Фотографка Адріана Довга розповіла, як показує на фотографіях світлих людей і світло у час, коли довкола лише тіні й темрява, та чому камера допомагає зберігати емпатію і сентиментальність, коли через неї опиняється дуже близько до болю та горя.
«Камера була тією соломинкою, яка тримала на плаву»
З дитинства мені добре закарбувався в пам’яті момент, коли я захотіла фотографувати. Я була вже старшокласницею і по дорозі до школи побачила як маленький хлопчик поправляє своїй однокласниці ранець. Подумала: «Така б гарна була фотографія». Потім мама мені купила фотоапарат «ФЕД», але мені не дуже сподобалось на нього знімати. Зрештою, про фотографію я забула на тривалий час.
Коли народився мій син Максим, я, звісно, фотографувала його на «мильничку». Почала знімати своїх друзів та знайомих і їм дуже сподобались мої фотографії. Вони казали, що я нікому «не обрізаю» руки та ноги у кадрі й дбаю про композицію. Я серйозно почала задумуватись про купівлю професійної камери, але моєму синові у три з половиною роки діагностували серйозне захворювання. Наступні роки я намагалась прийняти цю ситуацію, а фактично всі кошти йшли на лікування Максима.
Свій перший фотоапарат я купила у 2008 році. Друг привіз зі Сполучених Штатів камеру Canon 450D. Я почала шукати можливості вчитися фотографії й записалася у Львові у 2009 році на курси до Володимира Дубаса. Зрештою я потрапила у середовище фотографів Національної спілки фотохудожників України, більшість з яких працювали в естетиці соцреалізму 60–70-х років XX століття.
Натомість, коли почала вивчати фотографію самостійно — дивитись світлини й відео в інтернеті, купувати фотокниги, — відчула, що мене приваблює зовсім інша фотографія. Відкрила для себе багато нових сучасних фотографів і класиків. Я захопилась американським фотографом Реєм Метцкером (Ray K. Metzker), відомого своїми контрастними чорно-білими фотографіями з грою тіней, а також кольоровими фото Фреда Герцога (Fred Herzog). Загалом улюблені фотографи часто змінюються, люблю відкривати нових.
Якщо говорити про жінок-фотографок, то мені дуже подобаються роботи Сари Мун (Sarah Moon), Долорес Марат (Dolorès Marat), Франчески Вудмен (Francesca Stern Woodman) та інших. Зараз особливо надихають знімки Елейн Константін (Elaine Constantine), яка фотографує усміхнених молодих людей. Можливо, війна примушує шукати радість. Зазвичай фотографія, як і все мистецтво, працює інакше — зачіпає глибинними емоціями, переживаннями, болем, катарсисом, очищенням, самотністю й пошуком, але це все ніколи не несе естетику радості. Стереотип високого мистецтва такий, що щасливими люди бувають лише на мить і як контраст до драми. Фотографувати чи малювати щасливих людей — це завжди виклик для митця, бо існує ризик скотитись у кітч, а фотографу — у дешеву комерцію.
Коли тільки почала займатись фотографією, знімала просто окремі картинки, а не проєкти чи серії світлин. Одною з перших була історія про майстра Маркіяна, який ремонтував м’які меблі. Він працював у одному з промислових районів Львова, до якого нечасто доходять туристи. Навіть у 2018 році, коли знімала майстерню Маркіяна, ремонт меблів уже був неактуальним, оскільки зараз у нас дуже змінилася культура споживання і майже ніхто не лагодить старі речі. У мене було враження, що я потрапила у світ, який ось-ось вислизне з реальності й завтра його вже більше не буде. Мабуть, у цьому і є певна магія фотографії — переносити нас в інші виміри.
Потім я приєдналася до спільноти вуличних фотографів, яку організував у Львові Тарас Бичко. Для мене це був ковток свіжого повітря — відчула, що знайшла свою зграю. У найважчі моменти фотографія давала мені сили жити й рухатися далі. Камера була тією соломинкою, яка тримала на плаву, способом справитися із труднощами. Бувають періоди, коли мені не подобаються відзняті кадри, але в мене ніколи не виникало думки залишити фотографію.
«Я себе позиціоную як фотографку, що залежить від сонця»
Усі мої професійні зацікавлення так чи інакше пов’язані з фотографією. Я кожного дня беру з собою камеру й фотографую життя міста. Віднедавна очолила музей відомого українського фотографа міжвоєнного та радянського періодів, відкриття якого відбудеться весною цього року. Він — піонер української кінематографії в Галичині та один із засновників Українського фотографічного товариства. Завдяки його світлинам знаємо, яким було життя у селах та містечках заходу України. Музей буде в автентичній квартирі — плануємо там зробити постійну експозицію, а також пропагувати історію української фотографії, влаштовувати лекції, виставки сучасних фотографів і дружні творчі зустрічі.
Більше ніж п'ять років викладаю історію фотографії та фотозйомку студентам Львівського фахового коледжу культури і мистецтв. Я зрозуміла, що не зможу систематизувати усі свої знання у галузі фотографії, якщо не піду вчити фотографії когось іншого. До того ж мені сподобалось працювати зі студентами, і сподіваюсь, що це у нас взаємно. Робота зі студентами — це завжди двосторонній процес обміну енергією та знаннями. Від студентів я вчуся переймати їхню легкість і впевненість, часто дивуюсь, що вони у свої шістнадцять — сімнадцять років уже такі цілеспрямовані й знають, що хочуть отримати від життя.
Я себе позиціоную як документальну та стріт-фотографку, що залежить від сонця. Щоб піти фотографувати, мені потрібне сонячне світло. Я люблю низьке сонце, гру світла й тіней. Мені дуже подобається, коли різні теми можна показати за допомогою не прямого образу, а через асоціації, скажімо, як Едвард Вестон. Сьогодні такий підхід мене цікавить найбільше, і я працюю в такому ключі над абстрактною серією про архітектуру.
«Я вдячна, що мала змогу познайомитися з чудовими людьми, але дуже шкода, що саме за таких обставин»
Не можу сказати, що початок повномасштабної російсько-української війни став певним рубіконом у моїй творчості. Я багато фотографувала до російського вторгнення, а з початком війни додалось багато нових важливих тем. Я відчула, що мушу фіксувати події війни, що маю обов’язок це робити, в першу чергу перед собою.
Бути фотографкою під час війни — це покликання та обов’язок, а з іншого боку, це виклик і вразливість. Я з перших днів повномасштабної війни фотографувала вокзали, волонтерів і шелтери для внутрішньо переміщених родин у Львові. Я вдячна, що мала змогу познайомитися з чудовими людьми, але дуже шкода, що саме за таких обставин. Мені дуже запам’ятались Олександра Ляшенко з Луганська та Світлана Кравченко з міста Бахмут. Я знімала їх та інших жінок для проєкту про речі, які взяли з собою в евакуацію вимушені переселенці. Світлана Кравченко, наприклад, привезла сімейну реліквію — Псалтир, опублікований у Львові в друкарні Андрея Шептицького у 1905 році. Це дуже світлі жінки, і я хотіла передати це на фотографіях.
З перших днів повномасштабної війни почала знімати у Львові проєкт про волонтерів, які плетуть маскувальні сітки. Я прийшла в Академію мистецтв, поблизу якої живу, щоб фотографувати плетіння сіток. Зрештою, почала сама їх плести і стала частиною спільноти. Щоб допомогти зібрати кошти на матеріали, зробила фотокнигу і продавала її за донати.
Як і багато фотографів, знімала у Львові поховання загиблих військових. Першим було поховання українського поета Юрія Руфа — тоді на Полі почесних поховань у Львові було буквально кілька могил. Сьогодні на цьому цвинтарі більше не ховають — немає місця. Тоді я вперше відчула повагу до чоловіків у формі, на противагу військовим радянської армії, які в мені викликали лише відразу. Після зйомок поховань приходила додому з величезною вирвою всередині, і потрібно було декілька годин, щоб ця яма хоч трішки стала меншою. Зараз роблю проєкт про хвилину мовчання у Львові.
«На фотографіях я не хотіла показувати вразливість військових»
Знімала історію про військового Олександра, який втратив на війні дві ноги та руку. Він родом з міста Конотоп, за фахом еколог — встиг закінчити Київський університет буквально перед початком повномасштабного російського вторгнення. Разом з дівчиною переїхав до Львова та відправив її до родичів у США. Він у 24 роки підписав контракт з ССО й у вересні 2023 року отримав поранення на Харківщині. Я познайомилася з ним у січні 2024 року — напевно, у найтяжчий для нього період прийняття нового себе.
На фотографіях я не хотіла показувати вразливість Олександра. Він у мене всюди сильний та мужній. У проєкті маю лише одну фотографію, де видно увесь масштаб ампутацій і де Олександр виглядає дуже чутливим. Я вибрала максимально просту й пряму мову фотографії, щоб у фокусі була історія Олександра, а не гра світла й тіні.
Я була вражена внутрішньою силою Олександра. Спочатку мені видавалося, що він лише на людях намагається бути позитивним. Проте після того, як провела з ним багато часу, зрозуміла, що позитивне сприйняття життя це його природний стан. Його вміння бути вдячним просто за те, що вижив, мене дуже зачепило. Як і те, що він має силу і ресурс допомагати хлопцям зі схожими травмами. Він легко погодився фотографуватися, оскільки хоче привернути увагу до ветеранів з травмами, щоб вони були видимими для решти суспільства.
«Я все ще помічаю доброту та людяність довкола»
Оскільки я не працюю для медіа, маю можливість сама собі обирати героїв і теми для зйомки. Я намагаюсь бути максимально щирою з людьми, щоб мої знімки також були правдивими. Щодо візуальної мови історій на чутливі теми, то я б ніколи не використовувала надмірної художньої обробки. Мені видається, що такі проєкти повинні бути зроблені методом прямої документальної фотографії. Щодо тем зйомок, то я ніколи не фотографувала б пропаганду чи неправду.
З початком повномасштабної війни я не стала дивитись на світ цинічно, навпаки, у мене з’явилось більше емпатії й сентиментальності. До лютого 2022 року я майже ніколи не плакала над фільмами чи книжками. Сьогодні у мене набагато легше та швидше навертаються сльози. Не знаю, чи це допомагає, чи, навпаки, шкодить роботі над чутливими темами. Принаймні, я все ще помічаю доброту та людяність довкола.
Фотографія сьогодні дає мені відчуття причетності до людей, які живуть і працюють в Україні, які виборюють її незалежність. Для мене фотографія — це спосіб існування, не буде фотографії, не буде й мене.
Адріана Довга — фотографка зі Львова. Знімає з 2009 року. Членкиня Національної спілки фотохудожників України. Читає лекції з історії фотографії та викладає фотозйомку у Львівському фаховому коледжі культури і мистецтв. Учасниця та призерка багатьох українських і міжнародних конкурсів, зокрема у Польщі, Бельгії, Сербії, Туреччині. Мала персональні виставки в Україні та Польщі, брала участь у багатьох колективних виставках.
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
