Яків Ляшенко — документальний фотограф, який сьогодні знімає побут та війну у батальйоні спеціального призначення «Донбас». Він фіксує на цифрову камеру смерть і біль, а на чорно-білу плівку — життя й красу. Його світлини — це документи нашого часу, на яких руїни будинків, понівечені тіла та обличчя людей, які бачили багато болю, та не втратили жаги життя.
– Розкажи, будь ласка, коли у твоєму житті з’явилась фотографія?
– Фотографією зацікавився ще у школі — у 1998 році вперше прийшов на фотогурток, розташований у колишньому дитячому садочку біля дому. Вчився знімати на плівку, заправляти її у спеціальні бачки для проявлення, друкувати світлини. Вирішив записатись на фотогурток, бо на той момент мій двоюрідний брат вже знімав на камеру «Смена-8М». Він робив нам з сестрою різні чудернацькі знімки зі спалахом, для яких ми шукали цікавий одяг і робили прикольні зачіски. У мене досі є ці фотографії.
У мене також була камера «Смена-8М», яку я розібрав, а назад так і не склав. Іншого фотоапарата у мене не було, тож фотографію забув років на десять. У 2008 році познайомився з одним хлопцем, який захоплювався фотографією. Мені згадався цей фотовайб і знову захотілося знімати. Купив у кредит свою першу цифрову камеру — Canon 350D, і з того часу фотографую.
— Які теми тебе цікавили спочатку?
— Мене завжди захоплювала зйомка людей — на подіях, на вулиці чи портретна. Пам’ятаю, коли купив камеру, я взагалі її з рук не випускав. Мені це так подобалося.
— Коли ти почав займатися фотографією професійно і зрозумів, що це твій фах?
— Після купівлі першої цифрової камери я почав дуже багато знімати. Зрозумів, що мені це дуже подобається і що хочеться фотографувати більше. Невдовзі отримав перший гонорар як фотограф. Через кілька років фотографія стала моєю основною професією, яка забезпечила стабільний дохід. Позиціонував себе як репортажний фотограф — знімав різні івенти, багато подорожував Україною і мені це було по кайфу.
— Чи ти фіксував на камеру події, які відбувались в Україні з 2014 року?
— Я брав участь у Революції Гідності. Однак дуже жалкую, що мало там знімав, що пропустив багато цікавих кадрів. Звісно, у мене є серія фотографій, але тоді я бачив свою роль більше як учасника, а не фотографа подій. Сфотографував побут людей і сутички на площі Незалежності у Харкові, штурм будівлі обласної адміністрації проросійськими силами. Під час Революції Гідності їздив у Київ, де знімав, на відміну від Харкова, лише на плівку. Сьогодні також знімаю плівковою камерою, але лише для себе, для душі.
— Що ти знімав на початку повномасштабного російського вторгнення?
— Напередодні повномасштабної російсько-української війни фотографія знову була моїм хобі, а не професією. Я займався виробництвом сумок, а фотографував лише інколи. Мабуть, у мене сталось творче вигорання, бо дуже багато знімав. Фотографував під час пандемії ковіду, але знову ж таки — дуже мало. У мене був період, коли я цілий рік не брав камеру до рук. Влаштував собі канікули.
Коли почалась повномасштабна війна, усю свою техніку — комп’ютер зі знятим архівом світлин та фотоапарат — я перевіз до мами і сховав у підвалі. Боявся, що моя квартира у Харкові буде знищена під час прильотів і все пропаде. Моя камера пролежала без діла декілька тижнів, а потім я просто усвідомив, що втрачаю величезну кількість кадрів. Зрозумів, що заради документування історії готовий втратити камеру.
Спочатку мені було дуже складно, тому що я ніколи не знімав війну. Все було новим і складним морально й фізично. У той час в Україну і, зокрема, в Харків приїхало дуже багато іноземних фотографів. Я працював як фіксер, і робота з іноземними колегами надихнула мене знову фотографувати. Від них я багато навчився, отримав досвід, якого без війни в мене б не було.
Я зосередився на зйомці людей та їхніх історій. Я не працював над творчими авторськими проєктами, а документував події під час війни. Мені важливо зберегти свідчення воєнних злочинів — якщо подію не сфотографувати чи не зняти на відео, то її наче і не було. У нашій історії, на жаль, багато людських історій, горя та страждань, про які ніхто ніколи не дізнається.
— Коли і як ти долучився до Сил оборони України?
До Сил оборони я долучився у 2024 році — потрапив у батальйон спеціального призначення «Донбас». Це був один із перших добровольчих батальйонів в Україні, і мені дуже імпонувала його історія. Коли звичайні люди, наприклад підприємці, викладачі тощо, добровільно стали військовими. Історія батальйону нагадує історію нашого війська, яке розпочалося із хлопців, які, можливо, вперше тримали зброю, а зараз є одним із найсильніших військових формувань із бойовим досвідом.
— Як змінилася твоя фотографія, коли ти долучився до батальйону «Донбас»? Чи відчуваєш ти обмеження як документальний фотограф?
— Звісно, моя фотографія змінилася. Раніше знімав прильоти по Харкову та інших містах. А сьогодні зосереджений на документуванні життя свого батальйону. Маємо багато історій, які треба розповідати. Багато хлопців пройшли полон, хтось долучився до війська ще у 2014 році. У нас навіть є діти тих, хто був у складі першого батальйону, — вони долучились до нас на початку повномасштабного вторгнення. Тобто у нас служать цілі родини. Моє завдання — розповідати про бійців нашого батальйону світові, показувати їхню бойову роботу.
Звісно, служба в армії означає певні обмеження, проте усі вони виправдані. Необачна робота фотографа чи відеооператора може заподіяти непоправну шкоду. Наприклад, маю фотографії, які зробив ще минулого року, але досі не можу їх публікувати, адже вони покажуть місця дислокації наших військових.
— Як ти вирішуєш, які кадри варто знімати й публікувати? Чи є у тебе таке поняття як «самоцензура»?
— Думаю, що ні для кого не секрет, що в армії кадри проходять погодження. Існують різні моменти, які ми не можемо показувати, — нові види озброєння чи нашу дислокацію. Це не цензура, а необхідність.
Зараз знімати війну дедалі важче. Якщо у 2022–2023 роках ми могли бути дуже близько до ворожих позицій, то зараз це нереально. Зйомку на відстані 500 метрів від лінії бойового зіткнення сьогодні навіть уявити неможливо. Відстань у 3–4 кілометри зараз може бути смертельно небезпечною. Не уявляю, якщо чесно, що буде через рік.
Мені видається, що реальну війну з лінії фронту показати у найближчому майбутньому буде вже неможливо. Мабуть, тільки камери Go-pro, закріплені безпосередньо на бійцях, та дрони зможуть забезпечити картинку. Кілл-зона розширюється, а війна стає дедалі жорстокіша і небезпечніша.
— Які три свої фотографії, зняті впродовж повномасштабної російсько-української війни, ти б виокремив? Які кадри стали для тебе особливими за цей час?
— Перша фотографія — це моя персональна історія. Ми з колегами поїхали робити матеріал про місто Бахмут. Коли ми тільки заїхали в місто, почався обстріл. Ми встигли заховатися в арку будинку. Тоді в Бахмут прилетіло два пакети «Граду» і ми поїхали дивитись наслідки прильоту. В епіцентру виявився будинок, у якому до 2014 року жили мої бабуся та дідусь. Вони його продали й переїхали до моїх батьків у Харків.
Я не одразу впізнав цей будинок — він змінився зовні, поруч вирізали дерева. У вхідній брамі будинку лежала загибла жінка, навпроти — чоловік. Я вперше після початку повномасштабної війни приїхав у Бахмут і за іронією долі потрапив у будинок, в який часто приїжджав у гості до рідних. У мене залишилось багато спогадів, і це було дуже боляче.
Друга фотографія, яку хочу пригадати, — це трагедія у Грозі. Для мене це було великим шоком, коли я приїхав і побачив просто гору трупів. Я пам’ятаю запах людей, які щойно загинули — такий запах м’яса, коли відриваються руки та ноги. Там було близько п’ятдесяти загиблих людей — просто окремих фрагментів тіл. Це було дуже важко.
Третя історія — це коли двічі поспіль у будинок у приватному секторі влучили шахеди. Я поїхав робити фото й відеоматеріал. Я знімав наслідки першого удару, коли стався другий — буквально за сто метрів від мене. Другий шахед прилетів поміж пожежними машинами і загинули люди — троє працівників ДСНС загинули на місці та поліцейський, який помер через місяць від отриманих травм. Цю історію теж сприймаю як персональну.
— Як у такі складні моменти ти вирішуєш, яку фотографію варто зробити? Як ти мислиш у таких ситуаціях?
— У стресових ситуаціях мислити раціонально дуже важко. Зазвичай робиш те, що вмієш. Потім, коли сортуєш фотографії, вирішуєш, які фотографії обрати і які з них варто публікувати. До речі, у мене величезний архів фотографій, які я ще не опублікував. Можливо, у майбутньому зроблю з таких кадрів окрему фотокнигу. Зараз через велику зайнятість на службі не маю часу цим займатися.
— Сьогодні в Україні працює дуже багато як іноземних, так і місцевих фотографів. Ми щодня отримуємо дуже багато візуальної інформації про цей біль і страждання. На твою думку, чи варто це зараз показувати у такій кількості?
— На мою думку, є сенс показувати, оскільки пересічні люди за кордоном взагалі не розуміють, що у нас відбувається. Якщо будемо показувати багато, є надія, що отримаємо більше емпатії та допомоги, у тому числі й зброї. Важливо документувати усе, що відбувається в Україні під час війни. Щоб не повторювати ситуацію Совєтського Союзу, коли все приховували, щоб люди не знали правди.
— Як ти працюєш з повторюваними темами та сюжетами у своїй роботі? Чи маєш відчуття, що око замилюється?
— Унікальні теми для зйомок знайти дуже важко. Проте навіть ту саму ідею можна втілити зовсім по-різному, у різних обставинах, у різний час і з різними людьми. Можливо, креатив допоможе трансформувати ідею у цікавий проєкт і класно її реалізувати.
Досвід, який у мене накопичився під час війни, дає змогу працювати ефективніше та швидше. У 2022 році у мене було максимально незамилене око, але я втратив багато кадрів, бо мені було страшно і не було практики. Зараз у цьому плані набагато простіше та краще.
— Коли фотографуєш, то пропускаєш усе через себе чи намагаєшся тримати дистанцію?
— Я намагаюсь тримати дистанцію. У 2022 році я ходив до психолога, бо вивезти самому це все неможливо. У 2022 році я кожного дня бачив трупи, відірвані ноги й руки, калюжі крові, сльози і страждання. Пропускати це все крізь себе дуже болісно. Дистанція — це просто захист. Наприклад, при аварійній ситуації у літаку потрібно спочатку допомогти собі, а потім дитині чи тим, хто цього потребує. Фотографу також потрібно навчитись спочатку допомогти собі, інакше будуть проблеми із психічним здоров’ям.
— Побутує думка, що фотографи, які працюють у війську, знімають не документальні проєкти, а пропаганду. Як ти вважаєш, чи є у цьому частка правди?
Звісно, частка правди в цьому є. Коли я був незалежним фотографом, міг знімати у межах закону все. Зараз у моїй роботі є чіткі критерії та обмеження. Проте ці обмеження, як я уже говорив вище, сприймаю не як цензуру, а необхідність.
Проте навіть у війську можна фотографувати по-різному. Можна знімати відверту пропаганду, а можна, приміром, портрети військових — обличчя людей, які бачили багато горя. Я не бачу у цьому пропаганди.
— Чому тобі важливо передати емоції людей крізь фотографії? Як передати біль, але не спекулювати на цьому? Розкажи, будь ласка, про свою внутрішню етику зйомок.
— Якщо фотографія не викликає у людей жодних емоцій — вона порожня. Важливо передати настрій та емоції піхотинця, який вийшов з позиції, водія, який успішно виконав завдання, кухаря, ремонтника та будь-кого.
Звісно, у мене є світлини з моргу чи крупні плани понівечених тіл. Проте не хочеться нашкодити людям. Потрібно розуміти баланс, щоб не нашкодити родичам чи близьким загиблих людей. З іншого боку, не показувати ці історії ми також не можемо. Як документалісти ми зобов’язані показувати нашу дійсність, навіть якщо там є відірвані кінцівки, тіла загиблих чи матір біля труни дитини. Ми повинні отримати підтвердження, що ці події відбувалися, навіть якщо вони дуже трагічні.
— На твою думку, яка роль документальної фотографії у цій війні?
— Роль фотографії сьогодні надважлива. Свого часу я цікавився історією Другої світової війни. Совєтська пропаганда породила багато міфів через те, що люди не мали фотографій. Якщо зараз ми не матимемо підтверджень, що російська ракета залетіла у квартиру і вбила людей, ми нічого не зможемо довести. Ми маємо справу з цинічним ворогом, який перекручує факти, намагається подати правду як брехню й навпаки. Наша задача — доводити фактами, що ці події були і якими вони були.
Під час Другої світової війни у фотографів не було багато можливостей документувати події. Совєтська пропаганда працювала дуже ефективно. Натомість сьогоднішня війна відбувається майже онлайн та у режимі 24 на 7. Кожен метр лінії фронту знімається на камеру просто зараз. Усе фіксується на камеру, і це — наша реальність.
— На початку розмови ти сказав, що фотографуєш на плівку для душі. Що ти фіксуєш на плівкову камеру сьогодні?
— На плівкову камеру знімаю свою буденність. Я просто фотографую життя, шукаю щось прекрасне у тому, що мене оточує. Це може бути природа, люди, та будь-що. Насправді довкола нас дуже багато всього прекрасного, навіть у такі жахливі часи.
Донецький край — він неймовірний. Люди дуже мало знають про природу Донецької області, а тут є і море, і гори, і терикони, і степи, і ліси. Наприклад, Крейдяні гори — невисокі, але просто дивовижні. На плівку я фотографую побутовий романтизм. Коли серед буденного життя ти можеш бачити щось прекрасне.
— Що тобі найбільше подобається на Донеччині?
— Мій батько народився у Донецькій області і я проводив там своє дитинство. Насправді я не знав Донецької області. Зараз, під час повномасштабної війни, я відкрив її для себе і вона — неймовірна. Я намагаюсь фотографувати серію про природу Донецької області. Коли у мене є час, у радіусі моєї роботи шукаю красиві місця.
Дуже жалкую, що багато місць уже не зможу відвідати, бо вони або будуть замінованими ще багато років, або вже повністю зруйновані. Білокузьминівські крейдяні скелі пів року тому ще спокійно фотографував, а сьогодні це вже занадто небезпечно — там літають ворожі дрони. Донецька область сильно зменшилась і продовжує маліти, це дуже сумно.
— Як ти розкриваєш людину через свою оптику?
— Я намагаюсь не втручатися в кадр і знімати усе, як є. Даю можливість людині бути самою собою, не керую нею під час зйомки. У мене є один улюблений портрет бійця, який воює у нашому батальйоні з 2014 року. Він був в Іловайську, був у полоні. Він уже 11 років на війні й у нього дуже глибокий і промовистий погляд.
— Чому ти продовжуєш фотографувати?
— Тому що мені дуже подобається фотографувати. Це мене надихає й додає мені сил. Бувають періоди, коли навіть не хочеться брати камеру до рук, але потім ловиш цей вайб і все — неможливо зупинитися.
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення, працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Наразі фотожурналіст-фрілансер в EPA Agency.
Соціальні мережі фотографа: Instagram, Facebook.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катерина Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літератрна редакторка: Юлія Футей
