Українські журналісти та документалісти фіксують злочини РФ ціною власного життя: за даними НСЖУ за час війни росіяни вбили 163 медійників, 20 з яких загинули під час виконання професійних обов'язків, у російському полоні досі незаконно утримують щонайменше 29 представників медіа. Ворог також цілеспрямовано нищить свободу слова через атаки на знімальні групи, редакції й телевежі, здійснює кібератаки на сайти медіа та глушить радіосигнали. Оскільки РФ повністю ігнорує міжнародне право, ключовим завданням є забезпечення невідворотності покарання.
Українська асоціація професійних фотографів розпитала в правозахисниці, адвокатки, журналістки, ведучої та письменниці Лариси Денисенко про боротьбу з безкарністю та юридичні механізми притягнення винних до відповідальності.
Насамперед розслідування воєнних злочинів РФ проти журналістів — це не просто питання судової практики, а боротьба за збереження самої правди. Розкриваючи цінність журналістської праці як відправну точку для відновлення справедливості, Лариса Денисенко зазначає:
«Всі злочини мають бути розслідувані, відповідальність злочинців є однією з гарантій неповторення. Робота журналістів важлива тим, що вони тчуть тканину правди, не дають зникати людським історіям опору, боротьби, травми, злочину; важливі для ствердження етнічної ідентичності, котру намагається стерти ворог; журналістське слово є протидією злочину».
Справа Вікторії Рощиної
На окупованих територіях прокремлівська влада засуджує українських медійників до тривалих термінів ув'язнення за фальсифікованими звинуваченнями. Моторошним свідченням нелюдського поводження з бранцями стала загибель у російському полоні журналістки Вікторії Рощиної, яка співпрацювала з низкою українських та міжнародних видань.
Українська журналістка-фрилансерка Вікторія Рощина зникла на тимчасово окупованих територіях влітку 2023 року. Це було вже не перше її затримання російськими окупантами: у березні 2022 року її протягом десяти днів незаконно утримували в Бердянську, коли вона готувала матеріал для видання Hromadske. Лише наприкінці травня 2024 року з'явилося офіційне підтвердження, що Рощина перебуває в ув'язненні безпосередньо на території Російської Федерації.
У російському полоні журналістка зазнала жорстоких знущань і катувань. Наприкінці життя через постійне фізичне насильство та нелюдські умови Рощина важила орієнтовно 30 кілограмів і вже не могла самостійно пересуватися.
Росія свідомо уникала повернення Вікторії в Україну в межах обмінів полоненими, адже її фізичний стан одразу став би неспростовним доказом воєнних злочинів РФ. У вересні 2024 року журналістку етапували до ізолятора у Пермському краї, де 19 вересня вона померла. Тіло Вікторії репатріювали в Україну лише наприкінці лютого 2025 року, після чого знадобився час для ідентифікації за допомогою ДНК-експертизи через високу ймовірність підміни тіла з боку росіян. Результати міжнародного розслідування Viktoriia Project після репатріації її тіла виявили численні сліди жорстоких катувань, ознаки розтину та відсутність окремих внутрішніх органів, що стало черговим доказом системних воєнних злочинів РФ проти представників незалежної журналістики.
Українські правоохоронці заочно повідомили про підозру керівникам ізоляторів у Таганрозі та Пермському краї. Окрім того, Рада Європейського Союзу запровадила санкції проти російських посадовців пенітенціарної системи, причетних до катувань української медійниці.
Підозри керівникам російських СІЗО та санкції ЄС — це важливі прецеденти. Проте чи є реальні шанси притягнути вище військово-політичне керівництво РФ до відповідальності за цілеспрямовані катування та вбивства українських журналістів і через які юридичні механізми це можливо зробити — розповідає Лариса Денисенко:
«Юридична можливість такого притягнення є, але процес це непростий. Перший шлях, це МКС (Міжнародний кримінальний суд — прим. ред.), складність полягає в тому, щоб довести, що це умисна лінія катувань та вбивств належить авторству когось персонально з військово-політичного керівництва. Другий шлях — Спеціальний трибунал щодо злочину агресії, але тут йдеться про можливість засудження за факт агресії військово-політичного керівництва».
Правозахисниця наголошує, що ключовим викликом на цьому шляху є імунітети вищих посадовців РФ, тому найсприятливішим сценарієм стала б зміна владного режиму в Росії. Водночас вона нагадує про прецеденти, зокрема Трибунал щодо колишньої Югославії, й закликає невпинно працювати з доказовою базою, документувати, фіксувати, вибудовувати чіткі лінії від виконавців до замовників.
Нагадаємо, що досі в російському полоні залишається 29 представників медіа, зокрема й мелітопольські журналістки Анастасія Глуховська та Ірина Левченко. Ірина засуджена на 15 років колонії за сфальсифікованою статтею про «шпигунство».
Інформаційні злочинці та мова ворожнечі
Росія цілеспрямовано переслідує як українських, так і іноземних журналістів, щоб не просто виправдати війну та воєнні злочини, а й створити альтернативну інформаційну реальність. Для цього вони використовують пропаганду як повноцінний інструмент ведення війни. Інформаційні злочинці Кремля мають понести таку ж відповідальність, оскільки сучасні російські медіа відкрито закликають до геноциду українського народу.
Окремою загрозою залишається масштабна дезінформаційна експансія агресора за кордоном. Росія спрямовує чималі кошти на інформаційні операції в країнах Європейського Союзу та НАТО, зокрема на залучення іноземних журналістів і лояльних експертів, які свідомо чи несвідомо поширюють кремлівські наративи. Для ефективної протидії цій гібридній агресії необхідно систематично фіксувати такі випадки та доносити правду до західних партнерів про реальні масштаби російського впливу всередині їхніх держав.
Доводити факт закликів до геноциду з позицій юридичної техніки надзвичайно складно. Оцінюючи реальні перспективи притягнення злочинців до відповідальності за геноцидну риторику, Лариса Денисенко зауважує:
«Надзвичайно важливим в цьому контексті є Рішення ЄСПЛ (Європейського суду з прав людини — прим. ред.) Україна та Нідерланди проти Росії, де Велика Палата визнала систематичні злочини РФ проти медіа та інформаційної інфраструктури, зокрема насадження пропаганди, поширення мови ворожнечі, геноцидної риторики, фізичне витіснення журналістів — переслідування, незаконні затримання, катування».
Правовий вимір
Для моніторингу, координації та вдосконалення захисту медійників під час війни, аналізу стану розслідування російських злочинів проти журналістів, а також сприяння притягненню винних до відповідальності на міжнародному рівні 4 грудня 2025 року Верховна Рада створила спеціальну Тимчасову слідчу комісію.
Водночас зусилля із захисту медійників є лише частиною ширшої міжнародної архітектури притягнення агресора до відповідальності. Важливим кроком у цьому напрямі є просування Спеціального трибуналу, про який згадувала Лариса Денисенко як про один зі шляхів притягнення топкерівництва РФ до відповідальності за злочини проти медійників.
У жовтні 2026 року стало відомо, що створення Спеціального трибуналу щодо злочину російської агресії переходить у практичну площину: міжнародна спільнота остаточно визначила Гаагу місцем його дислокації, а профільну робочу групу з підготовки інституції очолила представниця Естонії. Наразі експерти завершують узгодження кошторису та відпрацьовують юридичні деталі — від процедур допиту до структури судових органів, що дозволить найближчим часом запустити вирішальний етап розгортання цієї правосудної системи.
8 липня Парламентська асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію, що увійшла до Гаазької декларації та офіційно визнала злочини РФ проти медійників системними. Документ, розроблений на основі даних Інституту масової інформації (ІМІ) та української ТСК спільно з французькою делегацією, акцентує на масових убивствах, полоні, катуваннях та свідомому нищенні понад 300 українських медіа. Окрім вимог до РФ припинити репресії та звільнити бранців, резолюція закликає держави ОБСЄ посилити підтримку українських медіа й заснувати спеціальний персональний санкційний «список Рощиної». До нього мають потрапити всі особи, причетні до переслідувань, незаконних затримань і катувань медійників, аби позбавити їх будь-якого відчуття безкарності.
Лариса Денисенко оцінює ухвалену резолюцію як важливу юридичну опору для подальших правничих дій, хоча й звертає увагу на складність доведення закликів до геноциду з погляду правової техніки:
«Втім, до МКС українськими правозахисними організаціями подано кілька тематичних документів щодо причетності російських пропагандистів до злочинів проти людяності та мови ворожнечі, що провокувало воєнні злочини. Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, наскільки мені відомо, складає базу даних геноцидної риторики».
Усі ці механізми покликані створити умови, за яких жоден причетний до репресій проти медійників не зможе почуватися в безпеці. Підкреслюючи роль персонального тиску на злочинців, Лариса Денисенко наголошує:
«Я виступаю за всі можливі санкційні опції, вони сприяють адвокації прав журналістів, дозволяють тримати на геополітичному прицілі тих, кого ми підозрюємо у вчиненні злочинів, це може бути інструментом психологічного тиску, може спрацювати у моменті, коли та чи інша підсанкційна особа перетне кордон і трапить в поле зору правосудних органів. Але, на мій погляд, ефективнішими є санкційні списки ЄС».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
.png)
.jpg)
