40 років тому, 26 квітня 1986 року, сталася одна із найбільших техногенних катастроф в історії людства — аварія на Чорнобильській атомній електростанції. На початку травня радянське керівництво ухвалило рішення про евакуацію населення із 30-кілометрової зони відчуження. До кінця 1986 року свої домівки покинули понад 90 тисяч людей. Для вимушених переселенців влада будувала житло у Київській, Житомирській та Чернігівській областях.
Фотограф Олександр Клименко знімав процес спорудження нових населених пунктів і новосілля для людей, яких виселили із зони відчуження. На новосіллі переселенці одночасно раділи та плакали. Зараз ці родини назвали б внутрішньо переміщеними. Під час російсько-української війни надто багато людей знають, як тяжко залишати рідні місця й починати нове життя на чужому місці.
Олександр Клименко розповів про роботу фотокореспондентом у перші місяці після аварії на Чорнобильській атомній станції, про зйомки спорудження нових осель для вимушених переселенців та складні емоції людей, які втратили свої домівки. Далі — пряма мова автора.
О першій годині 23 хвилини 40 секунд 26 квітня 1986 року перший, а слідом за ним другий, вибух зруйнували реактор 4-го блоку Чорнобильської АЕС ім. Леніна. У реакторі знаходилось 192 тонни ядерного палива (діоксиду урану). У навколишнє середовище потрапили від п’яти до тридцяти відсотків цієї кількості. Хмару, що виникла над ЧАЕС, вітер поніс на північ, накривши собою українське Полісся, деякі регіони Білорусі й Росії. Незабаром радіоактивні викиди науковці виявили у Швеції, Фінляндії, а згодом — у Польщі, Німеччині, Франції й інших територіях. Радіація проникла в атмосферу усієї Північної півкулі.
Тільки в Україні із 30-кілометрової зони навколо станції було евакуйовано і відселено більш як 90 тисяч осіб із 79 населених пунктів. Ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській атомній працювали позмінно: ті, хто набирав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їхнє місце прибували інші. Основна частина робіт була виконана у 1986–1987 роках, у них взяли участь приблизно 240 тисяч людей. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки — близько 600 тисяч осіб.
На початку травня вітер дув у бік Києва. Першого травня 1986 року, за даними Академії наук УРСР, у столиці значення гамма-фону протягом дня коливалось від 400 до 2500 мікрорентгенів на годину при середньому фоновому значенні 15 мікрорентгенів на годину… Але незважаючи на радіацію, в місті проходила Першотравнева демонстрація.
Будівництво укриття над місцем вибуху завершили в кінці листопада 1986 року. Цікавий випадок про це розповідав мені кінооператор Віктор Крипченко, який знімав у той час у зоні. (Вже покійний, помер від онкології горла.) Голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії, заступник голови Ради міністрів СРСР Борис Щербина на час закінчення будівництва саркофага був у від’їзді. Коли повернувся — побачив червоний прапор Радянського Союзу на вершечку труби укриття. І наказав снайперу відстрелити знамено. Про думки й мотиви високого урядовця можна тільки здогадуватись…









26 квітня 1986 року — одна з трагічних дат в історії людства. Аварія на ЧАЕС за 110 кілометрів від столиці України, майже у центрі Європи, є найбільшою у світі техногенною й екологічною катастрофою планетарного масштабу. На жаль, і нинішня агресія з боку Росії в Україні теж є найкривавішою і найстрашнішою війною планетарного масштабу. Тільки тоді було тихе вбивство народу радіацією монстром СРСР, а зараз свідоме знищення України дияволом Росією.


За 40 річну (з 1986 року, так само як і катастрофа на ЧАЕС) мою роботу в пресі, спочатку п’ять років в газеті «Сільські вісті», потім 33 роки в газеті «Голос України» і нині два роки в Укрінформі мені доводилось багато разів бувати в Чорнобильській зоні, є тисячі знятих кадрів. Сьогодні нехай буде така вибірка для публікації.





Фото з архіву фоторепортера Олександра Клименка
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на сході України знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Над матеріалом працювали:
Автор тексту: Олександр Клименко
Добірка фотографій: Олександр Клименко
Літературна редакторка: Юлія Футей



















