Продовжуємо знайомити вас із фіналістами нашої щорічної грантової програми підтримки документальних фотографів — ініціативи, яку реалізує UAPP за підтримки International Press Institute.
Cьогодні публікуємо першу частину проєкту «Куди приведе дорога» Макса Чорного про автостоп, випадкові зустрічі та невловимі моменти життя в Україні.
У цій історії — Ужгород, Радванка, бар «Еган» і неочікуване Богоявлення. Це мандрівка світами, де перетинаються текіла і тексти, духовне і матеріальне, фотокамера і нічний асфальт. Макс досліджує не лише географію, а й настрої країни, збираючи фрагменти повсякденного — у розмовах, вуличних сценах і власних роздумах між поїздками.
Збережено орфографію та стилістику автора.
Ужгород
Пора працювати, Чорний!
Найліпше культурно - просвітницьке місце в Ужгороді, що я знайшов, було баром «Еган». Вчені досі сперечаються, чим саме воно мене притягує. Хай там як, але всередині січня 2025 року я сидів за стійкою бару, де працюють лише дівчата. За баром в коротких платтях, (або ж довгих та з глибокими вирізами), а на кухні в спортивних лосинах і чорних топіках. О 15:00 я замовив келих темного пива і дописував репортаж про цирк-шапіто, який не міг завершити вже два місяці. Коли кількість випитих пив перевищує цифру чотири, барвумени наполягають на підвищенні градусу і я, як відповідальний та самодостатній чоловік, звісно, утримався від ганебної думки не піддатись на провокацію.
Випивши рюмку бурбону, я підняв слухавку. Дзвонив мій друг Алекс Бабенко.
— Шо ти, фотограф?
— Даров, Алекс. Я вже почав проект, сиджу в барі в Ужгороді п‘ю пиво.
— Сука, Чорний, яке пиво?! Пи**уй до циганів! Фоткай!
— Яких циганів? Ти шо накурився?
— Бляха Чорний, в Ужгороді одне з найбільших поселень ромів, дуй туда. Але не коли тем…
Певно, він хотів сказати «Але не коли темно». За вікном, проте, сутеніло. Дарма, що він так нерозбірливо вимовив останні слова… Я швидко підвівся, сказав дівчатам, що скоро повернусь, і отримав потрійну посмішку всіх за баром, як благословення в дорогу.
З дев’ятнадцятого століття вулиця Гранітна в Ужгороді слугує прямим коридором до ромського поселення. Покидаючи центр міста, а згодом і його промзону, опиняєшся в тунелі розбитих фабрик, сірого неба і виджолобаного, ніби желе ложкою, асфальту. Чим далі йдеш прямою вулицею Гарматною, тим менше навколо бачиш металу, скла та дерева. Лише камінь. Сідаючи сонце навіює одну думку: «Варто звідси пиз***вати і якомога швидше». Але чотири келиха пива, разом з рюмкою бурбону довели мене до, напевне, рубікону. Покинуті залізничні колії — остання згадка металу на цій вулиці. Перейшовши їх, я ніби наступив на пастку древніх ацтеків, від чого випустив на дорогу до десятка тіней в ста метрах попереду. Не впевнений, що це були дорослі, але грубі голоси, які невідомою мовою кричали щось в мій бік, підказали, навряд чи це діти. Активна жестикуляція постатей і гучні вигуки, а згодом, їхні ноги, які згинались і розгинались, скорочуючи дистанцію до мене, змусили, в свою чергу, згинатися і розгинатися мої ноги, при чому на швидкості, далеко більшій за середню. Як тільки я увійшов на вулицю Гарматну, не було жодного бажання діставати з сумки фотоапарат, аби у випадку екстреної ситуації, як оця, швидко згрупуватися в тактичний відступ, шляхом інтенсивного бігу назад. Зиркаючи через плече, я з радістю помічав, як постаті віддаляються від мене, себто, я тікаю звідти. Доплентавшись до першого магазину на початку вулиці я запитав у продавчині, що вона може сказати про Радванку.
Жінка подивилась на мою розхристану куртку і віддишку, легко всміхнулась і не відриваючи погляд від прилавка, де розкладала желейні батончики, сказала:
— Ну знаєте, туди таксі визвати важкувато. А поліцію, часом, неможливо. Вже темніє, та де, вже геть темно. Туди йти не можна. Але, знаєте, я і при світлі не рекомендую.
— Дякую, гарного вечора.
За двадцять хвилин я повернувся в бар за ще одним пивом.
— Ви повернулись?
— Як бачите, - знизав плечима я.
— Якщо не секрет, далеко ходили?
— На Радванку, - відповів, з поразкою в очах.
— Куди?! - барвумен бримцнула в плече своїх колег, - каже, на Радванку ходив.
З колективного сміху я зрозумів одне — варто завжди слухати друзів до кінця і не обривати виклик на пів слові.
Дванадцять дівчат і жодного табурета
Приїхавши в Ужгород зранку, я уявлення не мав, де ночуватиму. Та завдяки джерелу швидкого дофаміну та емоційного вигорання, яке деколи слугує також корисним у соціальних зв’язках, через інстаграм я знайшов собі нічліг в центрі міста. Мені відписала Лана - арт директорка Кузні, мистецького простору на Подолі. Колись вона організовувала наш із Женьою Морі літературник там. Вони з хлопцем Остапом, з яким я ще не був знайомий, зупинились на вихідні в апартаментах. Ми домовились зустрітись ввечері. Оскільки сонце сіло, після прогулянки на Радванку я був досі живим і вхмелілим до пригод, я пішов до Лани та її хлопця на вечір вінілу. Вечір вінілу в Ужгороді. Багатообіцяюче.
Зрештою, в клубі, куди ми прийшли, був виступ місцевого репера, який без футболки читав про тяжку рутину простого пацика, усі виклики в його житті на нещасливе кохання. Вінілу я не чув і не бачив. Наше знайомство з Остапом почалось вже ґрунтовно на виступі наступного виконавця. Теж, ніби місцевого, який співав кантрі - блюз. Зі сцени він передав у зал пляшку самогону, яку ми з хлопцем Дани затримали між собою на довше, ніж це дозволяли невербальні та моральні правила місця. Лана познайомила мене з трьома дівчатами. Сказала, вони живуть у сусідньому номері. І там їх ще дев‘ять. Я додав наявних до замкнених в номері і нарахував дванадцять дівчат, які жили поруч із місцем, де мав ночувати я. На запитання Лани і Остапа, чи хочу я в апартаменти, я відповів, що в принципі, можемо поїхати, якщо дівчата невідкладно потребують моєї компанії.
За воротами приватного сектору нас чекав басейн з ледь теплою водою. Проте на температуру води в басейні не сильно звертаєш увагу, коли в середині січня там купаються дванадцять дівчат і махом руки запрошують тебе доєднатись. В перший день фотопроекту я був задоволений початком, і що найголовніше, не думав за його продовження. Бо після першої ложки меду, дьоготь вже не такий страшний. Перед тим, як піти до дівчат пити текілу і курити косяк, ми з Ланою і Остапом грали в настолки «Вибухові котики» і мушу зізнатись, годину часу я навмання викидував карти, бо не зрозумів правил, здається, найпростішої гри у світі. Спав я міцно.
Прокинувся легко. Ужгород привітав мене туманом, гіросом у Львівських круасанах і американо. Далі я мав їхати в Дрогобич.
Богоявлення
До виїзду з міста я дійшов пішки. По дорозі в парку я зустрів стадо людей, які йшли назустріч. Я вирішив не запитувати у перехожих, звідки недільного ранку в Ужгороді стільки душ на вулиці, тому пішов до епіцентру подій. Як виявилось, тоді було Богоявлення — християнське свято, присвячене (свят свят свят) хрещенню Ісуса у річці Йордан. Найближчою по місцевості, виявилась річка Уж (як не дивно). А максималістичні погляди на життя того отця, що керував балом, дали йому волю до освячення її (річки) цілої. Я підійшов до отця, коли той зі щирою, на усі тридцять два, посмішкою передавав малому хлопчику свій фартух і запитав:
— Доброго дня. А як це ви всю ріку освятили?
— З Божою поміччю, — відповів мені настоятель церкви. — А що ви тут фотографуєте?
— А йшов повз, побачив людей, та й фотографую. Така робота.
— Ага, я зрозумів. Але ж ви не для злого чи поганого фотографуєте, не для якихось таких джерел?
— Ні, - відповів я, Макс Чорний, - фотографую для усього доброго, що існує.
— Ага, ну добре, бо знаєте, різні бувають, ходять всяке фоткають.
— Не переймайтесь, гарного вам дня, дякую.
— З Богом!
Пройшовши верифікацію на добро, я повернувся на пряму дорогу до обʼїздної, хильнув залишки віскі у флязі і скрутив цигарку. День був туманний і свіжий, як і вміст мого мозку.
Нарешті в дорогу. Бетлегем і духовне лате
Першими, хто підібрали мене у цій подорожі були троє дівчат. Ужгород мене дуже любить. Цього разу це була мама і три маленькі доньки на задніх сидіннях. Стара біла ауді з радістю мене прийняла своїм теплом. Забув, пробачте, ім’я пані, що провезла мене кілометрів двадцять до Мукачево, проте запам’ятав надовго, шо це саме вона в різдвяний вечір підібрала трьох циганчат - колядників, які після робочого дня повертались додому давно забутою дорогою. На моє здивоване обличчя вона відповіла найбільше мамовану фразу, яка тільки існує, і проти якої отець, син і святий дух не придумали контраргументів:
— Ну це ж теж чиїсь діти…
Пані висадила мене перед невідомим поворотом. Я пройшов далі дорогою хвилин двадцять, доки мене не взяла до себе на борт Еліна та її хлопець Павло (ланцюжок жінок обірвано). Вони розповіли мені про слово «Бетлегем». Так на Закарпатті називають вертеп. Тому виправлю себе в минулому абзаці, троє циганчат, яких взяла пані на старій ауді йшли не з вертепу, а з бетлегему. Можливо, слово «вертеп» було би і єдиним контраргументом на «Це теж чиїсь діти».
На окружній (де мене висадив Павло з Еліною) я проходив повз заправку і вагався: варто зайти погрітись, випити кави, чи одразу зайняти місце на дорозі. Всередині черепної коробки лунали сигнали йти на дорогу, та щось всередині (далі називатиму це «щось всередині» своїм Єнотом), так ось, Єнот підказав зайти на заправку.
— Вітаю. А зможете пригостити кавою? — біля входу стояла дівчина з великою валізою, і рожево-червоним total look.
— Звісно, - відповів я.
Дівчина зі щирим здивуванням посміхнулась і подякувала.
— Що будете?
— Лате.
— Велике?
— Ну якшо можна.
— Ну ви яку каву хочете?
— Велике лате. — тепер впевнено відповіла вона.
Я замовив велике лате і американо.
— А вы путешественник?
— В якійсь мірі так.
— Как это, в какой-то мере? Типо вы не полноценный?
— Хах, та ні, я якраз таки повноцінний. Але мандрівник не повністю. Так, моментами.
— О да, повноцінний. Забыла это слово. А вы не из тех кто, ну вот что я не по украински говорю, а вы по украински, вот вас это не…
— Ні, не переживайте, все ок. Багато зустрічали людей, що засуджували за мову?
— Ой хорошо, что вы не из этих. Нет ну как, не сильно много. Я из Харькова вообще. Еду на работу. Так решила все бросить. Ну нет, бывали люди, кому не нравилось, хорошо вы не такой.
— А куди на роботу?
— Ой, я не помню название села. Устроилась горничной. Я подумала, еще ж молодая девка, ну мне тридцать, почему не поездить, не посмотреть страну. Вот и поехала. А я поезд жду. А я вижу у вас и фотоаппарат и диктофон, вы прям профессионал! А вы куда едете?
— Я їду в Дрогобич. Працюю зараз над фотопроектом, автостопом добираюсь від Ужгорода до Костянтинівки, в Донецькій області.
— Как это, все автостопом?
— Ага
— Ну вы даете, это очень круто. Мне сон сегодня приснился такой странный. Только вспомнила, как-то в голове проясняется.
— Розкажете?
— А вы хотите?
— Ну якщо питаю, то звісно хочу.
Анастасія посміхнулась.
— Мне снится сестра, в общем, и у нее на груди шесть сосков. Это было не в плане вульгарно или сексуализировано, вы не поймите. Просто женская грудь. Но у нее шесть сосков на каждой груди. И какой-то мужчина пристает ссать у нее молоко. Но я испугалась и быстро убежала. Вот сон закончился.
— Дуже цікавий сон, мені сподобалось, — щиро і просто кажу я.
— Серьезно? — так само щиро перепитує Анастасія.
— Ага. А як звати вас? Ми досі не познайомились, — я допив каву і протягую Анастасії руку.
— Я Анастасия, не Настя. — каже Анастасія і дивиться на мою руку, не протягуючи своєї.
— Дуже приємно, Анастасія, не Настя. Я Макс. Просто Макс. Руку не тиснете незнайомцям? — вже ніяково кажу я, опускаючи долоню.
— А у меня аскеза. На вот это все тактильное, - Анастасія руками почала імітувати доторки до різних частин мого тіла. Дистанційно. - Я ж молодая девка то еще, но уже хочу семью, поэтому все серьезно.
— Я зрозумів вас, без негативу.
— Да, без негатива, только позитив.
— Залишите якийсь запис на пам’ять у моєму блокноті?
— А у вас еще и блокнот есть? Ну вы замечательный путешественник. Давайте.
Анастасія розвернула мій кишеньковий блокнот задом наперед і на останній сторінці написала два слова одне під одним: «Благодарность, Любовь», намалювала серце, Сонце і незрозумілий знак.
— А що це ви намалювали? Шо це означає?
— Смотри, это плюс. Но разделенный на горизонталь и вертикаль. Точка внутри фигуры это точка, в которой линии плюса пересекаются. Видишь, горизонтальная линия — это все материальное. А вертикаль — это духовная составляющая нашей жизни. Если их разделить, то плюс не будет выполнять своей функции. Останется только минус материального. И прибавить ничего не получится. А чтобы получилось к жизни что-то прибавить, надо присоединить духовную вертикаль. И в той точке, где сходятся материальное и духовное, как раз и начинается настоящая жизнь. А Любовь - это к миру. Благодарность тебе за кофе.
— Вау, я буду дуже радий носити ці ідеї в своєму блокноті. Дякую. Ви курите?
— Да
— Можу скрутити вам цигарку.
— Давай.
Ми з Анастасією покурили справа від входу в заправку. Виходячи з приміщення АЗС я здивувався, що всі речі вона залишила ззовні.
— Не боїтесь так лишати?
— А кто их заберет? Кому-то оно разве надо? — впевнено і байдуже сказала Анастасія.
Докуривши цигарку, на відстані витягнутої руки я лише помахав долонею, пам’ятаючи про її доторкову аскезу. Вже стоячи на іншій стороні дороги, в ста метрах від заправки, я бачив, як рожева пляма з великою сірою валізою переходить дорогу. Подумав, може вона вирішила скласти мені компанію, поки я не зловлю попутку. Вона пройшла мій бік дороги, навіть не обернувшись до точки перетину духовного та матеріального, прямо під моїми ногами.
— Я до Дрогобича, - кажу далекобійнику, який зупинився за хвилин п’ятнадцять.
— Можу до Стрия, - відповідає той.
— То близько до Дрогобича?
— Да, звідти рукою подати.
— Довезете?
— Залазь.
Василь Богослов і Добрівляни близнюки
Далекобійники бувають кількох типів. І впродовж цієї історії я розкажу про деякі з них. Василь представник типу безініціативних, але легких на підйом. З такими ти деякий час від початку подорожі розпитуєш про їхнє особисте життя, про роботу. Та в процесі бачиш, що добровільно водій не піднімає теми свого особистого і на питання відповідає все більш і більш стисло. Про твоє життя, натомість, він теж не питає. Тут є два варіанти. Ви всю дорогу їдете мовчки (чи під музику) або ж в якийсь момент подорожі дивуєтесь, як ви дійшли до цієї теми. Ось так ми з Василем, через хвилин двадцять короткого особистого інтерв‘ю відкопали для себе тему релігії. Далі розшифровка відео з касетної камери, яка була зі мною всю подорож.
*про стереотипне уявлення Бога в масовій культурі*
— Шо от, стоіт хрєст, — починає Василь, — він з сивою бородою на троне сидит. І батюшка говорит, Маруся чи Катя попросили передать тебе… Ну шо, так вони собі це уявляють? Шо тільки через батюшку в церкви можна говорить к Богу? Та це ж брєд. Бог это кто? Это Бог! Он находится абсолютно одновременно везде. Он Дух, а не дедушка с бородой. В Евангелие пишет, что жить надо так, как сказано в Библии. А там ничего нет про все эти отряды и так далее. Про поклоніння хресту, чи всё это, что сейчас в церкви. Ну вот крест — это символ крестьянства. Но я вот не верю, что он, - Василь показує на хрест, що приклеєний до лобового скла, - меня бережёт. Меня бережёт моя Вера. А все эти обряды, они не нужны. Есть только ты и Бог.
Далі запис касети переходить на Дрогобич. А туди, невідомий мені читачу, ми ще не доїхали. З окружної Стрия я взяв таксі через все місто, на виїзд, до зачиненої заправки. Я подзюрив на узбіччя, майже потонувши в паровій хмарі, надвечір взявся мороз, вже була година дев‘ята. Через те, що дорога була неосвітлена, за пару хвилин я звик і розглядав зірки. Я стояв у світловідбиваючому жилеті, тому поодинокі проїжджаючи автівки точно мене бачили. Далі розшифровую вам запис із диктофону.
*про своє місце у «плюсі» життя і позитив, як самодостатню характеристику вивільнення*
Стою на виїзді зі Стрия на шляху до Дрогобича. Залишилось 30 км. Стою тут з диктофоном, водії думають, шо в мене тут дурбецила якась непонятна. Тема розмови: «Шо має бути в людини в голові, шоб вона зупинилась о сьомій (збрехав, таки не дев’ята була) вечора в повній темряві, аби підібрати мене до Дрогобича?»
Шо має бути в неї в голові? Такс, шо тут скажеш? Класно їздити, знаєш. От з Василем їхав щойно. В нього прізвище Мунтян, прикинь? Класно усвідомити, шо тобі нема місця. Вірніше, що в тебе немає місця. Шо може бути більше за «тут і тепер», ніж дорога? Машина проїхала. Да, класно, шо в тебе немає місця, виходить, немає минулого і майбутнього, і тебе не існує навіть в моменті. Бо хіба без простору може існувати час? А місце — це простір. Його в тебе немає. Виходить, для метафізики тебе не існує? А для квантової механіки тоді ти і існуєш і не існуєш одночасно. Але оскільки я в дорозі і в мене немає навіть секунди для «тут і зараз», ти опиняєшся «ніде». Просто ніде. Поміж простором і часом. Для тебе є тільки люди. Подорожні душі. Їх теж, в принципі… Ну, твоє минуле, в принципі, вимірюється людьми, спогадами з цими людьми. Спогади не прикріплені до місця чи часу. Спогади прикріплені першочергово до людини, а вже потім ти згадуєш де і коли це було. Головне спочатку — з ким. А «де» і «коли» — рудименти обмеженої людської свідомості. Ти можеш забути де і коли зустрів цю людину, але пам’ятаєш «кого зустрів». Та ти ніколи не забудеш «кого» зустрів, знаючи час і місце. Головне - люди. Ера гуманізму, йопта, живем! Хтось зупинеться? Га?!
Як сьогодні казала Анастасія, що плюс, шо та точка перетину матеріального і духовного і є життям. Шо тільки в балансі матерії і духу справжнє життя. Але якщо ти поза матерією, як я зараз, хіба це життя, кажуть інші? Але виявляється, шо це таки сука точка. Для мене це точка перетину, це моя золота середина, навіть якщо це поза матерією, квартирами, постійною роботою. Якщо це поза духовним, релігією, іконами. Моя матерія – асфальт, а духовність - фотоапарат. І перетинаються вони у точці, яку Анастасія на заправці назвала справжнім життям. Справжнім моїм. Але навіть, якщо це і так і вся ця хуйня шо я тікишо надумав має місце, то…
Стрий і Дрогобич знаходяться на відстані тридцяти кілометрів. І кожне з цих міст, як районний центр, має у своєму підпорядкуванні по селу з ідентичною назвою — Добрівляни. І знову справа випадку. Поки я зігріваюся ходьбою біля свого рюкзака, пан Мирон, який таксує в Стрийському районі взяв одне з останніх на той день замовлень. Треба було їхати куди? Так, в Добрівляни. Ну і звісно ж Дрогобицького району. Ну і звісно ж, пан Мирон автоматично взяв це замовлення, будучи в Стрию. І знову справа випадку. Пасажиру з Добрівлян Дрогобицького району, потрібно було їхати в Стрий. Так чи інакше, Мирон дістався б додому, хіба намотавши зайві 30 км.
За п’ятдесят метрів від мене зупинився автомобіль.
Я привітався, водій мовчки кивнув. Запитав, чи він їде до Дрогобича, водій мовчки кивнув. Запитав, чи підкине — кивнув.
Продовження у другій частині (анонсуємо незабаром)
