«Справедливості не існує, але приємно йти в її сторону», — фотограф та сержант 35 окремої бригади морської піхоти Костянтин Гузенко

Костянтин Гузенко — фотограф, медіапродюсер, учасник команди Ukraїner і кандидат на вступ до UAPP. Сьогодні він служить у 35 окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського та виконує функції пресофіцера. Його світлини — це війна без прикрас: погляд з окопу, з тилу бойових машин та із бліндажів, де живуть ті, хто воює.

‍

‍

– Розкажи, будь ласка, як ти опинився у 35 окремій бригаді морської піхоти? Що зараз входить до твоїх обов’язків?

– Найкраща та найулюбленіша частина роботи зараз — це напрямляти на створення правильного контенту журналістів, які приїжджають документувати роботу військових. По-перше, це можливість поговорити з ними англійською мовою, по-друге, розуміння, що бригада може дати журналістам для роботи. Коли ці два світи зводжу разом і в результаті виходить якісний матеріал, — це приносить найбільше задоволення.

Вчора, наприклад, приїхали зі зйомок о п’ятій ранку. Я далеко не завжди працюю в такому режимі, втім часто зйомки трапляються спонтанно. Якщо група журналістів вирішила працювати з бригадою, хочеться їм максимально якісно все показати — організувати інтерв’ю та зйомки.

Мій керівник зараз у від’їзді, і я, відповідно, координую роботу відділення комунікації та розв’язую організаційні питання. Я займаюся менеджментом соціальних мереж, співпрацюю з нашими та іноземними журналістами, стежу, як висвітлюється робота бригади. Прийшов сюди на роботу як фотограф і продовжую знімати, проте, мій головний обов’язок зараз — організувати роботу журналістів.

Я прийняв рішення самостійно піти у військо. Не хотів опинитися в ситуації, коли воєнком буде за мене визначати, що і де я робитиму. Я знав, що у 35 окремій бригаді морської піхоти — бойовому підрозділі з різними засобами та доброю історією — буде чим зайнятись. Зірки зійшлися вчасно — у них з’явилася посада фотографа і, як на мене, це найбільш насичений варіант з усіх можливих.

‍

‍

– Про морських піхотинців, на жаль, не дуже багато говорять у медійному просторі. На твою думку, що саме вирізняє українських морпіхів серед інших військ?

– Не можу порівняти українську морську піхоту з іншими родами військ, оскільки був цивільною особою. Я активно знімав війська у 2022 році, але це був погляд не зсередини. Зараз я бачу класних і чесних людей, які прийняли серйозні виклики й завдання. Морська піхота вважається елітним родом військ і перед ними завжди ставлять складніші завдання, ніж перед сухопутними військами. Не хочу нікого образити, проте за увесь час повномасштабного вторгнення у бригаді не було справжнього відпочинку.

35 окрему бригаду морської піхоти постійно переміщають з одного важкого напрямку на інший, і вона одразу опиняється на вістрі всіх подій. До бригади є довіра, яка будується на тому, що люди, які служать у морській піхоті, зможуть все зробити. Тут панує такий дух — якщо вже за щось взялися, то зможемо це зробити. Це приємно бачити.

‍

‍

У мене поки немає берета морського піхотинця, оскільки є перелік обов’язкових завдань, які потрібно виконати. У перші роки повномасштабної війни часто вручали берет морським піхотинцям, які пройшли крізь особливо важкі бойові дії. Проте це робили радше у форматі виключення і зараз таку практику призупинили. Я ставлю перед собою таку задачу — скласти іспити й отримати берет морського піхотинця. Минулого року ще не був достойний, а цього року — подивимось. Як мінімум це той челендж, який цікаво пройти.

‍

– Пригадай, будь ласка, як і коли у твоєму житті з’явилась фотографія?

– Фотографія у моєму житті з’явилася ще у шкільні роки. Маленьке хобі стало головним заняттям, дуже важливим заняттям. Переживання й емоції під час зйомки були найяскравішими та найважливішими.

Перші спроби знімати були у вуличній фотографії, коли ще всього соромишся і нічого не знаєш. Перші свої світлини робив на «цифру», але впродовж тривалого часу пробував знімати на чорно-білу плівку. Намагався перейти через внутрішній сором, пробував витягнути максимум із картинки, яку бачив, — це було великим захопленням. Плюс зйомка це щоразу нові історії з життя, які розвиваються перед тобою.

Фотографія — це спосіб мати своє життя, яке додатково насичене історіями інших. Коли навчаєшся в школі чи університеті, в тебе багато своїх задач, які треба зробити, а тут з’являється насичене віконечко в історії абсолютно різних людей. Цей момент завжди мене захоплював у фотографії, особливо в документальній. Хочеться бачити класні, а іноді й драматичні ситуації, які можуть розвиватися поруч з тобою, в одному місті, в одній країні. Розповідати історії — це, напевне, найважливіше для мене. Розповідати історії про те, наскільки різним і цікавим буває життя.

Фотографія — це спосіб мати своє життя, яке додатково насичене історіями інших.

Мені дуже подобалися зйомки для видання Ukraїner. З їхніми експедиціями я полюбив регіони України через людей, які для мене стали уособленням цього місця. Завдяки поїздкам розширився мій простір, глобальне уявлення про Україну. Зустрів людей, які мають відчуття спільності, люблять своє місто, вирішують, як жити й що робити. Я встиг побувати на Полтавщині, Харківщині, Буковині та Галичині. Потім ми знімали деокупацію, але це вже зовсім інші історії.

‍

‍

– На яких темах ти фокусувався до початку повномасштабного російського вторгнення? Як на твою фотографію вплинула війна?

– Не можу сказати, що працював з окремими темами. Мені просто подобалося знімати різне життя. Перед великим вторгненням мене найбільше цікавили теми спільнот у місті. Хотів розбирати тему з районом Поділ у Києві, який переживав серйозну зміну людей, котрі в ньому перебувають; хотів знімати життя, яке там розвивається, його модерністську забудову. Проте дуже швидко велика війна змінила цей процес і мій особистий фокус, розставила свої пріоритети.

Після початку повномасштабного вторгнення звернувся до фотографії як до інструменту, який може допомогти висвітлювати події, транслювати інформацію у світ. Я відчував себе долученим і корисним. Почав фотографувати гуманітарну допомогу. Пригадую, недавно переглядав зйомку польового шпиталю у Львівській області, тоді мені ще хотілося робити кадри красивими й естетичними.

Потім почав знімати для проєкту «Деокупація», і це була моя перша зйомка, близько пов’язана з війною. Не з волонтерами чи переселенцями, а саме ближче до бойових дій. Для мене це було просто шоком, хоч я й постійно дивився фотографії українських та іноземних колег. На фотографіях бачив, як виглядає ця війна, адже вона дуже насичена зображеннями. Проте коли ми їхали Чернігівщиною і спостерігали ці довбані зелені пакети російської армії на узбіччі, це було дуже неприємно. Постійно було відчуття, що вони щойно були на цих землях, проводили фільтрації, катування і всі інші жахливі речі, які відбуваються під час активних бойових дій та окупації. Земля із зеленими російськими пакетами — це для мене був навіть яскравіший слід, аніж зруйнована центральна площа Охтирки чи залишки самохідних артилерійських установок. Сміття з символами російської армії мені сильно в’їлося у свідомість.

‍

‍

Перед своєю мобілізацією я довго підбирав героїв для зйомки, які свідомо підходять до процесу переходу з цивільного життя у військове. На той момент це вже був 2023 рік, і це вже був інший вибір, аніж на початку 2022 року. Ти вже набагато більше знаєш про війну та її наслідки. Мені здавалося, що добровольців було менше, і це інший моральний вибір — піти у військо, коли розумієш, що війна не закінчиться через два-три тижні. У жодному разі не хочу зменшити рішучість ціни, яку заплатили добровольці на початку повномасштабного вторгнення чи ще до нього. Мене цікавило питання внутрішнього переходу з цивільного у військове життя, як воно змінює людину, її оточення, побут, думки й почуття. Очевидно, досліджував це питання і для себе, оскільки мав багато сумнівів. Мені видається, що під час розмов зі своїми героями переконався, що точно піду у військо, не знав лише куди й коли. Мені не було комфортно залишатись осторонь.

Звісно, не всі герої, з якими говорив, зрештою пішли у військо. Хтось передумав, хтось змінив свій фокус, але це також цікаві історії. Зараз ці розмови і зйомки не зібрані, на жаль, в один проєкт. Можливо, я до нього ще повернусь і дозніму. Наприклад, мій хороший товариш і ветеран Британ Чарбунчак знову повернувся до мистецької діяльності. Ми з ним записали прекрасне інтерв’ю. Бачив потім його в шпиталі з пораненням і довгим відновленням після. Це довгий шлях зі своїми героями.

Найбільша цінність зйомок цього проєкту була для мене самого — просто зібратися з думками, налагодити життя й розібратися, чому сумнівався і так довго не наважувався прийняти рішення служити. Коли з’явилась посада у бригаді морської піхоти — мені виписали відношення, з яким я пішов у військкомат.

Мабуть, на моє рішення служити вплинула робота з організацією «Архів війни». Майже рік я слухав і дивився свідчення людей, які пройшли окупацію, катування, втратили дім і своїх рідних. Складно не прийти до рішення, що хочеш не так слухати, як допомогти це все зупинити, відбити території й відновити справедливість. Звісно, справедливості як такої не існує, але приємно йти в її сторону.

‍

– У цивільному житті твоя робота була пов’язана із документальною фотографією та фіксацією злочинів. Коли ти обирав посаду у війську, свідомо шукав роботу фотографа?

– Коли переходив у військо, не сильно вірив у ефективність того, що робить журналістика тут і зараз. Звісно, суспільна пам’ять, правильна оцінка того, про що була ця війна та як люди жили й помирали не своєю смертю — це важливо. Проте на той момент я втратив розуміння, що це приносить користь. Перед військом у мене був вибір між бойовою посадою й тим, що вже вмію робити. Оскільки у мене не було друзів, до яких я міг би піти на бойову посаду, прийняв рішення іти фотографом до морських піхотинців.

Коли прийшов знімати для війська, розумів, що це буде корисно для рекрутингу та представлення бригади. Документування моментів зараз не приносить великої користі, і роздуми про це сильно виснажують. Натомість у роботі пресофіцера відчувається більший вплив. По-перше, ти сам знімаєш і ведеш соціальні мережі бригади, розповідаєш особисті історії. По-друге, регулярно співпрацюєш із журналістами й допомагаєш висвітлювати з необхідної сторони цю війну, зусилля нашої бригади та всіх українців.

Для мене це постійна внутрішня дилема. Звісно, мені не вистачає просто знімати для себе. Я молода людина у війську, і мені мало просто допомагати медійно, мені хочеться допомагати ділом. Таке відчуття поступово з’явилося десь пів року тому — не було переломного моменту чи моменту рішення. Поступово стаєш частинкою бригади, бачиш багато різних історій, і твоє бачення життя змінюється. Головне, що в мене залишаються цінності. Я сам собі вдячний, що тримаюсь за цінності. Просто змінюється оцінка себе відносно них.

‍

– На твою думку, як ти змінився за час повномасштабної війни?

– Як мінімум, я точно не очікую на неймовірну допомогу ззовні як собі, так і загалом всім українцям. Усе в наших руках — це і сила, і своєрідне прокляття. Тільки ми самі можемо розв'язати свої проблеми — і військові, і соціальні. Не подобається, що відбувається у місті — стань активістом і докладися до цих змін.

До повномасштабної війни фотографія для мене була точно інструментом пізнання й пошуку. Для мене це найбільша цінність — документувати, щось підгледіти. Мені видається, якби я більше думав про самовираження, то пішов би у художню фотографію. Я не люблю класифікацію на жанри, але все одно відчуваю різницю між художнім мистецтвом і мистецтвом як способом розповісти чиюсь історію.

Фотографія на війні для мене стала прикладним інструментом, який використовую на користь бригаді та війську. Напевно, в першу чергу це документ і для свідків, які це пережили, і десь для себе. Бригада воювала на інших напрямках, і я більше знімав людей. Для мене ці фотографії про те, що ці люди робили і продовжують робити, або ж, в окремих випадках, з чим вони закінчили своє життя. Фотографії — нагадування, стейтмент, що це життя й усі зусилля все ж таки були і що вони — не марні і їх треба продовжувати.

Місце для пізнання все ще є. Знайомлюся з багатьма людьми, збираю історії і від цього вже кайфую. Нещодавно був момент, який відчув для себе як переломний. Ми працювали зі шведською групою журналістів, які збирали матеріал про надані нам Швецією бронетранспортери. Ми мали історію про бронетранспортер, який потрапив під обстріл і був зупинений FPV-дроном з кумулятивним зарядом. Цей заряд буквально з першого разу порушив броню і вбив водія, який виїхав на зміну замість оповідача цієї історії. Натомість оповідач відверто та чесно розповідав журналістам цю історію як приклад, які бувають проблеми у цієї машини. Товариш, з яким він близько спілкувався, разом служив, виїхав замість нього на зміну і не повернувся. Я це розповідав журналістам не з позиції викликати сентименти, а з одним конкретним бажанням – передати оцей шматочок важливої інформації про те, що допомагати потрібно компетентно. Нам воювати потрібно так, щоб перемогти. Нам потрібна конкретна дієва допомога.

‍

‍

Для мене ця історія досить виразна. Перед нами з журналістами стояв бронетранспортер, а в ньому зяяла величезна дірка, яку видно з водійського сидіння. Ти сідаєш в сидіння і дивишся у цей отвір, через який нещодавно когось вбили. Не просто когось, а людину, яка воювала поруч за нашу спільну справу. Цей момент для мене був особливим, залишився в пам’яті. По-перше, я доніс до журналістів цю історію, і по-друге, сподіваюсь, ця історія змусить надавати нам якісну техніку. Також це про важливість віднаходити, зберігати, абсорбувати й закарбовувати історії.

‍

– Ти згадував, що на початку повномасштабного вторгнення намагався естетизувати картинку та фотографувати красиво. Наскільки це бачення фотографії змінилось під час війни? Якою стала твоя фотографія зараз?

– Я намагався зняти не просто красиво, а відповідно певній естетиці, яку бачив у себе в голові. Хоча я досить прагматичний у цьому питанні. У світі, насиченому новинними й документальними зображеннями, твоє завдання як автора зробити усе можливе та доречне, щоб історію, яку ілюструє твоя картинка, почули. Якщо є художні засоби, своє бачення, відчуття привабливої картинки або тої, яка приверне увагу, потрібно їх використовувати. Звісно, із розумінням контексту й доречності цих прийомів. Практичні зображення, які зараз роблю для банерів, інтернет-реклами чи для просування підрозділу у соціальних мережах, мають бути ефектними. Виконую формальну задачу, проте дуже важливо залишати художню складову, аби зображення були цікавими та привертали увагу.

Я ще знімаю із розумінням естетики. Трапляється, що мені хочеться просто красиво щось зняти. Коли був на Херсонщині, періодично брав машину у свого колеги й катався степами з новим об’єктивом — знімав пейзажі, пташок і отримував масу задоволення від самого процесу. Голова розвантажилась і багато кадрів залишились просто в пам’яті. Це не про службу, а про те, що я не бачу дім, не бачу родину, але перебуваю в красивих місцях, які все ще є рідними місцями, бо це — Україна.

‍

– Що вирізняє твою фотографію та формує твій власний стиль? Які риси чи елементи йому притаманні?

– На мою фотографію досить сильно вплинуло те, що я добре знімав на плівку. Коли почав знімати на «цифру», старався обробляти фотографії схожими на середньоформатну кольорову плівку. Не впевнений, що на знімках це сильно відчутно, але це було відправною точкою, щоб знову полюбити цей інструмент. Після широкого формату мені здалось не цікавим знімати на цифрову камеру. Проте це був хороший інструмент, який виконував свою задачу, і потрібно було щось із ним робити.

‍

‍

Не впевнений, що потрібно багато думати про обробку, свою візитівку чи рамки, які маєш перед собою ставити. Рамки вже існують, вони вже є в тобі, у твоїй голові й проявляються в тому, як вибираєш об’єкти чи героїв для зйомок, як будуєш свої зображення і складаєш їх в історію. Якщо ти будеш сформований автор чи авторка, сформований як особистість, матимеш хоча б мінімальний досвід, то власне бачення й стиль з’являться неодмінно. Далі йде його культивування та кристалізація, і редактор чи допитливий глядач зможуть цей стиль озвучити. Фотографу потрібно просто робити.

‍

‍

– Які фотографії з усіх ти хотів би виокремити? Які світлини мають для тебе особливе значення?

– Маю особливе ніжне почуття до проєкту про мобілізацію, про який розповідав вище. Окреме місце для мене займають знімки з моїх військових навчань. Це дружні фото, зняті не з позиції розповісти про цей період чи зробити з них у майбутньому фотопроєкт. Це просто знімки на пам’ять, чесні фотографії для себе. Я їх дуже люблю і ціную. Можливо, зробив їх надто мало.

Окреме важливе місце ще займають знімки зі звільненої Харківщини. Фотографував для себе на плівку й на цифрову камеру, це було просто художнє бачення цих історій. Робив знімки умовно на майбутнє, без думки про те, що вони мають бути опублікованими як новина чи історія в медіа. Знімав картинки, які побачив одразу після деокупації. Ця поїздка була особливою, наскільки це було можливим у даних умовах, адже мова йде зовсім не про туризм чи відпочинок. Поїздка була особливою через відчуття такої прикрої, але все одно радості — бо людей і території звільнили. Там відчувався цей запах війни поруч.

На звільненій Харківщині я зняв багато кадрів на плівку просто для себе, як ілюстрацію. Потім з цими фотографіями майже нічого не робив, періодично повертався до зйомки, друкував декілька кадрів. Ці знімки якісь особливі абсолютно, вони вирізняються своєю ціллю та пізнішим прочитанням. Сподіваюсь, їх буде цікаво через деякий час знову подивитися, можливо, надрукувати й подумати, що з ними робити далі.

‍

– Які моменти роботи в бригаді справили на тебе найсильніше враження?

– Напевно, найбільше враження, коли вперше бачиш роботу спостережного пункту і як розгортається в реальному часі операція. Доволі страшно, коли ти стаєш свідком зі сторони драми із реальними людьми. Ти нічого не можеш зробити, ти просто спостерігач. Поруч є командир, який допомагає, координує, та передає інформацію. На той момент операція закінчилася успішно, але це дуже жорстко — просто спостерігати. Жахливе чорне дзеркало. Для мене це був шок.

Було багато і різних небезпечних моментів, складно оцінити. Поки мені щастило. В той самий час моя бригада була однією з тих, які створювали й утримували плацдарм ЗСУ в селі Кринки Херсонської області на лівому березі Дніпра. Ми були останніми, хто вийшов з плацдарму. На лівому березі та островах не було журналістів, я також туди не їздив. Залишились деякі фото та відео від безпосередніх учасників бойових дій. На жаль, ця операція дуже мало висвітлена. Я вважаю, що це дуже яскрава ілюстрація того, на що здатні українські військові. Звісно, приклади є різні — хороші й погані, але це один з етапів історії російсько-української війни, який просто неможливо залишити осторонь або забути. Про плацдарм у Кринках потрібно розповідати правильно та залишити цей епізод в епосі відбиття Україною російської агресії.

‍

‍

– На твою думку, яке значення документальної фотографії в епосі відбиття російської агресії Україною? Яка роль документальної фотографії під час війни?

– Я не хочу у вищезгаданому епосі ставити фотографію на перше місце. Фотографія як документ потихеньку відживає. Це не проблема фотографії, а наші умови та наша реальність, у якій ми живемо разом зі штучним інтелектом. Сьогодні дуже легко змінити зображення чи підмінити факти залежно від бажання окремих політичних сил чи діячів. Фотографія усе одно залишається ілюстрацією, документом чи способом більше зрозуміти, відчути, повірити чи ототожнити себе з оповідачем. Я б залишив для фотографії ілюстративну, але дуже важливу роль у тому, щоб у майбутньому цю війну не сприймали легковажно, і щоб наші нащадки бачили своїх людей. Документальна фотографія повинна залишатись джерелом, якому точно вірить глядач.

Я, як і багато українців, зараз дуже переймаюся тим, щоб ми не збавили темп і не знецінили уже витрачені на цю війну зусилля.

Найбільше хочу, щоб ми вижили. Вижили як українці.

‍

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Інтерв'юєрка: Карина Пілюгіна
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар