Команда громадської організації «Після тиші» упродовж п’яти років збирає колекцію фотографій часів Другої світової війни. Деякі з них нам передають на постійне зберігання приватні особи, проте більшість вдається відшукати та викупити на інтернет-аукціонах і блошиних ринках. Наразі в нашій колекції — понад тисяча таких фото.
Переважно на них задокументовані українські досвіди полону та примусової праці. Ми намагаємося ідентифікувати сфотографованих людей, дослідити їхні долі за документами з українських та німецьких архівів. Крім того, використовуємо ці фото в наших виставкових проєктах. Частина колекції наразі доступна в онлайн-архіві «Під час перебування в Німеччині».
Фото з перших днів німецько-радянської війни. На звороті є підпис, у перекладі з німецької: «Полонених партизанів обшукують. Крайній праворуч — я. В Україні, на південний схід від Львова. 1 липня 1941». Не відомо, що сталося з затриманими чоловіками далі, проте дуже часто тих, кого підозрювали в партизанській діяльності, розстрілювали без жодного слідства.
Нескінченні колони радянських військовополонених — один з найпоширеніших сюжетів на фото початкового етапу німецько-радянської війни. Загалом більш ніж 5 мільйонів червоноармійців потрапили до полону під час війни, 60% з них не дожили до її завершення.
Це фото походить з приватного альбому німецького військового. На ньому бачимо ще одного, у руках якого — фотоапарат. Тому є шанс, що з часом вдасться знайти подібне фото з дещо іншого ракурсу.
Ще одне подібне фото. Радянські військовополонені крокують центральною вулицею містечка Підкамінь. Найімовірніше, кінцевий пункт призначення — це табір на Цитаделі у Львові. За час війни щонайменше 40–50 тисяч військовополонених загинули там від голоду, інфекційних хвороб, наслідків поранень, жорстокого поводження та систематичних страт.
Це одні з найперших фото у нашій колекції. Микола Ріпенецький походив з Хмельниччини. 1943 року його вивезли на примусову працю. Очевидно, незадовго після прибуття він сфотографувався у фотокабіні, аби надіслати свій портрет додому. Для остарбайтерів це була одна з небагатьох можливостей витратити свої мізерні зарплати — все інше, до прикладу, продукти, одяг або взуття, було доступне лише за картками. Наступного року Миколу запроторили до нацистських концтаборів: спершу Флоссенбюрга, а потім — Міттельбау, де він помер за два місяці до завершення війни в Європі.
Усіх остарбайтерів змушували носити на верхньому одязі нашивки з написом «OST». За порушення цього припису карали побиттям, грошовими штрафами і навіть тюремним ув'язненням. Самі остарбайтери розуміли дискримінаційний характер цих нашивок, навіть розшифровували «OST» по-своєму, наприклад: «остерігайся совєтської тварюки». Часто намагалися приховати їх під час фотографування різними способами — прикривали елементами одягу, волоссям, квітами чи гіллям.
Текстильна промисловість нацистської Німеччини виготовляла спеціальні одяг і взуття для остарбайтерів, зокрема так звані гольцшуге — черевики повністю з дерева або ж із дерев'яною підошвою. Самі остарбайтери називали їх «колодками», «дерев’яшками», «довбанками», «лоточками». Носити таке взуття було незручно, від цього травмувалися ноги, а наслідки відчувалися ще довго після завершення війни.
.png)
Фото під час праці трапляються надзвичайно рідко. На цій — щонайменше одна примусова робітниця. Вона написала кульковою ручкою «я» над своїм зображенням. Вочевидь, таким чином намагалася зберегти пам’ять про себе для нащадків. Проте це фото серед кількох інших потрапило в продаж. Ім’я сфотографованої не вдалося встановити.
Ще одне фото під час праці. Ім’я сфотографованого, місце та рік зйомки відомі з підпису на звороті. На той час Борису Чалику було 19 років. Пошук якої-небудь додаткової інформації про нього в архівах наразі не дав результату.
Нацистська влада не розділяла остарбайтерів за етнічним чи регіональним походженням і вважала їх усіх «радянськими росіянами». Проте більшість з них, близько двох мільйонів, походили з України. Їхню українську ідентичність часто можна прослідкувати за фото. Як і в цьому випадку, вони фотографувалися у національних строях. Комусь вдалося привезти їх з дому або ж виготовити з підручних матеріалів, вже перебуваючи на примусовій праці.
На стрічках до вінків можна розгледіти декілька німецьких слів: «Sing Sang Kling Klang». Це фрагмент популярної народної пісні. Вочевидь, ці стрічки використовувалися під час якогось святкування, а згодом дісталися українським дівчатам.
.png)
16-річну Анну Андреєву вивезли на примусову працю з села Боково-Платове на Луганщині. У травні 1943 року вона померла від запалення легень. Її тіло спалили у крематорії та поховали на так званому кладовищі для іноземців.
Приблизно третина українських примусових робітників і робітниць не повернулися додому після завершення війни. Частина з них вижила й емігрувала до інших країн, інші ж померли. Дуже рідко їхні поховання збереглися до наших днів.
After Silence (ГО «Після тиші») — незалежна українська громадська ініціатива, створена у 2021 році. Організація працює на перетині меморіальної культури, публічної історії та соціальної антропології, щоб розвивати критичне осмислення минулого й теперішнього України та «повертати голос» історіям, які довго залишалися замовчуваними — у сімейних непорозуміннях, фотоальбомах і «невпізнаваних» ландшафтах пам’яті.
Основні теми After Silence — індивідуальні досвіди й колективні травми, пам’ять і постпам’ять, зокрема пов’язані з радянським і нацистським насильством, а також із сьогоденням війни. Інструменти роботи: польові дослідження, усна історія, оцифрування приватних архівів, документальні проєкти та медійні презентації.
.png)
