.
— Розкажіть, будь ласка, про свій проєкт «Mother Land». Чому для вас було важливо створити цю історію?
— З початком повномасштабного вторгнення, коли я ще вчилася в школі фотографії, першою реакцією, звісно, було йти на вокзал в Берліні, куди тоді прибувало багато українців, і фотографувати таку більш журналістську новинну історію. Потім я принесла ці фотографії на заняття і зрозуміла, що в них немає більшої ваги, ніж інформаційна. Тобто так, можливо, ці фотографії можна було б опублікувати у медіа як доказ, як факт, але у них мені бракувало мене.
Так і прийшла ідея проєкту «Mother Land». Моя мама тоді переїхала в Берлін і ми почали жити разом після того, як я вже близько шести років жила за кордоном. Тобто ми з мамою впродовж тривалого часу жили в різних країнах і зустрічалися, можливо, раз чи двічі на рік для того, щоб поговорити про життя. А тут раптом ми почали жити це життя разом, в одній квартирі, переживаючи досвід війни в Україні. В один день я запропонувала мамі її сфотографувати — і вона погодилась.
Коли ми почали знімати, я поступово включила у фотографії й себе. Відтак цей проєкт став висловлюванням не лише про мою маму, але й також про трансформацію наших стосунків. Зараз, аналізуючи роботу, я розумію, що теж прагнула осмислити образ українки, зокрема біженки, за кордоном. Мені хотілося подолати той плаский і поверховий погляд, з яким часто візуально зображують жінок, котрі виїхали.
Для мене було принципово важливо показати маму не у ролі жертви, а як особистість, красиву у своїй багатогранності.
Окрім фотографій, частиною проєкту стали українські пісні. Моя мама дуже гарно співає, і в дитинстві вона щовечора співала мені колискові. Так тривало приблизно до п'яти років, поки я не заявила, що вже доросла і більше не хочу їх слухати. Проте в перший день повномасштабного вторгнення, під вечір, у мене з'явилося гостре відчуття, що я знову хочу почути мамину колискову.
Тоді вона надіслала мені аудіоповідомлення зі співом, хоча й зауважила, що хотіла б співати за зовсім інших обставин — коли нам обом спокійно й добре. Мене здивувало це власне інстинктивне бажання, адже мамин голос виявився єдиним, що могло мене тоді захистити й заспокоїти. Згодом, коли мама приїхала, ми записали ці пісні у професійній студії. Так концептуальною частиною проєкту стали п’ять символічних колискових.
Цей проєкт став простором дуже особистого діалогу між нами: моєю мовою стала фотографія, а її мовою — спів. Для мене було надзвичайно важливо показати маму не лише через призму мого погляду, а й дати простір її власному досвіду. Цей спів — її голос у нашому проєкті.
— Наскільки фотографія як медіум є самодостатньою для того, щоб доносити світові правду про те, що зараз відбувається в Україні?
— Наш досвід ніколи не буде зрозумілим до кінця для тих, хто його не пережив. Хоч би які методи чи способи ми шукали, не існує інструменту, здатного змусити когось ззовні повністю відчути й зрозуміти те, що переживають українці. Проте намагатися все одно необхідно. Мої проєкти про Україну — це акт, спрямований як назовні, так і всередину. Я не знаю, чи буде цього коли-небудь достатньо.
Для мене мистецтво важливе тим, що воно діє не лише на інформаційному рівні. Це мій спосіб відчувати світ і матеріально перетворювати цей досвід. Хтось робить це через поезію, музику чи живопис, а я — через фотографію. Повністю передати такий біль, мабуть, неможливо, як і будь-який інший глибокий людський досвід. Проте в момент контакту з фотографією кожен глядач неминуче проєктує її на власну історію.
— Серія «I Hope Your Family is Safe» відгукується кожному — незалежно від того, де перебуває глядач. У чому, на вашу думку, секрет такого сильного емоційного резонансу цього проєкту в Україні та поза її межами?
— Проєкт «I Hope Your Family is Safe» — про універсальні речі, які об'єднують нас на значно глибшому рівні. Він про любов, сім'ю, звʼязок зі своєю землею, а також про універсальні людські переживання та надії. Коли базові, зрозумілі кожному цінності опиняються під загрозою, вони стають точкою дотику для людей. Бачачи мої кадри з України, іноземний глядач може легше зчитувати цей контекст, адже він розуміє, що́ саме зараз руйнується, і наскільки дорогоцінною є ця буденність.
Сьогодні моє сприйняття безпеки відрізняється від того, яким воно було два чи три роки тому. Моє завдання на наступному етапі роботи над проєктом — зафіксувати цю зміну, цей лімінальний простір і стан очікування, які я помічаю і в собі, і в колі своєї родини та друзів.
Поки війна продовжується, у фіналі проєкту неминуче залишаються три крапки. Адже це велике питання: як доречно завершити проєкт про життя під час війни, коли сама війна все ще триває?
— Як трансформація вашого світогляду вплинула на розуміння ролі фотографії? Чим вона є для світу сьогодні — просто документом чи чимось більшим?
— Фотографія формує наше уявлення про світ. Вона визначає те, як ми бачимо явища та місця, де ніколи не бували, створюючи образ того, як вони виглядають і що змушують відчувати. Для мене фотографія — це спосіб не стільки знайти конкретні відповіді, скільки можливість ставити запитання, в першу чергу собі, а надалі й глядачеві. Вона дозволяє вагатися, не знати, бути дезорієнтованою та вразливою, і запрошувати у цей простір інших. Звісно, фотографія не може кардинально змінити світ, але вона здатна доповнити наше знання про нього й підсилити бажання продовжувати пошуки істини.
Сьогодні ми живемо в зовсім інших реаліях, ніж у часи, наприклад, війни у В’єтнамі. Тоді, коли фотографії з фронту лише починали з'являтися в пресі, вони мали колосальне значення, адже відкривали людям очі на невідоме — суспільство не знало, що там відбувається, аж поки не побачило кадри.
Зараз ситуація кардинально інша. Інформаційного вакууму немає: весь світ і так знає про війну в Україні, про геноцид в Палестині. Жах і насильство сьогодні не заховані. Постає питання: чому це знання нічого не змінює? Чому за умов повної поінформованості цей біль так легко губиться в щоденному інформаційному шумі? Це запитання про природу нашої реакції чи, навпаки, байдужості. Про те, чому наше сприйняття чужого досвіду настільки залежить від того, де саме розгортаються події та під яким кутом їх демонструють. Сучасне мистецтво має не просто констатувати факти, а розбиратися з тим, чому людська емпатія дає збій там, де все вже давно відомо.
— Розкажіть, будь ласка, про ваш процес роботи над фотографіями?
— Мене вражає, наскільки часто творчий процес підпорядковується підсвідомості. У момент зйомки відбувається миттєвий внутрішній «клік» — руки роблять свою справу інтуїтивно, без попереднього логічного розрахунку. Справжнє усвідомлення приходить згодом, на етапі редагування. Коли я роздруковую маленькі знімки, розкладаю їх на столі й починаю комбінувати, то раптом помічаю приховані зв’язки. В око впадають елементи й мотиви, які повторюються від кадру до кадру. Я абсолютно не фіксувала їх під час зйомки, а тепер дивлюся і запитую себе: «Цікаво, чому моє око підсвідомо вихоплювало саме це?».
Зрештою, фотографія дає мені колосальне знання про саму себе — саме через цей підсвідомий імпульс, коли ти спершу знімаєш, а вже потім аналізуєш готовий матеріал. Моя практика показує, що найкраща робота народжується тоді, коли процес зйомки та процес аналізу розведені в часі. На початку мені знімати було набагато легше, і це, мабуть, класична історія для великих проєктів, де останні 10% роботи виявляються найскладнішими. На старті я не раціоналізувала кожен окремий кадр; це був чистий момент інтуїтивного відгуку на реальність довкола.
Коли я починаю аналізувати матеріал із перспективи всього проєкту, то часто ловлю себе на суто раціональних думках: «Так, мені ще бракує портрета тата» або «Потрібно додати ось такий пейзаж». Проте щойно я вмикаю голову і намагаюся знімати за цим планом, кадри виходять штучними й натягнутими. Тому зараз, попри те що я змушую себе тримати в голові загальну структуру проєкту, під час самої зйомки я все одно намагаюся вимикати логіку. Я маю відчувати кожен кадр окремо, даючи йому простір бути самостійним, а вже потім, згодом, ці кадри інтуїтивно складаються у спільну історію.
— Чому фотографія для вас і сьогодні залишається важливою і сповненою сенсу? Що саме надихає вас продовжувати цей шлях далі?
— Для мене фотографія залишається чимось глибоко загадковим і комплексним. Вона парадоксальна: у нашому сприйнятті цей медіум нерозривно пов'язаний з реальністю, хоча насправді нею не є, балансуючи між абсолютною об'єктивністю та суб'єктивністю. Я щиро не можу уявити свого життя без фотографії й безмежно радію, що живу в епоху, коли вона існує. Якби я народилася, приміром, триста років тому, жити було б неймовірно складно — і через тодішнє безправ'я жінок, і через відсутність фотографії.
Для мене фотографія — це сфера, у якій я перебуваю в постійному внутрішньому діалозі, безперервно запитуючи: «Як це працює? Що це означає? Чому я це фотографую? Чому саме у такий спосіб?». Однозначних відповідей немає, але сама цікавість і неможливість знайти фінальне рішення дають мені колосальну внутрішню силу.
З одного боку, фотографія — річ дуже соціальна, адже ти взаємодієш із людьми й фіксуєш суспільні реалії. З іншого боку, цей процес глибоко самотній. Ти не працюєш як кінорежисер у команді з багатьма спеціалістами; наодинці з матеріалом залишаєшся тільки ти і твоє бачення. Це шлях індивідуального осмислення, де за кожен вибір і за кожен фінальний кадр ти несеш особисту відповідальність.
Фотографія сповнена контроверсій і парадоксів, адже вона існує одночасно у безлічі різних вимірів. Вона може бути високим мистецтвом, а може залишатися суто побутовим, утилітарним актом — як знімок газового лічильника. Проте навіть такий буденний кадр за певних умов здатний опинитися на стіні музею. Ця концептуальна гнучкість робить фотографію настільки комплексним явищем, що вона ніколи не перестане генерувати питання, на які немає однозначних відповідей. І саме цей нескінченний процес пошуку, відкриттів та постійного запитування захоплює мене найбільше.
Для мене фотографія схожа на зустріч із неймовірно цікавою людиною, яку ти ніколи не зможеш зрозуміти до кінця, але прагнеш дізнаватися про неї все більше. У ній немає простих категорій, немає чорного чи білого, вона не буває суто доброю, злою чи однозначно розумною. Вона поєднує в собі абсолютно все одночасно, проявляючись у безлічі різних вимірів. І саме це усвідомлення, що перед тобою живий, непередбачуваний феномен, робить процес зйомки та споглядання таким захопливим для мене.
Аня Царук — українська фотографка, яка працює на перетині документальної та мистецької фотографії. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну її робота зосереджена на темах ідентичності, дому, приналежності, міграції та спільноти. За допомогою фотографії вона прагне представити свою батьківщину в її комплексності та кинути виклик «іншуванню» людей, життя яких торкнулась війна.
Проєкти Царук експонувалися на міжнародному рівні та були відзначені Гран-прі Sarajevo Photography Festival, Cortona On The Move | BarTur Grant — Emerging Prize Under 30 та Fotografica NEXT Prize | Festival di Fotografia Bergamo. Її роботи входять до колекції музею Preus у Норвегії.
Над матеріалом працювали:
Інтерв’юерка: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
.jpg)
