Херсон сьогодні особливо крихкий та вразливий, як і його зображення на склі. Напівзруйноване місто та його мешканці, закарбовані у пам’яті ніжною, як пилок на крилах метелика, срібною емульсією. Фотограф Станіслав Остроус вкотре повертається до рідного міста, щоб задокументувати його життя. Цього разу за допомогою амбротипії — технології зйомки з XIX століття. Він переобладнав бетонні укриття в темні кімнати, оскільки проявку амбротипів, як і саме життя, ніяк не можна відкладати на потім.
«Мене вкотре охопило приголомшливе відчуття тиші на вулицях Херсона»
Прямого сполучення між Харковом та Херсоном сьогодні більше немає. Мені довелось добиратися через Київ. Я приїхав у місто на Великдень — залишив речі й одразу пішов до церкви. Попри постійну небезпеку та загрози дронових атак, у храмі багато народу і йде служба. Єдиний виняток — освячення великодніх кошиків відбувалося всередині, а не, як завжди, на вулиці. Так безпечніше.
У церкві зустрів своїх херсонських колег, які працюють для місцевих медіа, — Олександра Корнякова й Олександра Андрющенка. Ми разом відзняли святкове богослужіння у храмі й поїхали у центр міста. Мене вкотре охопило приголомшливе відчуття тиші на вулицях Херсона. Тиша мала б заспокоювати, утім вона пригнічує усвідомленням небезпеки та очікуванням чогось жахливого. Мої колеги більше не працюють у прибережних районах Херсона, оскільки редакції не наважуються туди відправляти своїх фотографів через надто велику ймовірність обстрілів. Натомість я іду на Суворова — колись багатолюдну центральну пішохідну вулицю міста.
«Не знаю, що змушує людей досі тут залишатись — безвихідь, впертість, байдужість чи, можливо, усе разом»
Дорогою до центральних вулиць Херсона зустрічаю їхніх останніх мешканців, доволі маргіналізованих людей. Не знаю, що змушує їх досі тут залишатись — безвихідь, впертість, байдужість чи, можливо, усе разом. Один з чоловіків поводився дуже агресивно, не хотів, щоб його фотографували, натомість інший — Арсен, був спокійним і виваженим. У дворі його будинку лежить міна-пелюстка. Він декілька разів дзвонив саперам, які так і не змогли до нього проїхати. Зрештою Арсен загородив міну автомобільними покришками, щоб випадково не наступити.
Вулиця Суворова була душею міста Херсон — пішохідка з красивими історичними будинками, вона увібрала в себе енергію та колорит міста. Вулиця Суворова — це не лише символ любові до Херсона, але також частина моєї особистої біографії, адже з нею пов’язано дуже багато спогадів. Я пройшов її всю та спустився до річкового порту Херсона, до самого Дніпра. Це місце зараз дуже небезпечне, утім мені пощастило — на Великодні свята тут було відносно спокійно.
Обидві сторони на свята оголосили про припинення вогню, і, попри ранкові порушення з боку країни-агресора, у місті справді дуже тихо. Для мене це була ідеальна можливість походити містом. Проте безсонна ніч в поїзді нагадує про себе — зростає втома і я, поблукавши рідними вулицями, повертаюсь додому. Утім наступні три дні повністю присвячую зйомкам.
«У мене було завдання знайти червону зону для фотографій серед червоної зони війни»
Цього разу я приїхав у Херсон, щоб фотографувати амбротипи — це технологія зйомки з XIX століття. Знімав на невелику середньоформатну камеру Rolleiflex, щоб не нести велике скло й безліч реактивів. Процес зйомки відбувається у декілька етапів. Я беру звичайне скло, наливаю на нього розчин колодію і занурюю у ванночку з нітратом срібла на три хвилини. Таким чином я отримую світлочутливу пластину, як плівку чи фотопапір, яку потрібно тримати в темноті або при червоному світлі. Якщо на таку пластину потрапляє сонячне світло, вона моментально засвічується, тобто псується.
Після того як я отримав світлочутливу скляну пластину, її потрібно вкласти в спеціальну касету, а касету — в камеру. Знімок треба зробити впродовж п’яти хвилин, інакше скляна пластина висихає і втрачає свої властивості. Утім на цьому випробування не завершуються. Уже проекспоноване скло варто одразу проявити у темній кімнаті при червоному світлі, інакше зображення зіпсується.
Проявку скляних пластин не можна відкладати на потім, як і проявку плівки. Їх не можна складати одна на одну, інакше вони миттєво склеяться і фотографії пропадуть без жодної можливості відновлення. Відповідно увесь цей процес потребує темної кімнати з червоним світлом, де можна підготувати пластину для фото і потім її проявити. У мене було завдання знайти червону зону для фотографій серед червоної зони війни.
«Напівзруйноване місто закарбовується на склі ніжною, як пилок на крилах метелика, срібною емульсією»
Перший день зйомок виявився невдалим. Я сподівався, що зможу робити усі процеси під темною щільною тканиною, яку спеціально купив. Утім світло проникало з усіх боків, і в мене нічого не виходило. Я вирішив перетворити на темну кімнату бетонні укриття, які мерія Херсона встановила по всьому місту. Вхід до укриття я закривав чорною непрозорою плівкою, яку мені подарував друг — ізраїльський амбротипіст Едуард Капров, котрий знімає в Херсоні документальний фільм про життя міста. У такому даркрумі я можу працювати з амбротипами, підсвічуючи собі червоним світлом із налобного ліхтаря.
Процес зйомки відбувався доволі повільно — від укриття до укриття. Час від часу чую, як над укриттями зависають дрони. Я прислухаюсь, чекаю тиші та виходжу робити фотографії. Я знімаю те, що колись було улюбленими місцями моїх прогулянок. На жаль, не можу сфотографувати будівлі, які розташовані далі п’яти хвилин пішки. Не тому, що мені страшно відходити від укриття, а через властивості емульсії. Тепер напівзруйноване місто посеред неймовірної дзвінкої тиші закарбовується на склі ніжною, як пилок на крилах метелика, срібною емульсією. Здобуток першого дня — це 8 пластин розміром 6×9 сантиметрів.
«Вимушена недосконалість фотографій лише доповнює мої внутрішні відчуття від зруйнованого міста»
Через мою помилку при нарізці скла, пластини надто малі і не тримаються в пазах коробки. Я несу їх мало не на витягнутих руках, але вони все одно злипаються і зображення на них деформується й тріскається. Я спочатку дуже нервувався з цього приводу. Проте потім прийшло усвідомлення, що все так і повинно бути — ця вимушена недосконалість фотографій лише доповнює мої внутрішні відчуття від зруйнованого міста.
Одного разу до мене в укриття зазирнули поліцейські. Вони справді здивувались побаченому, і я щиро розповів їм про цей процес створення фотографічного зображення. Наступного разу до мене заходять військові і ситуація знову повторюється. На третій день фотозйомок у мене закінчується проявник. Його залишки, такі ж виснажені, як і я, залишають на зображеннях білі тьмяні плями. Таке явище в амбротипії називають туманом — «фогі». Мені залишається лише зібрати речі та повертатись додому.
Станіслав Остроус — народився 1972 року в Жмеринці, Україна. Почав фотографувати у 2012 році. Член UPHA — Української фотографічної альтернативи та MYPH. Фіналіст Leica Oskar Barnack Award 2025. Учасник основної експозиції фестивалю «Batumi Photodays» (2016—2019). Шортлист PhotoCULT 2019. Зараз живе і працює в Харкові, Україна.
Соцмережі фотографа: Instagram та Facebook
Над матеріалом працювали:
Автори тексту: Станіслав Остроус, Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
